Бар Когут

18

О ВОСЬМІЙ СОРОК П’ЯТЬ у широкому коридорі Окружного суду біля дверей залу 142 скупчилися знервовані люди. Вивіска на дверях сповіщала, що це володіння високошановної Фіони Далраймпл, 19-й відділ кримінального суду загальних сесій округу Колумбія. Викликані до суду суворі на вигляд мешканці небезпечних районів міста були здебільшого чорношкірі або темношкірі, і майже кожен тримав у руці клаптик паперу з вимогою з’явитись у суд або стояв поруч із близькими з такими самими папірцями. Поодиноких не було. Обвинувачувані брали із собою дружин, чоловіків, батьків, дітей-підлітків, і в кожному обличчі так чи інакше проявлялися переляк і розпука. На цей час там ще не було адвокатів, які полювали б на жертв.

Зола і Тодд прийшли першими, обоє в повсякденному одязі, і почали спостерігати за всіма іншими. Притулившись до стіни, вони чекали на «адвоката Апшо», який невдовзі з’явився — в елегантному костюмі та зі старим портфелем у руці. Він приєднався до них і вони скупчилися, як і всі інші, і почали вичікувально перешіптуватися, ніби вибираючи першого-ліпшого для страти.

— Мені до вподоби отой хлопець, — промовив Тодд, киваючи в напрямку низькорослого кругловидого латиноамериканця років сорока, який стояв, тримаючи папірець, поряд із метушливою дружиною.

— Мені теж! — збуджено сказала Зола. — Він може стати нашим першим клієнтом!

— Тут багато з кого можна вибрати, — майже ковтаючи слова, пробурмотів Марк.

— Добре, пане Велике Цабе, покажи нам, як це робиться, — запропонувала Зола.

Марк, важко ковтнувши, обдарував їх силуваною посмішкою, і сказав: «Як два пальці» й попрямував до тієї парочки. Коли він наблизився, дружина з переляку опустила очі, а чоловік вилупив баньки.

— Перепрошую, — промовив Марк низьким голосом. — Ви пан Гарсія? Я шукаю Фредді Гарсію.

Чоловік заперечливо похитав головою, але нічого не сказав. Марк скосив очі на повістку, яку той тримав у правій РУЦІ:

— Ви прийшли до суду?

Тупе питання. Інакше чого б той чоловік пропустив роботу й тупцював біля дверей зали суду? Той згідно кивнув, уперто продовжуючи мовчати.

— А за яким обвинуваченням? — запитав Марк.

Чоловік мовчки простяг повістку. Марк узяв, проглянув і нахмурився.

— Напад без обтяжливих обставин, — промурмотів він. — Це може погано закінчитися. Вас уже раніше судили, пане Лопесе?

Той шалено помотав головою: ні. Його дружина відвела очі від своїх черевичків і глянула на Марка так, наче ось-ось розридається. Натовп збільшувався, там і тут ходили люди.

— Слухайте, вам потрібен адвокат. Суддя Далраймпл доволі сувора. Розумієте? — вільною рукою Марк витяг із кишені свіженьку бізнес-картку та сунув її чоловікові. — За напад без обтяжливих вам світить тюрма, але я можу все владнати. Не треба хвилюватися. Вам потрібна допомога?

Той закивав: так! так!

— Добре. Дивіться, мій гонорар — тисяча баксів. Потягнете?

Коли пан Лопес почув про гроші, він роззявив рота. Несподівано позаду Марка хтось заверещав не своїм голосом, вочевидь звертаючись до нього:

— Агов, що тут відбувається?

Марк обернувся і побачив спантеличено-стурбоване обличчя автентичного вуличного адвоката — чоловіка, вищого за нього, років сорока, в заношеному костюмі та з гострим носом. Ледь підійшовши, той чітко оцінив ситуацію.

— Що таке, приятелю? — спитав він, понизивши голос.— Зваблюєш мого клієнта?

Маркові відібрало мову. Він позадкував, коли адвокат, вихопивши з його руки повістку, звернувся до пана Лопеса:

— Хуане, цей хлоп тобі набридає?

Пан Лопес віддав адвокатові бізнес-картку. Той глянув на неї і промовив:

— Слухай, Апшо, це мій клієнт. Ти що оце робиш?

Маркові треба було щось сказати, і він насилу видушив:

— Нічого. Просто шукаю Фредді Гарсію.

