Бар Когут

26

ФІРМА ДЖЕФФРІ КОРВЕТА займала два верхні поверхи великого скляного будинку поблизу Томас-Серкл. Швейцар у лівреї провів Марка й Тодда шикарним вестибюлем до «ліфта пана Корбета» — ексклюзивного підйомника, що обслуговував тільки сьомий і восьмий поверхи. Із нього вони вийшли в приголомшливий приймальний зал, обставлений мінімалістськими меблями й предметами сучасного мистецтва. Миловида панянка привітала їх, потиснувши руки, і запитала, чи не бажають вони кави. Обидва провели її очима. Коли вона повернулася з кавою в порцелянових філіжанках, вони пройшли за нею в конференц-зал із широкою панорамою міського центру. Залишивши їх там, вона пішла, і вони вдруге провели її очима.

Стіл був довгий і широкий, покритий бордовою шкірою. Довкола нього стояли шістнадцять глянсуватих стільців. На стінах ще більше сучасного мистецтва. Такенне місце, що викликало звабливе відчуття значного успіху й багатства.

— Так ось яка ти, адвокатська практико, — Тодд був у захваті від інтер’єру.

— Ну, нам таке не світить.

Пан Корбет вів справи у свій спосіб. О третій дня Марк і Тодд мали зустрітися з молодшим компаньйоном на ім’я Пітер і помічницею Аврелією. Близько години ті вивчатимуть Рамонів стос медичної документації поспіль зі звітом доктора Кунса. Записи й звіт досі лежали в портфелі Марка. Він пропонував надіслати їх заздалегідь, але це суперечило їхнім правилам.

Якщо попередній огляд покаже, що все гаразд, пан Корбет викроїть хвилинку в своєму щільному розкладі й особисто підпише угоду.

Зайшов і відрекомендувався Пітер. Йому було приблизно тридцять п’ять, і, згідно з офіційним веб-сайтом, він і досі був молодшим компаньйоном. На фірмі працювало п’ятнадцять юристів, приблизно половина з них — компаньйони, хоча було очевидно, принаймні з веб-сайту, що головував там лише один. Пітер носив повсякденне — дорогий кашеміровий светр і штани кольору хакі. Аврелія, помічниця, була в джинсах. Усі, як годиться, познайомилися.

Пітер зацікавився їхньою фірмою і вже за мить Марк і Тодд заходилися товкти воду в ступі. Як завжди, вони почали із жалісливої історії про трьох друзів, які досхочу наїлися працею у великих фірмах, звідки вирішили піти й заснувати власну, Марк якнайшвидше перевів тему:

— Отже, добродії, ви підковані на справах про недбалість під час пологів, еге ж?

— Тільки ними й займаємося, — самовдоволено сказав Пітер, приймаючи від Тодда копію звіту доктора Кунса. Аврелія ще й пари з вуст не пустила, і вже було очевидно, що вона розмовлятиме якомога менше.

— Можу я побачити медичні звіти? — запитав Пітер, подивившись на стос паперів перед Марком.

— Аякже.

— Скільки примірників ви принесли?

— Тільки один.

— Гаразд. Не заперечуєте, якщо ми хутко зробимо ще один? Потім Аврелія і я швидко їх переглянемо й зробимо нотатки. Справа піде швидше, якщо кожний матиме по примірнику.

Марк і Тодд знизали плечима: чом би й ні.

Аврелія вийшла з паперами. Пітер, пославшись на невідкладні справи, пішов до свого кабінету. Марк і Тодд, перевіривши повідомлення в телефонах, милувалися панорамою міста за вікном. Рамон уже встиг залишити два голосові повідомлення.

Через п’ятнадцять хвилин повернулася Аврелія з двома стосами паперів. Повернувся й Пітер, і всі порозсідалися по місцях.

— Попереднє читання може зайняти близько години,— повідомив Пітер. — Ви можете залишитись тут або піти погуляти.

Тодд хотів спитати, чи може він посидіти навпроти секретарки з приймальні, але схаменувся.

— Залишимось тут, — вирішив Марк.

Пітер із Аврелією почали порпатися в паперах, роблячи десятки приміток. Тодд вийшов у коридор, аби зробити дзвінок. Марк розсилав зі свого телефона електронні листи. Хвилини ледь тягнулися. Було очевидно, що Пітер і Аврелія добре розуміються на медичній документації.

За півгодини Пітер вийшов із конференц-залу. Він повернувся з Джеффрі Корбетом, струнким сивим чоловіком років п’ятдесяти. Марк із Тоддом стільки про нього читали, що їм здалося, ніби вони давно знайомі. Він говорив густим, оксамитовим голосом, який, імовірно, гіпнотично діяв на присяжних. Він тепло й прихильно всміхався. Це був чоловік, який викликав довіру.

