Бар Когут

24

НАСТУПНОЇ СУБОТИ ВОНИ із самого ранку виїхали з міста на Тоддовій машині, і за дві години дісталися Бардтаунського федерального центру утримання іммігрантів біля Алтуни, штат Пенсильванія. З часу їхнього останнього візиту сім тижнів тому зовні нічого не змінилося. Колючий дріт блищав на сонці. Висока огорожа з рабиці здавалася передвісником нещастя. Автостоянка рясніла машинами й вантажівками десятків службовців, захисників вітчизни.

На Золі була довга чорна сукня вільного крою. Коли Тодд вимкнув двигун, вона накинула хіджаб і обгорнула ним голову й плечі.

— Яка приваблива мусульманочка, — промовив Тодд.

— Заткни пельку, — сказала вона й вийшла з машини.

Задля такого випадку її адвокат Марк Апшо надягнув костюм і краватку. Він викликався піти першим і влаштувати зустріч, аби уникнути драматичної ситуації, яка виникла під час попереднього візиту. Вочевидь, цього разу з документами було все в порядку. Їх провели до тієї ж кімнати для побачень, що й минулого разу, де вони півгодини чекали, поки не приведуть Золиних батьків і брата. Вона знову відрекомендувала своїх друзів, потім Зола та її мати обійнялися.

Вони намагалися не давати волі почуттям, коли Бо, її брат, пояснив, що ніхто й гадки не має, коли їх вишлють. Якийсь урядовець сказав їм, що ІМП чекає, доки не назбирається достатньо сенегальців на відправку, щоб замовлений чартерний рейс був заповненим. Марнувати місця в такій дорогій поїздці неприпустимо. Вони підрахували, що повинно бути не менше сотні осіб, і досі виловлювали нелегалів.

Бо запитав про юридичну школу, і компаньйони запевнили, що все йде добре. Абду, її батько, поплескав Золу по руці й зауважив, що вони дуже пишаються, що вона стане адвокатом. Зола сміялась, підігруючи. Вона дала їм картку з ім’ям Діалло Ньянга, адвоката з Дакара, і сказала батькові при змозі зателефонувати їй перед вильотом, а вона тоді зв’яжеться з паном Ньянгом, який намагатиметься посприяти їм після прибуття. Проте лишалося багато невизначеності. Фанта, мати Золи, говорила мало. Вона тримала Золу за руку і сиділа опустивши очі, сумна й налякана, поки чоловіки розмовляли. Через двадцять хвилин Тодд і Марк вибачилися і вийшли в коридор.

Коли візит добіг кінця, вони повернулися в машину й Зола зняла хіджаб. Вона витерла очі й довго мовчала. Коли вони їхали Мерілендом, Тодд зупинився біля крамнички й закупився пивом. Аби вбити день, вони вирішили з’їздити в Мартінсбурґ і віддати шану Горді. На цвинтарі неподалік від церкви вони знайшли його надгробок із свіжою землею довкола нього.

У НЕДІЛЮ МАРК ПОЗИЧИВ у Тодда машину й поїхав у Довер. Треба було побачитися з матір’ю і серйозно побалакати, проте йому не хотілося мати справу з Луї. Становище брата не змінилося і в його справі все повільно йшло своєю чергою — дата судового розгляду загрозливо вимальовувалася у вересні. Коли об одинадцятій приїхав Марк, Луї досі спав.

— Він зазвичай встає опівдні, до ланчу, — сказала пані Фрейжер, наливаючи за кухонним столом свіжозварену каву. Вона була на підборах, у гарненькій сукні, часто усміхалася, вочевидь, була рада бачити свого улюбленого сина. На плиті булькало в горщику й парувало смачними пахощами тушковане м’ясо.

— То як там справи в школі? — поцікавилась мати.

— Ну, мамо, саме про це я і приїхав побалакати, — сказав Марк, бажаючи якнайшвидше із цим покінчити. Він розповів сумну історію загибелі Горді й пояснив, як руйнівно це на нього вплинуло. Через психологічну травму він вирішив узяти перерву на цей семестр і поміркувати про своє майбутнє.

— Так ти не закінчиш її в травні? — вражено спитала вона.

— Ні. Мені потрібно трохи часу, от і все.

— А як щодо роботи?

— Щезла. Ту фірму поглинула більша, і в процесі мене скоротили. Все одно то була погана фірма.

— А я гадала, ти був радий там працювати.

— Взагалі-то прикидався, що радий, мамо. Ринок праці нині хирлявий і я погодився на першу-ліпшу пропозицію. Якщо подумати, нічого б там не склалося.

— Ох, золотко, я сподівалася, ти допоможеш Луї, коли складеш адвокатський іспит.

— Боюся, мамо, Луї вже нічого не допоможе. Його приперли до стінки, і попереду на нього чекає лиха година. Він уже говорив зі своїм адвокатом?

— Ще ні. Йому призначили якогось державного захисника, вельми зайнятого. Я так за нього хвилююсь!

Ще б пак!

— Слухай, мамо, ти мусиш змиритися з тим, що Луї посадять. Його зняли на відео, коли він продавав крек агентові під прикриттям. Там небагато простору для маневру.

— Знаю, знаю, — вона ковтнула кави, ледь стримуючи сльози. Потім змінила тему:

— А що тепер буде із твоєю студентською позикою?

Вона й гадки не мала, як багато грошей Марк винен, і він не збирався їй розповідати.

— Відкладу виплати. Нічого страшного.

— Зрозуміло. А якщо ти не в школі, то чим зараз займаєшся?

— Працюю там і сям. Переважно в барі. А ти як? Певно, не сидиш цілими днями з Луї.

— О, ні. Працюю на півставки в «Крогері» й на півставки в «Таргеті». А у вільний час волонтером у інтернаті для літніх людей. А коли справді нудно, йду до тюрми на побачення з ув’язненими жінками. Тюрми просто переповнені жінками. І все через наркотики, уявляєш? Присягаюся, наркотики погублять цю країну. Тож я завжди чимось зайнята й намагаюся триматися подалі звідси.

— А він увесь час чим займається?

— Спить, їсть, дивиться телевізор, грає в комп’ютерні ігри. Нарікає на свої негаразди. Я присоромила його, змусила покрутити педалі на старому велосипеді в підвалі, так він примудрився його зламати. Каже, полагодити неможливо. Час від часу купляю йому пиво, аби він замовк. Суд заборонив йому вживати спиртне, але він скиглить і скиглить, поки я не куплю. Я так собі міркую, навряд чи хтось про це взнає.

— А ти не думала позбутися його ще до суду?

— А ти міг би таке влаштувати?

— Чом би й ні? Це, мамо, називається угода про визнання вини. Луї не можна до суду, бо в нього нічого немає для захисту. Йому ж буде краще просто визнати вину й покінчити з усім.

— Але він каже, що хоче судового процесу.

— Це тому, що він ідіот, ясно? Якщо пам’ятаєш, я зустрічався з його адвокатом, коли приїздив на Різдво. Він показав мені матеріали слідства та відеозапис. Луї переконує себе, що може всміхнутися присяжним і змусити їх повірити, що поліція навмисно заманила його в цю фіктивну оборудку з наркотиками. Гадає, що вийде із зали суду вільною людиною. Такого не буде.

— А як ця угода працює?

— Дуже просто. Майже кожну кримінальну справу вирішують угодою про визнання вини. Він зізнається в злочині, уникає судового процесу, і прокурор зменшує йому строк ув’язнення. Йому світить щонайбільше десять років. Я точно не знаю, як виглядатиме ця угода, але, ймовірно, йому скостять до п’яти мінус уже відбуте. А за хорошу поведінку, враховуючи переповненість тюрем і таке інше, він може вийти десь через три роки.

— І не треба чекати до вересня?

— Точно не скажу, але наскільки мені відомо, йому ніщо не перешкоджає чимскоріш піти на угоду. І звільнити від себе цей дім.

У кутиках її вуст заграла усмішка, але тільки на мить.

— Просто не віриться, — сказала вона, відводячи очі. — Він такий хороший хлопчик.

Може й так. Через наркотики Луї ходив по лезу ножа зі старших класів школи. Постійно спалахували червоні сигнали тривоги, але батьки завжди ними нехтували. За найменших ознак нещастя вони кидалися його захищати й вірили його брехні. Вони багато йому дозволяли і тепер розплачуються.

Марк точно знав, що буде далі. Вона глянула на нього заплаканими очима й спитала:

— Марку, а ти не міг би поговорити з його адвокатом? Луї треба допомогти.

— У жодному разі, мамо. Луї сяде в тюрму, а я і пальцем не поворушу. І причина цього проста. Я добре знаю Луї, який звинувачуватиме всіх, крім себе. А крайнім призначить мене. Ти й сама це чудово знаєш.

— Ти завжди суворо до нього ставився.

— А ти завжди намагалася нічого не помічати.

У глибині дому злився бачок в унітаз. Пані Фрейжер глянула на годинник і промовила:

— Рано він устав. Я казала йому, що ти приїдеш додому на ланч.

Луї завалився до кухні, широко всміхаючись братові. Марк устав, намагаючись показати, що радий його бачити, і потрапив у ведмежі обійми. Луї нагадував грізлі, який щойно прокинувся від сплячки: неголений, із скуйовдженим волоссям і набряклими від надлишку сну очима. На ньому була старезна фуфайка «Іглз», що аж репалася на боках в районі талії, і мішкуваті гімнастичні шорти, які пасували б гравцеві в американський футбол. Босоніж, але з браслетом стеження на щиколотці. Безсумнівно, він вийшов у тому, у чому й спав.

Марк ледь стримався, аби не поглузувати з набраної ним ваги.

Луї націдив собі кави й сів за стіл.

— Про що розмовляли? — спитав він.

— Про юридичну школу, — швидко відповів Марк, аби пані Фрейжер не встигла розповісти щось про його справу.— Просто сказав мамі, що пропущу семестр. Треба реорганізуватися. Моє робоче місце зникло, ринок праці зараз поганенький, так що мені треба звести дух.

— Якось це підозріло, — зауважив Луї. — Навіщо кидати школу, коли залишився тільки один семестр?

— Я не кинув, Луї. Я відтермінував.

— Його найкращий друг наклав на себе руки, — пояснила пані Фрейжер, — і його це дуже засмучує.

— Оце так! Співчуваю. Проте злив останнього семестру виглядає доволі дивно.

«Так, Луї, але зараз ти навряд чи в тому становищі, щоби коментувати кар’єрні перспективи інших»,— подумав Марк, але вирішив уникнути напруження.

— Повір мені, Луї, — сказав він. — У мене все під контролем.

— Певен, що так і є. Скажи, мамо, а що там у горщику на плиті? Так смачно пахне!

— Тушкована яловичина. Як щодо другого сніданку?— вона вже підхопилась і, відкриваючи буфет, ошелешила Марка словами:

— Луї, Марк вважає, що тобі слід визнати вину й укласти угоду. Ти вже обговорював це зі своїм адвокатом?

«Чудово, мамо! Зараз перечухраємось».

Луї посміхнувся Марку й підколов:

— То ти вже практикуючий адвокат, Марку, га?

«Якби ж ти тільки знав».

— Аж ніяк, Луї. І я нічого не раджу. Просто ми з мамою розмовляли назагал.

— Аякже! Так, мамо, я обговорював це під час бесід зі своїм адвокатом. Якщо я визнаю вину, мене посадять із заліком часу перебування під вартою, що враховує домашній арешт із цим ось браслетиком на моїй щиколотці. Отже, або наступні шість місяців я проведу у в’язниці, намагаючись уникати банд, приймаючи холодний душ спиною до стіни, куштуючи яєчний порошок і черстві тости, або я можу пересидіти ці шість місяців тут. Вибір невеликий, чи не так?

Марк знизав плечима, наче не мав своєї думки. Одне необережне слово із цього питання тільки більше всіх пересварить, а він не хотів брати в цьому участі. Пані Фрейжер розкладала на столі паперові серветки й старі срібні прибори. Луї вів далі:

— Я не визнаю вини, незалежно від того, що ви обоє про це думаєте. Я хочу суду. Лягаві заманили мене в пастку, і я доведу це присяжним.

— Чудово! — зауважив Марк. — Певен, що твій адвокат знає, що робить.

— Він знає про кримінальні закони більше, ніж ти.

— Авжеж, — пробурчав Марк.

Луї сьорбнув кави й сказав:

— Проте я сподівався, що влітку ти пройдеш адвокатський іспит і зможеш мені хоч якось підсобити в цій справі, ну, там, посидіти поруч зі мною під час процесу, аби присяжні вважали, що в мене цілих два адвокати, розумієш? Але, здається, такому не бувати.

— Еге ж, такому не бувати. Я вирішив перепочити.

— Якщо чесно, дивно це все.

Їхня мати виставила на стіл три порції паруючої тушкованої яловичини. Луї накинувся на свою так, ніби тиждень не їв. Марк подивився на матір, потім глянув на годинник. Він був тут уже сорок хвилин і сумнівався, що витримає хоча б годину.