Бар Когут

4

ВОНА ЗУСТРІЛА ЇХ НА ПРИЧІЛКУ й вони піднялися сходами на другий поверх та зайшли до її квартири. Зачинивши двері, Зола подякувала хлопцям за те, що вони прийшли. Вона дійсно була дуже стурбована, майже в нестямі.

— Де він? — спитав Марк.

— Отам, — відповіла Зола й кивнула в бік коридору. — До себе не пускає і сам не виходить. Навряд чи він спав останні два дні. Страшна гойданка настрою, зараз на стіни дереться.

— Препарати приймає? — поцікавився Марк.

— Авжеж, ні. Принаймні фармацевтичні. Підозрюю, без самолікування не обійшлося.

Вони переглянулися, кожен очікував, що хтось зробить перший крок. Нарешті Марк промовив:

— Ходімо.

Вони вийшли в коридор і постукали в двері:

— Горді, це Марк. Я тут із Тоддом і Золою. Ми хочемо поговорити.

Тиша. Тільки ледь чутна музика — Брюс Спрінгстін. Марк знову постукав і назвався. Музика стихла. Заскреготіло крісло чи стілець, щось гупнуло й стало ще тихіше. Потім клацнув замок. Марк зачекав кілька секунд і відчинив двері.

Горді стояв посеред тісної кімнати. На ньому не було нічого, крім старих жовтих спортивок із логотипом «Редскінз», у яких вони його бачили вже добрячу сотню разів.. Він витріщався на стіну, не звертаючи уваги на гостей, що просочувалися в кімнату. Ліворуч від них був кухонний куток, захаращений купою порожніх пивних бляшанок і пляшок з-під міцних напоїв — повна раковина й щільні ряди всюди, де тільки можна розставити. Підлогу засмічено паперовими стаканчиками, використаними серветками й обгортками сандвічів. Праворуч стояв маленький обідній стіл із ноутбуком і принтером, серед стосів паперу різної висоти. Підлогу під ним укривали папірці, теки й вирізки з журналів. Диван, телевізор, крісло й кавовий столик відтягнуто в протилежний куток, аби звільнити площу стіни.

На ній була плутанина химерно розташованих великих білих аркушів і дюжини роздруківок, прикріплених кольоровими кнопками та липкою стрічкою. Горді, озброєний чорним, синім і червоним фломастерами, складав велетенську мозаїку грандіозної змови, що вела до зловмисних осіб угорі.

Виявилося, що Горді витріщався саме на світлини цих осіб. Він був блідий і змарнілий, значно втратив на вазі, чого Марк із Тоддом не вбачали якихось два тижні тому, під час сесії. Горді завжди любив спорт, тренувався в гімнастичному залі, але всі його видатні м’язи зійшли нанівець. Густе біляве волосся — джерело безмежних гордощів — засмальцювалось і звисало пацьорками. Окинувши Горді оком і зваживши стан, у якому перебувала кімната, вони раптом зрозуміли, що їхній друг зовсім пустився берега. Перед ними стояв схиблений митець — несамовитий відлюдник, занурений у створення монументального полотна.

Напівобернувшись і блимнувши на них спідлоба, Горді спитав:

— Яким вітром?

Його очі запали, щоки ввалились, ґороїжилась тижнева борідка.

— Треба поговорити, — сказав Марк.

— Ще б пак! Але говоритиму я, бо мені справді є що розповісти. Я щойно все зрозумів. Я викрив цих мерзотників, і тепер ми мусимо діяти швидко.

— Добре, Горді, — спроквола протяг Тодд. — Ми прийшли тебе вислухати. Що трапилось?

— Прошу, сідайте, — спокійно запропонував Горді, вказавши на диван.

— Я краще стоятиму, — озвався Марк. — Якщо буде твоя ласка.

— Ні! — гаркнув Горді. — Не буде! Просто роби, що я кажу, і тоді все в нас буде добре. Сідай давай. — Він так визвірився, що, здавалося, дасть стусана. У кулачному двобої, ні Марк, ані Тодд не встояли би проти Горді й десяти секунд. За роки навчання в юридичній школі вони пару разів бачили, як він бився в барах; у обох випадках — перемога швидким нокаутом.

