Бар Когут

20

КОРОЛЕМ ВАШИНГТОНСЬКИХ РЕКЛАМНИХ ЩИТІВ був химеристий адвокат із цивільних правопорушень на ім’я Расті Севідж. Неможливо було проїхати кільцевою дорогою, не зустрівши його вишкірену мармизу з позивним «Довір-Расті», яка закликала потерпілих довіритись йому. А в розрахованій на невибагливий смак телерекламі фігурували клієнти, які зазнали різноманітних фізичних ушкоджень, проте дуже задоволені, бо зробили все правильно, зателефонувавши 1-800-Довірся-Мені.

Компаньйони «Апшо, Паркер і Лейн» розглянули кілька фірм, які опікувалися справами про особисту шкоду, і вибрали Расті. На нього працювало вісім адвокатів, і декотрі з них вочевидь були справді здатні брати участь у судових процесах. Зола зателефонувала й пояснила співрозмовниці, мовляв, її чоловік серйозно постраждав у зіткненні з багатоколісною фурою, і їй треба зустрітися з Расті. Співрозмовниця пояснила, що він зайнятий «винятковою справою в федеральному суді», але один із його помічників з радістю з нею зустрінеться.

Якщо нічого не тямиш в справах про заподіяння особистої шкоди, знайди того, хто тямить. Зола записалася на зустріч під іменем, що знайшла в телефонному довіднику.

Контора була в скляному будинку біля Юніон-Стейшн. Вони з Тоддом увійшли до вестибюля, що на вигляд і за відчуттям нагадував приймальню популярного лікаря. Уздовж стін стояв шерег стільців із стосами журналів. Десяток клієнтів, деякі з ціпками й милицями, очікували прийому, перебуваючи на різних стадіях дискомфорту. Невибаглива рекламна кампанія Расті вочевидь давала свої плоди. Зола відмітилась біля стійки й отримала опитувальний бланк на планшеті. Вона заповнила формуляри фіктивними відомостями, але залишила дійсний номер своєї старої мобілки. Через п’ятнадцять хвилин їх викликав помічник адвоката та провів до просторого приміщення з кабінками робочих місць. Численний «офісний планктон» навіжено трудився за телефонами та комп’ютерами, швидко випікаючи документи. Адвокати мали свої власні кабінети по боках із видами на місто. Помічник постукав у двері одного із них, і вони увійшли до володінь Брейді Галла.

Із веб-сайту вони знали, що панові Галлу було під сорок і він випускник юрфаку Американського університету. Звичайно, він «палко захищає права своїх клієнтів» і має промовистий список «значних угод». Коли помічник вийшов, вони назвалися й усілись у шкіряні крісла навпроти пана Галла, чий робочий стіл був, либонь, трохи чистішим за міське сміттєзвалище.

Том (Тодд) пояснив, що він ліпший друг чоловіка Клавдії (Золи) Толлівер і прийшов для моральної підтримки. Той чоловік, Донні, попрохав Тома посидіти поряд із його дружиною і записувати все сказане, бо сам Донні не в змозі вийти з дому через травми.

Спочатку панові Галлу це не дуже сподобалось, і він зауважив:

— Ну, зазвичай я так не працюю. Можливо, нам потрібно буде обговорити щось особисте, конфіденційне.

— Я не проти, якщо ваша ласка. Том — вірний друг, — промовила «Клавдія».

— Ну, добре, — втомлено сказав пан Галл, маючи вигляд людини, геть виснаженої загальною надмірністю: надмірною кількістю телефонних дзвінків, надмірною кількістю дотичних справ, надмірно малою кількістю годин у добі. — Отже, ваш чоловік постраждав у аварії?— уточнив він, зиркнувши на папірець. — Розкажіть докладніше, як це сталося.

— Ну, — почала «Клавдія», — це трапилося три місяці тому. — Вона завагалася, глянула на «Тома» і спромоглася продовжити більш збуджено й стурбовано. — Він їхав додому по Коннектикут-авеню, коли біля Клівленд-парку в нього врізалась фура. Донні їхав на північ, а вантажівка на південь і чомусь вильнула вліво, заїхала за роздільну лінію і врізалась в нього. От прямо в лоба.

— Цебто з відповідальністю все очевидно? — поточнив Галл.

— За даними поліції — так. Але сам водій нічого не сказав, отже, ми й дотепер не знаємо, чому він виїхав на зустрічну смугу.

— Мені треба глянути поліційний звіт.

— Є такий, удома.

— Ви що, не принесли його? — ревнув Галл.

— Даруйте, але я ніколи таким не займалася. Звідки ж мені було знати, що треба приносити.

— Гаразд, якнайшвидше пришліть копію. А медичний? Принесли результати медичного огляду?

— Ні, пане. Я не знала, що це буде потрібно.

Галл від досади закотив очі, і тут загудів його телефон. Він глянув на нього і якусь мить здавалося, він його візьме. — Наскільки серйозно він постраждав?

— Ну, він ледь не помер. Важкий струс мозку, тиждень був у комі. Переламані щелепа, ключиця, шість ребер — одне з них простромило легеню, — нога. Він переніс дві операції і потрібна принаймні ще одна.

Схоже, Галла це вразило:

— Оце так! Добряче дісталося. А скільки коштувало лікування?

«Клавдія» знизала плечима й подивилася на «Тома», який теж знизав плечима, мовляв, звідки мені знати.

— Мабуть, тисяч двісті, десь так, — відповіла вона. — Зараз він проходить курс реабілітації, але досі не може пересуватися. Ще одна річ, пане Галле. Не знаю, що й робити. Після того, як це сталося, день і ніч дзвонять адвокати. Я вже просто не беру телефон. А ще я зв’язалася зі страховою компанією, але не певна, чи можна їм довіряти.

— Ви що! У таких випадках не можна довіряти страховим компаніям! — накинувся він так, наче вона все зіпсувала.— Не розмовляйте з ними! — Усю неуважність Галла наче рукою зняло. — Ким працював Донні?

— Водієм автонавантажувача на складі. Доволі хороша робота. Заробляє десь сорок п’ять тисяч на рік. Але після аварії вже не працює і в мене закінчуються гроші.

— Ми можемо надати проміжну позику, — задоволено сказав Галл. — Завжди так робимо. Ми не бажаємо, аби наші клієнти економили кожен пенні, поки ми домовляємося про угоду. Якщо з відповідальністю все так очевидно, як ви кажете, то ми все владнаємо, не звертаючись до суду.

— А скільки ви стягуєте? — спитала вона. «Том» ще не сказав ані слова.

— Ми нічого не стягуємо, — з погордою відповів Галл.— Немає відшкодування — немає гонорару.

«Тому» закортіло вигукнути: «Це ж треба! Я вже бачив таке на півсотні рекламних щитів». Але, звісно, він промовчав.

— Нам заплатите, коли вам заплатять, — вів далі Галл.— Наш гонорар залежить від непередбачених витрат і зазвичай становить двадцять п’ять відсотків від суми угоди. Якщо справа дійде до суду, тобто в нас буде більше роботи, візьмемо третину.

«Клавдія» і «Том» кивнули. Вони нарешті почули те, чого їх учили в юридичній школі.

— Ясно, — сказала вона. — Іще таке, пане Галле. Страхова компанія каже, що оплатить усі медичні витрати, втрачену вигоду і реабілітацію, а наостанок ще й сто тисяч доларів за угоду.

— Сто штук?! — вигукнув Галл у розпачі. — Оце типова страхова компанія! Це вони так занижують, бо у вас немає адвоката. Послухайте, Клавдіє, в моїх руках це буде справа на мільйон баксів. Скажіть цій страховій компанії нехай вони самі себе в дупу грають, хоча, ні, зачекайте, не кажіть їм нічого. Анічичирк оцінювачеві страхових збитків. До речі, що за компанія?

— «Клінч».

— А, ну звісно. Хто ж як не «Клінч»! Постійно суджуся з тими клоунами, добре їх знаю.

«Клавдія» з «Томом» трохи попустились. «Клінч» вони знайшли в інтернеті. Це була одна з провідних комерційних страхових компаній у регіоні. На своєму веб-сайті вони вихвалялися давньою традицією захисту вантажів і транспортних перевізників.

— Мільйон доларів? — перепитав «Том».

Галл перевів подих, усміхнувся, навіть спромігся гигикнути. Потім зчепив руки на потилиці, немов корифей, якому треба просвітити учнів.

— Гарантій я не надаю, зрозуміло? Я не можу належним чином оцінити жодної справи, не розглянувши всіх фактів. Поліційний звіт, результати медичного огляду, втрачена вигода, історія порушень ПДД іншим водієм і таке інше. Ще одне вкрай важливе питання — постійна непрацездатність. Може прозвучати грубо, але будьмо відверті — це шалені гроші. Проте сподіватимемося, що Донні повністю одужає, повернеться на роботу й буде любісінько працювати, наче нічого не трапилося. Якщо за даними медичного огляду все так, як ви й сказали, я вимагатиму в «Клінча» щось у районі півтора мільйона і сторгуюсь за кілька місяців.

«Том» недовірливо роззявив рота.

— Ого-го! — сказала вражена «Клавдія».— А як ви це вирахували?

— Далебі, це різновид мистецтва. Але нічого складного немає. Візьмімо медичні витрати й помножимо, скажімо, на п’ять чи шість. «Клінч», на противагу, помножить на три чи три з половиною. Окрім того, їм відома моя репутація і вони не бажатимуть зустрітися зі мною в суді, повірте мені. Цей чинник зіграє колосальну роль у перемовинах.

— То ви вже притискали їх до стінки раніше? — запитав «Том».

— Авжеж! Неодноразово! Наша контора наганяє ляку навіть на величезні страхові компанії.

«Принаймні так стверджує ваша телереклама», — подумки зазначив «Том».

— А я і не знала, — промовила нібито приголомшена «Клавдія».

Телефон на столі Галла знову задзвонив і той ледь стримав порив схопити його. Поклавши лікті на стіл, він подався вперед і сказав:

— Порядок такий. Мій помічник підготує папери. Ви з Донні підпишете договір на отримання юридичних послуг — там усе чітко і зрозуміло, жодних каверз немає. Коли ми покінчимо з формальностями, я зателефоную до страхової компанії та задам їм клопоту. Почнемо збирати медичні звіти, і понеслося. Якщо відповідальність очевидна, ми зробимо їх за півроку. Маєте ще якісь питання? — Він відверто поспішав перейти до іншої справи.

«Клавдія» з «Томом» збентежено перезирнулися і похитали головами.

— Здається, ні,— відповіла «Клавдія».— Дякую, пане Галле.

Той підвівся, простягнув руку й промовив:

— Вітаємо на борту. Ви щойно прийняли правильне рішення.

— Спасибі, — сказала вона, потискаючи йому руку. «Том» теж потиснув йому руку, і вони квапно вийшли з кабінету. Помічник вручив їм теку з написом «Новий клієнтський пакет — Довір-Расті» на обкладинці та провів їх до дверей.

Коли двері ліфта зачинилися, вони покотилися зі сміху.

— Яка чарівна консультація! — зауважила Зола.

— Основи закону про особисті пошкодження,— відповів Тодд. — Прискорений курс, який у Фоґґі-Боттомі розтягни б на чотири місяці.

— Точно. І вів би якийсь клоун, якого ніколи не рекламували на щитах.

— Тепер усе, що нам потрібно, — це один-два клієнти.

Коли Тодд рушив із місця, Зола перевірила телефон і пирснула від сміху:

— Ми розбагатіли. Марк щойно вполював у четвертому відділі ще одного КСС за шістсот готівкою.

ВИБРАТИ ПІДХОЖУ ЛІКАРНЮ задача не з простих. У місті їх дуже багато. Державна — «Потомак Дженерал» — велика, переповнена й безладна, в яку найчастіше сплавляли жертв вуличного насильства. Елітна — Джорджа Вашингтона, в яку, було, після замаху привезли пораненого Рональда Рейгана. А поміж ними щонайменше вісім інших.

Треба було із чогось починати, й вони обрали «Потомак». Тодд висадив Золу біля головного входу та поїхав шукати місце для стоянки. Як адвокатка, пані Паркер носила псевдо-дизайнерський жакет, спідницю вище колін, але не дуже коротку, доволі стильні брунатні шкіряні туфлі й копію портфеля від Гуччі, маючи вигляд фахівчині будь-якої сфери діяльності. Вона пройшла, орієнтуючись за вказівниками, до кафе на цокольному поверсі, купила каву й сіла за металевий столик чекати на Тодда. Неподалік сидів та їв морозиво підліток у візку, а поряд із ним — жінка, ймовірно, його мати. Одна з його ніг була загіпсована, із неї стирчали металеві спиці. Судячи з вигляду матері, сім’я не з багатих.

