Бар Когут

22

БЕНСОН ЇВ САНДВІЧ У КУЛІНАРІЇ на Джорджія-авеню в районі Брайтвуд. У нього була обідня перерва, і він мав бомбезний вигляд у своєму робочому однострої. Бенсон дуже зрадів, побачивши Марка, спитав, чи є гарні новини. Марк вийняв із портфеля постанову й сказав:

— Значний прогрес. Решту гонорару приніс?

Бенсон заліз у кишеню і дістав готівку.

— Сімсот, — сказав він, передаючи банкноти Маркові.

— Усе звели до простого перевищення швидкості, — сказав той, отримавши гроші. — Немає необережного керування — немає в’язниці. Штраф сто п’ятдесят, сплатити впродовж двох тижнів.

— Жартуєш?

Марк усміхнувся і подивився на офіціантку, яка зненацька перед ним постала:

— Бееспе і каву, — замовив він. Та пішла не перепитавши.

— І як це тобі вдалося? — спитав Бенсон.

«Переспав із прокуроркою», — хотів гордовито повідомити Марк, але схаменувся.

— Сторгувався в суді: сказав судді, що ти хороша людина, маєш хорошу роботу, і все таке інше, і він погодився на послаблення. Але більше ніяких порушень, Бенсоне, затямив?

— Ого-го! Молодець, Марку! Це вражаюче!

— Застав суддю в доброму гуморі. Наступного разу нам так не пощастить, Бенсоне.

— Не буде ніякого наступного разу, обіцяю. Просто не віриться! А я вже змирився з тим, що мене буде звільнено і я все втрачу.

Марк підсунув йому аркуш паперу й ручку:

— Це постанова. Підпиши знизу й тобі не треба буде з’являтися в суді.

Усміхаючись на все обличчя, Бенсон розписався.

— Не можу дочекатися миті, коли розповім про це мамці. Вона вже мене задрала — гнобить відтоді, як мене зупинили. Знаєш, Марку, ти їй подобаєшся. Вона сказала: «Той молодий чоловік своє діло знає. Із часом стане видатним адвокатом».

— Ну, вона, вочевидь, дуже розумна жінка, — Марк узяв постанову й заховав у портфель.

Бенсон куснув сандвіч і запив чаєм із льодом. Витерши вуста серветкою, спитав:

— Скажи, Марку, а ти берешся за справи іншого роду? Важливіші?

— Авжеж. Моя фірма займається широким спектром справ. А що в тебе на умі?

Бенсон нишком озирнувся, наче це когось хвилювало.

— Словом, є в мене один кузен, і сам він із Віргінії, з узбережжя, і в нього там просто жах, що сталося. Є час вислухати всю історію?

— Я чекаю на їжу, так що валяй.

— Ну, значить, у того кузена та його дружини мала народитися дитина, а коли підійшов час, в лікарні напартачили. Були складні пологи, щось пішло не так, і дитина за два дні померла. А до того все йшло гладенько, ну, вагітність там, ніяких ознак для тривоги, розумієш? І тут раптом мертва дитина. То був їхній первісток, хлопчик, і це після того, як вони довго й уперто намагалися завагітніти. Мати ледь з горя не померла, зірвалася, почалися сварки. Вони були спустошені й не могли дати собі ради. Словом, вони розійшлися, а навпісля розлучилися, і розлучення було тяжким, їм і досі відгукується. Мій кузен забагато п’є, а жінка взагалі з глузду з’їхала. Справжня трагедія, розумієш? Вони намагалися з’ясувати, що сталося під час пологів, але хіба в лікарні щось скажуть. Насправді в лікарні їм просто сказали забиратися геть. Тоді вони найняли адвоката, щоб він щось зробив, але без толку. Сказав, що за мертвих немовлят багато не виручиш. Сказав, що складно позиватися на докторів і лікарні, бо в них є купа медичних звітів, а головне — вони мають можливість найняти кращих адвокатів, і ви будете судитися до кінця часів. І вона, мати, сказала тоді, що не буде судитися. А мій кузен досі хоче з’ясувати, що тоді сталося, і, можливо, вчинити позов абощо, але він теж наразі спустошений. Це правда, Марку, що за мертвих немовлят багато не виручиш?

