Бар Когут

5

О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ Тодд тихенько прослизнув у квартиру Ґорді й побачив, що Зола й Марк сплять. Він розбуркав Марка й прошепотів: «Моя черга». Марк піднявся, розім’яв затерплі суглоби та м’язи, перетнув коридор, зайшов до квартири Золи і впав там на диван.

Передсвітом Ґорді вибрався з ліжка, натягнув джинси, светр, шкарпетки та бавовняну куртку. Тримаючи в руці чоботи, він причаївся за дверима й прислухався. Він знав, що вони чатують у кімнаті, чекають на його наступний крок. Він трохи прочинив двері спальні й прислухався. Потім вийшов у кімнату, побачив їхні обриси на дивані та в кріслі, почув їхнє сопіння й тихенько підкрався до вхідних дверей. Посеред коридора він взувся і вийшов із будинку.

Зола прокинулася з першими променями сонця й сіла на дивані. Побачивши, що двері в спальню відчинені, вона скочила на ноги, увімкнула світло й зрозуміла, що Ґорді вдалося вислизнути.

— Його там нема! — гукнула вона Тоддові. — Він утік!

Тодд вибрався з крісла й пройшов повз неї у спальню — маленьку квадратну кімнату, заховатися в якій було неможливо. Він заглянув у шафу, подивився в туалеті й заволав:

— Чорт! Як так сталося?

— Він просто встав і пішов собі.

Вони недовірливо перезирнулися і побігли сповістити про це Марка.

Утрьох вони помчали вниз сходами та кинулися через вестибюль до задніх дверей. На стоянці, серед десятка машин, його маленької «мазди» не було. Зникла, як вони й побоювалися. Зола зателефонувала Ґорді. Звісно, він не відповів. Тоді вони повернулися, зачинили двері квартири, після чого пройшли три квартали до їдальні, де засіли за столиком, аби продумати план дій за чорною кавою.

— У цьому місті його так просто не знайти, — зауважив Марк.

— Особливо, якщо він не хоче бути знайденим,— докинув Тодд.

— Може, звернемось до поліції? — запропонувала Зола.

— І що ми їм скажемо? Наш друг зник і може завдати собі шкоди? Вони всі зараз заклопотані після ночі вбивств і зґвалтувань.

— А як щодо його батьків? — спитав Тодд. — Можливо, вони не в курсі, в якому він стані.

— Ні, — похитав головою Марк. — За таке Ґорді зненавидить нас довіку. Та й що вони можуть зробити? Вихопляться у велике місто та почнуть тут бігати й шукати?

— Згоден, але в Ґорді має бути лікар: або тут, або вдома. Лікар, який його знає, доглядає, виписує ліки, розуміє, що потрібно робити, коли він у поганому стані. Якщо ми розкажемо його батькам, вони принаймні повідомлять лікаря. Нехай ми його розлютимо, але йому нададуть потрібну допомогу.

— Маєш рацію, — погодилася Зола. — До речі, лікар десь тут. Ґорді відвідує його щомісяця.

— Знаєш, як звати?

— Ні. Я вже намагалася його знайти, але марно.

— Гаразд, — сказав Марк, — може, пізніше. А зараз ми мусимо знайти Ґорді.

Вони випили каву й прикинули, що шукати його містом неможливо. Підійшла офіціантка й запропонувала сніданок. Вони відмовились. Ніхто не мав апетиту.

— Маєш якісь ідеї? — спитав Марк у Золи.

— Ніяких, — похитала головою вона. — Минулого тижня він зникав двічі. Уперше сів на потяг до Нью-Йорка й пропадав три дні. Коли повернувся, майже нічого не розповів, сказав тільки, що напав на слід Гаспидяки. Думаю, він там із кимось зустрічався. Цілий день він тинявся по дому — майже весь час ми були разом. Він пиячив і багато спав. Потім я повернулася додому з роботи, але його й слід прочах. Два дні ніяких звісток. Це саме тоді він знайшов звільненого з Фоґґі-Боттому викладача.

— А ти знаєш, що він згодом робив? — спитав Тодд.

— Ні. Два дні тому він зачинився в себе й не хотів мене бачити. Мабуть, саме тоді він пересунув меблі та почав обліплювати стіну.

— А як багато ти знаєш про стан його здоров’я? — поцікавився Марк.

Вона зітхнула й завагалася:

— Це ж усе конфіденційна інформація, хлопці, розумієте? Я присягалася йому берегти таємницю.

— Годі тобі, Золо, ми всі тепер залучені, — заперечив Марк. — Авжеж, це конфіденційно.

