Бар Когут

15

У П’ЯТНИЦЮ її ЗАПРОСИЛИ на обід у бар «Когут» — місце, про яке вона ніколи не чула. Як сказав Тодд, вони з Марком бажають пригостити її вишуканою стравою. Одного погляду на це місце було достатньо, аби зрозуміти: щось намічається. Вони чекали на неї за столиком у кутку — обидва в нових костюмах, обидва неголені, з доглянутими борідками, в обох на писках химерні нові окуляри: на Маркові — круглі з роговою оправою, на Тодді — вузькі без оправи, в європейському стилі.

Вона сіла навпроти й запитала:

— То що відбувається?

— Ти ходила цього тижня на заняття? — поцікавився Тодд.

— Намагалася. Принаймні спробувала. А от вас я там щось не бачила.

— Ми кинули школу, — сказав Марк. — Настійно рекомендуємо й тобі.

— Це так п’янить, Золо, — додав Тодд. — Ніяких більше занять. Ніяких хвилювань про адвокатський іспит.

— Я слухаю, — промовила вона. — Де ви доп’яли ці костюми?

Офіціант приніс замовлені напої: пиво для хлопців, содова для неї.

— Це наш новий образ, Золо, — пояснив Марк. — Ми тепер адвокати й нам належить мати відповідний вигляд, хоча в нашому секторі він не конче має бути надто вишуканим. Фахівці з КСС, як ти знаєш, нечасто потрапляють на обкладинки глянцевих журналів штибу GQ.

— Зрозуміло. І хто ж це впаде в такий відчай, що найме вас?

— Ми заснували свою шарагу, — промовив Тодд. — Найняли самі себе. Юридична консультація «Апшо, Паркер і Лейн». — Він вручив їй нову бізнес-картку з назвою фірми, адресою і телефонним номером.

Вона глянула на неї, потім роздивилася уважніше й запитала:

— Ви, мабуть, жартуєте, так?

— Серйозніше нікуди, — заперечив Марк. — І ми наймаємо на роботу.

Вона глибоко зітхнула, повагом виставила перед собою обидві долоні:

— Гаразд. Більше нічого не питаю. Або розказуйте, що відбувається, або я піду.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Тодд. — Ми переїхали з наших квартир, кинули школу, змінили імена і знайшли спосіб заробляти гроші. Ми збираємось називатися адвокатами, відшукувати в кримінальних судах клієнтів і брати в них гонорар, звісно, готівкою. І сподіватися на бога й чорта, що нас не спіймають.

— Нас не спіймають, — запевнив Марк. — Там сила-силенна таких, як ми, роблять те саме.

— Але вони всі ліцензовані, — нагадала Зола.

— Звідки ти знаєш? Ніхто не перевіряє. А клієнти й поготів. Вони завжди перелякані до смерті, приголомшені, їм і на думку не спаде спитати. Як-от ми не питали в Даррелла Кромлі в тюрмі.

— Це неправомірно, — не здавалася Зола. — Я не те щоби багато чого навчилася в Фоґґі-Боттомі, але знаю, що адвокатська практика без ліцензії протизаконна.

— Тільки якщо нас спіймають, — зауважив Марк.

— Авжеж:, ризик є, — додав Тодд. — Але це не важливо. У гіршому випадку ми просто вчергове зникнемо.

— А до того намолотимо готівки, — сказав Марк. — Звісно, неоподатковуваної.

— Ви з глузду з’їхали.

— Ні, насправді ми напрочуд кмітливі. Ми поза полем зору, Золо. Заховалися від орендодавця. Заховалися від позикових консультантів. Заховалися від усіх, кому заманеться нас відшукати. І робитимемо бабло.

— А ваші борги?

Марк відпив пива, витер рота й нахилився поближче:

— Ось як воно буде. Одного дня в школі зрозуміють, що ми її кинули, але нічого не робитимуть. Найавторитетніші юридичні школи повідомляють про таке в Міносвіти, а потім торгуються про те, яка частина виділених на навчання коштів буде повернута. Закладаюся, що Фоґґі-Боттом нічого повертати не захоче, а тому там просто замовчуватимуть нашу відсутність на заняттях, аби залишити собі всі гроші. Ми зв’язуватимемось електронною поштою з нашими консультантами, створюючи в них враження, що ми досі ходимо до школи. Випуск у травні, і, як тобі відомо, ми повинні погодитися з планом погашення, який розпочнеться через півроку. Якщо ми не платитимемо, вони оголосять нас неплатоспроможними.

— Ти в курсі, що за останній рік мільйон студентів оголошено неплатоспроможними? — додав Тодд.