Тодд і Зола всілися на диван, а Марк притягнув стільця з кухоньки. Всі вони з недовірою оглядали стіну: мішанину блок-схем із стрілками, що розходилися в усіх напрямках, пов’язуючи десятки компаній, фірм, імен і чисел. Вони сиділи й чекали, втупившись у стіну, мов покарані за погану поведінку школярі. Горді підійшов до обіднього столу, де стояла напівпорожня робоча пляшка текіли, налив трохи в улюблену кавову філіжанку й випив ковтками, ніби то був чай.

— Ти надто охляв, Горді, — заговорив Марк.

— Справді? Пусте, від’їмся. Зараз мова не про мою худорбу.—Із філіжанкою в руці, навіть і не подумавши запропонувати випивку своїм друзям, він підступив до стіни й вказав на горішнє фото:

— Це — Гаспидяка. Звати Гайндс Реклі, юрист із Волл-стріт, що перетворився на інвестиційного шахрая. Має лише чотири мільярди, що в наші часи ледь дозволяє бідоласі потрапити до списку «Форбс». Тобто дрібний мільярдер, хоча й має всі потрібні цяцьки: палац на П’ятій Авеню з видом на парк, чималий шмат у курортному районі Гемптонс, яхту, пару літаків, статусну дружину — звичайні для них речі. Закінчив юридичну школу в Гарварді, працював кілька років у великій фірмі. Там не притерся, тому заснував свою шарагу з кількома приятелями. Декілька поглинань — і ось він власник і керівник чотирьох юридичних фірм. Як це заведено в мільярдерів — дуже потайний, відлюдькуватий. Діє під прикриттям багатьох різних компаній. Я відслідкував лише декілька з них, але й цього вже цілком достатньо.

Горді говорив у стіну, стоячи спиною до них, і коли піднімав філіжанку, аби хильнути, виразно випиналися ребра — схуд він просто вражаюче. Говорив він спокійно, наче впиваючись фактами, відомими тільки йому.

— Головний інвестиційний канал Гайндса Реклі —«Шайло-Сквер Файненшл», контора, що керує приватними внесками, викуповує компанії за позичені кошти, займається проблемними боргами та веде інші звичайні воллстрітські ігри. «Шайло» володіє шматком «Варанда Кепітал», невідомо наскільки великим, бо бракує даних у реєстрі — все, що стосується цього крутія, покрите мороком. «Варанді» належить шматок «Бейтріум Груп». Як ви напевно знаєте, «Бейтріум» володіє серед інших компаній і старою доброю Фоґґі-Боттом. Нею і ще трьома іншими юридичними школами. А чого ви напевно не знаєте — «Варанда» також володіє фондом «Лекер-Стріт Траст» у Чікаго, який, своєю чергою, володіє ще чотирма комерційними юридичними школами. Тобто в підсумку — вісьмома.

Праворуч на стіні, на великому товстому аркуші були намальовані прямокутники з вписаними в них назвами: «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал» і «Бейтріум Груп». Нижче, акуратним рядком ішов перелік восьми юридичних шкіл: «Фоґґі-Боттом», «Мідвест», «Посейдон», «Ґалф-Коуст», «Ґалвестон», «Бункер-Гілл», «Сентрал-Арізона» і «Стейтен-Айленд». Під кожною назвою — слова і числа, але надруковані таким дрібним шрифтом, що їх неможливо було прочитати з іншого кінця кімнати.

Горді підійшов до столу і, націдивши чергову дозу текіли, хильнув, потім повернувся до стіни й став обличчям до них.

— Реклі почав скуповувати ці школи приблизно десять років тому, звісно, постійно ховаючись за купою фірм-прокладок. Володіти комерційними юридичними школами й коледжами не протизаконно, але він чомусь прагне тримати це в таємниці. Мабуть, боїться, що хтось спіймає його за брудною оборудкою. І ось я його спіймав.

Він знову хильнув і подивився на них. Його широко відкриті очі сяяли.

