Бар Когут

25

У ПОНЕДІЛОК ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ урядові агенти здійснили наліт на головне управління «Свіфтбанку» в Філадельфії. Пресу попередили, і в газетах з’явилася купа світлин невеличкої армії в куртках, прикрашених літерами «ФБР», яка вантажила коробки й комп’ютери в підігнані фургони. Компанія оприлюднила заяву, в якій проголошувалося, що все нормально, вони співпрацюють і все таке інше; вартість акцій стрімко впала.

Якийсь діловий експерт із кабельного телеканалу перелічив усі проблеми банку. Конгрес започаткував два розслідування разом із ФБР. Федеральні прокурори трьох штатів козирилися перед камерами, обіцяючи докопатися до самої суті. Було подано щонайменше п’ять колективних позовів і адвокати запрацювали наче навіжені. Вочевидь готувалися додаткові позови. Генеральний директор «Свіфтбанку» миттю вийшов у відставку — «аби проводити більше часу із сім’єю», — прихопивши як трофей сто мільйонів доларів у акційних опціонах, які, безсумнівно, скрасять весь цей час із сім’єю. Фінансовий директор торгувався за свою вибувну допомогу. Виринули сотні колишніх працівників і задзвонили в усі дзвони; посипалися позови за протиправні звільнення. Почалися перегляди минулих позовів проти «Свіфтбанку», і з’ясувалося, що він чинить свавілля щонайменше десять років. Клієнти зняли галас і почали закривати рахунки. Захисники інтересів споживачів виступили із заявою, в якій засудили «найбільш облудну банківську практику за всю історію Сполучених Штатів».

Дев’ятьма відсотками акцій «Свіфтбанку» володіла лос-анджелеська інвестиційна фірма. Бувши найбільшим власником акцій банку, вона не робила жодних заяв. Компаньйони АПЛ спостерігали за розгортанням подій на щоденній основі та занотовували кожне слово, що стосувалося цього банку. Незважаючи на все, Гайндсу Реклі досі якось вдавалося не привертати до себе уваги.

Друзі вирішили, що як пішла така гулянка, саме час до неї долучитися. Марк зв’язався із фірмою в Маямі й приєднався як позивач до їхнього колективного позову. Тодд зателефонував у Нью-Йорк по безкоштовній гарячій лінії з рекламного оголошення тамтешньої юридичної фірми і долучився до їхнього позову. Зола діяла ближче до дому й об’єднала зусилля з доволі відомою вашингтонською фірмою, яка спеціалізувалася на масових справах про цивільні правопорушення.

Минуло кілька годин після того, як вони стали стороною в цивільному процесі, а їх уже закидали документами, які адвокати позивачів проти «Свіфтбанку» випікали мов пиріжки. Їх кількість вражала.

За останніми підрахунками, вже мільйон клієнтів банку заявили про себе як про постраждалих від його нечесної діяльності.

РАЙОН ДЗВОНИВ ЩОДНЯ, навіть вихідними. Жадав новин у своїй справі, і Марк пояснював йому знов і знов, що первісний висновок їхнього «першого експерта» був позитивним і вони роблять усе, щоб якнайшвидше провести процесуальні дії. Марк зустрінеться з великим Джеффрі Корбетом у середу, дев’ятнадцятого березня — раніше не вийде, бо в того дуже щільний графік. Очевидно, він мусить дотримуватися календаря судових засідань і на нові справи в нього майже не залишається часу.

Подзвонивши у вівторок, Рамон їх ошелешив: його колишня дружина Ейша пробудилася до життя в своєму Чарльстоні й зацікавилася позовом. Марк майже не сумнівався, що Рамонові, ймовірно, напідпитку, забажалося справити на неї враження, і він розпатякав про те, що найняв столичних адвокатів, які вчинять позов про грубу недбалість. Марк був упевнений, що це ніяк не вплине на справу.

Але він помилявся. У середу йому зателефонував юрист із Чарльстона, такий собі пан Моссберґ. Оскільки дзвонили з невідомого номера, Марк, як завжди, вагався — відповідати чи ні. Після п’яти дзвінків він прийняв виклик.

— Я захищаю інтереси Ейші Тейпер, — почав Моссберґ,— і, як я розумію, ви захищаєте інтереси її колишнього чоловіка. Правильно?

— Усе правильно. Рамон Тейпер є нашим клієнтом.