Марк сном і духом не знав, але історія його заінтригувала. І він висловився наче справжній адвокат:

— Залежить від обставин справи. Мені потрібно ознайомитися з матеріалами.

— Таке в нього є. Цілий стос паперів, що лікарня передала його адвокатові, я б сказав, колишньому адвокатові. Тобто ти хотів би глянути?

— Авжеж.

Принесли «бееспе» — сандвіч з беконом, салатом і помідором, а також чіпси та маринад, але без напою, Марк сказав офіціантці:

— Дякую, але я також замовляв чашку кави.

— Оце ще, — роздратовано промовила вона й відійшла.

Марк куснув сандвіч, Бенсон теж.

— А як звати того кузена?

Бенсон витер рота й сказав:

— Рамон Тейпер, таке саме прізвище. Мій батько і його батько — брати, хоча їх уже нема. Усі звуть його Діґґер, копач.

— Діґґер?

— Угу, коли він був малий, знайшов лопатку й викопав купу квітів із сусідського двору. Вкрав їх і намагався посадити на вулиці. Отак закріпилося прізвище.

Нарешті принесли каву, й Марк подякував офіціантці.

— Проблемний? — поцікавився Марк.

— Теж мені питаєте! — розсміявся Бенсон. — Діґґер зроду проблемний. Відбував строк у колонії для неповнолітніх. Одначе він нормальний чувак. Із законом дружить. І все робить правильно: одружився з хорошою дівчиною, і вони жили в мирі й злагоді, поки не померло немовля. Після розлучення мати переїхала в якийсь там Чарльстон. Діґґер десь волочився, а кілька місяців тому приїхав сюди. Працює на півставки в крамниці алкогольних напоїв. Останнє місце, де йому варто працювати. Там він запав на горілку. Я справді за нього хвилююсь.

— Так він тут, у Вашингтоні?

— А то. Живе неподалік, уже з іншою божевільною.

Поки Марк хрумтів маринованим огірком із кропом, щось йому підказувало, що краще не зв’язуватися із цим Діґґером та його проблемами, але йому було цікаво:

— Я подивлюсь.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Марк повернувся в ту саму кулінарію. Всередині не було нікого, крім низенького і миршавого чорношкірого хлопця. На столику перед ним лежала товстелезна тека. Марк підійшов і сказав:

— Ти, певно, Діґґер.

Вони потиснули руки, Марк сів. Діґґер зауважив:

— Я віддаю перевагу імені — Рамон. Діґґер не найкраще прізвисько для чорношкірого. З очевидних причин.

— Справедливо. Я — Марк Апшо. Приємно познайомитись, Рамоне.

— Взаємно.

На ньому був кашкет, натягнутий так низько на лоба, що козирок лежав на чорній оправі завеликих круглих окулярів. За склом виднілися набряклі червоні очі.

— Бенсон сказав, що ви чудовий молодий адвокат, — промовив Рамон. — Сказав, що ви врятували його від звільнення.

Марк усміхнувся і намагався придумати щось доречне, коли з’явилася та сама офіціантка.

— Чорну каву, Рамоне?

— Нічого. Просто води.

Вона пішла, і Марк подивився в ті очі. Дикція Рамона не видавала, але він безперечно був напідпитку. Марк сказав:

— Бенсон розповів мені трохи про суть справи. Справжня трагедія.

— Можете й так називати. Щось трапилося під час пологів, і я не певен, що ми колись точно взнаємо, що саме. Мене там не було.

Марк замислився над його словами і, коли стало зрозуміло, що продовження не буде, спитав:

— А можу я поцікавитися, чому тебе там не було?