— У 2006 році добродії з Конгресу вирішили, що кожен Том, Дік і Гаррі мусить мати можливість підвищити рівень свого життя, отримавши додаткову освіту. Отже, сказали ці добродії, по суті, будь-хто, як-от ми з вами, може взяти в борг скільки йому заманеться на здобуття фахової освіти. Позика для всіх, дурні гроші. На навчання, на підручники, навіть на щоденні витрати — скільки завгодно, звісно, за підтримки і з благословення федерального уряду.

— Горді, це загальновідомо, — сказав Марк.

— Ох, дякую, Марку. А тепер, якщо надалі просто сидітимеш і мовчатимеш, я продовжу розповідь.

— Слухаю і корюся.

— А ось що не є загальновідомим: тільки-но школою заволодівав Реклі, вона негайно починала розширюватись. У 2005 році у Фоґґі-Боттомі було чотири сотні студентів. Уже до нашого вступу в 2011 році — тисяча, приблизно як і тепер. Те саме й по інших школах — усюди приблизно по тисячі студентів. Усі школи докуповували будинки, набирали за оголошеннями некваліфікованих викладачів, платили купу грошей посадовим особам із абиякими дипломами і, звісно, проводили агресивний маркетинг. А все чому? А тому, що є дещо не загальновідоме, а саме: економіка комерційних юридичних шкіл.

Він ще трохи хильнув і рушив до правого краю стіни, де висів плакат, помережаний числами та розрахунками.

— Трохи юридично-шкільної арифметики. Візьмімо Фоґґі-Боттом. Щороку вони здирають по сорок п’ять тисяч із кожного. І всі платять. Немає стипендій, грантів — анічогісінько з того, що пропонується в справжніх школах. Це сорок п’ять мільйонів валового доходу. Викладачам вони платять по сто тисяч на рік, набагато менше, ніж у середньому по країні — двісті двадцять у гідних школах, але однаково це золоте дно для тих блазнів, що нас навчають. Окрім того, існує довічне джерело теоретиків-правознавців, які шукають роботу і аж у черги шикуються, жебраючи працевлаштування, авжеж, із чистої любові до нас, студентів. ЮШФБ полюбляє вихвалятися своїм співвідношенням викладачів до студентів — один до десяти. Нібито нас вчать обдаровані фахівці, кожен свою маленьку групу, еге ж? Пам’ятаєте лекції із цивільних правопорушень у першому семестрі? Як ми двомастами тілами напхались у аудиторію Стіва-Заїки?

— А звідки тобі відома їхня платня? — перебив Тодд.

— Вийшов на одного чолов’ягу та поговорив із ним. Він викладав адміністративне право на третьому курсі, але ми його ніколи не бачили, бо його звільнили два роки тому за пияцтво на робочому місці. Отож, ми разом напилися і він мені все розповів. У мене є інформатори, Тодде, тобто я знаю, про що кажу.

— Добре, добре. Просто поцікавився.

— Отже, у Фоґґі-Боттомі працює сто п’ятдесят викладачів, на яких максимально витрачається, скажімо, п’ятнадцять мільйонів доларів щорічно. — Він вказав на мішанину з цифр, які ледь можна було розрізнити. — Іще й адміністрація на верхньому поверсі. Ви знали, що наш недотелепкуватий декан щорічно отримує вісімсот тисяч доларів? Так от. Декан Гарвардської юридичної школи заробляє півмільйона, щоправда, він не відповідальний за виробництво з клепання дипломів, де треба стежити за рентабельністю. У нашого — гарне резюме, на папері — все добре, якщо треба, вміє виступити з промовою, а головне, він довів свою здатність слугувати надійним «дахом» цього шахрайського підприємства. Реклі добре платить усім своїм деканам і чекає від них ефективного продажу мрій. Ще додамо, скажімо, три мільйони на решту роздутих зарплат, і можна сміливо сказати, що адміністрація обходиться в чотири мільйони на рік. Гаразд, розщедримось — най вже буде п’ять і в підсумку — двадцять мільйонів витрат. Торік чотири мільйони пішли на обслуговування: будівля, персонал і, звісно, маркетинг. Майже два мільйони з них — на пропаганду, заманювання ще більшої кількості обдурених душ, які вступлять до школи, візьмуть позику й будуть мріяти про подальшу блискучу кар’єру на юридичній ниві. Я знаю це, бо в мене є друг — доволі путній хакер. Він дещо знайшов, а дещо — ні та був реально вражений шкільною системою кібербезпеки. Каже, вони дуже добре працюють над захистом своїх файлів.