Зола знизала плечима: чи то знала, чи то ні.

— Отже, — вів далі Марк, — у нас є дев’ять-десять місяців, доки нас не оголосять неплатоспроможними. І за цей час ми всіх на шматки порвемо нашою фірмочкою й заробимо купу грошей.

— Але неплатоспроможність — це невиконання обов’язків, гарантований судовий позов, який ви не в змозі оскаржити,— зауважила Зола.

— Це якщо вони нас знайдуть, — заперечив Тодд. — Мій консультант працює у філадельфійській потогонці. Маркова — в Нью-Джерсі. Забув, а твоя де?

— У Чеві-Чейзі.

— Так, трохи ближче, але все одно ти будеш у безпеці. Річ у тім, що в нас інші імена, інші адреси. Вони віддадуть наші справи до якоїсь другорядної фірми, власник якої, безсумнівно, Гайндс Реклі, і ті відкриють справу. Подумаєш! Вони судяться із студентами як навіжені, а толку нуль.

— Зруйнують твою кредитну історію.

— Яка ще кредитна історія? Вона й без того зруйнована неможливістю сплатити борги. Навіть знайшовши чесну роботу, яким бісом ми повернули б усе, що винні?

Підійшов офіціант, і Марк замовив тарілку начос. Коли той пішов, Зола промовила:

— До чого ж вишуканий обід.

— Дякуємо за комплімент. Це за рахунок фірми, — усміхнувся Тодд.

Зола все ще тримала в руці бізнес-картку. Глянувши на неї, вона спитала:

— А звідки взялись імена?

— Із телефонного довідника, — відповів Марк. — Звичайні, повсякденні імена. Я — Марк Апшо і маю підтверджувальні документи. Він — Тодд Лейн, просто черговий невибагливий адвокат, яких повно на вулицях.

— А хто такий Паркер?

— Це ти, — сказав Тодд. — Зола Паркер. Ми подумали, що нашій фірмочці не завадить трохи розмаїтості, тому додали тебе як середнього компаньйона. Всі рівні, ти ж розумієш. Три рівноправні компаньйони.

— Три рівні облудники, — промовила вона. — Вибачте, але це безумство.

— Так і є. Але набагато безумніше навіть думати про те, щоб замакітритися в Фоґґі-Боттомі, закінчити його в травні, не маючи роботи, а потім зубрити, готуючись до адвокатського іспиту. Погодься, Золо, до такого ти морально не готова. Як і ми. Отож ми зробили свій вибір.

— Але ж ми майже закінчили юридичну школу, — сказала вона.

— Ну то й що? — відповів Марк. — Ну, закінчиш ти її з нікому не потрібним дипломом. Ще один аркуш паперу, люб’язно наданий Гайндсом Реклі та його «фабрикою дипломів». Золо, нас втягнуто в облуду епічних масштабів. Ґорді був правий. Ми не можемо просто плисти за течією і надіятися на диво. Принаймні дамо здачі.

— Нікому ти здачі не даси. Просто нагнеш платників податків.

— Платників податків нагинають Конгрес і Міносвіти. І, звісно, Реклі, який уже нашкріб луски з наших гузен.

— Але ми самі вирішили позичити гроші. Ніхто нас не силував.

— Правильно, але гроші нам позичили оманливим шляхом,— сказав Марк. — Коли ти тільки почала навчатися в юридичній школі, ти повірила б, що одного чудового дня ми будемо сидіти отут із цілою горою боргів і без роботи? Ні, дідько б їх ухопив. Нам тоді малювалася більш райдужна картина. Береш гроші, отримуєш диплом, проходиш іспит і йдеш працювати за чудовим фахом, який дасть змогу із легкістю розплатитися з усіма боргами.

Офіціант приніс чергову порцію напоїв. У розмові виникла пауза — вони пили, втупившись у стіл.

— Це видається надто ризикованим, — тихо зауважила вона.

Марк і Тодд кивнули, погоджуючись. Марк сказав:

— Так, ризики є, але ми розглядаємо їх як не дуже суттєві. По-перше, нас можуть спіймати на тому, що ми практикуємо без ліцензії. Але за таке не вбивають. Надають по руках, заплатимо невеликий штраф і рухаємося далі.

— Ми дослідили це питання, — додав Тодд. — Практика без дозволу — не таке вже й незвичне явище. Бува, ловлять, і, до речі, трапляються доволі цікаві випадки, але ще нікого не запроторили до в’язниці.

— Це має мене заспокоїти?

— Атож. Дивись, Золо, згідно з нашим планом, якщо хтось нас запідозрить і донесе або, скажімо, на порозі з’явиться асоціація адвокатів округу Колумбія з купою питань, ми просто зникнемо знову.