Вона озирнулася навкруги, мовби хтось міг підслуховувати:

— Минулого вересня я знайшла його пігулки, і в нас відбулася розмова. Йому діагностували біполярку, коли він навчався в коледжі, але він нікому не казав, навіть Бренді. Згодом їй теж сказав, так що вона знає. Завдяки терапії та препаратам він зазвичай поводиться нормально.

— Я і не підозрював, — сказав Марк.

— Я теж, — озвався Тодд.

— Для біполярників це звична справа,— вела далі Зола,— перетнути межу, вважаючи, що ліки їм уже не потрібні. Вони добре почуваються, переконавши себе, що любісінько обійдуться без препаратів. І перестають їх вживати. Відтак усе повертається на кола свої, і вони часто вдаються до самолікування. Це й трапилося з Ґорді, хоча його гнітило й багато інших турбот: усі ці негаразди з юридичною школою, неможливістю працевлаштування, боргами, і, що гірше — він відчував, що його змушують одружитися. Йому було недобре ще на День подяки, але він робив усе, щоб це приховати.

— А чому ти нам не сказала?

— Бо він зненавидів би мене. Ґорді переконував себе, що він справжній мужик і якось прорветься. І, якщо озирнутись назад, він був у нормі. Але перепади настрою ставали дедалі різкішими, особливо, коли він почав пити.

— Треба було нам розповісти, — наполягав Марк.

— Я не знала, що й робити. Раніше я ніколи з таким не стикалась.

— Пошуки винуватців зараз недоцільні, — сказав Тодд Марку.

— Вибачте.

— Уже майже восьма година, — зауважив Тодд, зиркнувши на екран телефона. — І ніяких звісток від Ґорді. Опівдні я, мабуть, піду до бару й відпрацюю зміну. А ви що робитимете?

— Мені на десять, — відповіла Зола. — На кілька годин. Вона тимчасово працювала в невеличкій бухгалтерській компанії.

— Ну, — сказав Марк, — я повернувся з дому завчасно, плануючи розпочати підготовку до адвокатського іспиту, але насправді мені не дуже кортить цим займатися. Мабуть, я краще піду до «Несе Скелтон» і весь день буду підлещуватися до майбутнього начальства, намагаючись справити враження потрібного і доречного. Звісно, задарма. Напевне, їм потрібна допомога в копіювальній.

— Бачу, любиш ти право, — зіронізував Тодд.— А я вдосконалююсь усе більше в барі.

— Дякую.

— Здається, — зітхнула Зола, — все, що ми можемо зробити, — це чекати.

Тодд оплатив каву й вони вийшли з їдальні. Коли вони пройшли квартал, задзижчав телефон Золи. Вона витягла його з кишені, подивилася на екран, і, заклякнувши, вимовила:

— Ґорді. Він у Центральній тюрмі.

О ЧЕТВЕРТІЙ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ранку Ґорді зупинив патрульний, який помітив «мазду», що кривуляла по Коннектикут-авеню. Під час перевірки на тверезість він хитався і зрештою погодився дмухнути в трубку. Монітор пристрою показав 0.11, і Ґорді одразу закували в кайданки та помістили на заднє сидіння поліційної машини. Його «мазду» евакуатор відтягнув на міський штрафмайданчик. У в’язниці він знову пройшов тест — із тим самим результатом. У нього взяли відбитки пальців, сфотографували, зареєстрували й кинули до витверезника із шістьома такими, як він. О восьмій ранку судовий пристав відвів його в маленьку кімнату, вручив йому телефон і сказав, що він має право на один дзвінок. Той зателефонував Золі, після чого судовий пристав забрав телефон і знов одвів Горді в камеру.

Через півгодини трійко його друзів пройшли крізь головний вхід Центральної тюрми, потім через металошукач і попрямували до великої зали, куди, вочевидь, родичі та друзі приходили, щоб звільнити своїх близьких після злощасної ночі. Уздовж трьох стін стояли шеренги стільців, захаращені газетами та журналами. У дальньому кінці зали було велике віконце, за яким двоє службовок у формі займалися паперами. Усюди товклись поліцейські, час від часу розмовляючи з приголомшеними й знервованими людьми. Таких там налічувалося більше десятка — батьки, дружини, друзі, — всі мали переляканий вигляд, усі метушилися. Двоє чоловіків у поганих костюмах і з пошарпаними портфелями поводилися тут, як у себе вдома. Один теревенив із поліціянтом, який, вочевидь, добре його знав. Інший мав нараду з подружжям середнього віку. Жінка плакала.

