Бар Когут

38

БУДИНОК ФРЕЙЖЕРА ЗНАХОДИВСЯ на Йорк-стрит у Довері, штат Делавер. Сім’я Лусеро досі жила на Орандж-стрит на півдні Балтимора. Отже, завдяки вражаюче сприятливим законам рідного штату Марка щодо реєстрації нових компаній постала до життя «Йорк і Орандж Трейдерс». За 500 доларів із кредитки статут був підтверджений через інтернет, і неоперена компанія взяла собі ділову адресу одного з багатьох центрів загальноорганізаційного забезпечення, що знаходилися в штаті Делавер. Ледве «Йорк і Орандж Трейдерс» виникла й запрацювала в США, вона негайно почала розширюватися. Спрямувавши погляд на південь, компанія обрала для першої філії країну Карибського басейну Барбадос. За 650 доларів компанія зареєструвалася на Малих Антильських островах.

Відкрити банківський рахунок для компанії виявилося не так просто, як зареєструвати її саму.

Після тижнів досліджень у інтернеті, Марк і Тодд взяли за краще не шукати щастя в швейцарських банках. Будь-який натяк на неправомірний прибуток, і швейцарці відмовляються мати з вами справу. Крім того, їхні банки з осторогою ставляться до американських регулятивних органів і тому здебільшого категорично відмовляють новим компаніям із США. Як виявилося, на Карибах усе набагато простіше.

НА ВОЛЛ-СТРИТ ІЗ РАДІСТЮ ЗУСТРІЛИ новину про запропоновану угоду. «Свіфтбанк» відкрився з вищої позиції, і курс продовжував зростати під час жвавої ранкової сесії. Опівдні середи курс подвоївся і коливався в районі 27 доларів за акцію.

Юристи «Свіфтбанку» намагалися отримати схвалення від шести федеральних суддів, які розглядали колективні позови. Не дивно, особливо для Марка й Тодда, які щохвилинно стежили за подіями в усіх судах, що суддя з Маямі перетнув фінішну лінію першим і підписав угоду ще до другої дня, менше ніж за добу після заяви «Свіфтбанка» про свої плани.

Невдовзі Маркові зателефонував Марвін Джоккеті, і з силуваною ввічливістю сказав:

— Будь ласка, зателефонуйте Баррі Стрейхану.

— Добре. Номер?

Джоккеті дав йому номер і відключився. Марк негайно зателефонував Стрейхану, який сказав:

— Ми виконали свою частину угоди. А як щодо вас?

— Ми скасували зустріч із журналістом із «Таймс». Зачекаємо, поки не посиплються гроші, а потім відступимося. Як і обіцяли.

— А вам який профіт від цієї угоди?

— Гарвардська юридична школа, так, пане Стрейхане? Випуск тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого?

— Правильно.

— Хіба вас у Гарварді не вчили, що не слід задавати питання, якщо наперед знаєте, що не отримаєте на нього відповіді?

Тиша.

У СЕРЕДУ ВРАНЦІ Ідіна Санга особисто прийшла до тюрми й оголосила службовцям, що вона звідти не піде, допоки їй не дозволять зустрітися з її клієнтами. Вона мала наготові ім’я і телефонний номер високопосадовця з Міністерства юстиції. Вона наробила якомога більше галасу і за годину її врешті відвели до крила, вщерть забудованого крихітними приміщеннями, більшість із яких вона бачила й раніше. Там не було вікон, вентиляторів, хоч найменших протягів — нічого, і цілу годину вона просиділа в пекельній задусі, поки доглядачі не привели закутого в кайданки Бо. Його ліве око набрякло, а брова над ним була злегка розпанахана. Конвоїри вийшли, але кайданки з Бо не зняли.

— Зі мною все добре, — сказав він. — Будь ласка, не розказуйте про це Золі та мамі.

— Що сталося?

— Та доглядачі трохи розважилися, розумієте?

— Мені шкода. Подати скаргу?

— Прошу, ні. Стане тільки гірше. Хоча куди вже гірше. Зі мною в камері ще п’ятеро, усі депортовані з Америки. Умови погані, але ми тримаємося. Скарги тільки погіршать становище.

