Бар Когут

41

У СУБОТУ ВРАНЦІ Тодд, вигравши в орлянку, узяв таксі до аеропорту Даллеса. Він заплатив сімсот сорок доларів за квитки на літак авіакомпанії «Дельта» до Барбадосу й назад. Його підробка пройшла як реєстрацію «Дельти», так і паспортний контроль. Упродовж двох годин польоту до Маямі він здебільшого спав. Остаточно збадьорився, коли після тригодинної затримки в залі очікування аеропорту ледь не пропустив свій рейс на південь. До столиці Барбадосу міста Бриджтаун він прибув присмерком і взяв таксі до маленького готелю на пляжі. Почувши музику, він скинув туфлі, закачав штани й пішов теплим піском на сусідську курортну вечірку. Не пройшло й години, як він відчайдушно фліртував із привабливою жінкою років п’ятдесяти з Г’юстона, чоловік якої лежав у відключці в гамаку поряд із ними. Словом, Барбадос відповідав усім вимогам.

Марк вирушив потягом із вокзалу Юніон, залишивши округ Колумбія позаду. Назавжди. Він прибув до Нью-Йорка о п’ятій дня, дістався підземкою до Брукліна і знайшов їхній номер у такому самому стані, в якому вони його й залишили в четвер.

У Золи субота видалася багатшою на події. Посеред ранку до готелю зайшов поліціянт високого рангу в піджаку та краватці в супроводі двох полісменів у формі. Залишивши їх у вестибюлі, він піднявся разом із Золою в її номер на четвертому поверсі. Фанта була за перекладача. Зола вручила йому товстий конверт, набитий західноафриканськими франками — еквівалент двадцяти шести тисяч доларів США. Він неквапно перерахував гроші й, схоже, залишився задоволений операцією. Він дістав із однієї кишені піджака її картки, а з іншої — конверт і сказав:

— Ось ваші гроші.

— Які гроші? — здивувалась вона.

— Гроші з готельного сейфу. Приблизно шість тисяч доларів США. У готелі є запис про них.

«Злодійська честь»,— подумала вона, але не знайшла, що сказати. Вона взяла в нього конверт, як він раніше взяв у неї, та сунула до кишені.

— Буду за годину, — сказав він і вийшов.

Точно через годину навпроти готелю зупинився поліцейський фургон. Ззаду вилізли Абду й Бо — обидва без кайданків — і увійшли до вестибюля, ніби парочка туристів. Побачивши Золу й Фанту, вони просльозилися, а потім вже ридала вся сім’я. Відтак вони зайшли в кафе й накинулися на яйця і мафіни.

Там їх і знайшла Ідіна Санга, яка підняла всіх на ноги. Вони поспішно запакували речі, готові від’їздити. Зола біля конторки портьє розрахувалася за готель, а Ідіна викликала таксі. Гуртом вони вибігли з готелю і, не оглядаючись, поїхали геть.

Через сорок п’ять хвилин вони зупинилися перед масивом сучасних висоток. Ідіна побалакала по телефону, і у вестибюлі найвищого з будинків їх зустрів хтось із обслуги. Їхня тимчасова квартира була на сьомому поверсі. Вона була тільки частково мебльована, але кого це хвилювало? Після чотирьох місяців у центрі утримання іммігрантів і тижня в дакарській тюрмі Абду це місце здавалось палацом. Головне, що вся його сім’я разом, на волі та в безпеці.

Ідіна провела швидкий інструктаж. Квартира орендована на дев’яносто днів. У понеділок вона почне працювати над отриманням документів. Їхнє сенегальське громадянство буде відновлено в найкоротший термін; Зола теж буде натуралізована. Згідно із звітами її компаньйонів, із поверненням до США їй краще не поспішати.

ДРУГИЙ РАНОК ПОСПІЛЬ Тодд прокидався з важкою головою і пересохлим ротом. Він лікувався кавою біля басейну й опівдні був готовий до походу по крамницях. Узявши таксі, він поїхав до новобудов на північній окраїні Бриджтауна — масиву збірних кондомініумів, які на веб-сайті мали значно привабливіший вигляд, ніж були насправді.

Веб-сайти! Сам не усвідомлюючи чому, Тодд, якщо був не в гуморі, заходив на веб-сайт Фоґґі-Боттому й проклинав усміхнені привабливі та розмаїті писки студентів, що з успіхом пройшли випробування юридичною школою. Хіба можна вірити веб-сайтам?

Як би там було, він зустрівся з ріелтором, шо показав йому дві квартири, які можна було придбати чи орендувати за смішними цінами. Тодд вибрав ту, що поменше, поторгувався стосовно завдатку і підписав договір про придбання, вручивши від імені фірми «Лусеро та Фрейжер» чек на п’ять тисяч доларів, який невдовзі повернеться з Брукліна. Із договором у руці він повернувся до готелю, зв’язався з компаньйонами, натягнув плавки й пішов до басейну, де купив у тікі-барі крижаний дайкірі та розлігся засмагати на сонці.

У НЕДІЛЮ, НАПРИКІНЦІ ДНЯ, Баррі Стрейхана викликали в особняк Гайндса Реклі на П’ятій авеню. Відкоркувавши пляшку вина, вони всілися на сонячній терасі з видом на Централ-парк. Дуг Брум зі своєю командою відслідкували Марка й Тодда й досі намагалися стулити все докупи, аби побачити загальну картину. Новини про самогубство Горді вивело їх на юридичну школу Фоґґі-Боттом, де напередодні детектив відвідав гнітючу церемонію вручення дипломів. Із програмки з іменами випускників і завдяки кільком телефонним дзвінкам він дізнався про таких собі Фрейжера та Лусеро — студентів-третьокурсників, близьких приятелів небіжчика, які в січні кинули навчання. Один із студентів навіть розповів за власним бажанням, що тих двох було заарештовано за незаконну юридичну практику. В учорашній «Пост» була статейка про їхню багату на події явку до суду в п’ятницю. Реклі був не єдиною людиною, хто їх розшукував — за ними тягнувся хвіст ошуканих клієнтів та інших людей, що жадали їх засудити. Фейсбучні сторінки цих двох були закриті двома місяцями раніше, але хакер, найнятий Брумом, прихитрився відтворити деякі світлини. Безсумнівно, Фрейжер і Лусеро — та сама парочка, що видавали себе за журналістів на зустрічі з Реклі й Стрейханом у Брукліні п’ять днів тому.

Реклі подивився на розсип світлин і порівняв їх із копіями фальшивих водійських прав округу Колумбія. Потім жбурнув їх на стіл і спитав:

— Так чого вони домагаються?

— Два з половиною місяці тому, — пояснив Стрейхан,— Марк Фрейжер приєднався до колективного позову в Маямі в статусі розлюченого клієнта «Свіфтбанку». Він відкрив рахунок у вашингтонському відділенні в січні.

— І що? Ну отримає він кілька баксів згідно з угодою. Має бути ще щось.

— Тодд Лусеро приєднався до колективного позову в Нью-Йорку, а їхня приятелька Зола Маал у Вашингтоні. Не знаю, що вони затіяли, можливо, хотіли зрозуміти механізм оборудки зсередини.

— Має бути ще щось. Вони б не вдавалися до таких заходів заради мізерної суми відшкодування. Що нам відомо про позов «Коен-Катлер»?

— Найбільший із шести. Двісті двадцять тисяч клієнтів, переданих десятками менших юридичних фірм. Більшість позивачів можна знайти за допомогою юридичних служб пошуку в інтернеті, але не всіх. Як ви розумієте, враховуючи таку кількість позовів і швидкість розвитку подій, все набуло хаотичного характеру. «Коен-Катлер» не зобов’язана оприлюднювати список фірм, які передали їм позивачів. Але Брум продовжує копати.

— Як ми можемо роздобути список «Коен-Катлер»?

— Ніяк. Ця інформація конфіденційна. А от ФБР дійсно може поставити їм кілька запитань.

— Я не хочу, щоб тут нишпорили ефбеерівці.

— Розумію. Але є способи їх підмазати.

— Знайди такий спосіб і дій швидко. Коли передаватимуть гроші?

— Скоро. Цього тижня, згідно з угодою і постановою суду.

— Я тут безсилий, Баррі, і мені це не подобається. Я хочу все владнати, і якнайшвидше, аби банк забув про все це, як про страшний сон. Але водночас мені огидна сама думка про те, що мене хочуть обікрасти. Ми обидва знаємо, що цим адвокатам з колективних позовів довіряти не можна. А враховуючи всі ці мільйони потенційних позивачів і поготів. Там простіше простого затіяти якусь оборудку, навіть цілу їх купу.