— Скажімо так, мене там не було, хоча я мав би там бути. Звісно, Ейша не могла таке простити й у всьому звинуватила мене. Постійно торочила, що, якби я там був, то пильнував би, щоб у лікарні все зробили як треба.

— Ейша — це твоя колишня дружина?

— Саме так. Розумієте, пологи почалися на два тижні раніше. Якраз опівночі. І дитина виходила швидко. А в лікарні всі були дуже зайняті — десь була стрілянина, і велика автоаварія, коротше, ми ніколи не взнаємо, що там насправді відбувалося. Але скидається на те, що вони Ейшею нехтували, і дитина, виходячи, застрягла. Хлопчикові перекрило кисень. — Рамон постукав по теці. — Це повинно бути тут, але ми вважаємо, що лікарня щось приховує.

— Хто це «ми»?

— Я та перший адвокат, якого я звільнив. Розумієте, після того, як це сталося, Ейша геть сказилася, кинула мене й зажадала розлучення. Вона найняла адвоката, і я найняв адвоката. І без того кепські справи, а мене ще затримали за КСС, і я найняв ще одного адвоката. Забагато адвокатів було в моєму житті, і в мене немає вже сил на такий великий судовий процес.

Він знову постукав по теці.

Принесли каву, і Марк відсьорбнув.

— А де перший адвокат?

— У Норфолку. Він зажадав п’ять тисяч, аби заплатити експертові, який дасть висновок щодо медичного звіту. В мене не було п’яти тисяч, і той адвокат мені не подобався. Він ніколи не передзвонював, видавався дуже зайнятим. Ви теж збираєтесь взяти п’ять тисяч?

— Ні, — відповів Марк, але тільки, щоб підтримати розмову. Він поняття не мав, яка процедура у справі про злочинну недбалість, але як завжди припустив, що вивчиться на льоту. Його план, якщо це можна назвати планом, був такий: підписатись на справу, переглянути звіти і спробувати визначити, чи лежить на комусь відповідальність. Якщо так, він запропонує цю справу справжньому адвокату, який спеціалізується на лікарняній недбалості. Якщо ця справа дійде до суду, він і його компаньйони будуть хоч трохи причетні, й, можливо, їм щось перепаде від грандіозного гонорару. Ось такий був план.

— А що Ейша, вона залишається поза кадром?

— Так, а що? Її вже й слід загув. Ніяких контактів.

— А вона приєднається до позову, якщо ми його вчинимо?

— Ні. Вона нізащо в світі не захоче в це втручатися. Зараз Ейша живе з якоюсь ріднею в Чарльстоні. Надіюсь, вони там про неї добре дбають. Вона ненормальна, пане Апшо. Чує голоси, щось таке, як очмана. Як це не сумно, але вона просто і на дух мене не виносить, і до того ж вона постійно заявляла, що ніколи не піде до суду.

— Гаразд, але заглядаючи наперед: якщо буде угода, їй належатиме половина грошей.

— Чого це? Чортзна що! Це мій позов! Чого це вона щось отримає, коли навіть не хоче брати участі в цій справі?

— Такий закон, — сказав Марк, хоча й гадки не мав, чи дійсно це так. Проте щось із того, чому його навчали в юридичній школі, засіло в пам’яті; щось невиразне, з лекцій про цивільно-правовий делікт на першому курсі.— Гаразд, про це потурбуємось пізніше. А зараз нам треба почати розслідування. До угоди ще треба дійти.

— Якось це неправильно.

— Так ти хочеш дати хід справі?

— Авжеж, тому я і тут. А ви хочете взяти цю справу?

— Тому я і тут.

— Тоді домовились. А тепер розкажіть, як усе відбуватиметься.

— Ну, по-перше, ти підпишеш із моєю фірмою договір про надання юридичних послуг, що дасть мені повноваження зробити запит про всі дані, що стосуються справи. Я їх перегляну, і, якщо виявиться, що має місце очевидна недбалість з боку лікарів і лікарні, ми з тобою знову зустрінемось і побалакаємо. Тоді й вирішимо, чи хочемо ми вчиняти позов.

