Бар Когут

37

ЗА ВИХІДНІ ІДІНА САНГА нічого не добилася. Поліція відмовила їй в доступі до Абду, проте вони стверджували, що той у безпеці й з ним належно обходяться. Вона зателефонувала до Золи в понеділок близько полудня і переповіла новини, в яких не було нічого нового. Ідіна покладалася на свої зв’язки на різних рівнях державної бюрократії й постійно повторювала, що для таких справ потрібен час.

За чотири дні очікування в готелі Зола вкрай сторопіла. Вона годинами сиділа й балакала з Фантою, чого поміж ними не було роками, і по кілька разів на день чаювала разом із Бо в кафе при готелі. Щодня телефонувала своїм компаньйонам, аби послухати, як вони долають знегоди.

Два номери коштували їй сто доларів на день в еквіваленті. Якщо додати до цього харчування в кафе, як тут Золі не турбуватися щодо фінансів. Вона прилетіла, маючи при собі близько десяти тисяч, і заплатила три тисячі фірмі Ідіни Санга як попередній гонорар за представництво й вплив. Якщо Абду скоро звільнять, сім’ї потрібні будуть притулок, одяг, їжа тощо, а її бюджет швидко скорочується. У неї було шість тисяч на рахунку в окрузі Колумбія, і вона знала, що її компаньйони за потреби прийдуть їй на допомогу, але зненацька почала надміру непокоїтись через гроші. Коли їх затримали імпівці, в Абду було при собі вісімсот доларів. Бо мав двісті. Усі сімейні заощадження пішли на імміграційного адвоката, який нічого не вдіяв. Тому їхнє майбутнє в Сенегалі цілком залежало від мізерних заощаджень Золи.

Окрім того, не треба було забувати про таку річ, як хабарництво.

У понеділок наприкінці дня їхнє фінансове становище суттєво погіршилося. Навпроти готелю зупинилися біля бордюрів дві поліційні машини, і з них вистрибнули четверо полісменів у однострої. Зола з Бо пили чай у вестибюлі й впізнали двох з них. Їм наказали залишатися на місцях, а портьє передав поліціянтам ключі від їхніх номерів на четвертому поверсі. Один із полісменів залишився із ними, а інші троє зайшли в ліфт. Через хвилину вони вивели з ліфта Фанту й підвели до Золи та Бо.

— Вони обшукують наші кімнати, — прошепотіла Фанта Золі. Як би жахливо це не звучало, Золі полегшало від того, що всі її гроші та цінні речі зберігаються в сейфі за конторкою портьє.

Вони чекали близько години. Певно, їх кімнати вщент розтрощили. Коли троє полісменів повернулися у вестибюль, їхній старший, сержант, вручив портьє папірець і той швидко підкорився. Сержант сказав англійською:

— У нас є ордер для обшуку готельного сейфа.

— Хвилинку. Ви не маєте права обшукувати мої речі,— заперечила Зола.

Вона була зробила крок до конторки, але полісмен зупинив її.

Фанта застрекотіла французькою, а Бо кинувся їй на поміч, але його відштовхнули. Портьє кудись зник і повернувся з металевою скринькою, подібною до тієї, що орендувала Зола. Вона бачила, як портьє засовує її в головний сейф, де було ще з десяток інших. Така скринька замком не обладнувалася.

Сержант глянув на Золу й скомандував: «Підійди».

Вона підійшла й дивилася, як він відкриває скриньку, дістає звідти конверт і витягає з нього американські долари. Повагом відрахувавши двадцять купюр по сто доларів, він перейшов до чималої паки західноафриканських франків, які теж почав рахувати. Позаяк курс обміну становив шістсот франків за один долар, підрахунок зайняв значний час. Зола уважно спостерігала за цим, безсило стримуючи лють. Підсумок склав майже шість тисяч доларів. Задоволений таким вагомим трофеєм, сержант спорожнив скриньку. На стіл впали три пластикові картки, скріплені гумовою стрічкою: її фальшиве посвідчення водія, видане в окрузі Колумбія, студентський квиток Фоґґі-Боттом і прострочена кредитна картка. Свою колекцію мобільних телефонів Зола тримала в торбинці під матрацом.

У ридикюлі, який вона притискала до себе, були її паспорт, водійські права, видані в штаті Нью-Джерсі, приблизно п’ятсот доларів готівкою і дві кредитні картки. Якщо вони потягнуться і по неї, без бою вона не здасться. Її коліна підігнулися, коли сержант сказав: «Паспорт?».

Вона розстібнула ридикюль, підчепила й витягла паспорт. Він ретельно його перевірив, довго й суворо витріщався на її ридикюль, потім повернув паспорт.

Інший полісмен описував вміст розпотрошеної металевої скриньки. Вочевидь, його заберуть.

Міцно стискаючи ридикюль, Зола спитала:

— Ви забираєте мої речі?

— У нас є ордер, — відповів сержант.

— Але за що? Я не скоювала злочину.

— У нас є ордер, — повторив він. — Підпиши тут.

Він вказав на недбало зроблений інвентарний опис.

— Не буду я нічого підписувати, — сказала вона, хоча розуміла, що вибору в неї немає. У цю мить вона усвідомила реальність і глибоко зітхнула, визнавши, що опиратися безглуздо.

Сержант уклав її гроші й картки у великий готельний конверт і віддав його іншому поліціянтові. Подивившись на Бо, він сказав французькою: «Підеш із нами».

Бо нічого не розумів, аж поки найближчий до нього поліцейський, діставши кайданки, не схопив його за руку. Він машинально почав вириватися, що змусило іншого полісмена схопити його за іншу руку.

— Що ви робите? — зажадала пояснень Зола, у той час як Фанта протестувала французькою. Коли руки Бо завели за спину й зчепили кайданками, він видихнув і заспокоївся.

— Усе гаразд, — звернувся він до Фанти.

— Що ви робите? — наполягала на відповіді Зола. Сержант відчепив з ременя свої кайданки й помахав перед її носом:

— Заспокойся! Теж хочеш?

— Ви не маєте права його забирати.

— Заспокойся! — гаркнув сержант.— Бо й матір твою заберемо.

— Нічого, Золо, — сказав Бо. — Усе гаразд. Подивлюся, як там батько.

Двоє полісменів штовхнули Бо в напрямку дверей і вийшли. Сержант ніс конверт. Зола й Фанта очам своїм не вірили, дивлячись, як Бо грубо штовхають на заднє сидіння поліційної машини.

Тільки-но вони від’їхали, Зола зателефонувала Ідіні Санга.

У ВІВТОРОК 13 ТРАВНЯ, о четвертій дня, юристи «Свіфтбанку» виступили з пропозицією укласти угоду по шістьох колективних позовах, учинених по всій країні. Через чутки й припущення, що циркулювали впродовж останніх трьох місяців, цю новину зустріли чи не з розчаруванням. Пророцтва про грандіозну угоду «Свіфтбанку» давно втратили свіжість.

Згідно з умовами угоди, банку належало перерахувати в страховий фонд для виплати відшкодування початкову суму в розмірі чотири мільярди двісті мільйонів доларів задля покриття претензій близько мільйона ста тисяч можливих клієнтів. У шістьох колективних позовах фігурувало вісімсот тисяч клієнтів, а виплати на інших триста тисяч розподілялися як трофей поміж адвокатами. Колективний позов фірми «Коен-Катлер», з її двомастами двадцятьма тисячами позивачів, був найбільшим, найраніше вчиненим, найкраще організованим і найпершим у черзі на отримання грошей.

Угода покривала три категорії позивачів. Перша, найбільш скривджена, це домовласники, насильно позбавлені права викупу закладеного майна через недоброчинні дії банку. Це була найменша група, десь п’ять тисяч осіб. Друга категорія, приблизно вісімдесят тисяч, складалася з клієнтів, які брали кредит і зазнали повних або істотних збитків через дії банку. Третя категорія — всі інші, тобто клієнти банку, які постраждали через приховані платежі й занижені відсотки по депозитах. Кожен мав отримати по три тисячі вісімсот доларів за свої негаразди.

Гонорар повірених обумовлювався окремо і сплачувався в інший фонд. За кожний індивідуальний позов адвокат отримував вісімсот доларів, незалежно від завданих клієнтові збитків. Також «Коен-Катлер», як і решта фірм, що вели колективні позови, отримував вісім відсотків від загальної суми угоди.

Негайно розбазікалися коментатори ділових новин, і загальна думка була така, що «Свіфтбанк» зробив точнісінько те, чого від нього й очікували: викинув купу грошей, аби позбутися проблем і рухатися далі. Несподіваний золотий дощ мав пролитися після затвердження в суді протягом кількох днів.

О п’ятій дня жоден адвокат, який брав участь у колективних позовах, не висунув заперечень щодо угоди, бо заманював нових позивачів.

ГЕДЛІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТОДДОВІ в четвер наприкінці дня і повідомила жахливу новину: чуда вона не справила, домовитись про відстрочку розгляду їхньої справи на один-два тижні не вдалося. Натомість прокурор, який вів їхню справу, рішуче наполягав, щоб вони з’явилися на початкову явку в п’ятницю. Гедлі сказала, що вони привернули забагато уваги: усім до того набридли наркоші й п’яні водії, що така незвичайна справа в списку слухань сприймалася наче подих свіжого повітря. Мені шкода, хлопці.

— Треба найняти адвоката, — сказав Тодд. Вони з Марком сиділи на парковій лавці в Коні-Айленді, курили довгі чорні сигари й цмулили воду з пляшок.

— Давай подискутуємо, — сказав Марк. — Я такий: мовляв, не будемо наймати адвоката.

— Гаразд. Не з’явимося в п’ятницю в суді. Що далі? Суддя напевне видасть судові ордери, і наші імена потраплять у систему.

— І що? Подумаєш! Інше діло, якби ми були наркоділками чи з аль-Каїди. Але ми не розповсюджуємо наркотики й не організовуємо терористичної змови. Ти справді думаєш, що хтось усерйоз візьметься нас розшукувати?

— Ні, але ми перебуватимемо в розшуку: затримати живими або мертвими.

— Подумаєш, що з того, як ніхто нас не шукатиме?

— А що коли в тяжку годину скрути нам доведеться тікати з країни? Приходимо такі в аеропорт, показуємо паспорти, а десь загоряється червона лампочка: в окрузі Колумбія видані ордери. Митникові байдуже, в чому нас обвинувачують. Ми починаємо розказувати, що ми просто парочка клоунів, які прикидалися адвокатами, але на нього це не справляє враження. Усе, що він бачить,— червоний прапорець, і ось ми вже знову в кайданках.

— А що може вдіяти адвокат?

— Відстрочувати, відкладати, переносити. Виграє нам трохи часу, відтягне видачу судового ордера. Домовиться з прокурором про угоду, вбереже нас від ув’язнення.

— Щоб там не трапилося, але в тюрму я не піду, Тодде.

— Ми про це вже говорили. Усе, що нам треба, — це час, а спритний адвокат може відкладати справу місяцями.

Марк затягнувся сигарою, набравши повний рот диму, і випустив густу хмару.

— Є хтось на прикметі?

— Даррелл Кромлі.

— Ох і бовдур. Надіюсь, він і досі намагається нас розшукати.

— У мене на умі Філ Саррано. Коли ми вступили до Фоґґі-Боттом, він перейшов на третій курс. Нормальний такий, працює в невеличкій фірмі, що займається кримінальними справами, неподалік від Капітолійського пагорба.

— Пам’ятаю. А скільки він візьме?

— Не взнаємо, доки не спитаємо. Від п’яти до десяти, а ти як думав?

— Поторгуйся, гаразд? Бо в нас досі скрутно з фінансами.

— Я йому зателефоную.

Філ Саррано запросив десять тисяч уперед. Тодд вдавився, задихнувся, здавалося, впав у шок і став заїкатися, а потім пояснив, що він і його співучасник — просто двійко відрахованих зі школи безробітних, над якими висить сукупний борг у півмільйона. Тодд запевнив його, що справа не дійде до судового процесу і не відніме в нього багато часу. Він потроху збивав ціну, і зрештою вони зійшлися на шести тисячах доларів, які Тодд, за його словами, змушений позичити в бабусі.

Через годину Саррано перетелефонував і засмутив їх новиною, що суддя Ейб Еббот, призначений на цю справу, бажає, аби обидва відповідачі особисто з’явилися о десятій нуль-нуль, у п’ятницю, в шостий відділ Окружного суду. Очевидно, суддю Еббота заінтригувала ця справа, і він вирішив докопатися до самої суті. Тож відтермінувати початкову явку не вдалося.

— Також він бажає знати, де наразі перебуває Зола Маал, — повідомив Саррано.

— Чого не знаємо, того не знаємо, — відповів Тодд. — Хай пошукає в Африці. Її сім’ю на днях депортували, можливо, вона вирушила слідом за ними.

— Отже, в Африці? Гаразд, перекажу.

Тодд переповів Маркові лиху звістку про те, що їм доведеться повернуться до Вашингтона набагато раніше, ніж вони очікували. Тодд одного разу поставав перед суддею Ебботом; Марк теж. Майбутнє возз’єднання не тішило.