У ПОНЕДІЛОК ВРАНЦІ Тодд вирядився, мов на свято і взяв таксі до Другого королівського банку Малих Антильських островів у діловому центрі Бриджтауна. На десяту ранку в нього була призначена зустріч із паном Рудольфом Річардом, підстаркуватим чепуруном, який завідував закордонною клієнтурою. Згідно з легендою Тодда, він та його компаньйони, які наразі в Америці, здобули достатньо трофеїв під час юридичних баталій і тепер, у двадцять сім років, у самому розквіті сил, вони, так би мовити, вирішили обміняти фішки на гроші й переїхати на Кариби. Він закриває свою юридичну фірму і наступні кілька років буде керувати, лежачи біля басейну з видом на океан, гедж-фондом «Йорк і Орандж Трейдерс». Він пред’явив свій несправжній паспорт, свій договір на нову квартиру, яку більше ніколи не побачить і радше слізливого рекомендаційного листа від операціоністки «Сітібанку» в Брукліні. Пан Річард зажадав десять тисяч доларів для належного відкриття рахунку, але в Тодда таких грошей не було. Він пояснив на юридичному жаргоні, який пан Річард насилу розумів, що за один-два тижня надійдуть великі гроші, а зараз усе, що він може надати, це дві тисячі доларів готівкою. І якщо цього недостатньо, він просто перейде вулицю і зайде в якийсь інший із щонайменше сотні банків, із яким можна вести діло. Цілу годину Тодд усміхався, вмовляв і обманював, і зрештою рахунок було відкрито.

Він вийшов із банку й знайшов безлюдне вуличне кафе, де текстовим повідомленням доніс до компаньйонів чарівну новину: тепер у них своє діло на Барбадосі.

Тимчасом Марк насідав на Дженні Вальдес і «Коен-Катлер». Угоду із «Свіфтбанком» давно підтвердили на всіх рівнях, то де мої кляті гроші? Вона не певна, але такі справи потребують часу, пояснила вона, а втім, вони вже очікують на переказ коштів. До понеділка їх точно не буде. Марк блукав бруклінськими вулицями під похмурим, затягнутим хмарами небом і намагався не думати про компаньйона, який зараз ніжився під сонцем і занапащав печінку. Але, як на зло, Тодд надсилав йому одну за одною світлини з жагучими красунями в міні-бікіні.

У ВІВТОРОК НАПРИКІНЦІ ДНЯ, двоє агентів ФБР увійшли до контори «Коен-Катлер» у діловому центрі Маямі й швидко пройшли до кабінету Єна Мейвезера, управляючого компаньйона фірми. Здебільшого говорив спецагент Війн, і зустріч була напруженою від самого початку. Федерали жадали розкриття конфіденційної інформації, яку не можна поширювати.

— Скільки фірм передали вам своїх клієнтів для колективного позову? — спитав Війн.

— Кількадесят. І це все, що я можу вам сказати, — доволі різко відповів Мейвезер.

— Ми вимагаємо надати нам список цих фірм.

— Гаразд. Покажіть мені судовий ордер, і ми виконаємо вашу вимогу. Ви запитуєте про конфіденційну інформацію, добродії, і, за відсутності розпорядження суду, ми не маємо права її надавати.

— Розумієте, ми підозрюємо, що до вашого позову влізли шахраї.

— Мене б це не здивувало. Як вам відомо, шахрайство в таких масових позовах звичайна річ. Ми бачили таке й раніше і завжди докладаємо багато зусиль, аби цьому запобігти. Проте ми маємо справу з понад двомастами тисячами особистих позовів і десятками юридичних фірм. Ми не можемо перевірити геть усіх.

— Коли ви почнете виплачувати гроші?

— Наразі наш відділ виплат працює цілодобово. Перший транш від «Свіфтбанку» ми отримали сьогодні. Розподіляти кошти ми почнемо завтра вранці. І, як ви розумієте, оскільки йдеться про великі суми грошей, наші телефони буквально розриваються. Нам доручено судом розподілити кошти якнайшвидше.

— Ви можете відкласти цей процес на один-два дні? — спитав Війн.

— Ні, — роздратовано відповів Мейвезер. — Ми виконуємо розпорядження суду про якнайшвидший розподіл коштів. Наскільки я розумію, добродії, ФБР наразі тільки на першій стадії розслідування, тож ви, далебі, просто закидаєте вудку в надії щось підчепити. Покажіть мені розпорядження суду, і ця фірма буде діяти згідно із ним.

Ніколи не ставайте поміж адвокатом, який веде колективний позов про відшкодування збитків, і грошима, які він отримав від укладеної угоди за цим позовом. У ФБР знали, що фірмі «Коен-Катлер» відшматується від цієї угоди близько вісімдесяти мільйонів доларів.

— Гаразд, — сказав Війн, піднявшись. — Ми повернемося з розпорядженням суду.

І вони з напарником мовчки вийшли з кабінету.