Бар Когут

42

У СЕРЕДУ, О ДЕВ’ЯТІЙ РАНКУ, Марк отримав електронного листа з «Коен-Катлер», у якому повідомлялося, що понад чотири мільйони доларів перераховано їхнім відділом платежів на рахунок фірми «Лусеро та Фрейжер, повірені» в «Сіті-банку». Сума складалася з відшкодування у розмірі трьох тисяч вісімсот доларів кожному з тисячі триста одинадцятьох клієнтів мінус вісім відсотків, які «Коен-Катлер» брав за головування у веденні колективного позову. Тож у підсумку вийшло чотири мільйони п’ятсот вісімдесят три тисячі двісті п’ятдесят шість доларів.

Марк притьмом побіг до «Сітібанку» і чекав на гроші в кабінеті своєї улюбленої операціоністки. Він промучився цілу годину, а точніше, п’ятдесят шість хвилин, не в змозі всидіти на місці, швендяючи кабінетом, поводячись так, наче то була не якась рядова справа. Операціоністку дратувала ця ситуація, але вона вже стільки часу провела разом з Марком, що він став їй подобатись і вона почала переживати за молодого адвоката. Поки тяглися хвилини, Марк попрохав її підготувати шість підтверджених чеків. Три для позикових консультантів на погашення боргів Тодда Лусеро, Золи Маал і Марка Фрейжера на загальну суму шістсот п’ятдесят дві тисячі доларів. Четвертий чек панові Джозефу Таннеру, батькові Горді, на суму двісті сімдесят шість доларів. П’ятий чек, на сто тисяч, матері Марка, і шостий, на таку саму суму, батькам Тодда. Чеки були підготовлені, але не завірені.

Кошти надійшли об одинадцятій нуль одна, і Марк негайно авторизував переведення трьох мільйонів чотирьохсот тисяч доларів на рахунок фірми «Йорк і Орандж Трейдерс» в Другому королівському банку Малих Антильських островів на Барбадосі. Він залишив дещицю на рахунку фірми, забрав шість чеків, палко подякував операціоністці і вийшов на сонячну бруклінську вулицю настільки багатим, що про таке навіть не мріяв. Бадьоро крокуючи, він зателефонував Тоддові й Золі й поділився вражаючою новиною.

Марк зайшов у відділення «ФедЕкс» на Атлантік-авеню і попросив шість конвертів нічної доставки і чотири для внутрішньої авіапошти. На аркуші жовтого паперу він написав записку батькові Горді:

Звісно, це був не чистий розрахунок. Треба буде виплатити податки за подарунок і, можливо, з доходу, але це вже проблеми пана Таннера. Це вже не його, Марка, справа. Він склав удвоє записку, помістив усередину чек і вклав у конверт. Усього було чотири відправлення авіапоштою — одне панові Таннеру в Мартінсбурґ і три податковим консультантам: Моргані Неш із «Нау-Ессист» в Нью-Джерсі, Рексу Ваґнеру із «Служби студентських позик» у Філадельфію і Тільді Карвер із «ЛоунЕйд» в Чеві-Чейз. Уся ця писанина зайняла півгодини часу, протягом якої Марк намагався заспокоїтися і не озиратися нервово навсібіч. Отримавши гроші, він став украй полохливим.

Він вручив шість конвертів поштовику, заплатив готівкою за доставку й вийшов із приміщення. Зовні він відправив Тодду і Золі повідомлення про те, що їхні студентські борги повністю виплачені. Уже в своєму готельному номері він зателефонував Дженні Вальдес у «Коен-Катлер» і поцікавився, коли почнуть виплачувати адвокатські гонорари. Фірма «Лусеро та Фрейжер» мала отримати один мільйон сорок вісім тисяч вісімсот доларів, тобто по вісімсот доларів за кожного клієнта. Пані Вальдес повідомила, що гроші мають «розіслати завтра».

