Бар Когут

21

ВІЛСОН ФЕЗЕРСТОУН — ще один третьокурсник Фоґґі-Боттому з їхньої шкільної компашки. На другому курсі вони з Тоддом посварилися через дівчину, і відтак їхня дружба зійшла нанівець. Але він і досі товаришував із Марком й постійно йому надзвонював. Невідступно. Зрештою Марк погодився зустрітися з ним і випити. Уникаючи старого району, Марк обрав генделик біля Капітолійського пагорба. У четвер увечері, коли Тодд розливав напої в барі «Когут», а Зола неохоче пантрувала потенційних клієнтів у лікарні Джорджа Вашингтона, Марк прийшов на зустріч із запізненням — Вілсон уже сидів за стійкою з напівпорожнім кухлем пива.

— Ти запізнився, — зауважив Вілсон, усміхаючись, і міцно потиснув руку.

— Рад тебе бачити, чоловіче, — сказав Марк, ковзнувши на стілець обіч нього.

— Чого такий бородатий?

— Десь подів бритву. Як справи?

— Порядок. Питання в тому, як справи в тебе?

— Добре.

— А ось і ні. Ти прогуляв три тижні занять, і всі тільки про це й говорять. Те саме стосується і Тодда. Що відбувається?

Підійшов бармен, і Марк зробив замовлення. Відтак знизав плечима й сказав:

— Узяв перерву, ото й усе. Обґрунтовано серйозні проблеми з мотивацією. Горді наче вибив мене з колії, розумієш?

— Ти виїхав із квартири. Як і Тодд. Давно не видно Золи. Вас усіх разом вибило з колії чи як?

— Я не знаю, що там зараз у них, але тоді ми всі разом були з Горді й зробили все, що змогли.

Коли бармен поставив келих перед Марком, Вілсон трохи ковтнув зі свого, потім спитав:

— Так що трапилось із Горді?

Марк втупився в пиво, міркуючи над відповіддю. Через кілька секунд відповів:

— Він був біполярником і не приймав ліки, йому зірвало дах. Патрульні затримали його за КСС, ми викупили його під заставу, відвезли додому, залишились у нього на хаті. Не знали, що й робити. Хотіли викликати його батьків, а то й наречену, але він психонув. За один лише натяк подзвонити батькам почав мені погрожувати. Тієї ночі він вислизнув із дому та поїхав на міст. Ми в паніці їздили містом, розшукували його, але не встигли знайти.

Вілсон уважно вислухав і замовив ще пива.

— Нічого собі. Який жах. Ходили чутки, що перед тим разом із ним були ви. Не знав, що все було так погано.

— Ми очей з нього не спускали. Зачинили в спальні. Зола спала на дивані. Тодд — у квартирі навпроти. Ключі Горді були в мене. Ми намагалися відвести його до лікаря. Навіть не знаю, що ми могли зробити іще. Отже, Вілсоне, справді можна сказати, що нас усіх разом вибило з колії.

— Жорстяк, друзяко. До речі, не бачив тебе на похороні.

— Були ми там, ховалися на балконі. Після того, як Горді стрибнув, ми з Тоддом зустрічалися з його батьками, наслухалися звинувачень. Звісно, на нашу адресу. Треба ж когось у всьому винуватити, так? Тому ми хотіли уникнути цього на похороні.

— Це не ваша провина.

— Атож, але вони міркують інакше. По правді кажучи, Вілсоне, нас тепер дійсно мучить почуття вини. Ми мусили подзвонити Бренді або його батькам.

Пиво скінчилося, і Вілсон замовив іще.

— Я так не думаю. Це ж не ви довели його до самогубства.

— Дякую, але все одно нам важко позбутися докорів сумління.

— І що тепер? Вирішили кинути школу на останньому семестрі? Це дурість, Марку. Трясця, ти навіть отримав на осінь роботу, адже так?

— Ні. Мене звільнили ще до того, як я почав працювати. Та фірма злилася з іншою, все переформатували і мене «оптимізували». Таке скрізь і всюди в цій чудовій професії.

— Мені шкода. Не знав.

— Та все добре. Та фірма насправді тупик. А в тебе як на робочому фронті? Щастить?

— Штибу того. Знайшов одну некомерційну структуру, отже, буду держслужбовцем, що суттєво скостить мені борг.

— Аж десять років?

— Це так вважається. Мій план відробити три-чотири роки, тримаючи акул у затоні, а тим часом буду шукати справжню роботу на стороні. Рано чи пізно стан ринку покращиться.

— Ти справді в це віриш?

— Вірю — не вірю, але саме такі в мене наміри.

— Звісно, якщо пройдеш адвокатський іспит.

— Стосовно іспиту я ось що тобі скажу, Марку. Торік його склала тільки половина випускників Фоґґі-Боттому, а половина провалилася. І я вважаю себе здатним потрапити в першу половину. Буду сраку рвати, але складу іспит. Я придивляюся в школі до інших студентів — дебіл на дебілі, але я не такий. Як і ти, Марку. Ти достобіса розумний, можеш не перейматися щодо роботи.

— Як я уже казав, відсутність мотивації.

— То який в тебе план?

— Жодного. Пливу за течією. Мабуть, я зрештою з’явлюся в школі, хоча від однієї лише згадки про неї мені стає зле. Може, візьму академку, потім наздожену. Не знаю.

— Не роби цього, Марку. Якщо кинеш школу, акули оголосять тебе неплатоспроможним.

— Узагалі-то я вже неплатоспроможний. Я глянув у позикову звітність і побачив, що заборгував чверть мільйона за відсутності дієвих засобів знайти путню роботу. Як на мене, то це справжнісінький дефолт. Та й грець із ними. Хай судяться зі мною, адже за таке не розстрілюють. Торік мільйон студентів визнано неплатоспроможними, і, наскільки мені відомо, всі вони ще ходять, живі та здорові.

— Знаю, знаю. Читаю ті блоги.

Вони цмулили пиво й дивилися на себе в дзеркало навпроти, за рядами пляшок зі спиртним.

— А де ти зараз живеш? — спитав Вілсон.

— Переслідуєш мене?

— Ні, але я заходив до тебе на стару квартиру. Сусід сказав, що ти виїхав. Як і Тодд. Ти з ним бачишся? У барі він теж не працює.

— Давно не бачив. Думаю, повернувся в Балтимор.

— Кинув школу?

— Не знаю, Вілсоне. Він якось згадував, що треба перепочити. Думаю, на ньому все це позначилося більше, ніж на мені. У нього з Ґорді були особливо близькі взаємини.

— На дзвінки не відповідає.

— Ну, ви ж не найліпші друзі.

— Що було, то спливло. Чорт, Марку, я турбуюся, ясно? Ви ж, хлопці, мої друзі, і раптом кудись зникли.

— Дякую, Вілсоне, це багато вартує. Але в мене зрештою все буде добре. Про Тодда не знаю.

— А про Золу?

— Що про Золу?

— Ну, вона теж пропала безвісті. Ніхто її не бачив. Теж з’їхала.

— Я розмовляв із Золою. Дівчина в страшному розпачі. Адже вона була останньою, хто бачив Ґорді живим, і дуже цим переймається. Крім того, її батьків депортують до Сенегалу. Вона зараз просто ніяка.

— Бідна дівчина! Нащо було Ґорді крутити із нею?

— Ну, не знаю. Зараз усе здається позбавленим сенсу.

Вони довго пили мовчки. Марк побачив у дзеркалі знайоме обличчя за столиком навпроти бару. Привабливе обличчя, яке він бачив раніше в суді. Гедлі Кавінесс, помічниця прокурора, яка розглядала справу про перевищення швидкості Бенсона Тейпера. Їхні очі зустрілися, і вона відвела погляд.

