Бар Когут

27

У П’ЯТНИЦЮ 21 БЕРЕЗНЯ, через два дні після початку кінця АПЛ, Едвін Моссберґ дзвонив двічі до полудня. Марк скинув обидва виклики. Він ховався в кав’ярні над букіністичною книгарнею біля Фаррагат-сквер, читаючи безкоштовні щоденні газети й вбиваючи час. Тодд, імовірно, блукав коридорами Окружного суду, а Зола тим часом отаборилася в лікарняній каплиці, де сім’ї пацієнтів радилися із священиками. Проте Марк дуже сумнівався, що обоє цілковито віддаються праці. Їхня мрія про великий легкий прибуток послабила тиск і заколисала їх до помилкового відчуття безпеки.

Тепер, коли їхня мрія так драматично розвіялась, вони стали здавати. Вони погодилися, що зараз головне подвоїти зусилля і загрібати гроші, поки небо не впало на землю, але невдача вбила їхню мотивацію.

Моссберґів електронний лист справив ефект бомби, що розірвалася:

ВРАХОВУЮЧИ ГРОШІ НА ПРОЖИВАННЯ, люб’язно позичені Міністерством освіти, та гонорари, назбирані майже за два місяці неліцензованої діяльності, мінус витрати на їжу, нові комп’ютер і принтер, одяг і вживані меблі, сальдо фірми «Апшо, Паркер і Лейн» становило майже 52 тисячі доларів чистою готівкою. Компаньйони вирішили, що фірма може собі дозволити переліт до Чарльстона й назад.

Марк купив квиток у Національному аеропорті імені Рейгана і полетів, із проміжною посадкою в Атланті, до Чарльстона. Там він узяв таксі до старого пакгаузу в діловому центрі міста, який пан Моссберґ і компанія перетворили на розкішну юридичну контору з видом на гавань. Вестибюль являв собою музей, присвячений героїчним подвигам фірми в залах суду. Його стіни вкривали обрамлені газетні вирізки з детальним описом виграних судових процесів і видатних угод. У одному кутку виставлявся для огляду водонагрівач, який було вибухнув, убивши кілька людей. Біля вікна стояла на постаменті мисливська рушниця поряд із рентгенограмою черепа з бойком усередині. Тут бензопилка, там газонокосарка. За десять хвилин серед цих кривавих історій Марк переконався, що безпечних виробів не існує. Як і від Корбета, від Моссберґа тхнуло дурними грошима й феноменальним успіхом. І як це деяким адвокатам вдається досягти такого багатства? Де саме кар’єра Марка звернула не туди й зійшла з колії? До нього вийшов помічник юриста та провів сходами до грандіозного кабінету, де Едвін Моссберґ стояв навпроти високого вікна й оглядав гавань, приклавши до вуха телефон. Він зиркнув спідлоба на Марка і жестом запросив сідати на масивний шкіряний диван. Кабінет був більший ніж весь четвертий поверх будівлі, де Марк і Тодд переховувалися.

Зрештою Моссберґ засунув телефон у кишеню, протягнув руку й, навіть не усміхнувшись, промовив:

— Радий вас бачити. А де медичні записи?

Марк прибув ні з чим, навіть не взяв портфель.

— Я їх не приніс, — відповів він. — Треба поговорити.

— Ви задавнили, так?

— Так.

Моссберґ сів за журнальний столик навпроти Марка й грізно вирячився на нього:

— Я так і думав. А що сказав експерт?

— Сказав, тримаємо їх за яйця. Груба недбалість і все таке. Він теж не помітив дати, а Корбет сказав, що він шахрай, і строк закінчився через шість днів, за два дні до того, як я уперше подзвонив у фірму Корбета.

— Джеффрі Корбета?

— Так. Ви його знаєте?

— Авжеж. Висококласний адвокат. Отже, ви просто залишили два мільйони на столі.

— Видається, що так.

— Який у вас ліміт відповідальності?

— Я не застрахований.

— Ви практикуєте без покриття помилок і пропусків?

— Саме так. І без ліцензії.

Моссберґ глибоко й гучно, з дренькотом, навіть із гарчанням зітхнув. Потім ляснув у долоні й сказав:

— А розкажіть-но мені цю історію.

