Бар Когут

44

ВИКЛИК НАДІЙШОВ НА ТРЕТІЙ Тоддів телефон, перший із його передплачених, той, що він купив у Вашингтоні того дня, коли Зола вилетіла до Сенегалу. Тепер він мав і четвертий телефон, і не добирав розуму, як і його друзі, як їм поєднати всі ці пристрої, аби користуватися надалі тільки одним. Це здавалося неможливим.

Номер третього телефона він дав пану Рудольфу Річарду, і він почув від нього спустошливу новину. Пан Річард пояснив, що вирішив за краще скористатися телефоном, аби не залишати слідів у інтернеті. Щойно з ним зв’язалося ФБР із питаннями щодо переказу грошей фірми «Лусеро та Фрейжер» з бруклінського відділення «Сітібанку». Звісно, він не відповів на жодне з їхніх питань і не підтвердив наявності рахунку «Йорк і Орандж» в його банку. Він нічого їм не сказав, як і завжди, бо ФБР не має ніяких повноважень на Барбадосі. Проте він, пан Річард, вважає своїм прямим обов’язком повідомити клієнта про те, що ФБР на підході.

Тодд подякував йому, а потім зіпсував настрій Маркові, якому зразу спало на думку зателефонувати Дженні Вальдес, аби вивудити якусь інформацію. Але він швидко відкинув цю думку як радше дурну затію. Якщо ФБР має повний пакет судових розпоряджень, то вони прослуховують кожен телефон «Коен-Катлер», відслідковуючи дзвінки.

Золі знадобилася година, щоб дістатися готелю. Вони сіли на терасі під парасолькою і милувалися океаном, проте думати про щось приємне було геть неможливо. Справдився їхній найгірший кошмар, і, хоча вони часто розмірковували над подальшими діями у випадку, якщо все піде шкереберть, тепер, коли це сталося насправді, вони отетеріли. У них на хвості ФБР! А це означало, що їхнє шахрайство з колективним позовом викрито, що призведе до пред’явлення обвинувачень, ордерів на арешт, оголошення в розшук. Враховуючи важливість боротьби з тероризмом і наркоторгівлею, невідомо наскільки серйозно поставиться ФБР до якогось там ошуканства в колективному позові, але вони припускали найгірше.

Особливо перелякалася Зола, і недарма. Вона приїхала до Сенегалу по справжньому паспорту, залишивши слід, який не помітить тільки сліпий. ФБР запросто відстежить усі її переміщення. І що найгірше, коли Зола два тижні тому прибула до Сенегалу, вона зареєструвалася в американському посольстві.

Треба було щось вирішувати. Оскільки вони й гадки не мали, як буде діяти ФБР, як глибоко копатиме, і наскільки близько федерали до них підібралися, трійця вирішила розробити план. Тодд мав зателефонувати панові Річарду на Барбадос і перерахувати залишок у сенегальський банк. Зола мала довіритися Бо та все йому розповісти. Проте не батькам — може, згодом, але не зараз. Також вона передусім зустрінеться завтра вранці з Ідіною Санга, аби пришвидшити процес натуралізації. Якщо вона стане громадянкою Сенегалу, екстрадиція до США практично унеможливиться. А ще вона обережно розпитає щодо перспективи надання нових документів її друзям.

Протягом вівторка й середи всі троє, мов приклеєні, сиділи перед ноутбуками й шукали в інтернеті все пов’язане з розрахунками за угодою із «Свіфтбанком». Нічого, їхня частка адвокатських гонорарів не надійшла на рахунок бруклінського «Сітібанку», що було доволі чітким сигналом про негаразди. Нарешті в четвер уранці на сайті фінансових новин з’явилася замітка про невеличку перешкоду, пов’язану з виплатами за угодою із «Свіфтбанком». Федеральний суддя в Маямі зупинив подальші розрахунки у зв’язку з розслідуванням за підозрою в шахрайстві. Федеральний суддя в Х’юстоні зробив те саме. «Свіфтбанк» уже встиг виплатити по країні майже три мільярди із чотирьох мільярдів двохсот мільйонів доларів, але виникли проблеми.

Хоча сутність оборудки не згадувалася, троє друзів чудово розуміли, до чого докопалися слідчі.