Марк, Тодд і Зола, зайнявши стільці у кутку, деякий час придивлялись до оточення. Минуло кілька хвилин, і Марк наблизився до віконця, сором’язливо посміхнувся службовці й сказав, що прийшов забрати свого друга Ґордона Таннера. Службовка подивилась якісь папери і відправила його кивком до стільців, мовляв, це займе якийсь час. Марк повернувся до свого місця поміж Тоддом і Золою.

Юрист, який говорив із поліціянтом, час від часу кидав на них оком і невдовзі підійшов. На ньому був лискучий бронзовий костюм-трійка, начищені чорні туфлі з довгими гострими носками, що загиналися вгору, ясно-блакитна сорочка й блідо-зелена краватка з товстим вузлом, яка ні до чого не пасувала. На одній руці — великий золотий годинник із діамантами, на іншій — два масивні золоті браслети. Напомаджене волосся, зачесане назад, кущилося за вухами. Навіть не усміхнувшись, він почав свою стандартну промову:

— Керування в стані сп’яніння?

— Так, — відповів Марк.

Адвокат уже роздавав свої бізнес-картки. «Даррелл Кромлі, ліцензований адвокат. Фахівець із КСС». Кожен отримав по картці.

— І хто той щасливчик? — спитав Даррелл.

— Наш друг, — відповів Тодд.

— Уперше? — радісно запитав Даррелл.

— Так, уперше, — відповів Марк.

— Співчуваю. Але я можу допомогти. Це якраз мій профіль — керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Я знаю всіх поліціянтів, суддів, службовців, приставів, усі нюанси системи. Я — найкращий у своєму ділі.

Обережно, аби не здалося, що він хоч трохи зацікавлений найняти цього типа, Марк запитав:

— Ясно. І що йому світить?

Даррелл спритно підтягнув розкладний стілець і сів навпроти них. Не гаючи часу, перейшов до справи:

— Як його звати?

— Гордон Таннер.

— Що ж, у Таннера 0.11, отже, залишається небагато місця для маневру. Передусім ви маєте заплатити двісті баксів, аби його забрати. Зобов’язання особистої поруки. Його оформлятимуть приблизно годину, потім він вільний. Ще дві сотні — за визволення його машини. Вона на міському штрафмайданчику. Це забере десь півгодини. Йому призначать з’явитися до суду, швидше за все, наступного тижня. Ось тоді я і вступаю в справу. Мій гонорар — тисяча доларів готівкою.

— У нього заберуть права? — спитав Тодд.

— Звісно, ні, поки його не засуджено. На це піде місяць. Потім він може їх утратити на рік, заплатити штраф у розмірі п’ять тисяч доларів, але я можу дечому запобігти. Я справді вмію домовлятися, розумієте? Окрім того, йому світить п’ять днів ув’язнення, але й тут я можу задіяти магію. Підпишемо його на громадські роботи, і він залишиться на волі. Повірте мені, я знаю всі тонкощі системи. А ви самі десь навчаєтесь, працюєте?

— Так, — сказав Марк. — Ми студенти юридичної школи.

Він не хотів називати, якої саме.

— Джорджтаунської?

— Ні, — стиха промовив Тодд. — Фоґґі-Боттом.

— Моя школа, — посміхнувся Кромлі. — Закінчив дванадцять років тому.

Двері відчинилися і до залу увійшла ще одна пара стурбованих батьків. Кромлі подивився на них мов голодний собака. Коли він знову перевів погляд на трьох друзів, Тодд запитав:

— Цебто нам зараз треба мати чотири сотні готівкою?

— Ні, вам треба мати чотирнадцять сотень. Дві за поруку. Дві за машину. І штука мені.

— Гаразд, — сказала Зола.— Але наш друг, можливо, теж: має при собі якісь гроші. Як би нам довідатись, скільки в нього?

— Я можу це з’ясувати. Найміть мене просто зараз, і я візьмусь за роботу. Ваш друг потребує захисту, і я готовий його надати. Адже система покарання за КСС у цьому місті така, що просто розжує та виплюне вашого друга.

— Послухайте, — заговорила Зола. — Із нашим другом не все гаразд. Він, як би це мовити... Ну, в нього проблеми зі здоров’ям, а він не приймає призначені йому препарати. Ми мусимо відвезти його до лікаря.

Як же це сподобалось Дарреллу! Примруживши очі, він завдав останнього удару:

— Авжеж. Як тільки ми його визволимо, я подам клопотання щодо прискореного слухання. Знов-таки, я в тісних відносинах із суддями й можу пришвидшити всю процедуру. Але, звісно, за додаткову оплату. Нумо, не будемо затягувати.

— Добре, добре, — сказав Марк. — Дайте нам час обміркувати.