За десять хвилин Марк виклав геть усе. Троє хороших друзів у поганій юридичній школі. Тягар боргів, хирлявий ринок праці, Ґорді й міст; жах перед адвокатським іспитом; несамовиті вимоги погашення боргу; божевільна ідея заманювання клієнтів у кримінальних судах; інтрижка з красивою помічницею прокурора, і як наслідок — вигідна угода з Бенсоном, і як наслідок — справа Рамона. І ось я перед вами.

— І ви думали, що вас не викриють?

— Але ж не викрили. Тільки ви знаєте, але що вам до того? У вас і так справ достатньо. І грошей більше ніж ви здатні витратити. І ви доволі далеко від столиці, і наша діяльність ніяк не заважає вам заробляти.

— Якщо не зважати на це дільце з медичною недбалістю.

— Слушно. Тут ми напартачили. Але ж не забувайте, що і ваша клієнтка, і наш клієнт досиділися із цією справою до останнього.

— А що ви сказали вашому клієнтові?

— Сказали, відповідальність відсутня, що, пак, правда. Може, він відступиться, а може, спричинить проблеми. Подивимось. Здається, у вас той самий клопіт.

— Насправді — ні. Я не підписував договору з Ейшею. Якщо справа стосується медичної недбалості, синку, ніколи не слід підписувати договір до отримання експертного звіту. Буде вам урок серед інших невивчених.

— Дяка. А що ви їй скажете?

— Не знаю. Про це ще не думав. Вона не дуже врівноважена особа.

— Можете викласти їй правду й позиватися на мене до суду, хоча навіщо вам ця морока? У мене ні шеляга, я просто банкрут, як не крути. Якщо чесно, ви навіть не знайдете мене в столиці, як би вам не хотілося. Було вже шукали.

— Марк Апшо ваше справжнє ім’я?

— Ні.

— А Паркер і Лейн?

— Фальшиві.

— Зрозуміло тепер. Ми не знайшли жодної згадки про вас та вашу фірму в реєстрі адвокатів округу Колумбія. Ви загналися на слизьке, синку.

— Ви когось там повідомили?

— Я так не думаю. Один із моїх помічників трохи копнув.

— Було б добре, якби ви більше не копали. Я вам усе чесно розповів.

— Отже, дозвольте мені підсумувати. Ви кинули юридичну школу, взяли інше ім’я, практикуєте право без ліцензії, що вже порушення закону, берете гонорар готівкою і, припускаю, без належної звітності, що теж порушення закону, а зараз ви зруйнували чудову справу про медичну недбалість, яка могла принести нашим клієнтам більше грошей, ніж вони коли-небудь бачили. Я вже не кажу про ухилення від погашення студентських боргів. Я щось пропустив?

— Так, пару дрібниць.

— Авжеж. І що я, по-вашому, маю робити?

— Нічого. Хай усе йде своєю чергою. Забудьте. Який вам зиск від того, що ви повідомите про мене в Асоціацію адвокатів округу Колумбія?

— Ну, по-перше, це буде гарний крок у напрямку очищення нашої професії. У нас достатньо проблем і без пройдисвітів штибу вас, які ганьблять правоохоронну систему.

— Я б заперечив, бо ми дійсно надаємо корисні послуги нашим клієнтам.

— Рамонові Тейперу?

— Ні, не йому. Іншим. Рамон був нашою першою розвідкою на мінному полі справ про особисту шкоду. І відверто кажучи, я думаю, що з нас досить. Будемо й надалі займатися КСС, залишивши автоаварії добродіям із рекламних щитів.

— Радий це чути.

— Я прошу вас про люб’язність, пане Моссберґ. Просто залиште нас у спокої. Ми й так у доволі скрутному становищі.

— Геть звідси! — гримнув Моссберґ піднімаючись.

У Марка забігали очі, згорбилися плечі. Він, задихаючись, пробурмотів:

— Десь я вже чув таке.

Моссберґ підійшов до дверей, розчахнув їх і заволав:

— Геть!

Марк, опустивши очі, пройшов крізь отвір і дременув до сходів.