МАРК ПРИДУМАВ, ЯК ПОКИНУТИ країну, не перетинаючись із митницею і паспортним контролем у аеропорту. Тепер у них є гроші, і вони можуть робити, що завгодно, а саме: найняти машину й водія та вирушити закрутами на південь, насолоджуючись мандрівкою по Західній Африці, і дістатися зрештою Південно-Африканської Республіки. Він десь читав, що Кейптаун найкрасивіше місто на планеті плюс там розмовляють англійською. Тодд поставився до такої ідеї без ентузіазму. Йому не кортіло цілий місяць трястися манівцями, затамовуючи подих щоразу, як він пред’являтиме свій підроблений паспорт черговому прискіпливому прикордоннику з гвинтівкою, якому так і свербить постріляти. Він не сказав «ні», бо хтозна, можливо, колись і доведеться тікати, але не сказав і «так».

Утім, Зола сказала «ні». Вона не залишить сім’ю, після того, як вони стільки пережили.

Розслідування тривало, проте ніяких новин по суті не було. Тож вони просто чекали. Зола, хоч і відчувала себе в Дакарі більш убезпечено, знову почала боятися, що хтось постукає в двері.

КУРОРТНЕ МІСТО СЕН-ЛУЇ розкинулося на узбережжі Атлантичного океану двомастами милями північніше Дакара. Із населенням у 175 тисяч осіб, воно було меншим та спокійнішим і водночас доволі великим, щоб запропаститися. Колись воно було столицею країни, і французи побудували там багато чудових будинків, які прекрасно збереглися. Місто славилося колоніальною архітектурою, невимушеним трибом життя, гарними пляжами й найважливішим джазовим фестивалем у Африці.

Подорож організувала Зола. Вона заплатила водієві позашляховика і вирушила разом із Бо та обома компаньйонами на кілька днів до Сен-Луї. Батьки запрошені не були. Абду так контролював Золу й Бо, що їм треба було віддихатися. А що їм насправді було потрібно — це інше місце для життя, на відстані одне від одного та батьків. Їй здавалося, що Сен-Луї — те, що треба.

На виїзді з Дакара вони зрозуміли, що водій не дуже добре говорить англійською, і поступово почали розмовляти про останні півроку відвертіше. Бо мав багато запитань, часом дуже гострих. Йому просто не вірилось, що вони дійсно таке наробили, та ще й Марк із Тоддом намагаються все це якось виправдати. Бо сердився, що вони втягнули в свої оборудки його сестричку. Марк із Тоддом зразу взяли всю відповідальність на себе, але Зола рішуче оголосила, що в неї є своя голова на плечах і вона здатна самостійно приймати рішення. Авжеж, вони наробили купу помилок, але вона теж зіграла свою роль і не звинувачує нікого, крім себе.

Бо знав про гроші в банку, але й гадки не мав, скільки їх там. Він відмовлявся прийняти майбутнє поза межами США, які вважав рідним домом. Там у нього залишилася дівчина, і його серце було розбите. Там у нього залишилося багато друзів зі школи й з двору. Там він залишив гарну роботу.

За кілька годин він попустився. Він знав, що, якби не ті гроші, шо їх Марк і Тодд надали Золі, він і досі сидів би в тюрмі. І він не міг не побачити, як ці двоє умлівають від захоплення його сестрою.

Через шість годин у дорозі вони перетнули річку Сенегал мостом Федерба, спроектованим Густавом Ейфелем, саме тим, що прославився вежею. Старе місто розташувалося на острові Ндар — вузькою стрічкою землі з океаном обабіч. Вони проїхали три квартали гарної старої забудови й зупинилися нарешті біля готелю «Мермоз» на узмор’ї. Після довгого сніданку на веранді просто над океаном вони рано пішли спати.

Реєстр нерухомості тут був не таким докладним, як у Штатах чи, власне, в Дакарі, проте Зола без зайвих турбот знайшла те, що шукала: триповерхову віллу, збудовану в 1890 році французьким торговцем, яка часто переходила з рук в руки. Із вулиці вона мала кращий вигляд, ніж усередині, проте була чарівною та просторою. Дерев’яна підлога де-не-де просіла, меблі були старезні, вкриті шаром пороху й погано гармоніювали. На полицях тіснилися горщики, вази та старі французькі книжки. Водогін десь працював, а десь ні. Опецькуватий холодильник виробили в п’ятдесятих роках минулого століття. Внутрішній дворик і балкони, в тіні рясних бугенвілій, були спроектовані саме для тропіків. У вітальні стояв маленький телевізор. Реєстр обіцяв інтернет, але ріелтор сказав, що він не потужний.