Він озирнувся і побачив, що на нього витріщається ще якийсь чоловік у костюмі.

— Брехня! — заперечив адвокат. — Ти намагався переманити мого клієнта. Я чув, як ти назвав суму свого гонорару — тисяча доларів. Було таке, Хуане?

Лопес, який зненацька виявився доволі говірким, підтвердив:

— Було. Так він і сказав, тисяча, сказав, а то піду в тюрму.

Адвокат підступив до Марка, майже торкаючись його носа своїм. Марк уже подумав, чи не вмазати йому, але за мить вирішив, що бійка двох адвокатів біля дверей зали суду не кращий вихід із ситуації.

— Шуруй, Апшо, — прошипів адвокат.

— Альо, приятель, вгамуйся, — заговорив Марк, намагаючись зобразити посмішку. — Я шукаю свого клієнта, Фредді Гарсію. Ну, обізнався, бува й таке.

— Та невже,— узяв його на глум адвокат. — Якби ти вмів читати, то помітив би, що повістку виписано на ім’я пана Хуана Лопеса, мого клієнта. Б’юсь об заклад, що ніякого Фредді Гарсії навіть немає в списку на слухання, і б’юсь об ще більший заклад, що ти тут просто обкручуєш клієнтів.

— Тобі краще знати, — відповів Марк. — Попустися.

— Я попустився. Шуруй давай.

Марку хотілося чкурнути геть, але він опанував себе і просто відступив:

— Хай буде по-твоєму, вилупку.

— Іди набридай комусь іще.

Марк обернувся, страхаючись поглядів Тодда і Золи.

Але вони вже втекли.

ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ НЕПОДАЛІК, і вони всі разом поспішили в кав’ярню на першому поверсі. Коли вони витягали стільці з-під столу, до Марка дійшло, що Тодд і Зола так сміються, що навіть неспроможні розмовляти. Це його роздратувало, але вже через кілька секунд він сміявся і сам. Тодд зрештою затримав дихання і промовив:

— Гарна робота, Даррелле.

Зола витерла щоки тильним боком долоні.

— Фредді Гарсія, — випалила вона. Тодд знову зареготав.

— Годі вже, годі, — закликав Марк, досі сміючись.

— Вибач, — сказав Тодд, тримаючись за боки.

Вони ще довго сміялися. Зрештою Марк опанував себе й запитав:

— Хто хоче кави?

Він підійшов до стійки, купив три чашки і відніс до столу, за яким інші члени його фірми вже певною мірою заспокоїлися.

— Ми бачили, як підійшов той штрих, — промовив Тодд,— і, зрозумівши, що ти робиш, кинувся в атаку.

— Я думала він тебе вдарить, — додала Зола.

— Теж так подумав, — визнав Марк. Вони цмулили каву, і кожен ледве стримувався, щоб знову вибухнути сміхом.

— А що, — зрештою сказав Марк, — я добре зіграв свою роль. Так, завалив сцену, проте ніхто не засумнівався адвокат я чи ні. Так що все в нас піде як по маслу.

— По маслу! — зареготав Тодд. — Тебе ледь не побили через першого клієнта.

— Ти помітив вираз обличчя того Хуана, коли ці двоє зітнулися?— спитала Зола. — Він певно думає, що всі адвокати схиблені.

Вона знову розсміялася.

— Зарахуємо це як корисний досвід, — сказав Марк, підіграючи. — Ми не можемо зараз усе кинути.

— Даррелл Кромлі з тебе ніякий, — зауважив Тодд.

— Заткни пельку. Ходімо звідси.

ПЕРЕД ДРУГИМ СТРИБКОМ у прірву вони вирішили поміняти стратегію. Біля зали суду вельмишановного Леона Гандлфорда, десятий кримінальний відділ, тупцювала строката юрба очікувачів. Тодд з’явився першим, намагаючись створити враження, що перебуває у вкрай схвильованому стані. Він обстежив юрбу, сфокусувавшись на чорношкірому юнакові, який чекав своєї черги разом із старшою жінкою, ймовірно, матір’ю. Тодд повільно наблизився до них, усміхнувся і завів розмову:

— Хирний спосіб провести день, еге ж?

— Точняк, — відповів молодик. Його мати досадливо пустила очі під лоба.

— Це ж тут суд за КСС, так? — спитав Тодд.