Вілсон глянув на годинник і сказав:

— Слухай, усе це так сумно. Мені треба бігти. Прошу, Марку, підтримуй зв’язок і, якщо я можу тобі якось допомогти, дай мені знати. Добре? — Він осушив келих і поклав на стійку десять доларів.

— Як скажеш, Вілсоне. Дякую.

Вілсон піднявся, ляснув Тодда по плечу й пішов. Марк глянув у дзеркало й побачив, що Гедлі сидить за столиком разом із трьома молодими жінками — всі смакують випивку і теревенять. Їхні очі знову зустрілися, і вона затримала його погляд на кілька секунд.

ЗА ПІВГОДИНИ ДІВЧАТА ДОПИЛИ й розплатилися. Коли ті пішли, Гедлі обійшла зал і підійшла до бару.

— На когось чекаєте? — спитала вона.

— Так, на вас. Сідайте.

Вона простягнула руку й назвалася:

— Гедлі Кавінесс, десятий відділ.

Він потиснув руку й відповів:

— Я знаю. Марк Апшо. Можу я вас чимось пригостити?

— Авжеж, — сказала вона, сівши на запропонований стілець.

Махнувши барменові, Марк запитав:

— Чого бажаєте?

— Шардоне.

— А мені ще пива.

Бармен відійшов, залишивши їх віч-на-віч.

— Щось вас там останнім часом не видно, — промовила вона.

— Щодня там кручусь.

— Ви наче недавно в місті.

— Уже кілька років. Працював на фірмі, але стало нудно. Зараз працюю на себе, і мені це навіть у кайф. А ви?

— Перший рік у прокуратурі, отож запхали в справи про порушення дорожнього руху. Нудьга. Зірок з неба не хапаю, але є чим сплачувати рахунки. Де навчалися?

— У Делавері. Приїхав у велике місто, щоб змінити світ. А ви?

Він сподівався, що вона не назве Фоґґі-Боттом.

— У Кентуккі, післядипломне та юридична школа. Приїхала сюди заради роботи на Капітолійському пагорбі, але не зрослося. Пощастило знайти роботу в прокуратурі. Сподіваюся, це тимчасово.

Принесли напої. Вони цокнулися, вигукнули «Будьмо!» і випили.

— А подальші плани? — спитав Марк.

— Хтозна, в цьому-то місті. Я вивчаю ринок праці, переглядаю вакансії, як і тисячі інших. Ситуація з робочими місцями наразі нестабільна.

«Іще б пак,— подумав Марк.— Це ти ще не спілкувалася із студентами Фоґґі-Боттому».

— Угу, чув таке.

— А ти що плануєш? Тільки не кажи, що збираєшся все життя захищати п’яних водіїв.

Марк розсміявся, ніби це справді смішно.

— Авжеж, ні. У мене є компаньйон і ми збираємося працювати з позовами про спричинення травм.

— А ти мав би привабливий вигляд на рекламному щиті.

— Це моя мрія. А ще телереклама.

Вона випила ще кілька келихів і підсунулася ближче, майже впритул до нього. Вона схрестила ноги, і спідниця доволі високо задерлася. Ніжки гарненькі. Вона допила і, поставивши келих, спитала:

— Які плани на ніч?

— Узагалі ніяких. А в тебе?

— Я вільна. Живу із сусідкою, яка працює на Бюро статистики. Її ніколи немає вдома. А я дуже боюся залишатися на самоті.

— Яка ти шустра!

— А навіщо теревені розводити? Я така сама, як і ти, і думаємо ми зараз про те саме.

Марк оплатив рахунок і викликав таксі. Коли вони рушили, вона взяла його за руку й примостила на своє оголене стегно. Він захихотів і шепнув:

— Люблю це місто. Стільки агресивних жінок!

— І не кажи.