— Про Абду щось чути?

— Ні. Батька так і не бачив. Дуже хвилююсь за нього.

— Тебе вже допитували?

— Так, уранці. Офіцер високого рангу. Віч-на-віч, більше в камері нікого не було. Вважає, що моя сестра заможна американська юристка. Звісно, хочуть грошей. Я намагався пояснити, що вона просто бідна безробітна студентка-юристка, а він не вірить. Назвав мене брехлом. Типу, в них є доказ: Золині гроші, що знайшли в сейфі готелю. Сказав, що то аванс і він хоче іще.

— Скільки?

— Десять тисяч доларів США за батька, вісім тисяч за матір, ще вісім за мене.

— Це просто обурливо! — вигукнула приголомшена Ідіна. — Хабарі тут звична річ, проте не в такому розмірі!

— Адже він вважає, що Зола багачка. Якщо вона приїхала сюди із такими грошима, то, ясна річ, вдома в неї ще більше.

— А що з тими шістьома тисячами, які вони вже забрали?

— Він сказав, що то за саму Золу. Я заперечив, що вона громадянка США і вже зареєструвалася в посольстві, але це не справило на нього враження. Сказав, що заарештує і Золу, і матір, якщо не отримає гроші.

— Це просто нечувано! У мене є впливові друзі в уряді, і я негайно їм зателефоную.

— Не робіть цього, я вас благаю, — скривився і захитав головою Бо. — Мені сказали, що минулого тижня тут уже померли двоє. Усе тільки погіршиться. Час від часу ми чуємо жахливі крики. Знов-таки, якщо ви поскаржитеся, хтозна, що трапиться. — Бо підніс сковані руки до обличчя і незграбно витер зворотом долоні вуста: — У мене є друзі в Штатах, але всі вони прості роботяги, як-от ми, незаможні. Мій брат Сорі живе в Каліфорнії, але він ніколи не вмів заощаджувати, йому самому постійно бракує грошей. Навіть не знаю, кому я можу зателефонувати. Мій начальник, тобто колишній начальник, хороша людина, але не захоче вплутуватися. Ніхто не хоче вплутуватися, коли затримують нелегалів, щоб відіслати назад. Ми чотири місяці перебували в центрі утримання, і в нас обірвалися всі зв’язки із зовнішнім світом. Як тільки друзі дізнаються, що тебе депортують, вони перестають бути друзями. Кожен сам за себе, — він заплющив очі й поморщився, наче від болю. — Мені нема кому зателефонувати. Тож запитайте Золу.

«МЕТС» ВИГРАЛИ ПЕРШІ ДВІ ГРИ на стадіоні «Янкі». Інші дві були в «Сіті-Філд». І знову Марк і Тодд купили найдешевші місця, а самі пішли на верхні ряди лівого сектора, подалі від вболівальників. Як завжди, на гучно розрекламованій третій грі аншлагу не було.

Вони пили пивце й дивилися на поле, ні за кого не вболіваючи — Тодд був фанатом «Оріолс», а Марк топив за «Філліс», — і складали план дій на наступні дні. Зранку вони сядуть на потяг до Вашингтона й зустрінуться з Філом Саррано, який поговорить із прокурором, аби довідатись, який у того настрій.

Тодд саме купував пакетик арахісу, коли задзижчав Марків телефон. То була Зола, яка досі тулилася в занехаяному готелі, перебуваючи в стані невизначеності. Марк або Тодд розмовляли з нею щодня, хоч і помалу. Що в них нового, вони писали електронною поштою, але обережно, не все. Обговорювати тему хабарництва краще було по телефону.

— Справа серйозна, — зауважив Марк, відкладаючи телефон. Він коротко виклав, що вона йому розповіла, закінчивши так:

— Їй потрібно двадцять шість тисяч доларів. У неї є шість тисяч у вашингтонському банку. Тобто треба виділити ще двадцять з рахунку фірми.

Тодд трохи подумав і сказав:

— Рахунок старої фірми значно порідів за ці дні. Купа витрат і катма прибутків.

— Баланс: тридцять одна тисяча, правильно?

— Трохи більше. І як воно тобі — перерахувати двадцять тисяч абикому в Сенегалі?

— Вона хоче, щоб ми переказали їх на трастовий рахунок її адвокатки. Що далі я не знаю, але певен, що Зола все обміркувала.

— А якщо її затримають за давання хабара?

— Не думаю, що там узагалі за таке затримують. Ми не повинні упускати цей шанс.

— Отже, так і зробимо? Ось так просто? Попрощаємось із двадцятьма тисячами баксів, заробленими тяжкою працею — впарюванням послуг алкашам у міських судах?

— Ну, здебільшого там кошти платників податків, якщо пам’ятаєш. Ми склали в загальну купу всі наші позики на проживання. У нас всі за одного, Тодде, нічого не змінилося. Золі потрібні ці гроші. У нас вони є. Припиняємо балачки.

Тодд хруснув коробком і закинув до рота кілька горішків.

— Добре. Але її точно не заарештують, чи вони такі, що можуть? Як-не-як, вона зареєстрована в нашому посольстві.

— Це ти в мене питаєш, що можуть, а чого не можуть поліціянти в столиці Сенегалу місті Дакар?

— Ні, насправді запитання не до тебе.

— От і добре. Вона американка, Тодде, як-от ми. Проте ми сидимо тут, на бейсбольному матчі, тимчасом як вона сходить потом в Африці — місці, де вона ніколи в житті не була. Ми турбуємося, що в п’ятницю постанемо перед неприязним суддею, тимчасом як вона хвилюється, що опиниться у в’язниці, в якій може трапитися що завгодно. Прикинь, що буде, як її побачать вертухаї.

— Ти знову мене повчаєш?

— Я не знаю, що я роблю, правда, хіба що пиво п’ю. Ми винні їй за все, Тодде. П’ять місяців тому все в її житті було нормально. Вона весело проводила час із Горді, закінчувала юридичну школу, думала, що займатиметься тим, чим вона там, чорт забирай, збиралася займатися. І тут намалювалися ми. Тепер вона в Сенегалі, перелякана, збанкрутіла, безробітна, проти неї вчинено позов і скоро звинуватять у правопорушенні, і так далі, і тому подібне. Бідна дівчина. Мабуть, проклинає той день, коли нас зустріла.

— Ні, вона нас любить.

— Вона полюбить нас набагато більше, коли ми перерахуємо їй двадцять штук.

— Певно, вона слабша, ніж ми вважали.

— Згоден. Добре, хоч ми з тобою не слабкі. Радше безумці, ніж слабаки.

— Оце точно, безумці. Пара вар’ятів.

— Ти коли-небудь замислювався над питанням, що ми накоїли?

— Ні. Ти забагато думаєш про минуле, Марку. Або я недостатньо. А втім, що зроблено, те зроблено. Ми не можемо повернутися назад і щось виправити. Отже, припини думати про минуле та осмислювати його. Це вже сталося. Ми щось там зробили і тепер не можемо нічого змінити. Нам би, чорт забирай, краще подумати про найближче майбутнє.

— І ніякого жалю?

— Я ніколи ні про що не жалкую, адже ти знаєш.

— Хотів би я бути таким, — Марк хильнув пива й подивився на поле. За мить сказав: — Я жалкую про той день, коли вперше зайшов у юридичну школу. Мені жаль, що я запозичив стільки грошей. Мені жаль, що так вийшло з Горді. І я точно жалкуватиму, якщо нас, як злочинців, запроторять на півроку до в’язниці.

— Чудово. Тепер тобі жаль. І що нам толку від твого скиглення тепер?

— Я не скиглю.

— А я чую скиглення.

— Гаразд, я скиглю. Хочеш сказати, якщо ти опинишся в тюрмі, все одно не будеш ні про що жаліти?

— Марку, ми обидва знаємо, що не потрапимо до тюрми. Крапка. Може, якийсь суддя і випише ордер на наше ув’язнення, але нас у той час не буде в тому залі суду. Нас не буде й у тому місті, а можливо, і в країні. Згоден?

— Згоден.