— У підсумку двадцять чотири мільйони, — сказав Марк.

— Спритний. Округлимо до двадцяти п’яти, і ось уже Гаспидяка має двадцять мільйонів «чистими» на рік лишень із нашого рідної Фоґґі-Боттом. Помножте це на вісім і зомлійте від результату. — Горді прочистив горлянку й харкнув на стіну. Потім сьорбнув із філіжанки, повагом проковтнув і відійшов на кілька кроків.

— Отже, як Реклі все це прокручує? Він продає мрію, а ми заковтуємо принаду. Тільки-но його вісім шкіл розширились, одразу гостинно розчинили двері для кожного, незалежно від кваліфікації чи результатів вступного іспиту. Середній прохідний бал для вступу в юридичну школу Джорджтаунського університету, найкращу, як ми напевне знаємо, за рівнем навчання, сто шістдесят п’ять. У Лігу Плюща навіть вищий. Який середній бал вступу до ЮШФБ ми не знаємо, бо це військова таємниця. Мій хакер не зміг зламати цей файл. Але сміливо можна сказати, що добряче під сто п’ятдесят, імовірно — ближче до ста сорока. Головний недолік цієї ненормальної системи — не існує нижчого вступного балу, ніж прохідний до ЮШФБ. Ці срані юридичні школи беруть кожного, хто може взяти державну позику, а, як зазначено вище, державну позику може взяти хто завгодно. Американська асоціація адвокатів може запросто акредитувати й дитячий садок, якщо той назветься юридичною школою. Нікого не обходить, наскільки тупим може бути абітурієнт, федеральну програму позик це теж не турбує. Не хочу образити нікого в цій кімнаті, але всі ми знаємо свої результати. Недарма ми тоді напилися та промовчали, звісно, крім Золи, якій пощастило набрати найвищий із нас чотирьох бал. Отже, якщо бути тактовним, можна припустити, що середній бал нашого невеличкого гурту — сто сорок п’ять. За статистикою, шанси скласти адвокатський іспит із таким балом — п’ятдесят на п’ятдесят. Ніхто нам про це не казав, коли ми подавали заяву на вступ, тому що їм на це начхати: головне для них — наші гроші. Нас ошукали, щойно ми туди ввійшли.

— Ти відкрив Америку, — докинув Марк.

— То пливімо далі, — відрізав Горді та втупився в стіну, не звертаючи на них уваги.

І знову вони з острахом перезирнулися. Наведені факти були цікаві та сумні, але вони більше непокоїлися за свого друга. Тимчасом він продовжив:

— Ми вскочили в халепу, бо побачили нагоду втілити в життя недосяжну мрію. Жодному з нас не світило навчання в юридичній школі, всі ми скочили вище за себе. Нам тут не місце, нас обманом змусили повірити, що ми маємо хист до прибуткової сфери діяльності. Підманули рекламою та обіцянками працевлаштування. Море вакансій і пропозицій; купа робочих місць із привабливою зарплатою. Але насправді такого нема. Торік найкрутіші фірми з Волл-стріт пропонували найкращим випускникам сто сімдесят п’ять тисяч на рік. Тут, у столиці — сто шістдесят тисяч. Ми чули про такі вакансії роками й запевняли себе, що така робота очікує й на нас. Тепер ми знаємо правду, і вона полягає в тому, що можна знайти роботу в межах п’ятдесяти тисяч доларів, штабу тієї, на яку пощастило влаштуватися тобі, Марку, хоча ти й досі не знаєш, скільки тобі там платитимуть. Але це маленькі фірми з марудною роботою і невтішним майбутнім. У великих платять сто шістдесят тисяч з гаком. А поміж ними — нічого. Порожнеча. Ми мордувалися на співбесідах, гупали в усі двері, обнишпорювали інтернет, тому знаємо, наскільки мізерним є ринок праці.

