Бар Когут

32

У БАРДТАУНСЬКОМУ ФЕДЕРАЛЬНОМУ ЦЕНТРІ УТРИМАННЯ посеред ночі розбудили Золиних батьків і брата й наказали збирати речі. Кожному видали два брезентові чували для пожитків і тридцять хвилин на підготовку до подорожі Разом із іншими майже п’ятдесятьма африканцями, про яких вони знали, що ті мають сенегальське коріння, їх завантажили в білий автобус без опізнавальних знаків, спеціально пристосований для транспортування в’язнів. Їх вивели в кайданках, так і залишивши закутими в автобусі. Четверо озброєних до зубів імпівців, у двох із яких були дробовики, супроводжували їх до місць та інструктували щодо поведінки впродовж поїздки: сидіти тихо, ні про що не питати. Двоє агентів зайняли позиції в передній частині автобуса, двоє — в задній. Скляні вікна були зачинені й прикриті товстими металевими щитами.

Фіона, мати Золи, нарахувала в групі ще п’ятьох жінок. Решта були чоловіки, переважно під сорок років. Вона була стійка й повна рішучості не втрачати самовладання. Почуття були загострені, але вони вже давно змирилися із фактом депортації.

Після чотирьох місяців полону вони з полегшенням сприймали звільнення із центру утримування. Звісно, вони б надали перевагу тому, щоб залишитися в країні, але, якщо життя в США означало перебування в клітці, в Сенегалі набагато гірше не буде.

Близько двох годин їх везли в повній темряві. Агенти зрідка перемовлялися й посміювалися, але пасажири сиділи анітелень. Дорожні знаки вказали їм, що вони в’їхали в Піттсбурґ і автобус прямував до аеропорту. Він без перешкод проїхав крізь пункт пропуску й заїхав у великий ангар. Неподалік на них чекав пасажирський реактивний літак без прикметних знаків. На іншому боці аеропорту виднівся вдалині яскраво освітлений термінал. Пасажири залишили автобус, після чого їх загнали в закуток, де на них чекало ще більше агентів ІМП. Депортованих викликали одне по одному і опитували, порівнюючи відповіді з документами. Після впізнавання з них знімали кайданки й дозволяли забрати обидва чували, вміст яких знову перевірявся. Процедура проходила повільно, ніхто не поспішав, особливо ті, кого відправляли додому.

Підійшов ще один автобус. Із нього вибралося близько десятка африканців — збентежені й покірливі з виду, як і ті, хто приїхав попереднім рейсом. Виявилося, що в когось документи не в порядку, інші терпляче чекали. Чекали й чекали. Уже була майже п’ята ранку, коли уповноважений повів першу групу пасажирів до літака, вишикувавши їх у довгий шерег. Зі своїми чувалами вони повільно піднімалися трапом до салону, де їх розсаджували по місцях. Розміщення зайняло ще годину. Пасажирам полегшало, коли вони дізналися, що на час перельоту їх не закують в кайданки. Інший уповноважений зачитував правила пересування бортом протягом рейсу, правила користування туалетами тощо. Так, розмовляти можна, але тихо. Найменший натяк на безлад, і всі пасажири будуть заковані в кайданки. Будь-яке заворушення призведе до автоматичного арешту по прибутті. З ними залишилося шість озброєних агентів. Безпересадковий переліт займе одинадцять годин, харчування надаватиметься. Близько сьомої двигуни загули. Двері зачинили, й інструктор наказав пасажирам пристебнутися. Потім пояснив їм правила безпеки й поведінки під час аварійної ситуації. Усім пасажирам видали коричневі пакети: сандвіч із сиром, яблуко й маленьку ємність із соком. О сьомій двадцять літак здригнувся й покотився у напрямку доріжки рулювання.

Через двадцять шість років після прибуття до Маямі «зайцями» на ліберійському торговельному судні Абду й Фанта Маали покидали свою приймальну країну наче злочинці, прямуючи в невизначене майбутнє. Їхній син Бо, який сидів поряд із ними, покидав єдину країну, яку справді знав. Коли літак відірвався від землі, вони тримали себе в руках, стримуючи сльози.

