Бар Когут

8

ВОНИ ПРОВЕЛИ ЗОЛУ ДОДОМУ й вклали на диван. Марк накрив її стьобаною ковдрою і сів скраєчку, поклавши її ноги собі на коліна. Тодд підготував джезву з кавою, поставив її на вогонь і сів на підлогу спиною до дивана. Зола поклала руку на його плече. Довгий час ніхто не проронив ані звуку, тільки шипіла й булькотала джезва. Завібрував телефон Марка. Він дістав його й промовив:

— Знову батько Бренди.

Він тицьнув екран, прийнявши виклик, і сказав:

— Слухаю, докторе Карві.

— Марку, ми вже в дорозі, приїдемо за годину. Зупинимось у «Маріотті» в Пентагон-сіті. Зможеш бути там о сьомій? — він говорив спокійним, упевненим тоном.

— Авжеж, докторе Карві. Буду там.

— Спасибі. Я зв’язався з детективом Свейзі. Тепер у нього є мій номер.

— Добре. Побачимося о сьомій.

Марк закінчив телефонну розмову й зауважив:

— Тільки цього мені бракувало. Мати справу з істеричкою.

— Я піду з тобою, і ми не потерпимо, аби нас там лаяли, — запропонував Тодд.

— Звісно, нас там лаятимуть. Вона вже двічі на мене нагримала. Це все ми винуваті, тому що я брехав їй, тому що ми дозволили йому втекти, тому що ми не повідомили сім’ю, тому що ми не відвели його до лікаря, оце ось усе.

— Це я в усьому винна, — пробелькотала Зола, не розплющуючи очей.

— Це не твоя провина, і твоє ім’я взагалі не згадувалося,— промовив Марк. — Так і буде надалі.

— Якщо вона почне репетувати, я просто вийду, — сказав Тодд. Мені й так гидко на душі, не вистачало ще мелодраматичного серіалу від Бренди та інших.

— Коли ми вчора їхали із штрафмайданчика, Горді погрожував вбити мене, якщо я їй зателефоную. Ясно, що це не справжня погроза, але добре передає його загальний настрій. Він не хотів, щоб вона знала. І він відмовився навіть розмовляти про лікаря. Що ми могли зробити?

— Ми все це вже сто разів пережовували, Марку, — зупинив його Тодд.

Він піднявся і налив три філіжанки кави. Була майже четверта ранку, всі вони емоційно й фізично виснажились. Зола сіла на дивані, взяла філіжанку й спробувала посміхнутися. Її очі почервоніли, повіки набрякли — здавалося, вона на межі чергового нервового зриву.

— Не думаю, що поїду з вами, хлопці, — промовила вона.

— Ні, залишайся тут і відпочивай, — запропонував Марк.

— Добра ідея, — погодився Тодд. — Тобі краще триматись подалі від Бренди.

— Якось я з нею зустрілася. Вона думає, що ми просто друзі. Горді казав, що вона про нас не здогадувалася.

— Певен, так і було, але вона досі може ревнувати, — сказав Марк. — Їй було не до вподоби, що Горді живе у великому місті без неї.

Вони знову надовго замовкли та цмулили каву. Марк порушив мовчання:

— Замалим не забув! Нам треба пошукати передсмертну записку. Детектив наказав.

— Має бути весело, — висловився Тодд. Вони перейшли коридор, зайшли до квартири Горді й увімкнули світло. Нічого не змінилося, відколи вони панічно звідси вибігли. Записка могла бути в спальні, але вони її там не знайшли.

— Брудно тут, — зауважив Марк, роззираючись. Простирадла на ліжку жужмом, матрац напівзастелений, одяг на підлозі, на комоді дві порожніх пляшки з-під спиртного.

— Я тут приберу, коли ви підете, — сказала Зола. — Певна, його рідні захочуть сюди прийти.

Вони вийшли в кімнату й витріщилися на конспірологічну стіну Ґорді.

— Що будемо робити? — спитав Тодд.

— Давай усе це здеремо й збережемо. Його рідним від цього користі не буде.

Зола зібрала повний кошик брудної постільної білизни, рушників і одягу й понесла її до пральні в підвалі, тимчасом Тодд із Марком обережно знімали наліпки й аркуші зі стіни. Мармизи Реклі та його співучасників ретельно складалися на винос. Марк помітив біля комп’ютера Ґорді дві флешки й, нікому про це не сказавши, машинально поклав їх у кишеню.

О шостій Марк із Тоддом вийшли з будинку й поїхали до Пентагон-сіті. Заторів не було, тож вони прибули до «Маріотту» за двадцять хвилин і пішли в кафе попити кави з бісквітами. Поївши, вони спробували налаштуватись на зустріч.

— Уявляю, який жах вона там буде виказувати, — сказав Тодд.

— Вона вже й так все виказала.

— Ми не зобов’язані вислуховувати звинувачення, Марку.

— Ми маємо бути терплячими, Тодде, і співчутливими. Бідолашна дівчина щойно втратила нареченого, якого вона обожнювала.

— Але він її ніт.

— Адже вона про це ніколи не дізнається, чи не так?