Вони розділилися і блукали будинком. На повний огляд пішло кілька годин. На балконі другого поверху, на виході зі спальні, яку вже застовпив Тодд, він зіткнувся з Марком.

— Тут нас ніколи не знайдуть, — сказав він.

— Можливо. Але тобі віриться, що ми справді зараз отут?

— Ні. Якийсь сюр.

Незважаючи на їхні відчуття, Зола вподобала цей дім і підписала договір про піврічну оренду приблизно за тисячу доларів на місяць. Через два дні вони заселилися. Тодд із Марком зайняли верхній поверх — три кімнати, два санвузли й жодного працюючого душу, а Зола — основні покої на першому поверсі. Бо втулився десь поміж ними, отримавши більше за всіх квадратних метрів. Дві доби вони обживалися: купляли різні дрібнички, міняли лампочки й запобіжники та намагалися взнати якомога більше про будинок. У доважок до нього йшов садівник Пер, який не розмовляв англійською, проте майстерно тицяв пальцями й рохкав.

Острів нагадував Венецію — самодостатнє місто, оточене водою, тільки з пляжами. Пісок вабив туристів, і біля самої води стояли десятки дивовижних затишних готелів. Коли Марк і Тодд не займалися дорученими Золою господарськими справами, вони ніжилися на пляжі: пили коктейлі з ромом і видивлялися дівчат.

Перед тим, як Зола й Бо сіли в позашляховик і поїхали, Марк і Тодд обійнялися з ними, прощаючись, і попрохали чимскоріш повертатися. Брат і сестра розраховували, що тижня їм вистачить, аби зібрати деякі речі та відкараскатися від батьків.

Того вечора у напівосвітленій вітальні старого палацу, збудованого європейцями в іншому столітті, в іншу епоху, ці двоє налягали на пляшку скотчу й намагалися спланувати свої життя у подальшому. Нездійсненний шарварок.

У НЕДІЛЮ, ДВАДЦЯТЬ ДРУГОГО ЧЕРВНЯ, на перших шпальтах «Вашингтон Пост» вийшла стаття під заголовком «Афера з комерційними юридичними школами пов’язана з нью-йоркським керівником фонду». Під згином була велика світлина Гайндса Реклі. Це була добре написана історія за матеріалами, які висіли на стіні в кубельці Горді, про десятки компаній-одноденок та юридичні школи. Утім, «Свіфтбанку» не приділялося особливої уваги. Було очевидно, принаймні Маркові з Тоддом, що журналістові не вдалося підтвердити, що офшорні компанії, які володіють основним пакетом акцій банку, належать Реклі.

Проте якоюсь мірою ця стаття була доказом. Робота Горді була визнана дійсною. Тепер Гаспидяка натерпиться піар-кошмару, і, хоча стаття ніяк на це не натякала, був гарний шанс, що Реклі з’явився на радарах ФБР.

Пару днів вони святкували, а потім раптом їм стало не до цієї статті.

Двадцять четвертого червня, досудова колегія присяжних в Маямі визнала винними Марка Фрейжера, Тодда Лусеро і Золу Маал за висунутими урядом обвинуваченнями у шахрайстві. Ці обвинувачення були частиною розслідування на підставі численних скарг щодо підробок у колективному позові в угоді із «Свіфтбанком». Згідно з першим звітом «Блумберґа», цілком вірогідні й подальші звинувачення.

Марк і Тодд спостерігали, як ця історія розповзається інтернетом, але статусу сенсації не набула. У великому світі ділових новин така історія — дрібничка.

Хай і не для всієї нації, але для трійці обвинувачуваних це була значна подія. Хоча вони й очікували на таке, проте новина їх нажахала. А втім, вони до такого добре підготувалися. Вони мають надійну схованку, про яку ФБР і гадки не має.

Чого не скажеш про Золу. Марк і Тодд сумнівалися, що ФБР піде на такі турботи й відслідковуватиме її до Дакара, скооперується з місцевою поліцією, аби її заарештувати, а потім очікуватиме, що сенегальський суд екстрадує її — і все це за злочин, який ніяк не пов’язаний із тероризмом, убивством чи розповсюдженням наркотиків. Вони вірили в це, але тримали при собі. Вони були впевнені, що наразі Зола не дуже прислухатиметься до їхніх слів чи звертатиме увагу на те, в що вони вірять, — і на те є слушні причини.