Вони сиділи й весь час кивали йому, передусім, щоб він трохи заспокоївся. Ґорді хильнув ще текіли, перемістився до лівого краю стіни і націлився пальцем:

— А ось вам та гидота, про яку ви й гадки не мали. Реклі володіє нью-йоркською фірмою «Квінн і Вирдольяк». Можливо, ви про неї щось чули, але я — ні. У професійних колах її називають просто «Квінн». Має відділення у шести містах, у штаті приблизно чотири сотні юристів, у першу сотню фірм не входить. Є невеличке відділення з тридцятьма юристами тут, у окрузі Колумбія. — Він тицьнув на шмат паперу з назвою фірми, роздрукованою жирним шрифтом.—«Квінн» працює переважно в сфері фінансових послуг. Та ще клоака. Відчуження майна, відновлення у володінні, грошові збори, невиконання зобов’язань, банкрутства — тобто має справу з усілякою злісною заборгованістю. Зокрема, студентською. Там добре платять, принаймні спочатку. — Він вказав на кольорову брошуру, колись втричі складену, а тепер розгорнуту й приколоту до стіни. — Я бачив таку чотири роки тому, коли придивлявся до Фоґґі-Боттому. Імовірно, ви теж її бачили. Там ще впадає в очі усміхнене обличчя такого собі Джареда Молсона, випускника, який нібито щасливо влаштувався в «Квінн», де йому одразу дали сто двадцять п’ять тисяч на рік. Я це добре пам’ятаю, бо подумав тоді: ого, якщо Фоґґі-Боттом випускає людей, які здатні влаштуватися на таку роботу, треба подавати заяву на вступ. Отже, я знайшов пана Молсона та побалакав із ним за випивкою. Йому запропонували роботу в «Квінн», але не підписували контракт, допоки він не склав адвокатського іспиту. Він працював там шість років і звільнився, а звільнився він тому, що його зарплатня постійно знижувалася. За його словами, щорічно після підбиття балансу, правління вважало за потрібне врізати зарплату. В останній рік він отримав трохи більше сотні тисяч і вирішив послати їх подалі. Розповів, що через борги жив, як волоцюга, а зараз продає нерухомість і підробляє водієм в «Убері». У «Квінн» діє потогінна система, і він стверджує, що став жертвою Фоґґіботтомської пропагандистської машини.

— І він не один такий, еге ж? — запитав Тодд.

— Безперечно. Молсон лише один із багатьох. «Квінн» має чудовий веб-сайт, де можна прочитати біографії всіх чотирьохсот юристів. Тридцять відсотків — випускники юридичних шкіл, що належать Реклі. Тридцять відсотків! Отже, друзі мої, Реклі винаймає їх, дає таку зарплату, що завидки беруть, а потім використовує їхні усміхнені обличчя та історії великого успіху в своїх пропагандистських матеріалах.

Ґорді зробив паузу, хильнув і самовдоволено їм посміхнувся, ніби очікував оплесків. Підійшовши ближче до стіни, вказав на інше обличчя — чорно-білу світлину, роздруковану на аркуші, одну з трьох попід Гаспидякою.

— Цей пройдисвіт — Алан Ґрінд, юрист із Сіетла й командитний компаньйон у «Варанді». Володіє юридичною фірмою «Кінг і Розвелл» — черговою сумнівною конторою з двомастами юристами, що має філії у п’яти містах, здебільшого на Заході, — він показав ліворуч, де «Кінг і Розвелл» займала місце поряд із «Квінн і Вирдольяк». — Із двохсот юристів Ґрінда — сорок п’ять випускники тих самих восьми юридичних шкіл.

Ґорді знову хильнув і підійшов до столу за добавкою.

— Хочеш випити всю пляшку? — запитав Марк.

— Захочу й вип’ю.

— Може тобі краще пригальмувати?

— Думай краще за себе. Я не п’яний, тільки трохи захмілів. І хто ти в біса такий, щоб відстежувати, скільки я п’ю?

Марк зітхнув і попустився. Слова Горді вимовляв доволі чітко. Розум працював безперебійно. Якщо не зважати на неохайний вигляд, здавалося, що він цілком володіє собою, принаймні зараз. Він підійшов до стіни й указав на світлини.

— Посередині — Волтер Болдвін. Він орудує чиказькою юридичною фірмою «Спенн і Татта» — триста юристів у сімох містах країни. Така сама специфіка роботи, така сама пристрасть до випускників із дрібних юридичних шкіл. — Він вказав на третє обличчя під світлиною Реклі. — І замикає це злочинне коло пан Марвін Джокеті, молодший компаньйон бруклінської юридичної фірми «Ретліфф і Косґроув». Така сама організація, така сама бізнес-модель.

У помітному захваті від виконаної роботи, Горді приклався до текіли, потім повернувся і окинув поглядом усіх трьох слухачів.

— Не хотілося б зупиняти увагу на очевидному, але варто зазначити, що Реклі правує чотирма юридичними фірмами з одинадцятьма сотнями юристів у двадцяти семи відділеннях. І всі вони винаймають саме стільки випускників його юридичних шкіл, щоб можна було дзвонити в усі дзвони про їхню успішність, і щоб сосунці, як-от ми з вами, табунами бігли туди з купою грошей, забезпечених Конгресом.— Зненацька він заволав зривистим голосом: — Ідеально! Чудово! Ця грандіозна облуда з високоврожайною школою — безпрограшний варіант. Якщо ми не повернемо боргів — відшкодують платники податків. Реклі приватизував прибутки й націоналізував витрати.

Раптом він жбурнув філіжанку в стіну. Та відлетіла від тонкого гіпсокартону і, неушкоджена, покотилася підлогою. Ґорді рвучко сів, майже гепнувся, спиною до стіни й розпростав ноги. Його підошви чорніли лепом і задавненим брудом.

Кілька секунд, поки відлунював гуркіт, уся трійця нашорошено витріщалася на Ґорді. Мовчання затяглося надовго. Марк, утупившись у стіну, осягав інтригу. Жодної підстави сумніватися в дослідженнях Ґорді не було. Тодд споглядав стіну, мов зачарований цією злочинною змовою. Зола, не відвертаючи погляду від Ґорді, міркувала, що з ним далі робити.

Зрештою Ґорді промовив майже пошепки:

— Мій борг, разом із цим семестром, двісті сімдесят шість тисяч. А твій, Марку?

Ніхто не крився — усі знали одне одного як облуплених.

— Разом із цим семестром — двісті шістдесят шість,— відповів Марк.

— Тодде?

— Сто дев’яносто п’ять.

— Зола?

— Сто дев’яносто одна.

Ґорді помотав головою і розсміявся, не від комізму ситуації, а від її неймовірності.

— Майже мільйон! Хто при здоровому глузді позичив би таким, як ми четверо, один мільйон доларів? — наразі це запитання здавалося абсурдним, навіть смішним. Після чергової тривалої паузи Ґорді сказав:

— Виходу немає. Нас обдурили, ошукали, обібрали, затягнувши оманою в цей жалюгідний навчальний заклад. Виходу немає.

Тодд повагом підвівся, підійшов до стіни, ткнув пальцем у самісінький центр «панно» і спитав:

— Що за «Сорванн Лендерс»?

Ґорді пирхнув черговим невеселим смішком:

— Решта оповіді. Реклі, через іншу компанію — а цей гаспид має більше «прокладок», ніж дешевий торговий пасаж обіч автостради, — володіє «Сорванном» — четвертим завбільшки приватним позикодавцем для студентів. Якщо тобі не вистачає грошей від уряду, йдеш до приватника, а там — сюрприз! — відсотки вище, а збирачі боргів діють так, що мафія, порівняно з ними, — загін молодших скаутів. «Сорванн» кредитує також і випускників; у портфелі компанії — дев’яносто мільйонів доларів. І вона йде вгору. Очевидно, Реклі унюхав кров і в приватному секторі.

— А що таке «Пассант»? — спитав Тодд.

