Бар Когут

7

КОЛИ ВОНИ ПІД’ЇХАЛИ до мосту, три смуги західного напрямку були перекриті, що спричинило транспортний затор. Тодд залишив машину на трав’янистому насипу біля пандуса, і вони поспішили до місця подій. Там стояли й блимали синім шість абияк розташованих поліційних машин із відчиненими дверима. Повсюдно клекотали рації сновигаючих поліціянтів. Двоє з них стояли на узбіччі, біля поручнів, і вдивлялися в темну річкову воду. Завиваючи сиреною, повзла затором, намагаючись дістатися місця подій, «швидка допомога». Коли вони пройшли мостом сто метрів, їх зупинив полісмен.

— Назад! — гаркнув він. — Куди лізете?

Вони зупинилися, вдивляючись у рейвах попереду. Поза полісменом і патрульними машинами вони побачили синю «мазду» Горді, що стояла з увімкненими фарами посеред смуги. Дверцята з боку водія були відчинені.

— Що сталося? — спитав Марк.

— Не ваше діло. Ану, забирайтеся звідси!

— Пане, — звернувся до нього Тодд. — Ми його знаємо. Це наш друг. Що з ним?

Полісмен глибоко зітхнув і схаменувся.

— Стрибнув, ясно? Зупинив машину й шугонув із мосту.

Зола закричала й затулила обличчя долонями. Тодд підхопив її, не давши впасти. У Марка підігнулися коліна, до горла підкотила нудота. Він ледь спромігся видушити:

— Ні, не може бути.

Полісмен обійняв Марка за плечі й кивнув ліворуч, де двоє поліціянтів утішали жінку середніх років:

— Ота жінка їхала позаду нього, коли він зупинився. Вона бачила, як він кинувся до краю та шугонув униз. Співчуваю.

— Не може бути, — повторив Марк, у той час як Тодд відводив Золу до широкого тротуару за кілька кроків від них. Вона, невтішно ридаючи, важко опустилася на землю, спиною до бетонної огорожі мосту.

— Співчуваю, — знову сказав полісмен. — Ми пробиваємо його номери. Він із Західної Віргінії, так?

— Так. Його звати Ґордон Таннер. Ми студенти.

— Ходімо зі мною. — Марк пройшов за ним повз поліцейських та їхні машини до «мазди» Горді. Він витріщився на неї, як на щось жахливе й помотав головою. — Сюди,— покликав полісмен і підвів його до краю мосту. Двоє інших поліціянтів водили променями ручних ліхтариків по темних водах Потомаку. До мосту, блимаючи синіми проблисковими маячками, наближався швидкохідний катер.

— Отут він і стрибнув, — сказав полісмен.— Там усюди крига. Ніхто б не витримав більше пари хвилин.

Марк дивився у воду й спостерігав за катером, який заходив під міст. Заплющивши очі, почав схлипувати.

Підійшов детектив у плащі й запитав:

— Хто це?

— Його друг, — відповів полісмен. — Знає того хлопця.

Марк дивився на детектива, намагаючись опанувати себе.

— Співчуваю, синку, — сказав детектив. — Тобі є що нам розповісти?

Марк витер очі, скреготнув зубами й вимовив тремтячим голосом:

— Це наш друг. Останнім часом у нього проблеми. Минулої ночі його затримали п’яного за кермом. Ми цілий день очей з нього не спускали, боялися, що накоїть дурниць.

— У нього проблеми з психікою?

— Ні, просто припинив приймати ліки, — Марків голос зірвався, він знову витер очі. — Не можу повірити.

— Співчуваю, синку. Я — детектив Свейзі, поліційний відділ округу Колумбія. Ось картка, там є номер мого мобільного.

— Дякую, — видушив Марк, узявши картку.

— Наразі тривають пошукові роботи, це потребує часу, але ми його знайдемо. Знаєш його рідних?

— Так.

— Звідки він?

— Мартінсбурґ, Західна Віргінія.

— Можеш їм подзвонити? Вони, напевне, захочуть приїхати.

Це було останнє, що Марк бажав робити, але він кивнув і сказав:

— Авжеж. А ми можемо допомогти в пошуках або якось іще?

— Вибач, синку, але все, що ви можете зробити, — це чекати. Залиш мені свій номер і я зателефоную, коли ми його знайдемо.

— А це надовго?

— У таких випадках точно не скажеш, — знизав плечима детектив. — Пропоную знайти теплу місцинку й почекати там. Я зателефоную, якщо будуть новини. І його рідним теж дай мій номер, нехай мені зателефонують. І ще одне: ми обшукали машину, але не знайшли записки. Знаєш, де він мешкає?