— У вас є мій номер, — нагадав Кромлі, скочивши на ноги. Він ковзнув геть і знайшов якогось поліціянта, з яким можна було теревенити, водночас оглядаючи присутніх у пошуках наступної жертви. Дивлячись на нього, Марк прошепотів:

— Ото й ми такими станемо десь за два роки.

— Зараза така, — процідив Тодд крізь зуби.

— У мене є 80 доларів, — сказала Зола. — Давайте скинемось.

— Я порожній, — насупившись, відповів Марк. — Якнайбільше тридцятка.

— Я теж, — промовив Тодд. — Але в мене є на рахунку, там вистачить. Я побіг шукати банкомат, а ви зачекайте тут.

— Добрий план.

Тодд похапцем вийшов із зали, до якої одночасно зайшло ще кілька людей. Марк із Золою спостерігали за тим, як Кромлі та інший адвокат обробляють натовп. У перервах перед нападом на чергову жертву Кромлі або теревенив із якимось поліціянтом, або з поважним виглядом телефонував. Було, він залишав зал, щоразу розмовляючи по телефону, ніби поспішав кудись у термінових юридичних справах. Але завжди повертався, і недарма.

— Таке ми в юридичній школі не вивчали, — зауважив Марк.

— У нього, мабуть, і власного кабінету немає,— сказала Зола.

— Жартуєш? Оце його кабінет.

ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ, як вони прибули до Центральної тюрми, всі троє зрештою залишили її разом із Горді. Позаяк Зола не мала машини, а «Бронко» Марка глохнув у вуличних пробках, вони сіли в Тоддів хетчбек «кіа» та поїхали до міського штрафмайданчика в Анакостії, який був біля верфі. Горді сидів на задньому сидінні разом із Золою, мовчки й заплющивши очі. Утім, відбулася німа розмова й сказано було чимало. Маркові кортіло викласти карти на стіл, сказавши щось таке: «Слухай, Горді, ти хоч приблизно уявляєш, як керування в стані сп’яніння позначиться на твоїх і без того жалюгідних перспективах працевлаштування?». Або: «Розумієш, Горді, навіть якщо тобі вдасться скласти іспит, тебе все одно не приймуть до адвокатури через керування у стані сп’яніння».

Тодд бажав допекти його чимось на кшталт: «І куди саме ти їхав о четвертій ранку, після двох випитих пляшок текіли?»

Зола, як найспівчутливіша, запитала б: «Хто твій лікар, і коли ти до нього підеш?»

Так багато хотілося сказати, але нічого не було висловлено. На штрафмайданчику перемовини зі службовцем вів Марк. Він пояснив, що пан Таннер захворів і наразі недієздатний.

«Хто б сумнівався, — подумав службовець. — Певно, ще п’яний».

Марк виклав понад двісті доларів, половину з яких дістав із гаманця Горді, і підписав необхідні папери. Відтак вони роз’їхалися — Тодд повіз Золу на роботу, а Марк — Горді, на його «мазді».

Доки вони повзли у вуличних пробках, Марк сказав:

— Прокидайся, Горді, та поговори зі мною.

— Чого тобі? — промимрив той із заплющеними очима. Від нього тхнуло перегаром і немитим тілом.

— Мені треба знати, хто твій лікар і де він знаходиться. Зараз же їдемо до нього.

— Ще чого! Немає в мене лікаря.

— Он як! А він би тобі не завадив. Давай, Горді, годі брехати. Ми знаємо і про біполярний розлад, і про лікаря, чи, трясця, психотерапевта, що тебе доглядає. Для нас цілком очевидно, що ти кинув приймати ліки й потребуєш допомоги.

— Хто сказав?

— Зола.

— От сучка така.

— Облиш, Горді, зізнавайся. Якщо ти мені зараз же не скажеш, хто твій лікар, я зателефоную твоїм батькам і Бренді.

— Я тебе вб’ю.

— Чудово, давай зупинимось і будемо битися на ножах.

Горді зітхнув і пересмикнувся. Потім розплющив очі, виглянув у віконце й промовив:

— Прошу, Марку, досить на мене гримати. Я і так за цю ніч натерпівся.

— Добре, не буду гримати, але тобі потрібна хоч якась допомога.

— Відвези мене додому, будь ласка.

— У Мартінсбурґ? Я не проти.

— Чорт, ні, тільки не туди. Я собі голову знесу, що наразі не така вже й погана ідея.

— Припини, Горді. Добре, поїдемо до тебе, і ти візьмеш добрячий душ. Потім, може, поспиш, потім щось поїмо, а вже тоді я повезу тебе до лікаря.

— От поспати — це діло. Іншого й не треба.

За мить Марк побачив, як його друг зворотнім боком долоні розмазує по щоках сльози.