— Отже, ви не маєте права позиватися без неї. Бо, зрештою, саме вона мати тієї дитини.

Його тон був ворожим і агресивним.

Дякую, Рамоне, пустив гадючку. Відшматував кусень нашого гонорару. Не доставало нам у попутники ще одного бойового адвоката.

— Так, я розумію, — відповів Марк, нагально пробиваючи Моссберґа через інтернет.

— Моя клієнтка каже, що у вашого клієнта є всі медичні записи. Це правда?

— У мене є ці записи, — промовив Марк. «Едвін Моссберґ. Чарльстонська фірма з шести компаньйонів, що спеціалізується на справах про особисту шкоду. П’ятдесят п’ять років». Отже, двадцять років на передовій і набагато досвідченіший за будь-кого з АПЛ. Огрядний, з відвислими щоками, пишною сивою шевелюрою, у дорогому костюмі з краваткою. Найгучніша перемога — відсуджені одинадцять мільйонів у справі проти лікарні міста Атланта. І купа менших, але не менш вражаючих угод.

— Можете надіслати мені копії? — вимогливо запитав Моссберґ.

— Звісно, без проблем.

— Отож, розкажіть мені, пане Апшо, що вже зроблено в цій справі?

Уже в тисячний раз Марк потер перенісся, питаючи сам себе, якого біса він це робить. Зціпивши зуби, він відповів:

— Ну, наразі медичні записи оцінюються нашим експертом. Звіт має бути за кілька днів.

— Ким саме? — насідав Моссберґ так, немов знав кожного експерта в цій галузі.

— Про нього поговоримо пізніше, — сказав Марк, намацавши точку опори. Двобій гівнюків.

— Я був би радий побачити звіт, щойно ви його отримаєте. Абияких експертів хоч греблю гати, а мені пощастило мати знайомство з найкращим. Він живе в Гілтон-Гед. Я кілька разів співпрацював із ним, з грандіозним успіхом, маю додати.

Ох, та додавай скільки влізе — залюбки послухаю про всі твої феноменальні успіхи.

— Чудово, — сказав Марк. — Скиньте мені ваш договір і будемо співпрацювати.

— Гаразд. І ще одне, пане Апшо. Ніякого позову в обхід моєї клієнтки, це зрозуміло? Ейша дуже довго страждала через той випадок, і я рішуче налаштований отримати все до останнього шеляга з компенсації, яку їй буде призначено.

Тож: вперед, Супермен!

— Як і я, пане Моссберґ, — відповів Марк. — Усього доброго.— Він роз’єднався і ледве втримався, щоб не жбурнути телефон за вікно.

ТОДД І ЗОЛА СПОКІЙНО сприйняли новину. Марк зустрівся з ними під час швидкого сніданку в ресторані навпроти будинку Окружного суду, де Тодд щойно, вперше за історію їхньої фірми, підписав два договори у справі про КСС за одну сесію суду. Маючи в кишені свіженькі сімсот доларів готівкою, він наполіг, що заплатить за сніданок, а на решту дня запланував відпочинок. Хоча ніхто з них у цьому не зізнався б, їх п’янила думка про великі дурні гроші за справу Рамона. Окрім того, це значно полегшить їм життя. Нащо тинятися судами й лікарнями, якщо добрий куш сам пливе в руки? Вони все менше працювали й менше проводили час разом. Між ними не спалахувало жодних суперечок, просто їм було необхідно трохи особистого простору.

Найбагатші можливості відкривалися при штурмі Окружного суду зрання. Зазвичай Марк і Тодд приходили туди о дев’ятій і починали свою повсякденну діяльність. Бували дні, коли їм щастило, але здебільшого — ні. Після кількох тижнів такої гри обидва зрозуміли, що надовго їх не вистачить. Важко було зрозуміти, чому Даррелл Кромлі, Престон Клайн та інші їм подібні швендяють усе життя по коридорах, ладні будь-якої миті накинутись на довірливих людей. Можливо, в них немає іншого вибору, і ця робота — єдине, на що вони здатні. А може, їм легше працюється, бо вони не бояться бути спійманими через відсутність ліцензії. Зола припинила полювати в амбулаторіях, хоча ще не повідомила про це компаньйонів. Вона змінила, удосконалила й відшліфувала свій підхід до потенційних клієнтів дванадцятьма різними способами, але так і не заманила в пастку жодного пристойного. І вона втомилася від спроб. Крім того, це так підступно. Щоразу, перед тим, як накинутися на чергову бідну покалічену людину, вона почувалася хижаком. За відсутності хлопців вона гаяла час у залах федерального суду, спостерігаючи за справжніми судовими й апеляційними змаганнями. Вони викликали в неї захват і водночас трохи пригнічували. Ще кілька років тому вона почала навчатися в юридичній школі, мріючи стати справжнім юристом. А тепер вона могла лише спостерігати за ними й за тим, що відбувається.