— Дорожнього руху, — уточнив юнак. Його мати додала:

— Злапали, коли шпарив вісімдесят п’ять, а там можна тільки п’ятдесят миль на годину. Вже другий квиток за рік. Страховка вилітає в трубу. Отаке.

— Вісімдесят п’ять, — повторив Тодд. — Ого!

— І що? Я поспішав.

— Полісмен сказав, що його посадять, — сказала мати в повному відчаї.

— У вас є адвокат? — спитав Тодд.

— Ще нема, — відповів юнак. — Чоловіче, я не можу втратити права. Якщо я втрачу права, то втрачу роботу.

З’явився цілеспрямований Марк із телефоном біля вуха. Він увійшов у зоровий контакт із Тоддом і хутко наблизився до нього, ховаючи телефон у кишеню. Не звертаючи уваги на юнака та його матір, він звернувся до Тодда:

— Тільки-но розмовляв із прокурором, дженджиком, якого добре знаю. Добився, щоб скасували ув’язнення та вдвічі знизили штраф. Щодо відстрочки ще домовляємося, але намічається прогрес. Принесли другу частину гонорару?

— Авжеж, — сказав Тодд, витягуючи з кишені жмут грошей. Він відслинив при всіх п’ять банкнот по сто доларів і віддав їх Маркові. Коли той узяв гроші, Тодд вказав на свого нового друга й запитав:

— Скажіть, що світить хлопцеві? Зупинили, коли їхав вісімдесят п’ять при обмеженні в п’ятдесят.

Марк поняття зеленого не мав, але зараз він був Дарреллом Кромлі, ветераном вуличної адвокатури, і жодне запитання не лишалося без відповіді:

— Вісімдесят п’ять, — повторив Марк ніби з повагою. — У стані сп’яніння?

— Ні.

— Як скло, — сказала його мати. — Був би п’яний, ще зрозуміло. А так повністю усвідомлював, що робить.

— Ну мамо!

— Так чи так, вище вісімдесяти — це ув’язнення, — сказав Марк.

— А ви берете справи про перевищення?— запитала мати.

Марк солодко всміхнувся, неначе міг владнати що завгодно.

— Це мій профіль, пані, суд у справах про порушення дорожнього руху. Я знаю всіх суддів, усе підводне каміння.

— Я хочу зберегти права, — повторив юнак.

— Де ви працюєте? — спитав Марк, позираючи на годинник.

— У службі доставки. Хороша робота, я не можу її втратити.

Хороша робота? Золоте дно! За КСС гонорар тисяча доларів. За перевищення, мабуть, дешевше, але згадка про вигідну роботу підвищувала ставку. Справа є справа. Марк сказав:

— Дивіться, мій гонорар тисяча доларів, і за це я зведу перевищення до підвищеної, що врятує від тюрми.

Він знову подивився на годинник, немов над ним тяжіли важливіші справи.

Юнак із надією подивився на матір, яка похитала головою і промовила:

— Ти напартачив, не я.

Потім звернулася до Марка:

— У мене при собі тільки триста. Можна я заплачу решту пізніше?

— Так, але треба буде виплатити перед наступною датою суду. Покажіть повістку.

Юнак дістав її з кишені та передав Марку. Той швидко переглянув написане: Бенсон Тейпер, двадцять три роки, неодружений, проживає на Емерсон-стрит у Північно-східному квадранті Вашингтона.

— Гаразд, Бенсоне, — сказав Марк. — Ходімо побачимося із суддею.

НАВІТЬ ПРОДАЖ ПОСЛУГ клієнтам у коридорі біля залу суду сильно діє на нерви, особливо новачкові, який удає адвоката, але коли заходиш у зал, аби зіткнутися із жорнами правосуддя, — це вселяє жах. У Марка підгиналися коліна, коли вони йшли центральним проходом. Грудка в його животі розросталася з кожним кроком.

«Зосередься, кретине, — казав він подумки. — Не виказуй страху. Все це лише гра. Якщо Даррелл із цим дає раду, то й ти впораєшся». Він указав на місце в середньому ряді, диригуючи рухом, наче це був його зал, і прошепотів матері юнака: «Сідайте тут». Вона сіла, а вони пішли до першого ряду й сіли там. Бенсон передав Маркові 300 доларів, і той оформив договір на надання юридичних послуг, ідентичний тому, що він сам нещодавно підписав на користь Горді з повіреним Престоном Клайном. Підписавши договір, вони сиділи й спостерігали за парадом.