— А я знаю? Зола казала, що він із Брендою страшно посварився напередодні Різдва. Хтозна, що він їй наговорив. Міг скасувати весілля.

— Він сказав би нам. Адже ми його найліпші друзі, Тодде, принаймні тут, у столиці. Закладаюся, весілля було ще в силі й Бренда мріяла про свій найкращий день у житті. А зараз її дитяче серденько розбите.

— А як ми могли діяти інакше? — запитав Тодд.

— Не знаю. Але я не певен, що мені вкрай необхідно було кликати Бренду. Ґорді розізлився б на нас, і все могло скластися гірше нікуди.

— Воно й так склалося гірше нікуди.

— Так отож. Ходімо вже.

Вони піднялись ліфтом на третій поверх і постукали в двері. Доктор Карві чекав на них і відчинив доволі швидко. Чемно назвавшись, він міцно потиснув їм руки — його силувана посмішка, за обставин, що склалися, надзвичайно їх вразила. Він жестом запросив їх до вітальні. Запропонував каву, але вони відмовилися. Ніяких ознак Бренди чи будь-кого іншого ніде не було.

Ґорді кілька разів розповідав про свого майбутнього тестя. Вони знали, що сімейство Карві заможне, володіє землею і має великий рахунок у банку. Доктор Карві — кардіолог, вельми шанований у Мартінсбурзі. Йому було приблизно п’ятдесят, він мав пишну сивувату шевелюру і рішуче підборіддя. На ньому був піджак без краватки, і було очевидно, що його одяг коштував чимало. Ґорді, який мав звичку всіх злісно шпиняти, про цього чоловіка ніколи й слова поганого не мовив.

Вони розсілися круг столика й розмовляли тихими голосами, бо Бренда з матір’ю відпочивали в спальні. Доктор Карві дав їй заспокійливе, і вона заснула. Поліція тільки-но пішла — опитувала сім’ю. Батьки Ґорді вже виїхали, будуть у місті за годину.

— Будьте ласкаві, розкажіть мені все, що знаєте, — попрохав доктор Карві.

Марк кивнув Тоддові, який насилу проковтнув слину й почав стисло переказувати події останніх днів. Одного друга з юридичної школи, що живе в тому ж будинку, почала непокоїти поведінка Ґорді. Він пішов у бар, де працює Тодд, і все розказав. Вони пішли до квартири Ґорді, в якій той кілька днів сидів безвилазно. Він був занехаяний, занедбаний, пиячив і, вочевидь, потребував догляду. Вони боялися залишати його на самоті, але він утік. Коли Тодд детально розповідав про наслідки керування автомобілем напідпитку, обличчя доктора Карві болісно пересмикнулося і він захитав головою, у такий спосіб уперше виявивши свої почуття. Марк підхопив оповідь і описав свої вчорашні намагання убезпечити Ґорді. Той ухилявся від розмов про стан його здоров’я і не назвав Маркові ім’я свого лікаря. Погрозами застерігав Марка зв’язуватися з Брендою або його батьками. Він відіспався, більше не пив і, здавалося, оклигав. Минулої ночі вони знову залишилися з ним, але він прихитрився втекти. Коли вони зрозуміли, що він пропав, запанікували й намагалися знайти його. На дзвінки він не відповідав. Вони їздили містом і побачили блимавки на мосту.

Коли Марк закінчив, він подивився на Тодда, який кивнув. Оповідь була майже повною і наразі достатньою.

— Дякую, — заговорив доктор Карві. — Коли Ґорді приїжджав на канікули, у них з Брендою, як це буває у багатьох пар, відбулася серйозна розмова стосовно спільного майбутнього. Безперечно, це був важкий період, але Бренда вважала, що все владнається. Проте він поїхав не попрощавшись і повернувся сюди.

— Ми дещо про це чули, — озвався Марк.

— Бренда знала, що він не приймає ліки? — спитав Тодд.

— Ну, ми вперше дізналися, що в нього біполярний розлад лише кілька місяців тому. Це було головною причиною їхніх суперечок. Він цей факт замовчував, але в подібних випадках це звичайна практика.

Марк із Тоддом сумно похитали головами.

— Слухайте, — додав доктор Карві. — Я знаю, що Бренда наговорила багато неприємного кілька годин тому, і я прошу за це вибачення. Вона збентежена і вбита горем. Нас це приголомшило не менше, ніж; вас. Ми знаємо Ґорді з дитинства, він фактично член сім’ї.

— Та пусте, — промовив Марк.

— Нам дуже шкода, докторе Карві. Ми не знали напевне, що нам робити. Ми й гадки не мали, що він на таке здатен.

— Ви зробили все, що могли за тих обставин, що склалися,— сказав доктор Карві в притаманній йому врівноваженій, заспокійливій манері. І тільки-но Марк із Тоддом, уперше, як вони завітали сюди, заспокоїлися, доктор Карві ошелешив їх запитанням:

— У нього була інша дівчина?

Вони здригнулися і опустили очі. Марк набрався духу й запитав:

— Гаразд, якщо відповідь: так, ви розкажете про це Бренді?