Таксі зупинилося біля високого житлового будинку на П’ятнадцятій вулиці. Марк заплатив водію, і вони зайшли всередину, узявшись за руки, немов знали одне одного кілька місяців. Вони цілувалися в ліфті, потім у добре прибраній вітальні і зійшлися на тому, що зараз їм не до телебачення. Доки вона роздягалася у ванній, Марк устиг написати термінове повідомлення Тоддові: «Пощастило. Вдома не ночую. Солодких снів!».

Тодд відповів: «Я її знаю?»

Марк: «Незабаром познайомишся».

ВІН ЗНАЙШОВ ТОДДА біля дверей залу шостого відділу о дев’ятій тридцять. Коридор кишів звичною компанією відповідачів і адвокатів, які полювали в юрбі. Тодд заманював заплакану молоду жінку. Коли вона зрештою заперечливо помотала головою, він обернувся й помітив свого компаньйона, який спостерігав за ним здаля. Тодд підійшов і сказав:

— Третя відмова. Ранок не задався. Хріновий у тебе вигляд. Уночі було не до сну?

— Слухай, це було щось. Я потім тобі розповім. А де Зола?

— Зранку з нею не розмовляв. Ще спала, бо всі попередні ночі проводила в лікарнях.

— Думаєш, вона справді там когось заманює чи просто сидить і книжку читає? Тобто вона ще не привела жодного клієнта.

— Не знаю. Облишмо цю розмову на потім. Я йду до восьмого відділу.

Тодд пішов, тримаючи в руці портфель, а через декілька кроків дістав телефон, наче мав уладнати якесь важливе питання. Марк продефілював до десятого відділу і зайшов у зал. Там головував суддя Гендлфорд, саме розмовляв із відповідачем. Як і завжди, юристи й діловоди метушилися біля суддівської лави, перетасовуючи папери. Була там і Гейді, розмовляла з іншим прокурором. Побачивши Марка, усміхнулася і підійшла. Вони сіли за стіл захисту, наче в них якась невідкладна справа.

Ще кілька годин тому вони оголені спали разом, знесилені й виснажені, химерно переплетені. Наразі вона була свіжою, бадьорою, вельми професійною з виду. А Марк трохи втомився.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала вона, стишивши голос, — але відповідь: ні. У мене сьогодні ввечері побачення.

— І гадки не мав, — з усмішкою відповів Марк. — Але в тебе є мій номер.

— У мене є багато номерів.

— Гаразд. Можемо ми обговорити позов проти мого клієнта Бенсона Тейпера?

— Авжеж. Я його не пам’ятаю. Піду, знайду справу.

Вона піднялася і пішла до столу діловода й почала ритися в ящику з теками. Знайшла справу Бенсона й повернулася до столу захисту. Переглянула справу й сказала:

— Хлопчина буквально летів, чи не так? Вісімдесят п’ять на відрізку обмеження до п’ятдесяти. Це необережне керування і карається ув’язненням на визначений строк.

— Знаю. Тут таке діло. Бенсон — молодий чорношкірий хлопець із гарною роботою. Він працює в службі доставки, і, якщо його заарештують за необережну їзду, він утратить роботу. Можеш звести до меншого порушення?

— Для тебе — що завгодно. Як щодо простого перевищення? Заплатить невисокий штраф, а ти скажеш хлопчині, щоб знизив оберти.

— Оце так просто? — усміхнувся Марк.

— Авжеж,— промовила вона, підсунувшись ближче.— Задовольни прокурора й отримай добру угоду, принаймні зі мною так.

— А твій начальник має це підписати?

— Марку, це суд порушень ПДР, ясно? Ми ж тут не вбивства розглядаємо. Підсуну це старому Гендлфорду, він і слова не скаже.

— Люблю тебе, крихітко.

— Усі так кажуть.

Вона піднялася й простягнула руку, щоб скріпити угоду. Вони поручкалися як фахівці.