— Той Моссберґ відхопить пів гонорару? — спитала вона за сніданком.

— Я не знаю, — відповів Марк. — Як і переважно все, із чим ми стикаємося в нашій практиці, це щось новеньке. Певно, він розділить гонорар із Джеффрі Корбетом.

— Корбет ще не підписався, — додав Тодд.

— Ні, але ми побачимося з ним дев’ятнадцятого.

— Ми? — спитав Тодд.

— Так. Я хочу, щоб ти пішов зі мною і робив нотатки.

— Отже, ти будеш юристом, а я твоїм секретарем?

— Молодшим компаньйоном.

— Оце так! Дяка. А що як Корбет відмовиться?

— Через два дні після того в нас призначено зустріч із Саллі Перлманом, другим кращим юристом у місті у справах про медичну недбалість. Якщо не вийде з Корбетом, підемо до Перлмана. Якщо вийде, скасуємо зустріч із Перлманом.

— Ти кажеш так, наче знаєш, що робиш, — зауважила Зола.

— Поняття зеленого не маю, але потроху навчився добре хитрувати.

— Он як, — протяг Тодд і запитав: — А як ти будеш хитрувати, якщо хтось у фірмі Корбета чи Моссберґа копне трохи глибше й з’ясує, що в нас немає права на практику ані в окрузі Колумбія, ані десь іще, якщо вже на те пішло? Оце мені й не подобається в цій витівці. Ми у відносній безпеці в кримінальних судах, бо там на нас ніхто не звертає уваги, а нашим клієнтам до одного місця справжні ми чи ні. Але тут зовсім інше. Це значний судовий процес, де кожна дрібниця буде ретельно розглядатися купою спостережливих людей.

— Погоджуюсь, — долучилась Зола. — У мене є ідея. Хоча, звісно, я не впевнена, чи щось із цього вийде, тому що, слухайте, ми взагалі ні в чому не впевнені, так? Бо ми із Фоґґі-Боттому. Але, скажімо, одного чудового дня складеться угода на два мільйони, що максимум для Віргінії. І адвокати візьмуть собі третину.

Марк підняв руку:

— Пробач, що перебиваю, але, імовірно, це буде сорок відсотків. Я знайшов прецеденти, де суд затверджував сорок відсотків, бо через складність справи задіяно багато юристів. Б’юся об заклад, і Корбет, і Моссберґ запросять сорок відсотків. У Рамона не залишиться вибору.

— Чудово, — сказала вона. — Хай буде сорок відсотків. Корбет і Моссберґ поділять нарівно, тобто по чотириста тисяч на кожну контору. Ми беремо половину від Колберттової частки, тобто двісті тисяч наші. І ось моя божевільна ідея: а що як запропонувати Колбертту викупити наш інтерес просто зараз, заздалегідь, і ми втечемо раніше, ніж хтось нами зацікавиться і почне під нас копати.

— За скільки? — спитав Марк.

— За половину. Надамо половинну знижку й ухилимося від справи, маючи сотню тисяч у кишені, — вона ляснула пальцями. — Ось так. Зразу ж отримаємо наші гроші, не будемо марудитися із справою та хвилюватися, що нас спіймають.

— Блискуче! — вигукнув Тодд. — Мені це подобається. А можна продавати інтерес у судових позовах?

— Я уважно розглянула це питання і не знайшла жодних етичних заборон, — відповіла вона.

— Непоганий план, — погодився Марк. — Можемо обговорити це з Корбетом.

МОРГАНА НЕШ ІЗ «НАУ-ЕССИСТ» написала таке:

Марк зразу ж відписав:

Тодд отримав листа від Рекса Ваґнера із «Служби студентських позик»:

На що Тодд негайно відповів:

ТІЛЬДІ КАРВЕР ІЗ «ЛОУНЕЙД» прислала Золі електронного листа з таким текстом:

Зола пару днів почекала і зрештою відповіла: