Бар Когут

43

ЗГІДНО З ТОДДОВИМИ ІНСТРУКЦІЯМИ, Зола пішла в четвер уранці в Сенегальський поштовий банк і прихопила із собою адвокатку. Ідіна Санга погодилась, звісно, не задарма, посприяти відкриттю рахунку. Вони домовилися про зустріч із віце-президенткою — приємною дамою, яка не розмовляла англійською. Ідіна пояснила французькою, що її клієнтка американка, яка переїхала до Сенегалу, аби бути разом із сім’єю. Зола пред’явила свій паспорт, водійські права штату Нью-Джерсі та копію орендного договору на житло. Легенда була така: її багатий американський хлопець зажадав надіслати їй гроші на проживання і на купівлю будинку. Він любить, подорожуючи світом, робити ризиковані інвестиції й планує провести деякий час у Сенегалі.

Цілком вірогідно, що він відкриє тут філію свого підприємства. Зола брехала, мов шовком шила, і переконала віце-президентку, хоча величезною мірою допомогло те, що її представляла адвокатка з доброю репутацією. Ідіна наголосила, що все це вкрай конфіденційно, й пояснила, що скоро очікується переказ великої суми грошей. Вони погодилися на депозит у тисячу доларів і отримали договір, який Ідіна пильно переглянула. Банківські картки мали невдовзі доставити поштою. Уся процедура зайняла не більше години. Повернувшись до себе, Зола надіслала Тоддові електронного листа з реквізитами.

Коли Марк о першій двадцять приземлився в Бриджтауні, Тодд зустрічав його біля виходу із залу прильоту.

— Класна засмага, — зауважив Марк.

— Дякую, проте мені вже хочеться чимшвидше вшитися звідси.

— Треба поговорити.

Вони зайшли в бар і замовили пива. Потім знайшли столик у закутку і надовго приклалися до келихів. Зрештою Марк витер вуста й сказав:

— Ти весь як на голках.

— Так і є. Слухай, я знаю, що тобі хочеться провести кілька днів на пляжі, але ми наразі в бігах. Тобто, дійсно в бігах. ФБР може відстежити переказ до нашого банку.

— Ми вже сто разів це обговорювали.

— Так, але вони на цьому не зупиняться і вийдуть на нас тут, принаймні на гроші. Який нам зиск тинятися цим островом? Уранці Зола без проблем відкрила рахунок в Дакаpi. Затримка з останніми виплатами, можливо, і не через нас, але навіщо гратися з долею навпереваги? Наскільки нам відомо, федерали на крок позаду нас. Давай зробимо хід, поки вони ще буксують.

Марк замовив ще один келих і знизав плечима:

— Як скажеш. Думаю, і в Дакарі сонця навалом.

— Там казкові пляжі, а курорти які! Можуть позмагатися з тутешніми. Здається, в нас буде вдосталь часу, аби просто відпочивати біля басейну.

Вони допили пиво, вийшли назовні, на сліпуче сонце, і спіймали таксі до Другого королівського банку, де цілу годину чекали зустрічі з паном Рудольфом Річардом. Тодд представив Марка як свого компаньйона з фірми «Йорк і Орандж» і пояснив, що їм треба перевести три мільйони на їхній рахунок у банку Дакара. Пана Річарда це здивувало, але він не сунув носа в чужі справи. Бажання клієнта — його дохід. Вони зняли готівкою двадцять тисяч доларів і покинули банк. У аеропорті вони проглянули всі рейси й побачили, що майже всі вони через Маямі або Нью-Йорк — міста, куди їм краще не потикатися. Вони сплатили п’ять тисяч двісті доларів за два квитки в один кінець і покинули Барбадос о п’ятій десять, прямуючи до лондонського аеропорту Ґатвік — чотири тисячі двісті миль і одинадцять годин перельоту. У повітрі Марк весь час перевіряв електрону пошту, і в одному з листів, від операціоністки бруклінського «Сітібанку», повідомлялося, що другий переказ грошей не відбувся.

— Можемо забути про мільйон адвокатського гонорару,— пробурмотів Марк.

— Ну, якщо чесно, ми його не заробили, — єхидно зауважив Тодд.

Вони дві години пили пиво в Ґатвіку, поки не сіли на літак до Алжира — ще тисяча миль перельоту. Там вони вісім годин чекали на пересадку, а втім, у розпеченому і переповненому аеропорті здавалося, що вони тяглися вічність. Проте з кожною милею і зміною культур у них зміцнювалося відчуття, що вони залишають переслідувачів усе далі позаду. Пролетівши ще дві тисячі миль за п’ять годин, об одинадцятій тридцять вечора вони приземлилися в Дакарі. Незважаючи на пізній час, у аеропорті вирувало життя — гриміла музика, торгівці надокучливо пропонували ювелірні прикраси, шкіряні вироби й свіжі фрукти. За головним входом жебраки зграями атакували всіх світлошкірих — білих і азіатів. Марка й Тодда зовсім заштовхали, але їм удалося врятуватися в таксі. Через двадцять хвилин вони під’їхали до готелю «Редіссон Блю» на Сі-Плаза.

Зола забронювала на своє ім’я два номери біля басейну і заплатила на тиждень уперед. Вочевидь, вона щось навигадувала про Марка й Тодда, бо їх ушановували, наче якихось сановників. Ніхто навіть не спитав у них паспортів. Це був їхній перший візит до Африки, й вони навіть не ризикували помислити, як надовго він затягнеться. Після такої веремії в минулому вони не були певні в майбутньому. Отже, десь по дорозі вони вирішили жити теперішнім і ні за чим не шкодувати. Все могло скластися й гірше. Сліпали би зараз, готуючись до адвокатського іспиту.

БЛИЗЬКО ДВАНАДЦЯТОЇ ДНЯ в неділю, коли полуденне сонце розжарило керамічну плитку доріжок довкола басейну й вздовж терас, Марк вибрався з номеру, примружився від сліпучого світла, потер очі, підійшов до краю басейну й стрибнув у воду. Вода була приємна — солона й тепла. Він зробив кілька запливів туди-сюди по-собачому, потім здався й сів у мілкій частині по підборіддя у воді та спробував згадати, де він був якийсь тиждень тому. У Вашингтоні. Ранок після пиятики з товаришами з юридичної школи. Наступного дня після появи в суді разом із Філом Саррано, де на них накинулися всі ті розлючені люди. День, коли він мав би закінчити Фоґґі-Боттом і вирушити завойовувати світ.

Світ не завоювався, але, безперечно, поіншав. Було цілими тижнями нічого не траплялося, і раптом, як цього тижня, через бурхливість подій губився лік дням. Тиждень тому вони мріяли про гроші, а тепер ховають цілу купу в сенегальському банку, де їх нікому не знайти.

Через те, що їхні організми були звірені за одним годинником, незабаром з’явився Тодд і шубовснув у воду. Він і не думав плавати, нарізаючи кола, просто махнув прислужнику та замовив напої. Випивши по дві, вони взяли душ і одяглися в той самий одяг. Похід за покупками вінчав їхній список справ.

Проте на їхній компаньйонці було таке, чого вони раніше не бачили. Зола прибула в ресторан готелю в яскравій червоно-жовтій сукні, що спадала до самої підлоги. З низкою чималих барвистих намистин і з квіткою у волоссі, вона справляла вельми африканське враження. Вони обіймалися знов і знов, але обережно, аби не привертати зайвої уваги. Ресторан був заповнений туристами наполовину, здебільшого європейцями.

Коли вони посідали, Тодд зауважив:

— Маєш приголомшливий вигляд.

— Золо, давай одружимось, — запропонував Марк.

— Стривай, — сказав Тодд, — я перший збирався запропонувати.

— Вибачте, — сказала Зола, — але досить із мене білих хлопців на свій клопіт. Знайду собі кльового африканця і буду вертіти ним, як захочу.

— Так ти й нами три роки вертіла, — сказав Марк.

— Еге ж, тільки ви огризалися і забагато брехали. А я хочу хлопця, який мовчить, поки не спитають, і завжди каже правду.

— Бажаю успіху, — знизав плечима Тодд.

Підійшла офіціантка й вони замовили напої. Хлопці пили пиво, Зола — чай. Вони спитали її про сім’ю. Рідні в безпеці, ніяк не натішаться. Спочатку натерпілися тюремних жахіть, але тепер у них усе добре. Від поліції чи якихось інших владних структур ані слуху, ані духу. Вона та Бо хочуть з’їхати від батьків, бо їм потрібен особистий простір. Абду, повернувшись у Сенегал, у мусульманське середовище, знову взявся за стару домінантну поведінку. А втім, він, як і Фанта, вже занудилися — після чотирьох місяців бездіяльності у центрі затримання скучили за роботою. Але в цілому життя налагодилося, хоча й трохи невлаштоване. Їхня адвокатка зараз працює над тим, щоб поновити їм громадянство й зробити документи.