Зола виношувала власні плани. Вона викликала хлопців у Дакар на важливу зустріч, якої вона добивалася багато часу За допомогою посередницьких послуг Ідіни Санга Зола неквапом напрацьовувала потрібні зв’язки і зрештою вийшла на потрібну людину. В угоді були свої плюси й мінуси. За 200 тисяч доларів із кожного уряд міг надати нові посвідчення особи, паспорти й підтвердження громадянства для всіх трьох колишніх компаньйонів АПЛ. Посередником виступав впливовий урядовець із Міністерства закордонних справ. Зола зустрічалася з ним тричі, поки вони не дійшли згоди. Неясно, скільки з цього матиме, власне, сам урядовець, але Зола припускала, що нагору дійде значно менша сума.

Плюсом угоди було те, що громадянство купувалося за гроші — не така вже й унікальна оборудка для Сенегалу. А мінусом було те, що їм доведеться назавжди відмовитися від того, хто вони є і звідки вони. Можна було владнати і подвійне громадянство, але не під справжніми іменами. Якщо вони хочуть бути сенегальцями і мати захист від сенегальського уряду, переховуючись від американської влади, вони більше не можуть залишатися Марком, Тоддом і Золою. Подвійне громадянство — це подвійна ідентичність, і жоден уряд такого не санкціонує.

Вони пішли на угоду не барячись, тільки трохи поскиглили щодо ціни. Їхній статок тепер зменшився до двох з половиною мільйонів — гарна фінансова подушка, але ж майбутнє таке непевне.

Вони повернулися до Сен-Луї, на свою декадентську віллу з новими посвідченнями особи, новими кредитними картками і симпатичними новими паспортами з їхніми усміхненими обличчями. Пан Фрейжер став Крістофом Відалом, або просто Крісом. Його спільник — Томасом Дідьє, для своїх — Томмі. Звичайні юнаки з французьким корінням, хоча ніхто з них і лика не в’язав рідною мовою. Білі в Сенегалі становили менше відсотка населення, і додача ще двох грінго навряд чи щось кардинально змінила.

Золу тепер звали Аліма Пене — звичайне африканське ім’я. Вони почали звати її Аліса.

Бо, за яким не тягнувся слід кримінальних злочинів у США, залишився тим, ким і був. Оформлення його нових документів було набагато дешевшим, але зайняло більше часу.

НЕТРУДЖЕНЕ ЖИТТЯ — спання, читання, інтернет-серфінг, гуляння пляжами, пияцтво й опівнічні трапези на березі моря — призвело до нудьги. Десь через місяць після того, як вони стали чистокровними сенегальцями, Кріс і Томмі почали шукати роботу, на цей раз легальну.

Їхнім улюбленим баром була вкрита пальмовим листям хатина, що гніздилася поміж: двох великих баз відпочинку на центральному пляжі в п’яти хвилинах ходи від їхньої вілли. Вони сиділа там годинами — грали в доміно, метали дротики, базікали з туристами, приймали сонячні ванни, снідали, пили лаґер «Газель» — либонь, національне сенегальське пиво. Бар належав ексцентричній літній німкені, чоловік якої нещодавно помер. Час від часу вона, пришкандибавши до бару, випивала й починала гарикати на персонал, а ті закочували очі в неї за спиною. Томас почав фліртувати з жінкою і невдовзі відрекомендував їй свого друга Крістофа. Вони зачарували її під час довгого ланчу. Наступного дня вона прийшла й сніданок тривав довше, а на четвертий раз Томас запитав її, чи не замислювалася вона щодо продажу шинку? Вони якраз шукають, чим би їм зайнятися і таке інше. Вона погодилася, бо вже стара й заморилася.

Купивши бар, вони закрили його на перебудову. Узявши в компаньйони Алісу, вони вбухали 80 тисяч на кращу кухню, обладнання бару, великі телевізори, і подвоїли кількість місць. Вони планували зробити його чимось на кшталт американського спорт-бару, але з місцевими музикою, стравами, напоями і декором. Коли він знову відкрився, Аліса чергувала в обідньому залі, Кріс і Томас працювали в барі, Бо завідував нечисленним персоналом на кухні. Місце зі старту заповнювалось вщерть, і життя налагодилося.

На згадку про минуле життя, віддаючи шану колишньому, вони дали бару назву «Когут».