Потім Марк написав електронного листа своєму позиковому консультанту:

Тодд написав із Барбадосу:

Зола написала з Дакару:

ТОДД ПРОВІВ ДЕНЬ, тиняючись навколо кабінету пана Рудольфа Річарда в Другому Королівському банку Малих Антильських Островів. Коли о четвертій п’ятнадцять нарешті прийшов переказ, він подякував пану Річарду і вийшов, аби зателефонувати компаньйонам.

Десятьма хвилинами пізніше, в контору «Коен-Катлер» у Маямі увійшла команда ФБР і зустрілася з Єном Мейвезером та командою його адвокатів у найбільшій переговорній залі фірми. Спеціальний агент Війн вручив ордер на обшук, який Мейвезер ретельно перевірив. Потім він передав його головному кримінальному юристові фірми, і той уважно прочитав кожне написане там слово. Погодившись із тим, що в них немає вибору, Мейвезер кивнув ще одному компаньйону, який вийняв і поклав список п’ятдесяти двох юридичних фірм, які передали двісті двадцять тисяч клієнтів для колективного позову. Війн переглянув список, побачив те, що шукав, і запитав: — Оця нью-йоркська фірма «Лусеро та Фрейжер», що ви про неї знаєте?

Мейвезер подивився у свій примірник списку й відповів:

— Вони передали нам тисячу триста позовів.

— Ви раніше мали з ними справи?

— Ні, але те саме я можу сказати майже про всі фірми зі списку. Усього було шість колективних позовів по країні, й усі фірми підшукували найвигіднішу пропозицію. Мабуть, ця вибрала нас.

— І ви нічого не перевіряєте, аби переконатися, що ці фірми законні?

— А ми й не зобов’язані, ні. Ми виходимо з того, що ці фірми законні, як і їхні клієнти. А ви щось знаєте про цю фірму?

Війн знехтував запитанням і сказав:

— Ми б хотіли глянути перелік імен тисячі трьохсот клієнтів від фірми «Лусеро та Фрейжер».

— Вони є в інтернеті серед документів у цій справі.

— Так, але серед мільйонів інших, впереміш, бо вони не згруповані по адвокатах. Важкувато розглядати кожний окремий позов. Нам треба подивитись список клієнтів «Лусеро та Фрейжер».

— Звісно, але ваш ордер не розповсюджується аж настільки далеко.

Агенти ФБР вп’ялися очима в адвокатів, які трималися свого, впиваючись очима у відповідь. Це була їхня територія, не урядова, і ці вельми заможні адвокати були обурені втручанням у їхні справи. Ефбеерівці роззявили рота на чужий джекпот. Проте агентам було байдуже: їхня справа — розслідування, і будь-яку територію вони вважали своєю. Отже, обидві банди сиділи й витріщалися одна на одну, в очікуванні, хто моргне першим.

Один із агентів передав Війну теку. Той дістав із неї якісь папери і сказав:

— Ось вам ще один ордер на обшук. Суддя каже, що ми маємо право перевірити будь-яку підозрілу діяльність, яка стосується Марка Фрейжера й Тодда Лусеро, парочки хлопців, які, щоб ви знали, не є справжніми адвокатами.

— Та ви жартуєте, — закліпав Мейвезер.

— По-вашому, ми комедіанти? — спитав Війн. — У нас є причина вважати, що ця парочка несправжніх адвокатів зляпала купу несправжніх скарг для вашого колективного позову. Нам слід їх усі перевірити.

Мейвезер прочитав ордер, жбурнув його на стіл і здався, знизавши плечима:

— Ну, гаразд.

МАРК НАМАГАВСЯ З’ЇСТИ САНДВІЧ у бруклінській кулінарії, хоча не мав апетиту. Його охопили суперечливі емоції. З одного боку, йому хотілося радіти грошам, а з іншого, він розумів, що час уже тікати. Він отримував задоволення від усвідомлення того, що вони провернули чудову зворотну аферу проти Гаспидяки, як його називав Горді, і вкрали гроші в злодія. Але також його лякала думка, що його спіймають.