У кількох футах перед ними був бар’єр — поперечина висотою до колін, — який відділяв глядачів від гущавини подій. За ним були два довгі столи. Той, що праворуч, покривали стоси паперів, і біля нього копирсалися декілька молодих прокурорів, які перешіптувалися і жартували, докладаючи до стосів нові документи. Той, що ліворуч — майже порожній. Двоє нудьгуючих адвокатів, опершись на нього ліктями і нахилившись один до одного, тихенько про щось розмовляли. Діловоди сновигали туди-сюди, роздаючи документи юристам і судді Гандлфорду. Хоча йшов суд, в секторі суддівської лави все гуло, наче біля прокатного стану, і здавалося, що ті, хто створював цей гамір, не дуже про це хвилювались. Великий плакат попереджав: «Мобільні телефони заборонені. Штраф —100 доларів».

Суддя Гандлфорд, здоровенний білий бородань за шістдесят, зосереджено працював у штатному режимі. Перевантажений підписуванням ордерів, він лише зрідка підіймав очі.

Діловод озирнув натовп і вигукнув ім’я. У прохід вийшла висока жінка років п’ятдесяти, хвилюючись, пройшла крізь хвіртку бар’єру і постала перед очі судді. Вона опинилася там через КСС і якось спромоглася зайти так далеко без голодного адвоката обіч. Марк записав її ім’я: «Валері Бланн». Він знайде її ім’я в списку слухань і подзвонить їй пізніше. Вона не визнала вини, і їй було призначено повторне слухання наприкінці лютого. Суддя Гандлфорд ледь підняв очі. Діловод вигукнув наступне ім’я.

Марк, важко глитнувши, зібрався з духом і пройшов через хвіртку. Солідно, «по-адвокатськи» насупившись, він підійшов до столу обвинувачення, узяв копію списку слухань і пройшов до столу захисту. Підійшли ще два адвокати. Один пішов. Вони підходили, йшли геть, і ніхто не звертав на них уваги. Прокурор пожартував, отримавши кілька смішків. Суддя, здавалося, задрімав. Марк обернувся до залу і побачив позаду матері Бенсона Золу, яка сиділа із широко розплющеними очима, пильнуючи за кожним рухом. Тодд пробився до переднього ряду, аби бачити все зблизька. Марк підвівся і підійшов до діловодки, що сиділа обіч суддівської лави, дав їй картку й повідомив, що він захищає інтереси пана Бенсона Тейпера. Вона байдуже підняла на нього очі, мовляв, а мені то що?

Коли вигукнули ім’я Бенсона, Марк устав і махнув клієнтові. Пліч-о-пліч вони встали перед суддею Гандлфордом, який уже взагалі не ворушився. Не кваплячись, підійшла обвинувачка, і Марк назвався. Її звали Гедлі Кавінесс і вона була надзвичайно приваблива: чудова фігура, коротка спідниця. Марк дав їй свою картку, вона дала свою. Суддя промовив:

— Пане Тейпере, ви наче маєте представника захисту, тому я припускаю, що ви не визнаєте своєї провини?

— Усе правильно, Ваша честь, — сказав Марк свої найперші слова в суді. І тим самим порушив, разом із обома своїми співучасниками, статтю 54Б Кримінального процесуального кодексу округу Колумбія: несанкціонована юридична практика; що карається штрафом до однієї тисячі доларів і не більше ніж двома роками тюремного ув’язнення. І нема тут нічого страшного. Тому що, згідно з їхніми ретельними дослідженнями, за останні сорок років у окрузі Колумбія притягли до відповідальності за цією статтею лишень одного самозванця. Йому присудили шість місяців, із них — чотири умовно, і то лише тому, що він бешкетував.

За мірками злочинної поведінки, несанкціонована практика — просто дрібна образа. Ніхто ж від того не постраждає. Навпаки, вони втрьох сумлінно захищають інтереси своїх клієнтів. Допомагають правосуддю. І так далі, і тому подібне. Вони могли логічно обґрунтовувати свою облуду годинами.

Тодд буквально затамував подих, коли його компаньйон постав перед суддею. Невже це й справді так легко? Маркові, безперечно, личить ця роль, а його костюм був навіть кращим, ніж у інших юристів за обома столами. До речі, що там із іншими юристами? Скільки з них намагаються вижити під борговими завалами?