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ ІЗ БАРДТАУНА зателефонував співробітник служби соціальної допомоги й сповістив Золу, що її сім’я на шляху в столицю Сенегалу Дакар. Це був один із рутинних дзвінків згідно зі списком за номером, зазначеним у графі «контактна особа» навпроти імен депортованих. Хоча Зола знала, що колись цей час настане, вона сприйняла новину дуже важко. Піднявшись поверхом вище, вона сповістила про це Марка й Тодда, і вони цілу годину її заспокоювали. Потім вирішили прогулятися і десь поїсти.

Це був скорботний сніданок. Зола була настільки схвильованою, так турбувалась про своїх рідних, що навіть не доторкнулася до замовлених вафель. Тодд і Марк теж переживали за її сім’ю, але вони майже всю ніч переймалися через власну скруту. Даррелл Кромлі вчинив позов значно раніше, ніж; вони розраховували. Асоціація адвокатів сіла їм на хвіст, напевне, через того ж Кромлі або через того мерзотника Моссберґа з Чарльстона. А втім, це не мало особливого значення, бо із цим фарсом покінчено. Хоч вони й багато про що жалкували, але найбільше хвилювалися за ошуканих ними клієнтів. Ті люди їм довіряли, платили гроші та пошилися в дурні й тепер знову будуть перемелені жорнами системи.

Поки вони їли, позираючи на Золу, та дістала телефон і вже вдруге зателефонувала Діалло Ньянгу. Дакар знаходився чотирма часовими поясами східніше, і робочий день там був у повному розпалі. І знову їй не відповів ані Діалло Ньянг по стільниковому, ані хтось із його офісу за номером дротової лінії зв’язку. За ті п’ять тисяч доларів, що Зола перерахувала йому кількома тижнями раніше, Ньянг погодився зустріти її сім’ю в аеропорту, організувати тимчасовий притулок і, що найважливіше, підмазати органи влади. Він називався справжнім експертом у імміграційних питаннях, який точно знає, що треба робити. Не додзвонившись до нього, Зола ошаленіла.

Оскільки чимало людей знали їхню адресу, повертатися додому було не кращою ідеєю, тому вони пройшли кілька кварталів, знайшли «Старбакс», купили кави, відкрили ноутбуки й повернулися до телефонних довідників. Пошук нових фіктивних клієнтів дозволяв згаяти час і зайняти розум.

ІЗ МОНОТОННИМ ПЛИНОМ ЧАСУ ПЕРЕЛЬОТУ пасажири потроху жвавішали й ставали балакучішими. Багато хто стверджував, що їх там чекатимуть, хоча невпевненість у їхніх словах відчувалася майже фізично. Ніхто навіть не прикидався оптимістом. Вони жили в іншій країні багато років і не мали навіть належних документів або посвідчень особи, принаймні сенегальського зразка. Власників фальшивих водійських прав США примусили їх здати. Загальновідомо, що дакарська поліція доволі жорстко ставилася до тих, які повернулися. Їхня логіка була проста: якщо ти не хотів тут жити, то й ти тут також нікому не потрібен. Якщо із США тебе витурили, отже, ти взагалі нікому не потрібен. До них переважно ставилися як до ізгоїв. Їм важко було знайти житло та роботу. Хоча більшість із їхніх співвітчизників мріяли іммігрувати до США і Європи, вони, втім, зневажливо ставилися до тих, хто спробував, але зазнав поразки.

Рідні Абду й Фанти були по всій країні, але їм не можна було довіряти. Упродовж усіх цих років із ними неодноразово зв’язувалися рідні та двоюрідні брати й сестри, які бажали нелегально виїхати в США, але Абду і Фанта не могли або не хотіли до цього залучатись. Жити без документів і без того небезпечно. Нащо ризикувати прикриттям, допомагаючи іншим?