У АТЛАНТІ РЕЙС ЗАТРИМАЛИ, і додому він добрався майже опівночі. Можливо, завдяки цьому його не пристрелили абощо.

Того вечора, близько дев’ятої, Рамон зайшов у бар «Когут» і всівся за довгий шинквас перед Тоддом, який змішував коктейлі. Натовп, що набіг після робочого часу, вже розійшовся, і в залі залишилося з півдесятка вболівальників, які дивилися юнацький баскетбол.

Рамон замовив горілку з тоніком. Тодд поставив перед ним склянку з питвом і блюдце з арахісом.

— Знаєш цього жевжика? — спитав Рамон, показуючи Тоддові бізнес-картку такого собі Марка Апшо з фірми «Апшо, Паркер і Лейн». І з адресою, що збігалася з тією, де він зараз стояв: Флорида-авеню, 1504.

Тодд глянув на картку й похитав головою. Вони з Марком домовилися з усіма офіціантами, щоб ті грали в мовчанку, якщо хтось намалюється і почне вивідувати про них, чи про їхню фірму, чи про місцезнаходження їхнього офісу. Поки що всі дотримувалися конспірації.

— Той жевжик — мій адвокат. Бач, написано, шо тута контора, але ж тута бар?

Він говорив заплітаючи язиком, деяких слів було не розібрати.

Тодд раптом захопився клієнтом і зажадав дізнатися побільше.

— Там кого тільки немає нагорі. Всіх не знаю, але там точно нема адвоката, який працював би допізна.

— Ховається від мене той жевжик, кумекаєш, про що я? Три дні вже телефоную йому — не бере.

— Мабуть, зайнятий. А що за справа?

— Ого-го! — він заплющив очі й почав куняти. Тодд зрозумів, що той не просто напідпитку, а в дим п’яний.

— Добре, якщо я з ним зустрінусь, що мені говорити? Хто його шукає?

— Рамон я, — відповів той, важко підвівши голову. Він так і не доторкнувся до замовленої випивки.

Тодд зітхнув і вислизнув на кухню, звідки надіслав повідомлення Маркові: «Тут наш Рамон. Бухий. Стережись. Ти де?».

«Аеропорт Атланти. Затримка».

«Подзвони йому. Заговори зуби. Придумай щось».

«Буде зроблено».

Тодд повернувся в зал і став неподалік від Рамона, який навіть не намагався вийняти телефон із кишені. Якщо Марк і телефонує, Рамон не відповість. Так і тримаючи в руці бізнес-картку, він махнув Тоддові:

— Бач, написано: «Флордавеню», так? То де та контора?

— Не знаю, шановний.

— Та ти брешеш усе! — заговорив гучніше Рамон.

— Ні, шановний. Усе правильно ви кажете, це — Флорида-авеню, але я не знаю тут жодної юридичної контори.

— А зна що?! — знов підвищив голос Рамон. — У мене в машині — пістолет! Як тобі таке? Як не так, то можна й сяк! Утямив, про що я?

Тодд кивнув іншому барменові, водночас підступивши ближче до Рамона:

— Послухайте, шановний, якщо не припините погрожувати людям, нам доведеться викликати поліцію.

— Мені тра знайти того жевжика, ясно? Ось диви: «Пан Марк Апшо, повірили в суді адвокат». Значить, узяв мою справу, а потім і слід прохолов! Тільки не треба поліції, добре?

— Давайте так. Ви допиваєте, і я викликаю вам таксі?

— Нащо таксі? У мене машина з пістолетом під сідалом.

— Ви вже вдруге згадуєте пістолет. Це всіх нервує.

— Тільки не треба поліцію!

— Усе, пане, вже викликали.

Рамон отетерів і вирячив очі:

— Ви що?! Чого це ви?! Я нікого не чіпав!

— Пане, до балачок про зброю в столиці ставляться серйозно.

— Скіки бухло?

— За рахунок закладу, якщо негайно вшиєтесь звідси.

Рамон зліз із стільця і сказав, прямуючи до дверей:

— Не розумію, нащо зразу поліцію?

Тодд пішов слідом назовні й спостерігав за ним, доки той не зайшов за ріг. Якщо Рамон і мав машину, Тодд її не побачив.