Джералдова гра

11

14 серпня 1965 року — приблизно два роки від дня, коли згасло сонце. День народження Вілла. Увесь день він ходить і урочисто заявляє всім навколо, що прожив по року на кожний інінг у бейсболі. Джессі не може зрозуміти, чому для її брата це настільки важливо, але, очевидно, так є, і вона вирішує, що як Вілл хоче порівнювати своє життя з бейсбольним матчем, це цілком нормально.

Протягом певного часу все, що відбувається на вечірці з нагоди дня народження її молодшого брата, цілком нормально. Так, на електрофоні грає Марвін Ґей, але це не та погана, небезпечна пісня. «Себе я пошаную, — співає Марвін глумливо-погрозливо. — І від тебе почухраю… ма-лааа». По правді, досить мила пісня, та й цей день, принаймні поки що, навіть кращий, ніж нормальний. Словами двоюрідної тітки Кетрін, «ліпшіше не буває». Навіть тато так думає, хоча спочатку він не був у захваті від ідеї повернутись у Фалмут на Віллів день народження, коли йому це запропонували. Джессі почула, як він сказав: «Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою» — її мамі, а від цього стало добре їй, бо саме вона, Джессі Мейгут, донька Тома й Саллі, сестра Вілла й Медді, мати нікого, це запропонувала. Саме тому він тут, а не в Сансет-Трейлз.

Сансет-Трейлз — це сімейна резиденція (після трьох поколінь безладного розширення родини вона стала досить великою, щоб зватися комплексом) на північному березі озера Дарк-Скор. Цього року вони зламали традиційні дев’ять тижнів усамітнення там, оскільки Вілл хоче — принаймні раз, сказав він мамі й татові з інто­націями благородно стражденного старого вельможі, який знає, що невдовзі не зможе обманювати стару з косою, — влаштувати день народження не лише з сім’єю, а й з друзями.

Спершу Том Мейгут цю ідею ветує. Він біржовий мак­лер, що ділить час між Бостоном і Портлендом та роками розповідає сім’ї, щоб не вірили в усю ту пропаганду, ніби чоловіки, які ходять на роботу в краватках і сорочках із білими комірцями, весь день байдикують: чи то базікають біля кулера, чи то надиктовують запрошення на ланч гарним білявкам з відділу стенографісток.

— Жоден голодрабий фермер округу Арýстук не гарує над своєю картоплею більше, ніж працюю я, — часто каже він їм. — Встигати за ринком нелегко, і це дуже гламурна робота, що б ви там не чули на противагу.

Правда полягає в тому, що ніхто з них нічого особливо й не чув на противагу. Усі вони (певно, включно з дружиною, хоча Саллі ніколи б у цьому не зізналася) думають, що його робота нудніша, ніж осляче лайно, і лише Медді бодай слабко розуміє, чим же батько займається.

Том наполягає, що йому потрібен цей час на озері, щоб відновитися від стресів на роботі, і що в майбутньому в його сина ще буде вдосталь днів народження з друзями. Віллу ж лише дев’ять, а не дев’яносто.

— І крім того, — додає Том, — дні народження з друзяками насправді не такі вже й веселі, доки ви ще не можете собі дозволити розпити барильце-два пивка.

Тож Віллів запит на те, щоб відсвяткувати його день народження у звичному сімейному домі на узбережжі, мабуть, не задовольнили б, якби не раптова підтримка цього плану з боку Джессі (і для Вілла це тим більше несподівано, бо Джессі на три роки старша і частенько він не впевнений, чи вона взагалі пам’ятає, що має брата). Після її першої солодкоголосої пропозиції, мовляв, можливо, було б весело повернутися додому — звісно, лише на два-три дні — і провести вечірку в саду, з крокетом, бадмінтоном, барбекю і японськими ліхтариками в присмерку, Том ставиться до цієї думки вже тепліше. Він із тих чоловіків, які вважають себе «вольовими засранцями» і яких інші часто називають «впертими цапами». Що б із цього ви не вибрали, Том завжди був твердим, коли впирався ногою… і випинав щелепу.

Коли йдеться про те, щоб зрушити його — змусити передумати, — молодшій доньці завжди щастить більше, ніж усім іншим разом узятим. Джессі постійно знаходить шлях до батькового розуму через якусь бійницю чи таємний прохід, куди не можуть дістатися інші члени сім’ї. Саллі вважає — з певною часткою слушності, — що їхня середульша дитина завжди була Томовою улюбленицею і Том дурить себе, не вірячи в те, що інші й так знають. Медді з Віллом бачать це простіше. Вони вважають що Джессі підлизується до батька, а він страшенно її розпещує.

— Якби тато побачив, що Джессі курить, — казав Вілл старшій сестрі рік тому, після того як Медді влаштували домашній арешт за таке ж порушення, — він би їй, певно, ще й запальничку купив.

Медді засміялася, погодилася та обійняла брата. Ні вони, ні їхня мати не мали жодного уявлення про таємницю, що купою гнилого м’яса лежить між Томом Мейгутом і його молодшою донькою.