А тепер їм самим знадобилась допомога, але не залишилось нікого, кому вони могли б довіряти. Зола запевнила їх, що Діалло Ньянг, чиї послуги оплачені заздалегідь, може про них подбати. Вони ревно молилися, аби він втрутився і підтримав їх.

Вони летіли вдень і вночі. Після одинадцяти годин перельоту й двох сніданків тим, що було в коричневих пакетах, літак почав знижуватись над Дакаром, і знов бортом заволодів гнітючий настрій. Їхній політ завершився опісля півночі — цілодобова подорож, про яку ніхто з них не домовлявся. Літак викотився до головного терміналу й зупинився біля останнього виходу в довгому ряду інших. Двигуни замовкли, але двері лишалися зачинені. Один із імпівців пояснив, що, як тільки вони увійдуть до терміналу, за них уже відповідатимуть сенегальські уповноважені, поза юрисдикцією США. Нехай щастить.

Тільки-но двері відкрилися, вони схопили свої чували й почовгали з літака вниз трапом. У терміналі їх провели до великої вільної зони, відокремленої від головного залу рядом поліціянтів у однострої. Ті були повсюди, і ніхто з них і близько не видавався дружелюбним. Уповноважений у костюмі почав гавкаюче віддавати інструкції французькою — офіційною мовою Сенегалу.

Коли чотири місяці тому їх заарештували, і загроза депортації стала явною, Абду й Фанта знов заговорили рідною французькою. Після того, як вони двадцять шість років цуралися її, наполегливо вивчаючи англійську, попервах їм було важкувато. Але поступово мова повернулася, і, мабуть, єдиним позитивним аспектом їх утримання, було те, що вони знов говорили рідною мовою. З іншого боку, Бо ніколи не чув французької вдома й не насмілився вивчати її в школі. Спочатку він не міг вимовити ані слова, але в Бардтауні він став більш умотивованим. За чотири місяці безперервного спілкування французькою з батьками він став трохи чи не експертом.

Але уповноважений говорив швидко й багатослівно. Більшість із біженців наче заіржавіли й не встигали за ним. Процедура розпочалася, коли поліціянт узявся переглядати американські документи. Він підкликав Маалів, махнувши рукою, і закидав їх питаннями. Із якої вони частини Сенегалу? Як довго були в США? Хтось із членів сім’ї там залишився? Чи є рідні в Дакарі або іншому місті чи селі? Де вони планують жити? Запитання мали на меті познущатися з них. Кілька разів поліціянт застерігав Абду, що тому краще говорити правду. Абду запевняв його, що не бреше. Бо помітив, що деяких депортованих конвоюють у інше місце залу, де чекали люди. Вочевидь, то були щасливці, яких відпустили до рідних і близьких. Поліціянт запитав, чи є в них зв’язки в Дакарі. Коли Абду назвав ім’я Діалло Ньянга, їхнього повіреного, поліціянт поцікавився, чого це їм потрібен адвокат. Абду намагався пояснити, що його найняла їхня дочка в Штатах, тому що тут у них немає сім’ї, на яку можна розраховувати. Поліцейський подивився на аркуш паперу й сказав, що пан Ньянг до поліції не звертався. І не прийшов їх зустріти. Він указав на ряд стільців і наказав їм чекати, після чого підійшов до чоловіка в костюмі.

Пройшла година, і поліція вивела із зони більшість пасажирів. Коли залишилось близько десятка, той чоловік у костюмі підійшов до Маалів і сказав:

— Пана Ньянга тут немає. Скільки у вас при собі грошей?

— Приблизно п’ятсот доларів США, — підвівшись відповів Абду.

— Добре. Ви можете зняти номер у готелі. Ідіть за цим поліціянтом. Він вас відвезе.

Уже знайомий їм полісмен кивнув, і вони підняли свої чували. Він провів їх через зал, потім вони вийшли з терміналу і пройшли на автостоянку, де на них чекав поліційний фургон. Поліціянт сів поряд із ними на заднє сидіння, і двадцять хвилин вони їхали мовчки порожніми звивистими вулицями, і вже біля входу в потворний п’ятиповерховий готель він сказав їм вилазити.

