Джералдова гра

3

Джессі міцно склепила очі. Шість років тому в неї був невдалий п’ятимісячний період психіатричних сеансів, але вона не розповідала про це Джералдові, бо знала, що він поставиться саркастично… а ще, ймовірно, розхвилюється через те, про що вона може пробовкатися. Джессі означила свою проблему як стрес, і Нора Калліґан, психологиня, навчила її простої техніки розслаблення.

«Більшість людей, коли чують, що треба рахувати до деся­ти, уявляють собі якогось Дональда Дака, котрий намагається тримати себе в руках, — казала Нора, — але насправді ця лічба дає можливість переналаштувати свої емоцій­ні механізми… І будь-яка людина, яка не потребує емоцій­ного переналаштування принаймні раз на день, найпевніше, має проблеми набагато серйозніші, ніж у тебе чи в мене».

Цей голос також був чіткий — достатньо, щоб викликати в Джессі невелику тужливу усмішку.

«Мені подобалася Нора. Дуже подобалася».

Чи сама Джессі знала про це тоді? Вона приголомшилася, коли зрозуміла, що не може точно пригадати. Так само як не може чітко згадати, чому припинила відвідувати Нору щовівторка. Припускала, що просто багато всього: «Ком’юніті Чест»[16], притулок для безхатьків на Корт-стріт, мабуть, нова кампанія зі збору коштів на бібліотеку — навалилось одночасно. Лайно трапляється, як зазначає ще одна нью-ейджівська банальність, яку чомусь вважають мудрістю. Усе одно відмова від сеансів, мабуть, була на краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапія триватиме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкандибає на великий груповий сеанс на небесах.

«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальців ніг. Роби так, як вона тебе вчила».

Так… чому б і ні?

«Один — мої ступні, пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток».

От тільки великі пальці ніг у неї скидалися на голівки фігурних молотків, а інші вісім були смішно скрючені.

«Два — ноги мої, чудові та довгі».

Ну, не такі вже й довгі — зрештою, її зріст лише п’ять і сім[17], ще й при низькій талії, — але Джералд наполягав, що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управлінні з питань сексапільності. Джессі такі заяви завжди приємно тішили, вони здавалися цілком щирими з його боку. Якимсь чином він проминав її гидкі, наче вузли яблуні, коліна та тлусті стегна.

«Три — моя вульва, що гарне, те не вбоге».

Гарненька, — трішки занадто гарненька, багато хто відзначив би, — але не дуже зрозуміла. Джессі трішки підняла голову, ніби щоб роздивитись об’єкт, про який ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очі не обов’язково потрібні, бо з цим атрибутом вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз, естетична краса якого — на рівні погано загоєного шраму. Джессі вважала, що ця річ, цей орган — насправді просто глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс із м’язів, — не має бути невичерпним джерелом мітів, проте все одно зберігає свій мітичний статус у колективному мисленні чоловіків. Це ж така магічна долина, правда? Обора, куди врешті-решт заганяють навіть найдикіших єдинорогів.

— Матінко Макрі[18], ну й хуєта, — промовила Джессі, злегка усміхнувшись, але не розкриваючи очей.

Але ж це не хуєта зовсім. Той розріз — об’єкт хіті кожного чоловіка, принаймні гетеросексуального, але водночас часто об’єкт їхнього незбагненного презирства, недовіри й ненависті. Цей темний гнів звучить не в усіх їхніх жартах, але в багатьох, а в деяких він прямо попереду, наче набрякла рана: «Що таке жінка? Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Припини, Джессі, — наказала Господинька Берлінґейм. Голос у неї був засмучений і згидований. — Негайно припини».

Джессі вирішила, що це добра думка, тож повернулася до Нориної лічби. Чотири — стегна (заширокі), а п’ять — живіт (затовстий). Шість — груди, які вона вважала своєю найкращою рисою; Джералда ж, підозрювала вона, трішки відлякували обриси блакитних вен під гладенькими схилами її випинів. Груди дівчат із розгорток його журналів не містять таких натяків на внутрішню водопровідну систему. У дівчат із розгорток також нема дрібних волосків на ареолах.

Сім — її надто широкі плечі, вісім — шия (яка раніше була гарна, але за останні кілька років стала остаточно курячою), дев’ять — волосся, що випадає, і десять…

«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! — люто розірвав тишу прямолінійний голос. — Це що за тупа гра така?»

Джессі міцніше заплющила очі, шокована глибиною гніву в голосі й налякана його окремістю. Через гнів здавалося, ніби голос долинає не зі стрижневого кореня її розуму, а це радше непроханий гість — чужий дух, що вирішив заволодіти нею, наче дух Пазузу заволодів дівчинкою в «Екзорцисті».

«На це не хочеш відповісти? — запитала Рут Нірі, або ж Пазузу. — Окей, може, це заскладно. Я тобі спрощу запитання, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану літанію Нори Калліґан для розслаблення на мантру самоненависті?»

«Ніхто, — смиренно подумала у відповідь Джессі й одразу зрозуміла, що прямолінійний голос не прийме таку відповідь, тож додала: — Господинька. Це вона».

«Ні, не вона, — одразу ж заперечив голос Рут. У ньому вчувалась огида до цієї лінивої спроби перекинути провину. — Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана, але в душі вона досить приємна, та й наміри в неї завжди були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин список, відверто злі, Джессі. Хіба ти не бачиш? Хіба не…»

— Я нічого не бачу, бо заплющила очі, — промовила вона тремким дитячим голосом. Джессі ледь не розплющила їх, але щось підказало, що це тільки погіршить ситуацію.

«Хто це, Джессі? Хто навчив тебе, ніби ти гидка й нікчемна? Хто вибрав Джералда Берлінґейма на роль спорідненої душі й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато років до того, як ви познайомилися на вечірці для самотніх членів Республіканської партії? Хто вирішив, що він не лише те, що тобі треба, а й саме те, чого ти заслуговуєш?»

Докладаючи нелюдських зусиль, Джессі посунула цей голос — усі голоси, як вона палко сподівалася, — геть з розуму. Вона знову завела свою мантру, цього разу вголос:

— Один — мої ступні, пальців десяток; два — ноги мої, чудові та довгі; три — моя вульва, що гарне, те не вбоге; чотири — це стегна, пишні й налиті; п’ять — це живіт, де вся їжа лежить.

Вона не пам’ятала решту рим (мабуть, і на краще, бо Джессі мала підозри, що Нора сама їх скаверзила, одним оком позираючи на публікацію в якомусь із м’яких і млосних журналів самодопомоги на журнальному столику в приймальні), тож продовжила без них:

— Шість — це груди, сім — це плечі, вісім — це шия…

Джессі спинилася, щоб перевести дух, і з полегшенням відзначила, що серцебиття сповільнилося з галопу до швидкого бігу.

— …дев’ять — це підборіддя, а десять — очі. Очі, розплющтеся!

Вона доповнила слова діями, і навколо спалахнула яскравим існуванням спальня, якась наче оновлена і — принаймні на мить — майже така ж гарна, як тоді, коли вони з Джералдом провели в цьому будинку своє перше літо. У 1979 році, часі, що раніше звучав ніби з наукової фантастики, а зараз здавався до неможливості давнім.

Джессі глянула на сірі стіни, обшиті деревом, високу білу стелю, на якій відбивалося мерехтіння з озера, і два великих вікна обабіч ліжка. Вікно ліворуч виходило на захід, з нього простягався вид на терасу, схил за нею та несамовито ясну блакить озера. Вікно праворуч дарувало менш романтичний краєвид — під’їзна доріжка та її сіра стара дама Мерседес, якій вісім років і яка почала демонструвати перші дрібні цятки іржі на нижньому молдингу.

Прямо перед собою Джессі бачила обрамленого батікового метелика, що висів на стіні над комодом, і згадала забобонну відсутність подиву від того, що це подарунок від Рут на тридцятий день народження. Зі свого місця Джессі не могла розгледіти маленькі червоні шви підпису, але знала, що він там є: «Нірі, 1983», також рік зі сторінок наукової фантастики.

Неподалік від метелика (шалено випинаючись на загальному тлі, хоча їй так ніколи й не вдалося зібрати достатньо сили, щоб указати на це своєму чоловікові) на хромованому гачку висів Джералдів пивний кухоль братства «Альфа-Гамма-Ро». Воно не було якоюсь дуже яскравою зіркою в усесвіті братерств — інші братчики називали його «Альфа-­Гімня-Ро», — але Джералд носив їхній значок із певною гордістю, тримав на стіні той кухоль і щороку в червні пив із нього перше пиво літа. Це була своєрідна церемонія, спостерігаючи яку Джессі ще задовго до сього­днішнього торжества іноді загадувалася, чи була вона психічно правоможною, коли одружилася з Джералдом.

«Хтось мусив це припинити, — тоскно подумала вона. — Хтось мусив, бо ж подивіться, на що воно вийшло».

На кріслі на іншому боці дверей ванної Джессі бачила викличні кюлоти та блузку без рукавів, яку вона вдягнула в цей недоречно теплий осінній день. Її ліфчик висів на ручці дверей ванної. А перетинаючи покривало та її ноги, перетворюючи дрібні м’які волосинки на стегнах на золоті дротини, лежала яскрава смуга денного сонячного сяйва. Не квадрат світла, що лежав майже по центру покривала о першій дня, не прямокутник, що лежав там о другій. Це була широка смуга, яка невдовзі звузиться до стрічки, і хоча якесь аварійне відключення електроенергії вже встигло спаскудити показники цифрового годинника-радіо на комоді (він постійно блимав 00:00, наче невтомний неоновий знак над баром), смуга світла означає, що доходить четверта дня. Невдовзі смуга почне зісковзувати з ліжка, і Джессі побачить тіні в кутках і під столиком біля стіни. А коли стрічка стане струною, повзучи спочатку по підлозі, а тоді спинаючись дальньою стіною й помалу меркнучи, ці тіні почнуть виповзати зі сховків і розходитися кімнатою, ніби чорнильні плями, пожираючи світло й розростаючись. Сонце рухається на захід. За годину, максимум за півтори воно почне опускатися, а через сорок хвилин настане темрява.

Ця думка не спричинила паніки — принаймні поки що, — проте розум накрило мембраною мороку, а серце заповнила волога атмосфера жаху. Джессі побачила себе прикутою до ліжка і Джералда внизу мертвого на підлозі. Побачила, як вони лежать тут у темряві довгий час після того, як чоловік із бензопилою пішов до своєї дружини й дітей у гарно освітленому домі, собака пошкандибав кудись, і за компанію їй править лише довбана гагара на озері — і більш нікого.

Містер і місіс Берлінґейми проводять свою останню довгу ніч разом.

Споглядаючи пивний кухоль і батікового метелика, двох неочікуваних сусідів, яких можна терпіти лише в такому домі на одну пору року, Джессі подумала, що оскільки так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча набагато менш приємно) можна й зануритися в імовірні версії майбутнього. Справді важкою роботою здавалося залишатися в теперішньому, але вона міркувала, що краще зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану дій. Ця паршива ситуація, мабуть, стане ще паршивішою, якщо Джессі вчинить інакше. Їй не можна розраховувати, що якийсь deus ex machina[19] дістане її з цієї трясовини, і це неприємно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекає бонус: вона вбереже себе від зніяковіння, коли лежатиме тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа відмикатиме її, питатиме, якого дідька тут відбулося, ще й удосталь намилується на гоже біле тіло новоспеченої вдови.

Також відбувалися ще дві речі. Джессі багато б віддала, щоб відтермінувати їх, принаймні тимчасово, але не мог­ла. Їй потрібно в туалет, а ще вона відчувала спрагу. Наразі потреба випустити була сильнішою за потребу отримати, але турбувало її саме бажання пити. Наразі воно не дуже нестерпне, але це зміниться, якщо їй не вдасться скинути наручники й дістатися до крана. Зміниться так, що вона навіть не хоче про це думати.

«Буде смішно, якщо я помру від спраги за двісті ярдів від дев’ятого за розміром озера в Мейні», — подумала Джессі й похитала головою. Це не дев’яте за розміром озеро в Мейні, про що вона думає? То озеро Дарк-Скор, куди вона з батьками, братом і сестрою їздили стільки років тому. Ще задовго до появи голосів. Ще задовго до…

Джессі обірвала цю думку. Різко. Минуло вже багато часу, відколи Джессі востаннє думала про озеро Дарк-Скор, і зараз не має наміру повертатися до цього, і наручники тут ні до чого. Краще вже про спрагу думати.

«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та й усе. Ти хочеш пити, тому що знаєш, що не можеш встати й узяти собі води. Тут усе просто як двері».

Але це неправда. Вона посварилася з чоловіком, і два швидкі удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову реакцію, що призвела до його смерті. Джессі сама зараз відчуває наслідки значного вибуху гормонів. Термін, яким це можна назвати, — шок, а одним з найпоширеніших симптомів шоку є спрага. Їй, мабуть, варто тішитися, що в роті не сухіше, ніж зараз, принаймні поки що, і…

«І, можливо, я зможу щось удіяти принаймні з цим».

Джералд був квінтесенцією людини звички, і однією з його традицій було тримати зі свого боку полиці над узголів’ям ліжка склянку води. Джессі викрутила голову вгору й праворуч — і так, ось вона, висока склянка води з невеличким скупченням напіврозталих кубиків льоду, що плавали зверху. Без сумніву, склянка стоїть на підставці, щоб на полиці не лишилося кільця — це ж Джералд, такий уважний до дрібниць. На склянці, ніби піт, проступили краплинки конденсату.

Дивлячись на це, Джессі відчула перший укол справжньої спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскільки це дозволяв ланцюг лівого наручника. Його довжина була лише шість дюймів, але Джессі вдалося пересунутись на Джералдів бік ліжка. Змінивши позицію, вона побачила на лівому боці покривала кілька темних плям. Джессі кілька секунд розсіяно дивилася на них, доки не згадала, як під час агонії Джералд спорожнив сечовий міхур. Тоді швиденько повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картон­ному кружальці, мабуть, із рекламою якогось бренду япівського пива, найпевніше «Бекс» чи «Гайнекен».

Вона потяглася вгору, повільно, прагнучи, щоб вдалося дотягнутися. Не вдалося. Кінчики пальців зупинилися за три дюйми від склянки. Укол спраги — слабке стискання горла, слабке пощипування язика — знову вдарив і зник.

«Якщо ніхто не прийде або якщо я не придумаю, як вибратися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку навіть дивитися».

У цій думці вчувалася холоднокровна розважливість, що вже лякало. Але ж завтра зранку її тут уже не буде, ось у чому річ. Це ж просто дурниці. Божевілля. Дурка. Про це навіть немає сенсу думати. Це…

«Припини, — урвав думки прямолінійний голос. — Просто припини».

І Джессі припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця думка не зовсім дурнувата. Джессі відмовилася прийняти чи навіть роздумувати над тим, що вона може тут померти, — ось де справжня дурка, — але якщо вона не змете павутиння зі старої мисленнєвої машинерії й не запустить її, то ймовірно, доведеться провести тут кілька довгих і незручних годин.

«Довгих, незручних… і, можливо, болючих, — нервово пробурмотіла Господинька. — Але ж біль стане спокутою, правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподіваюся, я не набридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити своє молочко…»

— Таки набридаєш, Господинько, — перебила її Джессі.

Вона не пригадувала, щоб коли-небудь відповідала внут­рішнім голосам уголос. Замислилася, чи не божеволіє. Вирішила, що їй, правду кажучи, похер, принаймні поки що.

Джессі знову заплющила очі.