— І це має заспокоїти мене ще більше?

Марк не звернув на це уваги й вів далі:

— По-друге, є ризик, що через невиконання зобов’язань стосовно боргів наше й без того скрутне життя стане ще скрутнішим.

Принесли начос, і всі почали їсти. Двічі відкусивши, Зола витерла очі серветкою і вони зрозуміли, що вона плаче.

— Слухайте, хлопці, — промовила вона. — Я не можу залишатися у своїй квартирі. Щоразу, коли я бачу двері Горді, мене трусить. У вівторок його рідні вивезли речі, і я зайшла туди й сиділа там у темряві. Мені конче потрібно переїхати. Куди завгодно.

Вони кивнули і, переставши їсти, приклалися до трунків.

— І ще одне, — додала Зола. Вона глибоко зітхнула, знову витерла очі й розповіла історію студентки з Техасу, до кімнати в гуртожитку якої вдерлися серед ночі імпівці. Її відправили в Сальвадор, де вона возз’єдналася із сім’єю нелегальних іммігрантів, яких депортували місяцем раніше. Але річ у тім, що та студентка народилася в США, тобто була повноправною громадянкою. Але всі її апеляції бюрократи відклали на безрік.

Зола розповіла їм, що нарахувала з десяток випадків, коли громадяни США потрапляли в імпівські тенета, після чого їх депортували. І кожен такий арешт траплявся після того, як інших членів сім’ї відправляли в центри утримання. Вона живе в постійному страху, і це дуже виснажує.

Марк і Тодд із співчуттям її вислухали. Коли вона закінчила й перестала плакати, Марк сказав:

— Ну, ми знайшли класну схованку, і там є кімната й для тебе.

— Де?

— Нагорі. Ми ділимо на двох діру на четвертому поверсі — слід додати, що ліфт відсутній, — а якраз під нами є ще дві кімнати. Мейнард каже, що ми можемо їх зайняти за досить розумну оплату.

— Хто такий Мейнард?

— Наш хазяїн, — пояснив Тодд. — Власник цього будинку.

— Це, звісно, не хороми, — сказав Марк. — Але буде місце, де можна хоч якось усамітнитись.

— Я не буду ділити з вами квартиру, хлопці.

— Та ні, ми на четвертому поверсі, а ти будеш на третьому.

— А кухня там є?

— Насправді немає, але згодом тобі не потрібно буде готувати.

— А санвузол?

— Оце справді проблема, — сказав Тодд. — Єдиний санвузол на четвертому поверсі, але ми щось придумаємо. Це не ідеальне місце, Золо, але всім нам важко. Кілька місяців перекантуємось, а там подивимось.

— Це чудове місце для схованки, — запевнив Марк. — Згадай Анну Франк, яка ховалася від нацистів, тільки не так суворо, розумієш?

— Це має мене втішити?

— Певно, треба було підшукати іншу аналогію.

— А що Мейнард? — спитала Зола. — Як багато він знає?

— Я працював на нього три роки, — сказав Тодд. — Нормальний чувак. Звісно, пронозливий, крутий букмекер і все таке інше, і він гадки не має, що таке правова консультація. Він думає, що ми досі навчаємося в школі, але насправді йому байдуже. Ми з ним домовились, що будемо відробляти орендну платню, працюючи в барі. Він погодився.

— Відверто кажучи, — промовила Зола, — не уявляю себе фахівцем із КСС-справ штибу того пролази Кромлі.

— Авжеж, ні, Золо, — сказав Марк. — Згідно з нашими спостереженнями, усі ці пролази — чоловіки, здебільшого білі. Ти не підходиш, тому що, скажімо так, привертатимеш увагу.

— І яка в мене буде спеціалізація?

— Конторська робота, — відповів Тодд.

— Якось не звучить. І де та контора?

— Твоя комірка. Оце і є нова контора «Апшо, Паркер і Лейн». АПЛ. Адвокатські Послуги Лиходіїв.

— Дотепно.

— Ми ось що придумали. Будеш працювати в сфері особистої шкоди, яка, про що ми знаємо завдяки нашій чудовій юридичній освіті, досі найприбутковіша галузь вуличного права.

Наче вони це репетирували, в гру вступив Марк:

— Ми бачимо тебе в чекальнях невідкладної допомоги, де ти будеш хомутати травмованих позивачів. У цьому місті більшість із них чорношкірі, тому тобі буде легше знайти до них підхід. Вони довірятимуть тобі й захочуть тебе найняти.

— Я не розуміюся на законах про особисту шкоду.