Тодд сидів на пляжі з холодним питвом у руці й спостерігав ще один ідеальний карибський захід сонця. Відчуваючи безпеку, принаймні на той момент, він усміхався майбутньому, намагаючись уявити, що він робитиме зі своєю часткою статку. Але раз за разом виникали тривожні думки про батьків, про те, в якому замішанні вони будуть, коли він не повернеться до Вашингтона. Повернутися? Чи це можливо? Чи це варто того? Він намагався відкинути ці думки, говорячи собі, що вони скоїли ідеальний злочин.

Зола насолоджувалася життям із сім’єю в Дакарі. Вони снідали у відкритому кафе неподалік від океану чудовим літнім вечором, і всі їх найстрашніші знегоди залишилися позаду.

Ніхто з трьох компаньйонів навіть не підозрював, що в той самий момент десяток агентів ФБР сидить на телефонах і поступово пересвідчується, що клієнтів «Свіфтбанку», переданих їхньою фірмою, не існує в природі.

ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС після заходу сонця Тодд зателефонував Маркові вчетверте за день. Перші два рази вони раділи, відзначаючи явно вдалу крадіжку. На третій повернулися до реальності й почали хвилюватися.

— Я думаю, тобі треба тікати, — відверто сказав Тодд. — Мерщій.

— Чому?

— У нас вже достатньо грошей, Марку. І ми наробили помилок, про які навіть не знаємо. Тікай із країни. Адвокатські гонорари переведуть завтра. Це вишенька на торті, і банк знає, куди переслати гроші. Мені було б легше, якби ти був у літаку.

— Може й так. А як твій новий паспорт, нормально все пройшло?

— Я вже казав, жодних проблем. Він справді має вигляд справжніший за мій справжній, яким я, до речі, не дуже-то й користувався. Ці паспорти коштували нам тисячу баксів, чи ти вже забув?

— Та ні, забудеш таке.

— Сідай на літак і тікай з країни, Марку.

— Якраз обмірковую. Буду тримати в курсі.

Марк помістив ноутбук і кілька тек у портфель побільше, той, із яким він ходив у часи вуличної адвокатської практики, а в невелику сумку запакував одяг і зубну щітку. В кімнаті все було догори дригом, вона йому остогидла. Він провів там дев’ять ночей і не бачив потреби виписуватись у портьє, бо заплатив за одинадцять. Отож він пішов, залишивши брудний одяг, свій і Тоддів, купу документації, в якій не було нічого інкримінуючого, журнали, усілякий непотріб із туалетного приладдя і орендований принтер, із якого він витяг карту пам’яті. Він пройшов кілька кварталів, гукнув таксі й поїхав у аеропорт імені Джона Ф. Кеннеді, де заплатив шістсот п’ятдесят доларів за квиток до Бриджтауна, Барбадос, і назад. Прикордонник на паспортному контролі був напівсонний і ледь глянув на його документи. Годину Марк тинявся без діла, о десятій десять вечора вилетів і приземлився в Маямі о першій нуль п’ять ночі. Він знайшов лаву біля порожнього виходу на посадку та спробував поспати, але це була довга ніч.

У ТРЬОХ МИЛЯХ від нього спеціальний агент Війн і двоє співробітників знову нагрянули до контори «Коен-Катлер». Єн Мейвезер і ще один компаньйон на них чекали. Тепер, коли фірма співпрацювала, хоча й під примусом розпорядження суду, напруження зникло й атмосфера була майже добросердною. Секретарка принесла каву, і вони посідали навколо маленького столика.