Сама Джессі вважає, що просто підтримує ідею братика, заступається за нього. Джессі не має поняття, принаймні на поверхні розуму, наскільки ж почала ненавидіти Сансет-Трейлз і наскільки хоче звідти забратися. Також вона зненавиділа озеро, яке колись так палко любила, а особливо його слабкий безбарвний запах мінералів. До 1965 року вона навіть не зможе там плавати, і в найспекотніші дні також. Вона знає, що мама думає, ніби це через її форми (Джессі рано почала розквітати, як і сама Саллі, і у дванадцять років уже майже повністю мала фігуру жінки, якою стане), але це не через форми. Джессі звикла до цього і знає, що в будь-якому зі старих вицвілих купальників «Джентзен», яких у неї два, вона далеко не пін-ап модель із «Плейбоя». Ні, річ не в грудях, не в стегнах, не в дупі. Це все той запах.

Які б причини й мотиви не вихорилися під поверхнею, старший командир сім’ї Мейгут зрештою схвалив запит Вілла. Учора вони повернулися на узбережжя, завбачливо, щоб у Саллі (якій охоче допомогли обидві доньки) був час підготувати все до вечірки. І зараз 14 серпня, а це, безумовно, апофеоз літньої пори в Мейні, днина небес кольору вицвілих джинсів і товстих білих хмар, і все це освіжене різким солоним бризом.

У глибині штату — яка включає район озер, де на березі Дарк-Скора, ще відколи дідо Тома Мейгута в 1923-му збудував там першу хатину, стоїть Сансет-Трейлз, — ліси, озера, ставки й болота лежать, душачись від температурного режиму не нижче дев’яноста[41] й вологості одразу під точкою роси, але тут, на узбережжі, температура лише вісімдесят[42]. Морський бриз — бонус, що дозволяє навіть не брати вологість до уваги, а також розганяє комарів. На газоні повно дітей, здебільшого друзів Вілла, але також і дівчат, що кентують із Медді й Джессі, і принаймні сього­дні, mirabile dictu[43], усі вони начебто ладнають між собою. Ще не було жодної сварки, і близько п’ятої години, коли Том підносить до губ перший за цей день мартіні, він глипає на Джессі, яка стоїть неподалік, завдавши собі на плече крокетний молоток, наче вартовий рушницю (і, очевидно, тримається на відстані, з якої можна почути начебто недбалу розмову між чоловіком і дружиною, яка, проте, може виявитися проникливим прицільним компліментом для його доньки), а тоді знову на дружину.

— Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою, — каже він.

«Краще, ніж непоганою, — думає Джессі. — Абсолютно чудовою й цілком бомбезною, якщо чесно». Хоча насправді це не те, що вона має на увазі, не те, що вона думає по-справжньому, але озвучити решту буде небезпечно. Це було б випробуванням долі. Насправді ж вона думає, що цей день бездоганний — ну просто пречудовий деньок. Навіть пісня, що реве з переносного програвача Медді (його старша сестра Джессі з такої нагоди притарабанила на задній двір, хоча зазвичай для неї це Велика Недоторканна Реліквія), досить нормальна. Джессі так ніколи й не вподобає Марвіна Ґея, так само як той слабкий мінеральний запах, що доноситься з озера в гарячі літні дні, але ця пісня нормальна. Себе не пошаную, як скажу, що ти не краля… ма-лааа — дурна пісня, але не загрозлива.

Зараз 14 серпня 1965 року, день, що був, день, що досі є в думках сплячої жінки, прикутої до ліжка в будинку на березі озера за сорок миль на південь від Дарк-Скор (але з тим же мінеральним запахом, тим же гидким духом, що виникає в гарячі літні дні й навіює спогади); і хоча дванадцятирічна дівчинка, якою Джессі була, не бачить Вілла, що підкрадається ззаду, поки нахиляється над м’ячем для крокету й перетворює свій зад на надто привабливу мішень для хлопця, який прожив лише рік за кожний інінг, частково вона розуміє, що він там, і саме це — той шов, де сон переходить у кошмар.

Вона прораховує удар, зосереджуючись на ворітцях, розміщених за шість футів. Важка ціль, але не неможлива, і якщо вона проведе м’яч через них, то, можливо, таки дожене Каролін. Було б непогано, бо Каролін завжди виграє в крокет. А тоді, тільки-но вона заносить молоток назад, музика з програвача змінюється.

«Оу, хай мене всі чують, — співає Марвін Ґей, цього разу, на думку Джессі, не просто глузливо-погрозливо, — особливо, дівчата, ви…»

Засмаглі руки Джессі вкриваються сиротами.

«…я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема… Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

Пальці німіють, і вона втрачає відчуття молотка в руках. Зап’ястки щипає, ніби вони замкнуті в

(колодці Господинька в колодці приходьте й подивіться на Господиньку в колодці приходьте й посмійтеся з Господиньки в колодці)

невидимих лещатах, а серце враз наповнюється відчаєм. Це інша пісня, неправильна пісня, погана пісня.

«…але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Джессі дивиться на групку дівчат, які чекають, щоб вона вдарила, і бачить, що Каролін зникла. На її місці стоїть Нора Калліґан. Її волосся зав’язане в коси, на кінчику носа — плямка білого цинку, вона взута в жовті кросівки Каролін, а на шиї має медальйон Каролін, усередині якого маленька фотографія Пола Маккартні, — але ті зелені очі — