Бар Когут

11

У ВІВТОРОК НА СВІТАНКУ, коли катер поліції округу Колумбія крейсував біля вузької протоки до водосховища Тайдал-Бейсін на східному березі річки Потомак, один із полісменів помітив щось дивне. Коли катер підійшов ближче, з’ясувалося, що то було тіло: вибілене, роздуте, застрягле в прибережних чагарях неподалік від Меморіалу Джефферсона.

Марк ще спав, коли подзвонив детектив Свейзі. Він описав знахідку і сказав, що вже зателефонував панові Таннеру, який повернувся додому в Мартінсбурґ разом із матір’ю Горді й сім’єю Карві. Ані Тодд, ані Марк не розмовляли з Брендою, її батьком і Таннерами після неприємної суботньої зустрічі. Вочевидь, якоїсь миті у понеділок сім’ї вирішили, що не буде жодного пуття з того, що вони чекатимуть у столиці.

Марк сповістив Тодда й Золу. Вони домовилися за годину зустрітися вдома у неї. За десять хвилин, коли Марк сидів на дивані в пітьмі й цмулив каву, задзвонив телефон. Це був батько Горді. Марк довго дивився на телефон, потім знехотя відповів на дзвінок. Він висловив співчуття й не знав, про що ще говорити, коли пан Таннер спитав:

— Слухай, Марку, не міг би ти зробити нам ласку?

Інстинктивно, він майже сказав «ні», але останньої миті схаменувся:

— Так, звісно.

— Чи не могли б ви з Тоддом поїхати до моргу та впізнати тіло. Я зараз просто не в змозі туди їхати, особливо через таке.

Марка це вразило. Ще три дні тому обидві сім’ї звинувачували його в смерті Горді, а зараз вони прохають його виконати найгірше завдання з усіх, що можна уявити. Позаяк Марк ніяк не відреагував, пан Таннер сказав:

— Просто наразі ми всі вкрай розбиті, а ви з Тоддом усе одно там. Будь ласка. Так, я розумію, жахливе прохання, але ви безмірно допомогли б нам.

— Звісно, — неочікувано для себе погодився Марк.

ТІЛО ЗАБРАЛИ ДО ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ медичної експертизи, в якому також розташовувався морг. Тодд зупинив машину біля сучасного скляного будинку, і вони відшукали вхід. Детектив Свейзі вже очікував на них у вестибюлі й подякував їм за те, що вони прийшли. Він подивився на Золу й сказав:

— Щиро кажучи, не думаю, що вам треба це бачити.

— Я і не збиралася. Зачекаю тут.

— Гаразд. Онде кімната для очікування, — показав він, кивнувши, і Зола пішла туди. Тодд і Марк спустилися за ним сходами в широкий коридор і зупинилися перед металевими дверима. Поряд висіла табличка з написом «Покійницька».

— Там холодно, — сказав Свейзі, — але це не займе багато часу.

— Як часто ви сюди приходите? — спитав Марк.

— Двічі на тиждень. Там двісті тіл. У нашому окрузі кількість ніколи не зменшується.

До дверей підійшла жінка в білому лабораторному халаті й відчинила їх.

— Таннер, так? — запитала вона детектива.

— Усе правильно, — відповів Свейзі. Вони зайшли у велику стерильну холодильну камеру, заповнену акуратними металевими стелажами з десятками темно-синіх мішків для трупів, наглухо застібнутих на «блискавки». Повернувши за ріг, знову довго йшли повз стелажі з тілами і раптом зупинилися. На бирці, прикріпленій до мішка, значилося: «Г. Таннер.?? Потопельник».

Марк роззирнувся і побачив ще одну бирку: «Невідомий. Вогнепал».

Жінка взялася за бігунок «блискавки» й повільно розстібнула мішок, зупинившись на грудях. Розвела половинки. Очі Горді були широко відкриті, безживні, немовби він кричав, охоплений жахом, коли вдарився об воду. Шкіра була надзвичайно біла, мов свіжовипалий сніг. Але найстрашнішим за все був язик, розбухлий і кулястий, що непристойно стирчав із рота. Щоки були подряпані. Густе світле волосся здавалося досі мокрим.

Марк схопився за стелаж, намагаючись оговтатись. Тодд бовкнув: «Чорт» і зігнувся так, наче його от-от знудить.

— Це Ґордон Таннер? — буденно спитав Свейзі.

Марк кивнув, а Тодд позадкував.

Жінка знов застібнула мішок і підняла пластиковий пакетик.

— Взуття, шкарпеток, штанів і спідньої білизни на ньому не було. Оце залишилося від його сорочки. Більше нічого.

— Ось чому в нас не було цілковитої впевненості в ідентифікації його особи, — пояснив Свейзі. — Ми здогадувалися, що це він, але його гаманець, ключі та все інше пропали. Мені шкода.

— Як і мені, — промовив Марк, заплющивши очі. Він чомусь доторкнувся до мішка в районі щиколоток і поплескав по ньому. — Як і мені.

Слідом за жінкою вони вийшли з покійницької. У коридорі Марк запитав детектива:

— І що тепер?

— Сім’я вже заповнила належні папери. Його забере бюро ритуальних послуг. Через дві години перевезуть.

— Від нас ще щось потрібно?

— Ні. Дякую. І ще раз прийміть мої співчуття.

— Дякуємо.

Доволі довго вони сиділи разом із Золою в чекальні, мовчки сумуючи, поки Тодд не покликав:

— Ходімо вже звідси.

Уже назовні Марк зупинився й сказав:

— Певно, мені слід подзвонити панові Таннеру.

ЗАЛИШОК ВІВТОРКА Й УСЮ СЕРЕДУ Тодд і Марк залишалися поряд із Золою. Вона не могла працювати й втратила роботу «на підхопленні» в аудиторській фірмі. Усе одно вона була тимчасовою. Коли Тодд ішов на кілька годин у бар, із нею залишався Марк. Вони подовгу блукали містом, зависали в книгарнях, роздивлялися вітрини та зігрівалися в кав’ярнях. Коли Марк марнувався в «Несе Скелтон», Тодд ходив із нею в кіно. Вони щоночі залишалися в її квартирі, хоча вона запевняла, що з нею все буде добре. Але добре їй не було. Як і кожному з них. Вони були мов сновиди під час кошмару й потребували одне одного.

Інші студенти юридичної школи, повертаючись у місто, жадали побалакати про Горді, але кожен із трійці намагався уникати таких розмов. У четвер ввечері цілий вагон студентів вирушив до Мартінсбурґа на заупокійну службу, але Марк, Тодд і Зола вирішили з ними не їхати. Пізніше, тим вечором, вони пішли на вечірку до одного з популярних спорт-барів і провели там годину з друзями. Вони пішли, коли пиво полилося рікою, а їхні друзі почали проголошувати тости за Горді.

Марк відчув полегшення від того, що Бренда йому не телефонувала. Він не хотів виступати з промовою на панахиді, хоча розумів, що навряд чи його прохатимуть. Їм із Тоддом навіть не запропонували нести труну — ще одне полегшення. Під час церемонії і без того буде доволі нестерпно. Вони вирішили триматися подалі від обох родин і, якщо це можливо, спостерігати за всім звіддалік. У них навіть зайшла мова про те, щоб зовсім не їхати, але це було б занадто.

У п’ятницю Марк і Тодд вдягли свої найліпші костюми, білі сорочки, краватки приглушених кольорів, шкіряні туфлі — їхні найкращі «однострої для співбесід» і забрали Золу в довгій чорній сукні, в якій вона була схожа на модель. За півтори години вони доїхали до Мартінсбурґа й знайшли церкву — вишукану будівлю з червоної цегли і з безліччю вітражів. Біля сходів уже юрбилися люди. Біля узбіччя стояв катафалк. О пів на другу вони ввійшли до притвору й взяли у воротаря програмки. На обкладинці була гарна світлина їхнього друга. Марк запитав у воротаря про балкон, і той показав на сходи. Нагорі ще нікого не було, але вони сіли в закапелку на задній лаві, якнайдалі від кафедри.

Зола сіла між хлопцями й витерла щоки хусточкою.

— Це я в усьому винна, — сказала вона й розревілася. Вони її не сварили й не сперечалися з нею. Нехай горе пройде своїм шляхом. Пізніше в них буде вдосталь часу все обговорити. Марк із Тоддом і самі ледь не розплакалися, але зуміли зберегти самовладання.

Храм був гарний, з оббитими деревом хорами, які з одного боку трохи піднімалися за кафедрою й масивним трубчастим органом. За ними висіла картина із розіп’ятим Христом. Уздовж стін тяглися вітражі, що пропускали доволі багато світла. Півколо із чотирьох секцій лав розділяв центральний прохід. Поки всі чекали, бригада врочисто серйозних чоловіків прикрашала кафедру великою кількістю квітів.

Лави швидко заповнювалися людьми, і невдовзі вони почали з’являтися і на балконі. Родини Таннерів і Карві жили в Мартінсбурзі поколіннями, і тому такий наплив був очікуваним. Маркові згадався його уявний сценарій про те, як у місті дізналися, що один із їхніх улюблених синів поїхав геть з африканською мусульманкою, зрадивши дівчину, яку він кохав із дитинства. Зрадивши всіх, хто знав Горді. Це здавалося майже смішним кілька днів тому, але не зараз. На щастя, у місті про це ніколи не дізнаються. Якби все пішло, як планувалося, приблизно через чотири місяці Марк і Тодд стояли б тут, унизу, в ролі свідків, і дивилися б, як Бренда йде проходом під вінець. Але вийшло так, що вони вшановують пам’ять Горді, ховаючись на балконі, аби уникнути його та Брендиної рідні.

Органістка сіла перед інструментом і заграла заупокійну пісню, просто ідеальну в цьому випадку. За кілька хвилин через бічні двері вийшов хор і став по місцях. Вочевидь Горді поминатимуть із усіма почестями. Плакальники все підходили й невдовзі вже стояли попід стінами. Балкон заповнювався, і трійці довелося посунутися, аби звільнити місце літньому подружжю. О другій годині дня з’явився пастор і став за кафедру. Згідно з програмкою, це був преподобний Ґері Честер. Він здійняв руки, і всі встали. По проходу покотили домовину, обабіч неї йшло по чотири чоловіки ескорту. Позаду самотньо йшла виструнчена й напружена Бренда. За нею пан і пані Таннери, потім решта рідні. У Горді були старший брат і сестра-підліток, яка ледь стримувалася. Брат заспокійливо обіймав її за плечі. Коли домовину — на щастя, не відкриту — встановили попід кафедру, а рідні пройшли на свої місця, преподобний Честер махнув присутнім, щоб ті сідали.

Марк глянув на годинника: 14:12. Як довго все це тягтиметься?

Після тривалої молитви преподобного хор проспівав чотири станси гімну. Потім органістка зіграла п’єсу, більш гнітючої за яку, мабуть, не існувало. Коли вона закінчила, декілька жінок ридали. Піднявся брат Бренди, підійшов до аналоя біля піаніно і прочитав Псалом 23. Честер повернувся до кафедри й розпочав проповідь. Очевидно, він жив тут доволі давно, бо добре знав Горді. Він розповідав історії про те, як спостерігав за хлопчиком, який грав у футбол і бейсбол. Уникаючи слова «самогубство», він зосередився на темі таїнства смерті, яка часом набуває бентежливих форм. Але все в руках Божих. Усе відбувається згідно з Його замислом. Нам залишається тільки гадати про причини смертей, особливо трагічних, але Бог знає, що Він робить. Настане день, і ми дізнаємось, чому Горді так вдіяв, або ніколи не дізнаємось, але Бог — верховний архітектор усього живого й мертвого, і наша віра в Нього ніколи не згасне.

Честер умів підбадьорити — справжній фахівець. Інколи його голос слабішав — він явно страждав. Отримавши місію, що нездійсненна, він хоробро втішав словом.

Джиммі Гезбро, найкращий друг дитинства Горді, з яким Марк і Тодд неодноразово тусили на вечірках під час навчання в юридичній школі, був першим із двох, що виступили з надгробними промовами. У дитинстві Горді захоплювався зміями, він їх колекціонував. Мати заборонила йому приносити їх додому і правильно зробила. Це поманливе хобі зійшло нанівець, коли мідноголовий щитомордник вп’явся зубами в праве коліно Горді. Лікарі навіть наполягали на ампутації. Джиммі добре зробив, що розказав цю історію, додавши нотки гумору в поминки. Коли вони були підлітками, у них був улюблений поліціянт — старий на ім’я Дарден, нині покійний. Якось уночі патрульна машина Дардена зникла. Зранку її знайшли в ставку за містом. Як так сталося, роками залишалося великою таємницею, що її так ніхто й не розгадав. Дотепер. Із драматизмом і гумором Джиммі розповів історію про те, як Горді «позичив» поліційну машину і втопив її в ставку на очах у Джиммі. Храм вибухнув сміхом, який тривав кілька хвилин. До чого ж вдало обрано час, щоб після стількох років викрити реальну таємницю.

Коли сміх ущух, Джиммі знову посерйознішав. Він зривався з голосу, коли описував самовідданість Горді. Назвав його уособленням «фронтового побратима», того, хто завжди б’ється пліч-о-пліч із тобою. Того, хто завжди прикриє твій тил. Як сумно, що деякі з друзів самого Горді виявилися не настільки самовідданими. І коли він мав найбільшу в них потребу, коли він страждав, потребуючи допомоги, деякі друзі не виправдали його довіри.

Марк здригнувся, а Зола схопила його за руку. Тодд ковзнув по них поглядом. Усі троє відчули удар нижче пояса.

Так от який поголос кружляє Мартінсбурґом! Горді не відповідальний за свій вчинок. Бренда не зіграла жодної ролі в його зриві. Ажніяк. Деякі друзі з Вашингтона, округ Колумбія, приятелі з юридичної школи, знехтували ним.

Приятелі Горді сиділи, вражені гнівом і зневірою.

Зрештою Джиммі задихнувся від сліз і перервав промову. Витираючи очі, він залишив трибуну і пішов на своє місце у третьому ряді. Знову заспівав хор. Церковний служка зіграв на флейті. Однокурсник Горді з Університету імені Вашингтона та Лі виголосив надгробну промову, в якій нікого не звинувачував. Через п’ятдесят п’ять хвилин преподобний Честер прочитав завершальну молитву. Розпочалася похоронна процесія. Під ревіння органа паства встала, а ескорт покотив домовину по проходу. Бренда, тепер уже ридаючи, шанобливо йшла слідом. Багато хто ридма ридав, навіть на балконі. Марк зрозумів, що зненавидів панахиду назавжди. З якою метою вони тут зібралися? Існують набагато кращі способи втішення рідних. Не обов’язково тіснитися в напхом напханій церкві, аби поговорити про небіжчика та добряче виплакатися.

— Давай ще трохи посидимо тут, гаразд? — прошепотів Тодд.

Маркові теж спала така думка. Бренда й рідні голосять і обіймаються назовні, поки Горді завантажують у катафалк, за яким вони підуть дорогою до цвинтаря, де знов зберуться на поховання — ще один нестерпний ритуал, за яким троє друзів не збиралися спостерігати. Крім того, там, мабуть, знову почне викаблучуватися цей Джиммі Гезбро. І якщо Марк зустрінеться з ним очима, він не стримається і зацідить йому в зуби, споганивши весь день.

Вони сиділи на спорожнілому балконі й спостерігали, як недавня бригада збирає квіти й мерщій виносить їх геть — безперечно, щоб віднести на цвинтар. Коли квіти винесли, а храм знелюднів, вони ще сиділи й чогось чекали.

— Неймовірно, — тихенько сказав Марк. — Усі звинувачують нас.

— Той клятий покидьок, — сказав Тодд.

— Будь ласка, — попросила Зола. — Не в храмі.

Вони спостерігали, як наглядач прибирає розкладні стільці біля піаніно. Він глянув угору, побачив їх і, здавалося, зацікавився їх самотньою присутністю на балконі. Відтак повернувся до роботи й вийшов із церкви.

Зрештою Марк сказав:

— Ходімо вже звідси.