Бар Когут

36

МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій п’ятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:

— Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.

— Знаю, — сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.

— Я зустріну вас у вестибюлі о дев’ятій п’ятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.

— Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.

— Гаразд. Ще хтось?

— Ні. Тільки ми вдвох.

За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизьке — на територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрози — звичний робочий інструмент.

Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі куртки — типова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.

Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кав’ярні неподалік і зайшли в атрій о дев’ятій сорок п’ять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:

— Він мусить перевірити ваші документи.

Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.

Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.

«Чемний вилупок», — подумав Марк. «Тварюка», — пробурмотів тихенько Тодд.

Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу кар’єру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтер’єри порівнювати.

Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:

— Пан Фінлі та пан МакКейн.

У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґорді — збільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.

— Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.

Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.

Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму?

— Чого це? — запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.

— Є така стара репортерська традиція, — пояснив Тодд.

— Ви плануєте розшифровувати цей запис?

— Певно, так.

— Тоді дасте копію мені.

— Авжеж.

— І я теж буду записувати, — сказав Стрейхан, викладаючи свій мобільник на стіл. Двобій телефонів.

Під час цієї словесної сутички Реклі споглядав на Марка з пихатим, самовдоволеним виглядом, немовби промовляючи: «У мене є мільярди, а в тебе нічого нема. Як не поглянь, я тут головний, тож змирись із цим».

Однією з переваг вуличної практики без адвокатської ліцензії було те, що безслідно щезала стриманість. Нахабно ведучи справи в судах округу Колумбія, Марк і Тодд звикли вдавати із себе інших людей. Якщо їм щастило, стоячи перед суддями й називаючись вигаданими іменами, брати на себе обов’язки адвокатів, то їм не завдасть зусиль розіграти перед Гайндсом Реклі роль журналістів.

Марк витримав погляд не моргнувши. Зрештою Реклі заговорив:

— Ви хотіли мене бачити.

— Так, авжеж, — сказав Марк, — Ми збираємо матеріал для статті і вважаємо, що ви могли б дещо прокоментувати.

— Що за стаття?

— Ну, передусім заголовок буде такий: «Велика юридично-освітня афера». Ви або володієте, або так чи інакше керуєте кількома компаніями, яким належать вісім комерційних юридичних шкіл. Доволі прибуткових шкіл.

— Де ви бачили закон, який забороняє комусь володіти комерційною юридичною школою?

— А що, я сказав, що це протизаконно? — Марк повернувся до Тодда. — Казав я таке?

— Не чув, — відповів Тодд.

— Це не протизаконно, ми не заявляємо про злочин. Просто ці школи ніщо інше, як «фабрики дипломів», що зваблюють до вступу купу людей, незалежно від результатів їхніх іспитів, аби потім вони як студенти позичали шалені гроші заради оплати надто дорогого навчання у ваших школах. Звісно, плата за навчання йде напряму вам, а студенти випускаються з купою боргів. Приблизно половина з них не здатна пройти адвокатський іспит. Більшість із них не можуть знайти роботу.

— Це їхні проблеми, — зауважив Реклі.

— Авжеж. І ніхто не примушував їх позичати гроші, — погодився Марк.

— Ви підтверджуєте, що володієте або керуєте вісьмома юридичними школами?

— І не подумаю щось там підтверджувати чи заперечувати, особливо вам, — гаркнув Реклі. — Ким ви в біса себе уявили?

«Оце добре питання», — подумав Тодд. Усі ці вигадані імена так затьмарили його свідомість, що він часто ловив себе на спробах пригадати своє поточне прізвище.

Стрейхан саркастично засміявся і спитав:

— Чи не пощастило вам знайти якісь докази?

Марк відкрив свій обшарпаний «дипломат» і дістав звідти схему на аркуші товстого паперу площиною в дванадцять квадратних дюймів. Він розклав його раз, потім ще раз і підсунув до опонентів по столу. Це була стисла версія «стіни Ґорді»: грандіозна змова, з іменем Гайндса Реклі на чолі, під яким рясно розгалужувалося хитросплетіння його імперії.

Пару секунд Реклі дивився на схему без особливої зацікавленості, потім схопив і почав уважно роздивлятися. Стрейхан перехнябився, аби краще все бачити. Їхня найперша реакція розставить все по місцях. Якщо Ґорді правий — а вони були певні, що це так, — Реклі усвідомить, що вони сіли йому на хвіст і мають докази. Він може почати заперечувати якісь дрібниці або визнати, що є власником чи керівником цілого ряду установ. А ще він може все заперечувати й погрожувати судом.

Він спокійно поклав схему на стіл і промовив:

— Цікаво, але неточно.

— Гаразд, — сказав Марк. — Бажаєте обговорити детальніше?