— Скільки це займе часу?

Знов-таки не маючи жодного уявлення, Марк упевнено відповів:

— Недовго. Кілька тижнів. Ми не вагаємося. Діємо швидко.

— І ви не візьмете гроші авансом?

— Ні. Деякі фірми просять попередній гонорар або гроші на поточні витрати, але не наша. Договір передбачає одну третину відшкодування у випадку угоди або сорок відсотків, якщо дійде до судового процесу. Такі справи проти багатих відповідачів, які активно захищатимуться, дуже складні. Отже, наша частина трохи вища за середню у справах про завдану шкоду. Але цей різновид позову дуже затратний. Нам доведеться витрачати власні кошти, які ми компенсуємо угодою. Тебе таке влаштовує?

Рамон ковтнув води і подивився у вікно. Поки він міркував, Марк дістав із портфеля бланк договору і почав його заповнювати. Зрештою Рамон зняв свої масивні окуляри й витер очі паперовою серветкою. Потім тихо промовив:

— Усе це так паскудно, пане Апшо.

— Будь ласка, називай мене Марком.

Його губи тремтіли, коли він сказав:

— Гаразд, Марку. У нас усе було добре, у мене з Ейшею. Я любив ту жінку, мабуть, завжди любитиму. Вона не була сильною, проте вона була хорошою і вродливою. За що їй таке? Та нікому такого не побажаєш. Ми так хотіли Джеккі, так довго на нього чекали.

— Джеккі?

— Його звали Джексон Тейпер, але ми збиралися звати його Джеккі. На честь Джеккі Робінсона. Я люблю бейсбол.

— Співчуваю.

— Він прожив два дні. Не мав жодного шансу. Вони його загубили, Марку. Цього не повинно було статися.

— Ми доберемось до самої суті, Рамоне. Я обіцяю.

Рамон посміхнувся, закусив нижню губу, витер очі й начепив окуляри. Потім узяв ручку та підписав договір.

ЗА ТРАДИЦІЄЮ, КОМПАНЬЙОНИ зустрілися наприкінці дня за звичним столиком у глибині бару «Когут», аби підбити ділові підсумки дня. Марк і Тодд пили пиво, а Зола — безалкогольний напій. За три тижні юридичної практики без права на діяльність, вони багато чого навчились і призвичаїлись до заведеного порядку, хоча Зола менше за інших двох. Страх бути спійманими майже зник, проте на якомусь підсвідомому рівні досі їх мучив. Марк і Тодд регулярно з’являлися в кримінальних судах, як і тисячі інших адвокатів, і відповідали на ті самі питання знуджених суддів. Вони укладали швидкі угоди з прокурорами, які анітрохи не цікавилися їхніми повноваженнями. Вони підписували вигаданими іменами постанови суду та інші документи. Вони блукали коридорами в пошуках клієнтів, стикаючись з іншими адвокатами, надто зайнятими, аби щось запідозрити. Незважаючи на стрімкий старт, вони скоро зрозуміли, що ця справа не така вже й легка. У найкращі дні їм вдавалося отримувати близько тисячі доларів від нових клієнтів. У гірші — взагалі не було улову, і це було звичним явищем. Зола звузила свої пошуки до трьох лікарень: Католицької, «Потомак Дженерал» і Джорджа Вашингтона. Вона й досі не підписала жодного клієнта, але її надихали кілька майже підписаних договорів. Їй не подобалося те, що вона робить, — полювання на травмованих, — але на той час вона не мала вибору. Марк і Тодд завзято працювали, підтримуючи бізнес, і Зола відчувала, що мусить зробити свій внесок.

