Бар Когут

13

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЗАНЯТЬ СЕМЕСТРУ означав гроші. Міністерство освіти перерахувало Фоґґі-Боттому по двадцять дві тисячі п’ятсот доларів за кожного студента на навчання і ще по десять тисяч на прожиток. Школа негайно перерахувала більшу суму за навчання своїм власникам — «Бейтріум Груп», а студентам вручила чеки на особисті витрати. У Відділі фінансової допомоги цього дня було пожвавлення — зголоднілі за готівкою студенти чекали на своє в довгих чергах.

Марк із Тоддом пропустили заняття і дочекалися своєї черги близько п’ятої, під закриття. Із двадцятьма тисячами в кишенях вони повернулися в шинок, який знайшли на вихідних. Бар «Когут» містився на Флорида-авеню в районі Ю-стрит, оддалік від Фоґґіботтомської клієнтури. Він займав підвальний поверх чотириповерхового будинку, що, хоча й був пофарбований у яскраво-червоний колір, не привертав зайвої уваги. Хазяїн Тодда, букмекер, якого всі звали Мейнард, володів і баром, і будинком, а також «Рудим котярою» і ще двома забігайлівками в місті. Тодд виканючив у Мейнарда, щоб той перевів його в «Когут». Також він погодився найняти Марка, який божився, що в нього величезний досвід змішування напоїв. Вони мали прислужувати в барі вечорами й на вихідних, і тепер, із новонабутою роботою, їхнє фінансове майбутнє здавалося більш райдужним. Звичайно, над ними досі тяжіли величезні борги, але вони не прагнули щось із цим робити.

Бар «Когут» із його атмосферою був типовим «місцевим генделиком». Більшість його завсідників працювали на уряд і жили неподалік або щодня забігали після роботи пересидіти за чаркою транспортні пробки. Зазвичай ті не розсмоктувалися кілька годин. На п’яту годину за широким, у формі півмісяця, шинквасом із полірованих червоного дерева й бронзи в два-три ряди стояли поважні чинуші середньої руки й хиляли міцні напої за зниженими в години пік цінами, втупившись у телевізор із «Фокс-ньюс». На кухні готували пристойну їжу за пристойні кошти.

Марк і Тодд годинами сиділи за столиком у кутку, поглинаючи пиво з курячими крильцями та плануючи свої наступні кроки.

Вони пропустили заняття у вівторок, шукаючи в інтернеті гідного підроблювача, який забезпечив би їх новими посвідченнями особи. Знайшли одного в Бетесді, в авто-майстерні, де «консультант із безпеки» роздрукував їм по парі ідеальних водійських прав кожному: округу Колумбія та штату Делавер для Марка Апшо та Марка Фінлі, у минулому — Марка Фрейжера; і округу Колумбія та штату Меріленд для Тодда Лейна та Тодда Маккейна, у минулому — Тодда Лусеро. Це обійшлося в 200 баксів за комплект, плюс підроблювач запропонував ідеальні паспорти по 500 за кожен. Вони відмовилися — це не на часі. Їхні поточні паспорти були ще дійсними, і вони не планували залишати країну.

На нові імена вони купили нові стільникові телефони й номери. Старі залишили, щоб слідкувати за тим, хто їх розшукуватиме. Після телефонної крамниці вони поїхали в швидкодрук і замовили бланки й бізнес-картки для свого нового підприємства: «Апшо, Паркер і Лейн, судові повірені». Марк Апшо та Тодд Лейн — нові імена, нові телефонні номери, нове майбутнє. Адреса — Флорида-авеню, 1504 — як у бара «Когут».

Вони пропустили заняття в середу і, поки інші орендарі помешкань Курника вчилися, повиносили, ніким не помічені, речі — одяг, кілька книжок і навіть трохи каструль, сковорід і тарілок — і залишили будинок, нікому нічого не сказавши. Вони вже заборгували платіж за січень, і чекали переслідувань хазяїна нетрів. Хай тепер спробує знайти. Вони перебралися в занедбану трикімнатну квартиру на верхньому поверсі над баром «Когут» — справжню діру, якою, вочевидь, користувались як складом ще із часів президентства Франкліна Делано Рузвельта. Вони не дійшли згоди з Мейнардом щодо термінів виплати орендної плати, але їх осяяла ідея відробляти її в барі, звісно, неофіційно. Мейнардові це сподобалось.

Одна лише думка про життя в подібних умовах викликала огиду, але їм нічого не залишалося — або завелика платня, або переслідування хижими позикодавцями. Марк із Тоддом не проти перекантуватися кілька місяців у щурячій норі, якщо це втримає збирачів боргу в стійлі. Вони купили два ліжка, диван, стільці, дешевий кухонний гарнітур та інші прибамбаси в комісійному біля притулку для бездомних.

Марк і Тодд вирішили не голитись і відпустити бороди. Як щирі студенти-юристи, вони взагалі рідко голилися. Неохайний вигляд — очікувана річ від адвокатів. Окрім того, зарості на обличчі — непогане додаткове прикриття.

У середу вони вперше попрямували в район Джудішері-сквер — осередок різноманітних будинків судів, у яких вершився закон округу Колумбія. Основою був Окружний суд — масивна бетонна будівля в стилі 1970-х, яка завжди кишіла звинувачуваними в тих чи інших злочинах, яких можна було обкрутити. Джунглі залів суду розрослися до шостого поверху. Коридори там ломилися від адвокатів, які сновигали по залах, і відповідачів, звільнених під заставу, що нервово тинялися в супроводі рідних. Суд був відкритий для публіки, пройти туди були легко й просто — через обов’язковий огляд із металошукачами та сканерами тіла. Марк із Тоддом спостерігали судові процеси в їхньому розвитку. Слідкували за судом першої інстанції, коли до залу заводили ув’язнених у комбінезонах, щоб ті швидко постали перед суддею задля формальностей, після чого їх знову відправляли до в’язниці. Спостерігали за клопотаннями, де обвинувачі й публічні захисники безупинно сперечалися. Крім того, вивчали список справ, призначених до слухання і збирали якомога більше документації. Вони блукали коридорами, обережно спостерігаючи за тим, як адвокати спілкуються з переляканими родичами. Жодного разу ніхто не запитав адвоката або адвокатку, чи мають ті дозвіл на практику. Жодного разу не помітили когось, хто їх упізнав би.

Тим вечором вони працювали до десятої, подаючи їжу та напої в барі «Когут», потім усамітнились у своїй занедбаній квартирі, де кілька годин вивчали хитросплетіння вашингтонської судової системи. Вони братимуться за кримінальні справи зокрема тому, що гонорари оплачувалися готівкою, та й клієнтам бракуватиме часу бігати на консультації до них у контору. Наради відбуватимуться або у в’язниці, або в суді, як у Даррелла Кромлі.

У четвер вони також пропустили заняття і відкрили нові поточні рахунки. В окрузі Колумбія було шість філій «Свіфтбанку». Марк пішов у той, що біля станції метро Юніон, і поклав п’ятсот доларів на рахунок Марка Апшо. Тодд Лейн зробив те саме у відділенні на Род-Айленд-авеню. Разом вони відвідали ще одну філію «Свіфтбанку» на Пенсильванія-авеню і відкрили поточний рахунок юридичної фірми за фіктивним податковим ідентифікаційним номером. Того ж четверга вдень вони знову сиділи в суді, проймаючись тим цирком.

Вони пропустили заняття в п’ятницю і перестали навіть думати про Фоґґі-Боттом. Якби їхня воля, вони більше ніколи не переступили б поріг того навчального закладу, і тільки від цього в них паморочилося в голові.

Повістка, виписана Горді за керування в стані сп’яніння, дозволила їм з’явитися в залу номер 117 Окружного суду в п’ятницю о першій дня. О дванадцятій сорок п’ять Марк із Тоддом тупцяли біля дверей залу, вдаючи, що геть знервовані. Потроху збирався натовп. Марк стискав повістку й тримався так, ніби потребував допомоги. Обидва були в джинсах, високих черевиках і мали доволі розпатланий вигляд. На довершення Марк натягнув рагульського картуза «Джон Дір». Незабаром з’явився чоловік із портфелем і вздрів їх. Наблизившись, він запитав Марка:

— Ви тут за керування в стані сп’яніння?

— Так, пане,— відповів Марк. — Ви адвокат?

— Еге ж. Ви вже маєте адвоката?

— Ні, пане, не маємо.

— Можна глянути вашу повістку?

Марк передав йому папірець, і той, насупившись, прочитав. Відтак дістав бізнес-картку й вручив Марку. Престон Клайн, повірений у судових справах.

— Тут вам потрібен адвокат, — сказав він. — Мій гонорар — тисяча баксів. Готівкою.

— Ого, а що так дорого? — вразився Марк. Тодд став поряд із ним і додав:

— Я його друг.

— Синку, тобі ж буде вигідніше, — сказав Клайн. — Я збережу тобі купу грошей. Якщо визнаєш себе винним, то на рік відберуть права, але до того ти проведеш деякий час у буцегарні. А я, можливо, зможу все це утрясти.

Клайн був не такий витончений, як Даррелл Кромлі, але наразі це було неважливо.

— У мене є чотири сотні готівкою,— промовив Марк.— Решту можу віддати пізніше.

— Гаразд, — погодився Клайн, — Але обов’язково до призначеної тобі дати суду.

— Якої ще дати суду?

— Дивись, зараз ми підемо до судді, його звати Канту, той ще упертюх. Я з ним побалакаю, а ти помовч, доки я не скажу. Канту проведе звичайну процедуру, ну, всі ці формальності, а потім ти скажеш, що не винний. Тоді він призначить справу на слухання десь через місяць, і це дасть мені час виконати свою роботу. Я ж так розумію, ти дійсно дмухнув нуль-одинадцять?

— Так, пане.

— Маєш готівку?

Марк сягнув у кишеню і дістав гроші. Він простяг Клайну чотири сотенних купюри, які той хутко вхопив.

— Ходімо оформлятися.

— А мені з вами можна? — спитав Тодд.

— Авжеж. Звіринець відкрито для всіх.

Усередині роїлися біля бар’єру юристи, а за ними спостерігали понад десяток відвідувачів. Клайн скерував Марка до місця в першому ряді і дістав зі свого обшарпаного портфеля якісь бланки.

— Це наш із тобою договір про юридичне обслуговування,— сказав він і вписав туди суму: «1000 дол.». — Це також зобов’язання на сплату решти. Переглянь і впиши свої ім’я, адресу і розпишись унизу.

Марк узяв ручку і вписав ім’я Ґордона Таннера та його стару адресу. Вони з Тоддом розраховували на те, що ніхто не впізнає ім’я з репортажів про самогубство Горді. І вони також сумнівалися, що хтось у цій величезній системі судочинства видалить ім’я Горді зі списку справ про КСС, призначених на слухання. А втім, якщо Маркові ставитимуть незручні запитання, вони просто вийдуть із залу. Можливо, притьмом.

Марк читав договір, намагаючись запам’ятати якомога більше. Повернувши його Клайну, він спитав:

— А ви часто таке утрясаєте?

— Постійно, — відповів той із такою пихою, наче був найвпливовішим із юристів.

— Скажіть, — утрутився Тодд. — У мене це, братуха побився на стадіоні, і йому шиють напад. Таке можете владнати?

— Звісно. Простий чи обтяжений?

— Мабуть, простий. А скільки візьмете?

— Тисячу, якщо не визнає провину. Але якщо дійде до суду, буде набагато дорожче.

— А можете витягти його з тюрми?

— Авжеж, які проблеми. Якщо не визнає провину, то вийде. Пізніше видалю запис про затримання. Це ще одна тисяча. Звісно, це якщо в нього чисте досьє.

— Дяка. Побалакаю з ним.

О першій суддя Канту прийняв на себе головування в суді й усі встали. Запрацював конвеєр: відповідачі й відповідачки за КСС одне за одним проходили хвірткою за викликом діловоди. Близько половини з них мали адвокатів. Кожного запитували: визнає чи не визнає провину. Тим, хто визнавав, обвинувач давав папери й просив сісти в кутку й заповнити. Тим, хто не визнавав, призначали з’явитися в суд у лютому.

Марк із Тоддом пильнували за кожним рухом і слухали кожне слово. Скоро їм самим братися до таких справ.

Коли викликали Ґордона Таннера, Клайн наказав:

— Зніми картуза.