Ще один страдницький смішок. Горді, повільно звівшись на ноги, підійшов до столу, вхопив пляшку й добряче приклався. Поморщившись, насилу проковтнув, утер губи тильною стороною долоні й зрештою відповів:

— «Пассант» — довбаний депресант. Це третя завбільшки контора в країні з вибивання боргів у студентів. У них є договір із Міністерством освіти на «обслуговування», як вони це називають, студентської заборгованості. Це понад трильйон доларів, позичених дурнями штабу нас. «Пассант» — це банда терористів, яку неодноразово притягували до суду за жорстокі методи стягнення боргів. У Реклі там є своя частка. Напрочуд злотворна людина.

Горді підійшов до дивану й сів біля Золи. Коли він проходив повз Марка, того обвіяло їдким тілесним смородом. Тодд пішов на кухоньку, обійшов купи сміття на підлозі, відкрив холодильник і дістав звідти дві бляшанки пива. Дав одну Маркові, й вони разом їх відкрили. Зола, незважаючи на сморід, гладила Горді по нозі.

Марк кивнув на стіну й запитав;

— І як довго ти над цим працював?

— Не має значення. Якщо будете слухати, я розповідатиму далі.

— Я вже достатньо наслухався, — промовив Марк. — Принаймні на сьогодні. Може підемо поїмо піци? «У Маріо» ще відчинено.

— Чудова ідея, — відгукнувся Тодд, але ніхто не зрушив із місця.

Зрештою Ґорді заговорив знову:

— На моїх батьках досі висять дев’яносто тисяч мого боргу за коледж. Уявляєте? Вони сумнівалися і правильно робили, а я без вагань тиснув на них, дурень такий! Мій батько заробляє п’ятдесят тисяч на рік — продає сільськогосподарське обладнання — і, крім іпотеки, ніколи не мав боргів, доки я не почав позичати. Мати працює на півставки в школі. Я збрехав їм, мовляв, улаштувався на чудову роботу, тепер у мене все гаразд і зможу все виплатити сам. Бренді теж набрехав. Вона думає, що ми житимемо у великому місті, де я, вдягнувши гарний костюм, буду щодня шурувати на роботу й завзято дертися нагору по кар’єрній драбині. Ото вскочив у халепу, хлопці! І не бачу жодного виходу.

— Прорвемося, Ґорді, — сказав Марк, але якось невпевнено.

— Подолаємо й це, — підхопив Тодд, не обумовивши, що саме він мав на увазі під «це». Юридичну школу? Борги? Безробіття? Або зрив Ґорді? Надто багато викликів на цю мить.

Знову запала довга, гнітюча павза. Марк і Тодд повагом цмулили пиво.

— То як нам вивести на чисту воду Реклі? — запитав Ґорді.— Я міркував зустрітися із журналістом, із тих, що пишуть на правові теми в «Пост» або «Джорнел». Навіть роздумував про колективний позов проти цього негідника. Уявіть тисячі подібних до нас дурнів у одному човні, який тоне, і кожен залюбки всадить кулю в того мерзотника, якщо правда вийде назовні.

— Не бачу підстави для позову, — сказав Марк.— Тобто, певна річ, він вигадав карколомну оборудку, але водночас діяв у межах закону. Ніхто не забороняє володіти «фабриками дипломів», хоч він і докладає зусиль, аби це приховувати. Його юридичні фірми мають право наймати кого заманеться. Усе це нечесно, підло, облудно, але цього недостатньо для позову.

— Згоден, — озвався Тодд. — Але мені подобається ідея нацькувати на цього лихваря допитливого журналіста.

— А чи не розглядалася в Каліфорнії подібна справа? — спитала Зола. — Коли студентка судилася зі своєю школою, через те, що не могла знайти роботу?

— Так, — відповів Марк, — було декілька таких позовів, але їх усі відхилили, крім ось того в Каліфорнії. Там дійшло до судового процесу й присяжні винесли рішення на користь юридичної школи.

— Я не відмовляюсь від ідеї вчинити позов, — сказав Горді.— Це найкращий спосіб викрити Реклі. Уявляєте, що буде після розкриття такої змови?

— Буде весело, але ж він не йолоп, — зауважив Марк. — Де в біса! Він володіє чотирма юридичними фірмами. Уяви, яку важку артилерію він здатен задіяти. Наступні п’ять років позивачі тонутимуть у паперах.

— Немов ти щось знаєш про позови,— пустив шпильку Горді.

— Усе знаю. Адже я здобуваю освіту у Фоґґі-Боттомі.

— Що й треба було довести.

Закінчивши безглуздо шпигати один одного, вони втупилися в підлогу. Зрештою Тодд промовив:

— Годі вже, Ґорді, ходімо на піцу.

— Я нікуди не піду, але вам, хлопці, вже час.

— Тоді й ми нікуди не підемо, — сказав Марк. — Залишимось тут.

— Нащо? Мені не потрібні няньки. Забирайтеся геть.

Тодд, який так і стояв, підійшов до дивана та подивився згори вниз на Ґорді.

— Поговорімо про тебе, Ґорді. Про тебе і твій стан. Ти не спиш, не їси, не миєшся, як уже на те пішло. Ти приймаєш ліки?

— Які ще ліки?

— Годі вже, Горді. Адже ми твої друзі, прийшли сюди підтримати тебе.

— Які ще ліки? — наполягав той.

— Облиш, Горді, — озвався Марк. — Ми знаємо, що з тобою коїться.

Горді повернувся до Золи й загарчав:

— Що ти їм наговорила?

Не встигла Зола відповісти, як втрутився Тодд:

— Нічого. Вона нам нічого не говорила, таж ми самі все бачимо, Горді. Ми твої найліпші друзі, а тобі потрібна допомога.

— Мені не потрібні ліки, — огризнувся Горді, потім скочив на ноги та пішов до спальні, мимохідь штурхонувши Тодда. Дійшовши, він заволав: «Геть звідси!» і хряпнув дверима. Друзі зітхнули й переглянулися. За мить двері відчинилися, Горді вийшов, схопив пляшку текіли, гаркнув: «Зникли! Хутко!» — і знову сховався в спальні.

Хвилину було тихо. Зола встала й підійшла до спальні. Приклавши вухо до дверей, прислухалася. Потім відійшла й сказала пошепки:

— Здається, він плаче.

— Оце так, — прошепотів Марк.

Минула ще одна хвилина.

— Ми не можемо залишити його самого, — тихо промовив Тодд.

— Нізащо, — відповів Марк. — Будемо пильнувати. Я перший черговий на дивані.

— Я залишаюсь, — сказала Зола.

Марк роззирнувся і допив своє пиво. Сказав притишеним голосом:

— Гаразд, ти на дивані, а я в кріслі. Тодде, підеш спати до Золи, зміниш мене за кілька годин.

— Гаразд, — кивнув Тодд. — Сподіваюсь, це допоможе.

Він відчинив холодильник, узяв ще пива й вийшов, Марк вимкнув світло та сів у обшарпане шкіряне крісло. Неподалік зіщулилася на дивані Зола. Він прошепотів:

— Це буде довга ніч.

— Краще помовч, — застерегла вона. — Стіни тонесенькі. Він може нас почути.

— Зрозуміло.

Цифровий годинник на мікрохвильовці випромінював синювате світло, яке наче посилювалося, поки очі призвичаювалися до темряви. На цьому тлі вирізнялися обриси обіднього столика, комп’ютера та принтера. Хоча вони ще не спали, у кімнаті було зовсім тихо. Із спальні — анітелень. Із вестибюля ледь чутно долинала музика. Через десять хвилин Марк дістав телефон і перевірив повідомлення та пошту. Нічого важливого. Наступні десять хвилин тяглися як година, а сидіти в кріслі ставало дедалі незручніше.

Марк втупився в стіну. Він не бачив світлини Гайндса Реклі в пітьмі, але мав таке відчуття, що той бундючно на нього позирає. Проте тієї миті Марк не переймався Реклі та його грандіозною змовою. Він непокоївся за Ґорді. Завтра на них чекає серйозне випробування — треба відвести друга до лікаря.