Вони довго дискутували щодо частотності заманювання клієнтів і поставання перед суддями. З одного боку, щоденна конвеєрна праця веде до впізнаваності, яка викликає довіру. З іншого боку, чим більше адвокатів, діловодів і суддів вони зустрічатимуть, тим більшим буде коло людей, які одного дня можуть запитати щось не те. Наприклад? Знуджений діловод міг би запитати: «Не назвете ще раз номер своєї ліцензії? Щось не бачу його в реєстрі». У Асоціації адвокатів округу Колумбія сто тисяч юристів, і в кожного є номер, який додається до кожної підписаної ними постанови та інших судових документів. Звісно, Марк і Тодд користувалися фіктивними номерами. Проте численність адвокатів забезпечувала чудове прикриття, і клерки досі не виявляли цікавості. Також суддя міг запитати: «Коли це тебе затвердили адвокатом, синку? Щось я раніше тебе тут не бачив». Але за весь цей час судді не виказували ані найменшої зацікавленості.

А ще якийсь помічник прокурора міг би спитати: «Делаверська школа, еге ж? Там навчався мій друг. А знаєш таких-то і таких-то?» Проте помічники прокурорів зазвичай були надто зайняті й бундючні для таких балачок, а Марк із Тодд ом намагалися поменше патякати.

Але вони ніколи не боялися запитань від найважливіших для них людей — клієнтів.

Зола відсьорбнула коли й сказала:

— Гаразд, я маю сповідатись. Здається, я зіграла в «Джері Гарсія».

— О! Із задоволенням послухаємо, — засміявся Тодд.

— Отже, минулої ночі я промишляла в лікарні Джорджа Вашингтона і, виконуючи свою звичну роль, помітила за столиком подружжя чорношкірих, які сиділи та їли оті страшні піци. Жінка геть зранена: вся в гіпсах, у шийному корсеті, обличчя в порізах. Мабуть, автоаварія, так? І я зважуюсь, виконую свої антраша і бачу, що вони раді зі мною поговорити. З’ясувалося, що її збило таксі,— дзенькіт монет! велика страховка!— а її восьмирічна донька нагорі в реанімації. Справа краще нікуди. І тоді вони мене питають, а як це я опинилася в кафе лікарні, і я викладаю їм усе за сценарієм, мовляв, тут лежить моя невиліковно хвора мати, вона вже на порозі смерті, а я чекаю біля її ліжка на жахливу розв’язку. Я дала їм свою картку, і ми домовились поговорити пізніше. Мій телефон задзвонив і я поскакала перевірити, як там моя люба матуся, нормально? І вийшла з лікарні, радіючи, що нарешті підчепила клієнта.

Вона зробила паузу, підживлюючи їхню зацікавленість, і продовжила:

— І ось мені сьогодні вдень телефонують. Але не мої свіженадбані клієнти, а їхній адвокат. Судячи з усього, вони найняли його раніше — доволі бридкого суб’єкта на ім’я Френк Джепперсон. І, мамо рідна, чого він тільки собі не надумав!

Марк розсміявся. Тодд сказав:

— Ти справді нарвалася — ще один Фредді Гарсія.

— Отож. Він звинуватив мене в спробі переманити його клієнта. Я сказала, мовляв, ні, ми просто теревенили, коли я вийшла на перерву з палати хворої мами. Справді, спитав він, тоді чому я дала їм свою картку? І хто в біса такі ці Апшо, Паркер і Лейн? Сказав, що ніколи про таких не чув. І таке інше. Я зрештою дала відбій. Слухайте, хлопці. Я просто на таке не здатна. Знайдіть мені іншу спеціалізацію. Персонал кафе вже косо на мене дивиться.

— Це найбільше для тебе підходить, Золо, — сказав Марк.

— Тобі тільки треба знайти одну значну справу, ось і все. Ми тут просто горішки збираємо, а ти полюєш на велику рибу.

— Відчуваю себе переслідувачкою. Невже для мене не знайдеться чогось іншого?

— Нічого не спадає на думку,— промовив Тодд.— Ти не можеш промишляти в кримінальних судах, як це робимо ми, бо привертатимеш до себе зайву увагу.

— А я й не збиралася,— відповіла вона. — Це залиште собі.