— Ні. Це тільки погіршить ситуацію.

— Тоді навіщо вам знати? — спитав Тодд.

Доктор Карві на мить замислився і сказав:

— Гаразд, облишмо це.

— Добре.

Прагнучи піти раніше, ніж хтось вигулькне зі спальні, Марк і Тодд почали збиратися та прощатися. Вони поквапом вийшли з номеру та готелю і навмання поїхали повз Національний аеропорт імені Рейгана. Попри хвилювання за Золу, їм не хотілося повертатися до квартири Ґорді, принаймні деякий час. Вони проїхали всю Александрію, прямуючи на південь, відтак чомусь звернули на схід, перетнули річку по мосту Вудроу Вільсона й зупинилися біля пристані яхт у Нешнл-Гарборі. Перед ними простягнувся Потомак, мабуть, у милю завширшки, який тік собі на південь, наче нічого не сталося. Не було жодних ознак пошукових робіт. Вони бачили два кораблі берегової охорони і поліційний катер біля аеропорту, але тут, нижче Арлінгтонського меморіального мосту, нічого такого видно не було.

— Як ти вважаєш, — порушив мовчання Марк, — вони можуть вирахувати, як далеко й швидко тіло просувається річкою?

— Ти в мене це питаєш?

— Я думав, ти в курсі таких справ. Це ж у тебе в старших класах був приятель, який утопився?

— Еге ж, Джої Барнс. Йому було п’ятнадцять, — Тодд, постукуючи пальцями по керму, згадував свого давнього друга. — Потопельники завжди йдуть на дно, незалежно від глибини. Якщо вода холодна, тонуть повільніше. А вже на дні відбуваються хімічні реакції, які спонукають тіло піднятись на поверхню. Майже всі спливають, зазвичай неподалік від того місця, де шубовснули. Але інколи за щось чіпляються і залишаються під водою.

Запала тиша, тільки шипів обігрівач.

— Його викине на берег, як ти вважаєш? — знову спитав Марк.

— Його знайдуть. Адже треба провести обряд проводів і поховання, щоб покінчити із цим жахом. Ніколи не чув про поминальну службу без тіла.

— Вони знайдуть, ми поховаємо і знов попхаємося до юридичної школи, аби відбути останній семестр.

— Я про це навіть не думав.

— Ця школа призвела до смерті Ґорді, Тодде. Якби він туди не вступив, із ним було б усе добре.

— Як із нами?

— Я не можу туди повернутися.

— Давай про це поговоримо згодом. Зараз нам треба поспати.

НЕВДОВЗІ МАРКОВІ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ доктор Карві з проханням визволити машину Ґорді, під’їхати на ній разом із Тоддом до готелю та зустрітися там із Таннерами. Гірше не придумати, але вони були потрібні батькам Ґорді — у них тут більше нікого не було. Отже, другий день поспіль вони вирушили до міського штрафмайданчика, щоб забрати синю «мазду». Перед тим, як стрибнути з мосту, Ґорді вимкнув запалювання і, вочевидь, поклав ключ у кишеню. На щастя, Марк досі мав оберемок його ключів. Муніципалітет чуйно відмовився від відшкодування втрат за буксирування і нагляд, зберігши їм двісті доларів.

У номері сім’ї Карві було сумніше, ніж у морзі. Бренда сиділа на дивані поміж; матір’ю і пані Таннер — двома ланками, які, безперечно, ненавиділи одна одну й сварилися через планування весілля. Хоча тепер усе це лишилося позаду й вони журилися, об’єднані спільним нещастям.

Тодд і Марк, знову по черзі, розповіли болючу історію останніх днів, намагаючись відвести від себе якнайбільше обвинувачень. Милостивість доктора Карві, яку він демонстрував зранку, кудись поділась, проте він старався, аби зустріч пройшла спокійно. Пан Таннер закидав їх гострими запитаннями про те, що вони робили, а чого не робили. Навіщо Марк збрехав, що Ґорді хворіє на грип? Чому вони не звернулися за допомогою до батьків? Як вони дозволили Ґорді вислизнути з квартири, і навіть не раз, а двічі? До яких заходів вони вдавалися, щоб обмежити його в споживанні спиртних напоїв? Бренда була небагатослівна. Або сиділа, втупившись у підлогу й терла очі, або дивилася на Марка з Тоддом з такою люттю, ніби то вони самі скинули Ґорді з мосту. Зустріч була жахливою, всі добряче повимотували кишки, і якоїсь миті вже кожен, включно з Марком і Тоддом, сидів у сльозах. Коли ситуація вкрай погіршилася, Марк підняв руки, сказав, що з нього достатньо, і прожогом кинувся геть з номеру, а слідом за ним і Тодд.

Вони їхали мовчки, переймаючись тим, що обидві сім’ї завжди вважатимуть їх винними в смерті Горді, і лютилися від того, що винуватцями призначили їх Звісно, зараз, постфактум, легко аналізувати, що вони зробили правильно, а що неправильно, і засуджувати їхні рішення. А правда була в тому, що Горді хворів, і вони робили все, аби йому допомогти.

Ім’я Золи не згадувалось.