Зола хотіла знати про події останніх двох тижнів, починаючи з того моменту, як їх заарештували: про їхню втечу до Брукліна, а потім на Барбадос. Марк і Тодд по черзі повідали свої історії, всі падали зо сміху. Офіціантка повернулася з напоями, і Зола наполягла, щоб вони замовили курча ясса — традиційну сенегальську страву — смажене курча під цибулевим соусом. Коли офіціантка відійшла, Марк і Тодд продовжили розповідь. Сцена із суддею Ебботом, коли половина глядачів кинулася через бар’єр і ледве їх не розірвала, потребувала від оповідачів особливих зусиль, бо всі троє просто давилися сміхом.

На них почали позирати з інших столиків, і вони трохи вгамувалися. Насолодившись курчам ясса, вони перейшли до десерту. За міцною кавою їхні голоси стишилися, а розмова посерйознішала.

— У нас очевидна проблема, — промовив Марк. — Ми тут просто у кількаденній відпустці й подорожуємо з підробленими паспортами. Якщо нас спіймають, то запроторять в ту саму в’язницю, де сиділи твій батько й Бо. Двоє білих чувачків у по-справжньому жахливій тюрмі.

— Ні, — похитала головою Зола, — у вас усе в порядку. Можете залишатися тут скільки завгодно, ніхто нічого не скаже. Просто залишайтеся серед білих і не відходьте далеко від узбережжя. І не робіть нічого такого, що привертає увагу.

— А як тут ставляться до гомосексуалів? — спитав Тодд.

— Ну, не знаю, — насупилася вона. — Ніколи не питала. А ви що, покохалися? Побули без мене якихось два тижні і...

— Ні, просто спіймали на собі погляди, коли вписувалися учора вночі до готелю. Ми мовби пара. Так міркують люди.

— Я читав, — додав Марк, — що одностатеві взаємини не схвалюють у більшості африканських країн, особливо мусульманських.

— Тут це не настільки прийнятне, як у США, але ніхто вас не турбуватиме. На узбережжі десятки готелів із блідолицими туристами, здебільшого з Європи. Ви впишетеся.

— Я десь читав, що тут дуже люті лягаві, — промовив Тодд.

— Не на узбережжі. Туризм надто важливий. Але не забувайте, що вони можуть затримати вас без поважних причин і запитати документи. Двоє білих хлопців не в тій частині міста можуть привернути їхню увагу.

— Схоже на расове профілювання, — сказав Марк.

— Так отож, ті самі яйця, тільки в профіль.

Вони проговорили ще майже дві години. Після тимчасового затишшя в розмові Зола нахилилася ближче й запитала:

— Отже, якщо чесно, в наскільки серйозну халепу ми встряли?

Марк із Тоддом перезирнулися. Тодд почав першим:

— Залежить від здійснення розрахунків. Якщо по завершенні виплат ніхто нічого не запідозрить, то ми, певно, провернули ідеальну аферу. Потиняємося тут пару тижнів, можливо, переведемо решту грошей з Барбадосу та впевнимося, що все тишком-нишком.

— Після чого просто повернемося додому, — додав Марк. — Будемо триматися подалі від Вашингтона та Нью-Йорка і тривалий час будемо насторожі. Коли історія із «Свіфт-банком» забудеться — ми чисті й вільні.

— З іншого боку, — сказав Тодд, — якщо хтось щось запідозрить, нам доведеться перейти до плану «бе».

— І що це за план?

— Ще не придумали.

— А що з тією веремією у Вашингтоні? — спитала вона.— Маю вам сказати, хлопці, мені не до вподоби бути звинувачуваною в правопорушенні, навіть у такому дрібному, як незаконна адвокатська практика.

— Ми ще не звинувачені, — пояснив Марк. — Окрім того, не забувай, що ми добряче заплатили адвокату, аби він затягнув справу й добився угоди. Вашингтон мене не хвилює.

— А що тебе хвилює?

Марк трохи помізкував і сказав:

— «Коен-Катлер». Вони затримали виплату адвокатських гонорарів. Можливо, це червоний сигнал.

ПІСЛЯ СНІДАНКУ ЗОЛА ПІШЛА, а вони подрімали, поплавали в басейні і, не відходячи від нього, напилися. Наприкінці дня, з прибуттям молодих пар із Бельгії, метушня довкола басейну суттєво пожвавилася. Репіжила музика, невпинно зростав натовп, а Марк із Тоддом сиділи віддалік і насолоджувалися видовищем.

О сьомій повернулася Зола з двома великими торбами, повними добра — новими ноутбуками й передплаченими мобільними телефонами. Кожен із них завів собі по кілька адрес електронної пошти. Вони пройшлися по різних сценаріях стосовно безпеки, поговорили про гроші, але якихось серйозних рішень не прийняли. Джетлаг давався взнаки і Маркові з Тоддом треба було виспатися. Після дев’ятої вечора Зола попрощалася і пішла додому.