Він підвів Марка до суддівської лави, де вони, задерши голови, подивилися на суддю.

— Вітаю, пане Клайне, — сказав суддя Канту.

Вони спостерігали за його роботою десь хвилин зо двадцять — такий собі Санта Клаус, з усмішкою й добрим слівцем для кожного, хто постав перед його очима. І хоча справи з дорожнього руху вважалися найнижчим щаблем судової кар’єри, здавалося, він щиро ними насолоджувався.

— Перше порушення? — спитав суддя Канту.

— Так, пане суддя,— відповів Клайн.

— Співчуваю, — жартівливо сказав суддя Маркові, у якого в животі утворилась грудомаха розміром із кулю для боулінга. Він усе чекав, що з хвилини на хвилину хтось, можливо, помічник обвинувача, вигукне: «Гей, знайоме ім’я! Але ж Таннер стрибнув з мосту!». Але обійшлось без сюрпризів. — Можу я глянути на ваші водійські права, пане Таннере?

— Розумієте, пане суддя, — насупившись промовив Марк,— я загубив свій гаманець. Усі кредитки й таке інше.

— Що ж, права вам і не знадобляться. Напевне, ви не визнаєте себе винним.

— Саме так, Ваша честь, — швидко промовив Клайн.

Суддя щось кудись записав, потім іще щось уже в інші папери і насамкінець проголосив:

— Гаразд, дата судового розгляду — чотирнадцяте лютого. Ото буде вам свято, на Валентинів день, — він так усміхнувся, ніби сказав щось дотепне.

Клайн переглянув документи, які взяв у діловоди, і сказав:

— Дякую, пане суддя. До побачення.

Вони відійшли від суддівської лави, і, коли вже пішли на вихід із залу, Марк прошепотів адвокатові:

— Скажіть, а нічого, якщо ми зависнемо тут, подивимось, як тут і що?

— Авжеж, якщо вам аж настільки нудно.

Вони пішли на задній ряд, і, коли Клайн зник, Тодд пошепки зауважив:

— Так ось як пораються з КСС. Нічого аж такого.

Інші адвокати приходили й ішли з напливом нових відповідачів. За десять хвилин Клайн повернувся з іншим клієнтом, якого, безсумнівно, тільки-но здибав у коридорі. Марк і Тодд поглинали цю виставу десь годину, а потім пішли. Згідно з бізнес-карткою Клайна, його контора була на І-стрит, неподалік від Окружного суду. Вони пройшли три квартали і знайшли адресу. Це був чотириповерховий будинок, явно по вінця наповнений адвокатами. У вказівнику імен біля вхідних дверей перелічувались понад десяток фірмочок і чимало практикуючих сольно. Безсумнівно, Клайн працював один. Поки Марк чекав зовні, Тодд увійшов до тісної приймальні, де за величезним столом поралася бліда худорлява дівчина. Вона привітала його без усмішки:

— Я можу чимось допомогти?

— Еге ж, я оце шукаю адвоката на ім’я Престон Клайн, — відповів Тодд, розглядаючись навкруги. На краю столу стояв коробок із чарунками, підписаними іменами полчищ адвокатів. У коленій іменній чарунці — акуратно складена кореспонденція.

— Ви клієнт?

— Можливо. Мені його рекомендували. Сказали, вправний адвокат у кримінальних справах.

— Ну, зараз він у суді. Я можу записати ваше ім’я і номер телефону, а він вам зателефонує.

— А його контора десь тут?

— Так, другий поверх. А що?

— А я можу побачити його компаньйона або помічника? Мені треба з кимось поговорити.

— Він працює один. Я його секретарка.

Тодд вагався, роззираючись, зрештою сказав:

— Гаразд, у мене є його номер, я йому зателефоную. Дякую. — Він вийшов раніше, ніж вона змогла щось відповісти.

— Як ми й гадали, — сказав Тодд по дорозі назад, — чувак працює на себе. Має комірку на другому поверсі, але без працівників. Дівчина в приймальні відповідає на дзвінки за всю цю ораву. Дешево й сердито.

— Мені це до вподоби, — зауважив Марк. — Тепер усе, що нам потрібно, — це дівчина.