Багатіїв слід уникати, постановили компаньйони АПЛ. Грошовиті напевне знайомі зі справжніми адвокатами, а бідні — радше ні. Принаймні так вони вирішили. Біля дальньої стіни сидів чоловік років п’ятдесяти із перев’язаними щиколотками; здавалося, йому було боляче. Він сидів один, давився сандвічем.

До кафе зайшов Тодд, зупинився і оглянув приміщення. Зустрівшись очима із Золою, він відійшов купити кави. Згодом він усівся за стіл, на якому вона розклала папери з нового клієнтського пакету АПЛ, скопійованого з того, що їм видали в Расті. Він узяв один із аркушів і тихенько спитав:

— Придивилась?

Зосереджено вписуючи в бланки дурниці, вона відповіла:

— Онде хлопчик із поламаною ногою. А в дальньому кутку дядько з перев’язаними щиколотками.

Тодд, попиваючи каву, неквапом роззирнувся.

— Навряд-чи я зможу таке вдіяти,— промовила Зола.— Якось це неправильно — полювати на довірливих людей.

— Годі, Золо. Ніхто за нами не стежить. А цим людям потрібні наші послуги, і, якщо ми їх не надамо, це зробить Довір-Расті. Крім того, якщо вони скажуть нам забиратися геть, ми нічогісінько не втратимо.

— Ти перший.

— Гаразд, я беру на себе білого хлопчину, а ти того чорного дядька.

Тодд устав і дістав телефон. Він відійшов, заглиблений у розмову ні з ким, і почав крокувати по кафе. Нарізаючи кола, він, проходячи повз дитину із зламаною ногою, сказав у телефон:

— Слухай, суд уже наступного тижня. П’ятдесят тисяч ми не візьмемо, це смішно, страхова хоче тебе нагнути. Второпав? Тому я скажу судді, що ми готові судитися.

Він заховав телефон у кишеню, озирнувся і з широчезною усмішкою звернувся до хлопчика:

— Гей, кістяна нога, що трапилось?

— Зламав у чотирьох місцях, — гордовито повідомила мати. — Вчора прооперували.

Малий усміхався і був відверто задоволений увагою. Тодд подивився на гіпс і промовив, досі всміхаючись:

— Ого! Це ж треба таке. І як це тобі вдалося?

— Катався на скейтборді й наскочив на крижину.

Скейтборд = прийняття ризику на себе, ненавмисне самопошкодження. Крига = природний елемент. Можливість позову танула на очах. Тодд запитав:

— Ти був сам?

— Авжеж.

Власна необережність = когось іншого не звинуватити.

— Ну, одужуй, — побажав Тодд. Він знову дістав телефон, відповів на мовби виклик і відійшов. Чалапаючи обіч Золи, сказав їй:

— Перший гравець вибув. Твій вихід.

Він вийшов із кафе, не віднімаючи телефона від вуха. Він мав слушність — ніхто за ними не стежив, нікому не було до них діла.

Вона неквапом піднялася, поправляючи свої фальшиві окуляри. Тримаючи в одній руці клаптик паперу, а в другій телефон, вона обійшла буфет. Висока, струнка, добре вдягнена, приваблива. Той чоловік із травмованими щиколотками не міг не звернути на неї уваги, коли вона наближалася з притиснутим до вуха телефоном. Проходячи повз нього, вона йому всміхнулася. Він усміхнувся навзаєм. Відтак вона обернулася і ґречно спитала:

— Скажіть, будь ласка, а ви не пан Кренстон?

— Ні, — з усмішкою відповів той. — МакФоллом звуть.

Вона зупинилась поряд із ним, дивлячись на його забинтовані кісточки, потім спитала:

— Я адвокатка, домовилася зустрітися тут о другій з паном Кренстоном.

— Звиняйте, я не він.

Вочевидь, МакФолл був не з балакучих.

— Певно, добряча була аварія.

— Яка там аварія. У дворі послизнувся на кризі та впав. Зламав обидві щиколотки.

«От вайло!» — подумала Зола, зрозумівши, що й тут пшик.

— Ну, тримайтесь.

— Дякую.

Вона повернулася до столу й кави та з головою поринула в папери. Через кілька хвилин повернувся Тодд і прошепотів:

— Ну що там, підписала дядька?

— Ніт. Він послизнувся на кризі.

— Крига, крига. Де ж це глобальне потепління, коли воно так необхідне?

— Слухай, Тодде. Я просто до такого не надаюся. Відчуваю себе паразитом.

— Власне, так воно і є.