Зола сиділа на краєчку крісла, очікуючи, що зненацька хтось підніметься й гукне: «Це несправжній юрист!» Але нікому не було діла до адвоката Апшо. Він гладесенько-рівнесенько приєднався до механізму — просто ще один із десятків трибів. Спостерігаючи за подіями в залі десь півгодини, Зола помітила, що деякі юристи сторони захисту знали одне одного, а також одного-двох обвинувачів і взагалі почувалися тут як у себе вдома. А деякі трималися поодиноко і ні з ким не розмовляли — тільки із суддею. Але це не мало жодного значення. Бо це суд у справах порушень дорожнього руху, процедура для всіх одна, і вона незмінна.

Бенсону призначили з’явитися в суд через місяць. Суддя Гандлфорд записав його ім’я; Марк сказав: «Дякую, Ваша честь» і вивів клієнта із залу.

Найсвіжіша міська юридична контора матиме кілька тижнів, аби розібратися, що робити далі. Вони пообідали в поблизькій кулінарії, оплативши їжу готівкою, отриманою від Бенсона. Посеред трапези Тодд раптом згадав «Фредді Гарсію», і вони добряче посміялися.

Після обіду Марк перевдягнув костюм — він тепер мав цілих три, — а Тодд одягнув. Вони прийшли в суд о першій годині й заходилися вудити клієнтів, джерело яких здавалося невичерпним. Спочатку вони працювали разом, навчаючись у процесі деяким незначним хитрощам. Ніхто не звертав на них уваги, і вони заспокоїлися, розчинившись серед інших юристів, що сновигали по просторій будівлі суду.

Біля шостого відділу Тодд приклав телефон до вуха, маючи важливу розмову з удаваним абонентом. Достатньо гучно, щоб усі чули, він сказав: «Слухай, я вже владнав сотню справ про КСС супроти тебе. Отож припини годувати мене цим лайном. Той малий видмухав нуль, крапка, нуль-дев’ять, лише трохи більше дозволеного, і в нього ідеальна водійська картка. Годі ходити околясом. Зведи до необережного керування або я матиму розмову із суддею. Якщо ти мене змусиш, я доведу справу до судового процесу, і буде як минулого разу, коли я збив із пантелику поліціянтів і суддя взагалі зняв звинувачення». Він замовк і якийсь час слухав німий телефон, відтак промовив: «Оце вже інша річ. Я забіжу через годину підписати угоду».

Коли він засовував телефон до кишені, підійшов чоловік і спитав:

— Скажіть, а ви адвокат?

ЗОЛА, ДОСІ ВДЯГНЕНА В ПОВСЯКДЕННЕ, ходила з однієї зали суду до іншої, приміряючись до відповідачів, які не мали адвокатів. Судді часто питали їх, де ті працюють, чи одружені й таке інше. Переважно ті мали не дуже вражаючу роботу. Імена перспективних вона занотовувала. Узявши список слухань за взірець, вона склала свій перелік імен і адрес для телефонування. Через пару годин їй набридла виснажлива монотонність судочинства незначних кримінальних злочинів.

А втім, як би там було нудно, все-таки веселіше, ніж сидіти на заняттях і хвилюватися через адвокатський іспит.

О П’ЯТІЙ ВОНИ ЗАЙШЛИ до бару «Когут» і сіли за кутовий столик. Марк приніс із бару два пива й содову й замовив сандвічі. Він мав працювати з шостої вечора до півночі, отже, напої та їжа були за рахунок закладу.

Вони були задоволені першим днем роботи. Тодд заарканив одного клієнта у справі з КСС і з’явився перед очима судді Канту. Обвинувач зауважив, що ніколи раніше Тодда не бачив, а той відповів, що вже рік, як тут крутиться. Марк знайшов напад без обтяжливих у дев’ятому відділ і постав перед суддею, який зміряв його очима, але нічого не сказав. За кілька днів їхні обличчя збуденіють.

Їхній улов склав тисячу шістсот доларів готівкою плюс векселі ще на тисячу чотириста. На додаток їхній заробіток ніде не значився і не оподатковувався, отже, в них аж у голові паморочилось від такого перспективного золотовидобування. Родзинкою їхньої афери була зухвалість. Ніхто в здоровому глузді не стане перед суддею, видаючи себе за юриста.