— Не бажаю. Якщо оприлюдните цю схему, начувайтеся.

— Ми вчинимо позов за дифамацію і наступні десять років будемо вас марудити, — додав Стрейхан.

— Послухайте, — завдав контрудару Марк, — ви вже вдавалися до цієї тактики залякування позовом, і очевидно, що це не працює. Ми не боїмося ваших вихвалок про переслідування у судовому порядку. З нас нічого не стягнеш. Починайте вже говорити.

— Це правда, — додав Тодд. — Ми хотіли б уникнути судового позову. А що конкретно, на ваш погляд, не так у нашій схемі?

— Я не відповідатиму на ваші запитання, — відрубав Реклі. — Проте кожен недолугий журналіст мав би знати, що, згідно із законом, ні я, ані будь-хто іще, не може володіти юридичною фірмою, не будучи її компаньйоном. І жоден юрист не має права бути компаньйоном більш ніж в одній фірмі.

— Ми не стверджуємо, що ви власник чотирьох фірм, ви просто ними правуєте. Взяти, скажімо, цю фірму, «Ретліфф і Косґроув» — її очолює ваш друг Марвін Джоккеті, якому пощастило бути командитним компаньйоном у фірмі «Варанда Кепітал». Інші три фірми пов’язані в такий самий спосіб. І керуєте всією зв’язкою — ви. Наймаєте у всі чотири фірми випускників власних юридичних шкіл на привабливі ставки. Потім ваші юридичні школи рекламують ці прекрасні досягнення своїх учнів, аби звабити якнайбільше довірливих дітей, які, вступивши до студентських лав, платитимуть за вашу псевдоосвіту. Це шахрайство, Реклі, і це блискуче. Усе законно, просто непорядно.

— Отут ви помиляєтесь, хлопці, — сказав Стрейхан, знову гигикнувши, однак на цей раз із відчутними нотками стурбованості.

Задзижчав телефон Реклі. Він вийняв його з кишені, послухав і сказав:

— Добре, заходьте.

Одразу відчинилися двері, увійшов чоловік, зачинив за собою двері й став край столу з паперами в руках.

— Це Дуґ Брум, мій керівник служби безпеки, — повідомив Реклі.

Марк і Тодд подивилися на Брума, але той на них навіть не глянув. Надівши окуляри, він доповів:

— На Марка Фінлі та Тодда Маккейна нічого немає. Шукали всю ніч і вранці — все марно. Жодної статті, блогу, книжки, будь-якої згадки в інтернеті. Є Марк Фінлі, який пише про садівництво для г’юстонської газети, але йому п’ятдесят років. Ще один веде блог про Громадянську війну, але йому шістдесят. Ще один колись написав статтю в студентську газету в Каліфорнії, але після закінчення вишу став дантистом. Крім цих — нікого. Щодо Тодда Маккейна. Знайшли лише одного журналіста — живе у Флориді, пише для місцевого журналу. Отже, якщо ці двоє заявляють, що вони журналісти, то вони забуксували на старті. Щодо імен: загалом по країні нараховується чотириста тридцять один Марк Фінлі та сто сорок два Тодда Маккейна. Ми перевірили кожного, ніщо не збігається. А ось вам найцікавіше: обидва пред’явлені на вахті посвідчення водіїв, видані округом Колумбія,— хто б міг подумати! — підробки.

— Дякую, Дуге, — сказав Реклі. — Це все.

Дуг вийшов із залу й зачинив за собою двері.

Реклі та Стрейхан вищирились. Марк і Тодд намагалися зберегти самовладання. Відступати було нікуди. Марк спробував приборкати нерви, кинувшись в атаку:

— Просто вражає! Яка видатна робота!

— Справді вражає, — відгукнувся і Тодд, хоча обидва роздумували над тим, чи не кинутися прожогом до дверей.

— Гаразд, хлопці, яким тепер нема віри, зізнавайтеся, хто ви та що замислили?

— Ви не відповідаєте на наші запитання, а ми не будемо відповідати на ваші. Неважливо, хто є ми. Головне, що нам дещо відомо про вас і, якщо ми оприлюднимо наш матеріальчик, буде викрито вашу аферу, і це вам так не минеться.

— Хочете грошей? У цьому вся сіль? — допитувався Стрейхан.

— Ні, зовсім ні. Наші плани не змінилися. Знаходимо належного репортера й віддаємо все йому. У нас є файл, у якому ще багато чого цікавого. Наприклад, покази свідків: колишніх співробітників ваших юридичних фірм, які вважають, що їх просто використовували з пропагандистською метою; зізнання колишніх викладачів ваших юридичних шкіл. Є всі дані про погані результати проходження випускниками ваших шкіл адвокатського іспиту. Є дані про те, що ви збільшили прийом до шкіл у той час, як уряд відкрив позикову скарбничку для тисяч непридатних учнів. Є більше десятка особистих «подяк» від ваших студентів, які закінчили школи з обтяжливими боргами та не змогли знайти роботи. Здоровенний такий файл. І все це зіллється на перші шпальти.