— Що ж, це була довга ніч, — розпочав Війн. — Ми пройшлися по списку, який ви нам дали, зробили купу дзвінків і порівняли імена з нашими записами по «Свіфтбанку». Виглядає так, що всі тисяча триста клієнтів — фіктивні. Тепер ми маємо розпорядження суду на зупинення усіх виплат на сорок вісім годин.

Мейвезера це не здивувало. Його канцелярія також працювала цілісіньку ніч і дійшла таких самих висновків. Також у них було досьє на Фрейжера та Лусеро, включно з обвинуваченнями, висунутими проти них в окрузі Колумбія.

— Ми співпрацюємо, — сказав Мейвезер. — Робимо все, що ви кажете. Ви ж не збираєтеся перевіряти усіх двісті двадцять тисяч клієнтів, так чи ні?

— Ні. Скидається на те, що інші фірми легальні. Дайте нам трохи часу, і, як тільки ми впевнимося, що шахрайство наявне лише в цій малій групі, ми від вас відчепимося.

— Ну, добре. А що буде з Фрейжером і Лусеро?

— Не знаю, де вони зараз, але ми їх знайдемо. Гроші, які ви перевели їм учора, вони миттю перевели в офшорний банк, так що навряд чи їм вдалося виїхати з країни. Ми підозрюємо, що вони вирішили втекти, але виявилися, скажімо так, наївними.

— Якщо гроші в офшорі, вам їх вже не дістати, чи не так?

— Так, але ми можемо дістати тих двох. І як тільки ми їх засадимо в буцегарню, вони з радістю підуть на угоду. І ми повернемо гроші.

— Чудово. Але моя проблема — здійснення розрахунків. Ще доволі багато грошей в грі, і на мене насідає ціла купа адвокатів. Будь ласка, поспішіть.

— Ми про все подбаємо.

О ДЕВ’ЯТІЙ МАРК допив черговий подвійний еспресо та попрямував до виходу на посадку. Проходячи повз поштовий ящик, він вкинув у проріз маленький конверт, адресований одному репортеру «Вашингтон Пост», вкрай допитливому журналісту, за діяльністю якого він спостерігав кілька тижнів. У тому конверті була одна з «флешок» Горді.

Стоячи в черзі на посадку, Марк зателефонував матері й згодував їй історію про довгу подорож, у яку він поїхав разом із Тоддом. Їх не буде кілька місяців, вони будуть недоступні по телефону, але при змозі він телефонуватиме. Про ті неприємності у Вашингтоні хвилюватися не варто, все під контролем. Сьогодні має прийти експрес-поштою пакунок. Там гроші, які можеш витрачати на власний розсуд, тільки, будь ласка, не треба марнувати їх на адвоката для Луї. Люблю тебе, мамо.

На борт він піднявся без пригод і зайняв своє місце біля ілюмінатора. Він відкрив ноутбук, зареєструвався і побачив електронного листа від Дженні Вальдес із «Коен-Катлер». Виплати адвокатських гонорарів відкладено до подальшого повідомлення через «невизначену проблему». Він перечитав листа ще раз і закрив ноутбук. Авжеж, коли проводяться такі масові виплати завжди виникають якісь проблеми, і навряд чи це якось пов’язано з ним і Тоддом. Або ні? Він заплющив очі та важко задихав, коли оголосили, що виліт затримується через проблеми з «документацією». Рейс був забитий відпускниками, що прямували на острівні курорти, і деякі з них, схоже, зависали в барі перед посадкою. Почулися невдоволені стогони, а також сміх і лемент.

Час тягнувся дуже довго, у Марка підвищився кров’яний тиск, серце виривалося з грудей. Стюарди розвозили напої, було на візках і спиртне. Марк попрохав подвійний ромовий пунш і вихилив його двома ковтками. Він уже готовий був попрохати ще порцію, коли літак здригнувся і почав їхати, віддаляючись від терміналу. Тоді він написав Тоддові повідомлення, що ось-ось злетить. За хвилину він дивився в ілюмінатор на зникаючий попід хмарами Маямі.