Він сів на чолі столу й припинив усміхатися. Похмуро глянувши на Марка й Тодда, сказав:

— Ви, хлопці, геть усе зіпсували.

Марк із Тоддом теж припинили всміхатися.

— Ви підписали договір із паном Рамоном Тейпером десятого лютого. Ви найняли доктора Кунса двома днями пізніше, а дев’ятнадцятого лютого він дав свій висновок, датований тим самим днем. А через шість днів, двадцять п’ятого лютого, закінчився строк давності. Це справа штату Віргінія, а згідно з віргінським законом про строки давності, крайній термін — два роки. У штаті Меріленд — три. Тут, в окрузі Колумбія, — п’ять. А у Віргінії — лише два.

— Перепрошую, — насилу вимовив Марк, — але пологи були торік, двадцять п’ятого лютого дві тисячі тринадцятого. Це зазначено прямо на першій сторінці медкарти.

— Так, — відповів Пітер, опустивши очі, — проте дата помилкова. Це перша дата, яку бачиш, якщо поглянути на медичну картку, і вочевидь, єдина, що впала вам в очі. Вам і доктору Кунсу, якщо дозволите припустити. Хтось написав «дві тисячі тринадцятий» замість «дві тисячі дванадцятий», і ви відштовхувалися від цього. Але та дитина народилася двадцять п’ятого лютого дві тисячі дванадцятого.

Без усякої зримої причини Корбет оголосив:

— Той Кунс — шахрай, до речі. Професійний свідок, тому що не відбувся як лікар.

«Але саме він рекомендував нам вас», — ледь не бовкнув Марк, але отетерів настільки, що не міг вичавити ані слова. Тодд подивився на Корбета і запитав із невинним зацікавленням неука-першокурсника:

— Тож про що мова?

Корбет штрикнув у його напрямку пальцем:

— Мова про те, синку, що ти й твоя юридична фірмочка досиділися до того, що закінчився строк позовної давності за цією справою й тепер немає жодної змоги поновити її розгляд. Ви вчинили зловживання і тепер можете забитися під заклад своїх власних дуп, що вас засудить ваш же клієнт. Крити вам нічим, виходу немає. Це найгірший кошмар юриста, і цьому немає виправдання. Крапка. Так, ваш клієнт сидів на цій справі майже два роки, але це звичайна практика. У вас було достатньо часу, щоб підготуватися й швидко вчинити позов, зупинивши біг часу. Але цього не сталося, — Корбет звівся на ноги й продовжив, вказуючи на них пальцем. — А тепер я хочу, аби ви обидва встали й забиралися геть звідси. Я не хочу бути до цього причетним. У записах чітко вказано, що ви звернулися до моєї фірми двадцять сьомого лютого, вже після того, як закінчився строк давності. Коли почнеться процес, ні в кого не виникне сумнівів, що ніхто в моїй фірмі не бачив цю справу, доки не стало запізно.

Пітер і Аврелія теж устали. Марк і Тодд дивилися на них знизу вгору, потім неквапно підвелися на ноги. Марк пробелькотів:

— Але ж на медичній картці написано, що торік, у дві тисячі тринадцятому.

— Якби ви уважно вивчили записи, пане Апшо, то знали б, що це відбулося в дві тисячі дванадцятому, понад два роки тому, — сказав невмолимий Корбет.

Пітер трохи мелодраматично пустив столом оригінали медичних записів, наче пред’являючи беззаперечні докази злочину. Марк збентежено подивився на них і спитав:

— І що нам тепер робити?

— У мене для вас поради немає, — відповів Корбет.— Я не знав такої ганьби. Проте, ймовірно, ви мусите повідомити вашого страхувальника від помилок і пропусків. Яке у вас покриття?

Помилок і чого? Покриття? Марк подивився на Тодда, який уже й собі на нього дивився — обидва вкрай очманілі.

— Треба перевірити, — промимрив Марк.

— Обов’язково, — промовив Корбет. — А тепер, будь ласка, покиньте приміщення і заберіть свою документацію.

Пітер підійшов до дверей і відчинив їх. Марк ухопив стос паперів і вийшов слідом за Тоддом із кімнати. Хтось гупнув за ними дверима. На шляху назад миловидої секретарки за конторкою в приймальні не було. Оббитий дубом ліфт, спускаючись, здавався задушливим. Швейцар був уже не таким привітним, коли вони залишали будинок. Вони не перекинулися жодним словом, доки не залізли в затишок Тоддової машини, де закинули Рамонові папери на заднє сидіння.

Тодд учепився в кермо й промовив:

— Усе, це остання справа, яку ми передавали на розгляд цьому покидьку.

Марку раптом стало смішно, і він розреготався. Стримуючи ридання, Тодд розсміявся теж, і вони невгамовно реготали, аж доки не зупинилися поза баром «Когут».

ЗОЛА ЗНАЙШЛА МАРКА й Тодда на їхньому звичайному місці, із шерегом порожніх кухолів на столі. Мигцем глянувши їм у очі, вона зрозуміла, що вони засіли там надовго. Зола ковзнула на місце поряд із Марком і подивилася через стіл на Тодда. Анітелень. Зрештою вона спитала:

— Ну як пройшло?

— Ти щось чула про страхування від помилок і пропусків? Для юристів? — поцікавився Тодд.

— Не думаю. А що?

— Ну, — пояснив Марк, — виявляється, кожний практикуючий адвокат страхується від професійної некомпетентності, так званих «помилок і пропусків». І ця страховка стає в нагоді, коли адвокат накосячить, скоїть щось дуже погане, скажімо, буде мусолити справу, поки не закінчиться строк позовної давності й ця справа не перетвориться в пук. Тоді розлючений клієнт засудить адвоката, а той звернеться до страхової по захист. Справді, рятівна страховка.

— На жаль, у нас такої немає, — зауважив Тодд.

— А нам би вона не завадила. Ми проґавили закінчення строку давності. Золо, у справі Рамона. Це сталося двадцять п’ятого лютого, через два роки після смерті дитини. У Віргінії термін два роки. Чи ти вчила таке в юридичній школі?

— Ні.

— Отже, нас таких троє. Через шість днів після того, як я зустрівся з Кунсом, і за два дні до того, як я вперше зв’язався з Корбетом, закінчився строк давності. І нічого тут не вдієш, і винен у цьому лише я.

— Ми,— уточнив Тодд. — Компаньйони. Один за всіх, і всі за одного, так?

— Не так швидко, — попросила Зола.

— Насправді, — додав Марк, — це помітила парочка його холуїв, переглядаючи медичні записи. Покликали його, і він наказав забиратися геть. Я було навіть подумав, що він викликає охорону, аби ті вивели нас із будинку.

— Справжній душка, еге ж?

— Його винуватити не треба, — сказав Тодд. — Він просто вжив заходів, аби його фірма не опинилася на гачку. Не кожного дня заходить парочка бовдурів із значною справою, яка вже протухла, а вони такі тупі, що й не знали.

Вона кивнула й спробувала все це переварити. Марк махнув офіціантові й замовив ще пива.

— А як сприйняв новину Рамон? — спитала Зола.

Марк хмикнув і посміхнувся.

— Йому я ще не дзвонив. Це зробиш ти.

— Я!? Чому це?

— Тому що я боягуз. А ти зумієш усе владнати. Запросиш його випити. Пустиш у хід жіночі принади. І, можливо, під твоїм впливом, він не засудить нас на п’ять мільйонів доларів.

— Жартуєш?

— Так, Золо. Авжеж, я жартую. Це на мені. Зрештою зустрінуся з Рамоном і якось упораюсь. Проте справжня проблема — це Моссберґ. Він сидить на телефоні й чекає, що ж там скаже експерт. Колись, і вже скоро, мені доведеться сказати йому правду. Позов проти нас неминучий. Він засудить нас на користь Ейші, і наше прикриття лусне. Ось і все.

— Нащо йому нас засуджувати, якщо в нас немає ані страховки, ані активів? — запитала Зола.

— Бо він адвокат. Такі вже вони, всіх засуджують.

— Стривайте хвилинку, — втрутився Тодд, — а це справді непогане запитання. Що як ми поїдемо до Моссберґа й все йому розкажемо? Він сидить там у своєму Чарльстоні, і його не обходить, що ми тут робимо. Розповімо йому, що кинули школу і намагаємось перехопити пару баксів на вулицях, не маючи дозволу на адвокатську практику. Так, ми запороли його справу, і нам дуже шкода. Просто купка кретинів, що з нас узяти? Нащо марнувати папір? Чорт забирай, у нього повно інших справ.

— Добре, ось і поїдеш до Чарльстона, — вирішив Марк. — Мій «Бронко» такої поїздки не витримає.

— А що ти скажеш Рамонові? — нагадала Зола.

Офіціант поставив на стіл два пива й содову. Марк надовго приклався до кухля, потім витер вуста й відповів:

— Рамонові? Ну, мені здається, якщо йому сказати правду, це призведе до катастрофи. Краще вже щось збрехати. Скажу, що експерт не побачив достатньо фактів для відповідальності й ми зараз шукаємо іншого. Нам треба виграти трохи часу, треба Рамона притримати. Хай пройде кілька місяців. Не забувайте, що він сидів на справі два роки й може вдатися до крайнощів.

— Він тепер не відступиться, — висловив упевненість Тодд. — Ти примудрився його розохотити.

— У тебе є краща ідея?

— Ні, наразі немає. Краще й далі брехати. Як показує наша практика: в кожній незрозумілій ситуації продовжуйте брехати.