— А де цей файл? — спитав Стрейхан.

Тодд заліз до кишені сорочки, вийняв «флешку» й недбало кинув її через стіл.

— Усе там. Читайте й ридайте.

Не звертаючи на це уваги, Реклі сказав:

— І в «Таймс», і в «Джорнал» у мене є зв’язки. Мене запевнили, що вони нічого про це не знають.

Марк подивився на Реклі й з превеликим задоволенням промовив:

— Брехня. Зухвала, безглузда брехня. Думаєте, ми повіримо, що ви знаєте там усіх і вся? І не просто знаєте, а вони вам довіряють настільки, щоб ділитися з вами інформацією для внутрішнього використання? Сміх та й годі! І я це чую від людини, яка ховається від пролаз-репортерів. Облиште, пане Реклі.

— Ну, — втрутився Стрейхан,— я справді знайомий з адвокатами «Таймс» і «Джорнел», і можна сміливо на всю сраку закластися, що в них немає ніякісінького бажання брати участь у процесі про дифамацію.

— Жартуєте? — розсміявся Тодд. — Та вони залюбки на це підуть, бо можна розкрутити фірму на тисячу баксів година. Вони моляться, щоб на їхніх клієнтів позивались щодня.

— Верзеш казна-що, синку, — сказав Стрейхан, аби щось ляпнути.

Схема їх явно злякала, укупі з тим фактом, що Марк і Тодд не ті, за кого себе видають. Реклі відсунув стільця, підвівся і пішов із філіжанкою до кавника. Самозванцям напоїв не пропонували. Він неквапом націдив собі зі срібного кавника, кинув у філіжанку дві грудки цукру і, поринувши в думки, повільно розмішав. Потім повернувся до столу, сів, сьорбнув і спокійно сказав:

— Ви правильно зміркували. Це справжня «бомба» для перших шпальт. Але за добу все забудеться, тому що все законно та пристойно. Я не вийшов за рамки і я навіть не розумію, навіщо я витрачаю час, аби вам це пояснювати.

— О ні, за добу не забудеться, це надовго, — заперечив Марк. — Як тільки стануть відомі всі деталі бухгалтерії юридичних шкіл і оприлюднені цифри покажуть, що ви щорічно маєте по двадцять мільйонів чистими з кожної з восьми шкіл, уся ця історія почне жити своїм життям. А прив’язка до федерального бюджету забезпечить вас нескінченним кошмаром у сфері зв’язків із громадськістю.

— Може, так, а може, й ні, — знизав плечима Реклі.

— Давайте поговоримо про «Свіфтбанк», — запропонував Тодд.

— Ні, — сказав Реклі, — нам вже набридло розмовляти, особливо з парочкою молодиків із фальшивими іменами та водійськими правами.

Тодд, не звертаючи на це уваги, вів далі:

— Згідно з реєстром Комісії із цінних паперів і бірж, «Шайло-Сквер Файненшл» має чотири відсотки «Свіфтбанку», що робить цю фірму другим за значущістю акціонером. Але ми вважаємо, що ваша частка набагато більша за це.

Реклі кліпнув очима й злегка відсахнувся. Стрейхан збентежено насупився. Марк дістав із «дипломата» ще одну схему. Він розгорнув її, але не пустив столом.

Вирішальний удар Горді з небуття.

— У нас є список найбільших акціонерів «Свіфтбанку», — розповідав Тодд. — Усього сорок. Здебільшого інвестиційні фонди, яким належить один-два відсотки компанії. Деякі із цих фондів закордонні й на перший погляд мають законні інвестиції. Але є серед них і очевидно номінальні офшорні компанії, «фасади» фірм-одноденок, які володіють частками «Свіфтбанку». Це компанії із сумнівними назвами й адресами в таких юрисдикціях, як Панама, Каймани, Багами. Проникнути за ці «фасади» майже неможливо, особливо таким недожурналістам, як-от ми. Ми не можемо виписувати повістки й ордери, не можемо прослуховувати телефони й заарештовувати. Проте ФБР, безперечно, може.

Марк пустив другий аркуш товстого паперу на той бік столу. Реклі спокійно взяв його до рук і почав вивчати схему. Вона була продовженням першої, з густим розгалуженням попід словом «Свіфтбанк». Через кілька секунд Реклі знову знизав плечима, навіть усміхнувся і сказав:

— Не впізнаю жодної із цих компаній.

— Мотлох, — буркнув Стрейхан.

— А ми й не стверджуємо, що вони пов’язані з вами, розумієте? Бо нам ніяк не докопатися до офшорних компаній.

— Я зрозумів із першого разу, — зауважив Реклі. — Чого ви хочете?

— Грошей злущити? — допитувався Стрейхан.

— Ні. Ви вже про це питали, — відповів Тодд. — Нам потрібна тільки правда. Ми хочемо, аби правда про вас і вашу велику юридично-освітню аферу опинилася на перших шпальтах газет. Тому що ми її жертви. Ми вступили до однієї з ваших «фабрик дипломів» і заборгували уряду таку купу грошей, яку ніхто з нас не здатен віддати, бо ми не можемо знайти роботу, і тепер ми просто двоє недоуків із вельми туманним майбутнім. І ми не одні такі. Тьма-тьмуща нас, пане Реклі, занапащених вами.

— Хлопець, який склав ці схеми, — наш ліпший друг, — додав Марк. — Він упав у відчай і в січні наклав на себе руки. Для того було чимало причин, багато хто винен, і ви серед них. Він узяв чверть мільйона доларів студентської позики, які перетекли у ваші кишені. Ми всі потрапили на гачок юридично-освітньої афери. Певно, він був трохи слабшим, ніж ми собі уявляли.

На обличчях Реклі й Стрейхана не відобразилося і натяку на щось подібне до каяття.

Реклі спокійно мовив:

— Спитаю ще раз. Чого ви хочете?

— Швидкої угоди по всіх шести колективних позовах проти «Свіфтбанку», — відповів Марк. — Починаючи з того, що вчинила фірма «Коен-Катлер» із Маямі.

Реклі здійняв руки вгору й затримав їх у повітрі, ніби вкрай вражений. Зрештою звернувся до Стрейхана:

— Я думав, що ми якраз домовляємося.

— Так і є, — сказав Стрейхан, насупивши брови.

Марк додав на підмогу:

— Ну, згідно з тими звітами, що з дозволу банку просочуються в пресу, йде переговорний процес щодо врегулювання, але все це триває вже дев’яносто днів. Річ у тім, що ваші юристи затягують справу. А на іншому боці мільйон клієнтів, ошуканих «Свіфтбанком», які заслуговують на компенсації.

— Та знаємо ми! — ревнув Реклі, насамкінець втративши самовладання. — Повірте, ми все це знаємо і намагаємось домовитися, принаймні я так вважав. — Він повернувся до Стрейхана, вирячився на нього й сказав: — Розберися, що там таке. — Потім звернувся до Марка: — А вам який зиск від тих позовів?

— Це секрет, — самовдоволено відповів Марк.

— Ми справді не можемо про це говорити, — додав Тодд. — Зараз майже о пів на одинадцяту. Як довго чекати, поки банк оголосить про укладення угод по всіх позовах?

— Не так швидко, — сказав Реклі. — Що там із вашими матеріалами про велику юридично-освітню аферу? Сенсацію для перших шпальт?

— Можемо домовитися, — сказав Тодд. — Завтра о четвертій дня ми зустрічаємося із репортером із «Таймс».

— Справжнім репортером? — спитав Реклі.

— Атож! Справжній шкуродер. І ми віддамо йому матеріали. І якщо він дасть їм хід — а ми не бачимо цьому жодних перепон, — ви станете злодієм місяця. А що навіть гірше, ця історія приверне увагу ФБР, що, як ви напевне знаєте, вже й так наступає на п’яти «Свіфтбанку». Крихти інформації про офшори піділлють олії до вогню.

— Це все ясно, — сказав Реклі. — До суті.

— Якщо «Свіфтбанк» упродовж доби оголосить, що угоди по всіх позовах укладено, ми не підемо на зустріч із репортером.

— І ви відступитесь?

— Відступимося. А ви прискорте укладання угод. Переконайтесь, що першими отримають гроші позивачі, згуртовані фірмою з Маямі, і, коли готівка постукає в двері домівок, ми відступимся. Ані пари з вуст. Залишимо розкручувати історію про афери з юридичними школами комусь іншому.

Реклі надовго впився в них очима. Стрейхан узяв за краще помовчати. Пройшло кілька хвилин, але за відчуттям — півгодини. Зрештою Реклі встав і сказав:

— Усе одно в банку немає ніякого вибору, окрім угоди. Заява буде сьогодні опівдні. Щодо іншого, я так розумію, мені доведеться вірити вам на слово.

Марк і Тодд встали, більш ніж готові піти звідти.

— Хоч-не-хоч доведеться вірити нам на слово, — сказав Марк.

— Тепер можете йти, — розпорядився Реклі.