— Також я не бачу тебе адвокаткою з розлучень, — додав Марк. — Для цього тобі знадобиться справжній кабінет, тому що такі клієнти віднімають багато часу, потребуючи постійної підтримки.

— Звідки ти знаєш? — спитав Тодд.

— Я навчався у Фоґґі-Боттом.

— У мене була п’ятірка із «Сімейного права»,— сказала Зола.

— У мене теж, — нагадав Тодд. — Хоч я прогуляв половину занять.

— А ми не можемо орендувати невеличкий офіс, щоб я могла займатися розлученнями?

— Побалакаємо про це пізніше, — запропонував Марк.— Треба дещо обговорити. Здається, я накопав грандіозну справу.

— Розказуй, — промовив Тодд.

Марк переказав їм суть позову Рамона. Наприкінці він витяг договір про надання юридичних послуг і продемонстрував підписи внизу.

— Він усе підписав, — гордовито зауважив Марк.

Тодд і Зола перевірили контракт, і в них виникло з десяток запитань.

— Ну, добре, а далі що? — спитала Зола.

— Потрібні деякі витрати, — пояснив Марк. — У дві тисячі нам обійдеться наймання консультанта, який подивиться медичні звіти. Я знайшов у інтернеті цілу купу таких людей, здебільшого лікарів-пенсіонерів, які тільки те й роблять, що співпрацюють із юридичними фірмами, даючи оцінку справам про лікарняну недбалість. Чимало таких і тут, в окрузі Колумбія. Витратимо трохи готівки, здобудемо висновок експерта і, якщо там є ознаки відповідальності за недбалість, передаємо справу першокласному адвокатові із судових процесів.

— І що ми із цього матимемо? — запитала Зола.

— Пів гонорару. Саме так і працюють солідні адвокати у справах про цивільні правопорушення — через посередників. Пішаки штибу нас нишпорять і знаходять справи, а потім передають тим, хто добре знає, що з ними робити, після чого просто сидять і чекають грошей.

— Ну, не знаю, — скептично сказав Тодд.— Залучитися до такої важливої справи — це ризик зірвати наше прикриття. Якщо наші імена з’являться на судових документах, їх бачитиме купа народу. Усі юристи, зайняті в судовому процесі, захисники, страховики, судді. Не знаю. Здається, це вкрай ризиковано.

— Ми не будемо підписувати судові документи, — заперечив Марк. — Просто скажемо тому адвокатові не втягувати нас у процес. Має спрацювати, так чи ні?

— Не знаю, Марку, — промовив Тодд. — Ми й гадки не маємо, що з того вийде. Плюс мені не дуже хочеться віддавати дві тисячі баксів.

— «Довір-Расті», чи що? — вишкірилася Зола.

— Та ні, мара його бери. Наймемо фахівця з медичної недбалості. У місті чимало таких, які тільки те й роблять, що вчиняють позови проти лікарів і лікарень. Справжні адвокати, що зайняті в судових процесах. Облиш, Тодде. Я не бачу великого ризику. Перечекаємо в укритті, доки хтось зробить за нас усю роботу, і отримаємо чималенький гонорар.

— Скільки?

— Хтозна. Скажімо, є груба недбалість лікарів і лікарні. Скажімо, погодилися на шістсот тисяч доларів — просто щоб легше рахувати. Наша частка — сто штук, хоча ми нічого не робили, просто підігнали справу.

— Розмріявся, — сказав Тодд.

— Так, а що не так? Золо?

— Уся ця гра ризикована, — відповіла вона. — Щоразу, коли ми стоїмо перед суддею, прикидаючись адвокатами, ми випробовуємо долю. Так що я за.

— А ти, Тодде? — запитав Марк.

Тодд осушив келих і подивився на компаньйонів. Зазвичай, принаймні за коротку історію АПЛ, він був трохи агресивнішим за них. Відступити зараз — показати слабкість. Тож він запропонував:

— Діємо поступово. Подивимось, що скаже консультант, і від цього будемо відштовхуватися.

— Домовились, — промовив Марк.