— Авжеж, розумієшся. Ти бачила силу-силенну рекламних роликів по телебаченню від усіляких бариг, що жебрають клієнтів. Вони не найрозумніші люди, тому особливих складнощів у тебе на цьому фронті не виникне.

— Дякую.

— Достатньо лише парочки путніх автомобільних аварій, щоб добре заробити, — додав Тодд. — Я познайомився з одним адвокатом у «Рудому котярі», так він ледь не помирав із голоду. Якось, під час ожеледі, він послизнувся і впав, опинився в лікарні, де познайомився з мотоциклістом, який потрапив у аварію. Через рік цей адвокат відсудив на користь того постраждалого мотоцикліста майже мільйон доларів і взяв третину собі.

— Ось так просто? — запитала вона.

— Атож. Люди постійно потрапляють у аварії, і їх завжди привозять до лікарень. Там ти на них і чекатимеш.

— Це спрацює, Золо, тому що ми зробимо все, щоб це спрацювало, — переконував Марк. — Тільки ми втрьох, один за всіх, і всі за одного. Рівноправні компаньйони до переможеного кінця.

— А що є метою, хлопці? Що в підсумку гри?

— Виживання, — відповів Тодд. — Ми виживемо, переховуючись і прикидаючись іншими людьми. Будемо пробиватись уперед, бо зворотного шляху немає.

— А якщо нас упіймають?

Марк і Тодд цмулили трунки, міркуючи над запитанням. Зрештою Марк промовив:

— Якщо нас упіймають, втечемо. Ось і все. Просто зникнемо.

— І так усе життя в бігах, — зітхнула Зола.

— Ми й зараз в бігах, — озвався Тодд. — Можливо, ти не бажаєш цього визнавати, але ми постійно від чогось тікаємо. У нашому житті немає нічого тривкого, тому іншого вибору в нас і немає — тільки тікати.

Марк хруснув пальцями і сказав:

— Така справа, Золо. Оскільки ми встряли в це всі разом, то й будемо вірними одне одному нерозлучними друзями до самого кінця. Давайте тут і зараз домовимось, що, коли буде потреба, ми й підемо разом.

— Куди підемо?

— Цим будемо перейматися, коли настане той час.

— А як же наші рідні? — запитала вона. — Що їм сказати?

Хлопці замовкли, і це мовчання було відповіддю.

— Ні, — промовив Марк, — я нічого не казав матері. У неї зараз і без того проблем вистачає. Вона гадає, що я досі вчуся, а після випуску на мене чекає чудова робота, і все йде як по маслу. Мабуть, зачекаю пару місяців, а потім скажу, що взяв на семестр академвідпустку. Не знаю. Щось придумаю.

— А ти? — звернулася вона до Тодда.

— Так само. Зараз мені бракує мужності розказати батькам. Навіть не знаю, який із правдивих варіантів звучить гірше. З одного боку, двісті тисяч боргу й відсутність роботи. З іншого боку, я кинув школу й вирішив заробляти бабки, продаючи послуги п’яним водіям за готівку під фальшивим іменем. Як і Марк, зачекаю, а потім щось придумаю.

— А якщо ваш план провалиться і буде вам лихо?

— Такого не станеться, Золо, — відповів Марк.

— Хотілося б мені вам вірити, але я не впевнена, що ви розумієте, про що кажете.

— Ми теж; не впевнені, — промовив Тодд. — Але ми прийняли рішення без вороття. Ставлю питання руба: ти з нами чи ні?

— Ви забагато просите. Чекаєте від мене, що я відкину три роки навчання в юридичній школі.

— Облиш, Золо, — сказав Марк. — Що вона тобі дала, та школа? Нічого. Тільки життя зруйнувала. А ми пропонуємо вихід. Можливо, бруднуватий, але іншого наразі не маємо.

Вона захрумтіла начос і роззирнулася. Бар був заповнений молодими чоловіками тридцяти-сорока років, усі пили та дивилися баскетбол і хокей на великих екранах. Були й жінки, але небагато. Студентів майже не було.

— І ви обидва тут працюєте? — спитала вона.

— Атож, — відповів Тодд. — Це набагато приємніше, ніж сидіти в аудиторії чи зубрити, готуючись до адвокатського іспиту.

— І які умови партнерства?

— Ми складаємо в загальний казан гроші на прожиття за цей семестр. По десять тисяч із кожного. Це покриває початкові витрати: нові комп’ютери, телефони, офісне обладнання, документи, кращий одяг.

— Ти в ділі? — запитав Тодд.

— Дайте мені подумати, добре? Мені досі здається, що ви збожеволіли.

— Тут ми з тобою погодимось.