— Знаю.

— Добре. Можеш перевірити, чи не залишив він записки? Зазвичай залишають. Якщо знайдеш, одразу телефонуй.

— Так і зроблю.

— Співчуваю, синку, — повторив Свейзі, поклавши руку йому на плече.

— Дякую. — Марк пішов тротуаром. Ще одна «швидка» їхала із заходу. Там теж виник затор. Здавалося, що навкруги миготять мільйони блимавок. До першого катера приєдналися ще два — із пошуковими прожекторами — і, нарізаючи кола, зайшли під мостову арку.

Марк і Тодд допомогли Золі підвестися. Вони змерзли, скулились, але були надто приголомшені, аби щось відчувати. Майже на руках відволокли Золу до машини, вже блокованої тиснявою. Тодд завів двигун, увімкнув обігрівач, і вони, вражені жахом, просто сиділи й споглядали весь цей кошмар. Зола плакала на передньому пасажирському сидінні. Тодд притулився до вікна, блідий як потороча. Марк схлипував і намагався віддихатися. За кілька хвилин завібрував його телефон. Він витяг його з кишені й сказав:

— Чотири виклики від Бренди. Хтось мусить із нею поговорити.

— Цей «хтось» — ти, Марку, — промовив Тодд. — У тебе немає вибору.

— А чому не ти?

— Бо ти краще її знаєш. І вона подзвонила тобі, а не мені.

Марк стиснув телефон і чекав. Евакуатор із жовтими блимавками пробирався крізь затор, кривуляючи поміж поліційних машин. Хтось із уповноважених вирішив, що «швидкі» непотрібні, й вони поїхали геть разом із кількома поліційними машинами.

— Так ти дзвонитимеш? — запитав Тодд.

— Набираюсь сміливості, — відповів Марк.

— Це моя провина, — схлипнула Зола.

— У тому ніхто не винен і ти це добре знаєш, — сказав Тодд так, ніби й сам не дуже в це вірив.

— Я це зробила, — не вгавала Зола. — Я це зробила.

Жовті блимавки розвернулися, і евакуатор попрямував до них по смузі східного напрямку. Він проїхав повз, тягнучи машину Горді, яка котилася на задніх колесах. Прибуло ще кілька суден, і вся флотилія відійшла в пошуках південніше. Поліція розчистила дві смуги західного напрямку й завмерлий транспорт почав повільно рухатися.

— А що я їй скажу? — спитав Марк. — Я ж не можу сказати, що він мертвий, адже ми ще не впевнені, так?

— Він мертвий, Марку, — озвався Тодд. — Скажи їй, що він стрибнув із мосту в Потомак і наразі шукають його тіло.

— Я не можу таке сказати.

— У тебе немає вибору.

Марк глибоко зітхнув, але не зателефонував, а промовив:

— Я був із ним, коли він на це зважився. Ми стояли на набережній і Горді дивився на цей міст. Потім обернувся — спокійний і всміхнений. Він прийняв рішення і примирився із ним. А я, бовдур такий, не второпав.

— Прокляття! — сказав Тодд. — Ми тут не в хто-всравсь-невістка граємо.

— Тим-бо й ба! Сракою можна заприсягтися, що Бренда когось звинуватить, і це буду я. Цілий день їй брехав. Треба було сказати їй правду, аби вона ним опікувалася.

— Ми зробили все, що могли. Не наша провина, що він геть здурів.

— Це все моя провина! — заволала Зола. — Це я в усьому винна!

— Припини, Золо! — гримнув Тодд.

Полісмен помахав їм ліхтариком, щоб вони рухалися, і Тодд з’їхав із трав’яного насипу на смугу західного напрямку. Вони повільно їхали мостом. На крайній смузі бампер до бампера стояли три поліційні машини. Самі полісмени юрмилися на тротуарі біля місця, звідки стрибнув Ґорді.

— Куди їдемо? — спитав Марк.

— Не знаю.

Вони перетнули річку, повернули на південь, на паркову автостраду Джорджа Вашингтона, і опинилися на острові Колумбія. Тодд зупинився на порожній стоянці біля Меморіального парку Ліндона Джонсона перед пристанню із сотнями яхт, які мирно погойдувались біля причалів. Друзі дивились у пітьму, шумно шипів обігрівач. Марків телефон почав вібрувати в кишені.

— То ти збираєшся їй дзвонити?

Марк подивився на екран і відповів:

— Мені й не треба. Сама подзвонила.

Він відкрив дверцята, вийшов і пішов до причалів. Приклавши телефон до вуха, сказав:

— Брендо, погані новини.