Перед дверима готелю він поінформував:

— Ви зупинитесь тут лише тому, що в’язниця переповнена. Не виходьте звідси ні за яких обставин. Через кілька годин ми за вами прийдемо. Є запитання?

Судячи з його тону, краще було ні про що не питати. Наразі вони були вдячні вже за те, що вони тут, а не у в’язниці. Полісмен зирив на них так, ніби ще не все було сказано. Він підпалив сигарету, випустив дим і сказав:

— І я б хотів оплати за свої послуги.

Бо відвернувся й прикусив язика. Абду поставив на землю свої чували й сказав:

— Звісно. Скільки?

— Сто американських.

Абду потягнувся до кишені.

ПОРТЬЄ ДРІМАВ У КРІСЛІ за конторкою і, здавалося, розсердився, що його потривожили о такій годині. Спершу він сказав, що вільних місць немає — готель заповнений під зав’язку. Абду зміркував, що готель і поліція в змові, і вся ця сценка з відсутністю вільних місць — частина спектаклю. Він пояснив, що його дружина хворіє, і їм треба десь заночувати. Портьє втупився в екран свого комп’ютера й примудрився знайти невелику кімнату, звісно, за преміум-ціною. Абду, здавалося, вже нічого не хвилювало, він забалакував портьє мов справжній заклинач змій. Сказав, що має тільки американську готівку, яка, звісно, тут неприйнятна — тільки західноафриканські франки. Фанта вдала, що от-от зомліє. Бо мало що розумів із швидкого обміну репліками французькою, але йому захотілося перегнутися через конторку й задушити того дерилюда. Абду не сприймав відмови й фактично жебрав кімнату. Портьє трохи відтанув і сказав, що вниз по вулиці є банк. Вони можуть заселитися в кімнату, але зранку він насамперед хоче отримати свої гроші в місцевій валюті. Абду погодився, розсипаючись у подяках, і портьє знехотя передав йому ключ.

Абду спитав, чи можна їм зателефонувати в США. У жодному разі. Коли за кімнату буде сплачено, тоді буде можна, але тільки з передоплатою. Уже була третя ночі — одинадцята вечора в США, — коли вони зайшли в маленьку задушливу кімнату на четвертому поверсі. Єдине вузьке ліжко було присунуте до дальньої стіни.

Чоловіки наполягли, щоб його зайняла Фанта, а самі заснули на підлозі.

ЗОЛА ПРОКИНУЛАСЯ О ТРЕТІЙ ночі, бо спати було неможливо. Усю ніч вона телефонувала, писала електронні листи й повідомлення Діалло Ньянгу, але безрезультатно. Коли її телефон задзеленчав викликом із невідомого номера, вона одразу прийняла його. Це був Бо, і за мить, почувши його голос, вона відчула справжнє полегшення. Він коротко переказав їй про все, що трапилось, сказав, що немає жодних ознак того адвоката і що поліція щойно вийшла з готелю, забравши Абду.

— А ви з мамою в безпеці?

— Ну, ми поки що не в тюрмі. Вони двічі повторили, що ми в готелі тільки тому, що в’язниця переповнена. Отже, знайшли цяточку для батька. А нам заборонено залишати готель.

— Я сто разів телефонувала тому адвокатові, — сказала вона. — Можеш дзвякнути йому звідти?

— Ні. Я користуюся телефоном портьє, і він зараз витріщається на мене й слухає кожне слово. Він не любить людей, які користуються його телефоном, але я вмовив його на єдиний дзвінок.

— Дай мені той номер, і я щось придумаю.

Бо віддав телефон портьє, потім знайшов біля вестибюля буфет. Він купив два круасани й каву, поніс їх до себе в номер і сидів там разом із Фантою в напівтемряві. Фанта відчула полегшення від того, що він поговорив із Золою.

Вони їли й попивали каву і знову чекали на стукіт у двері.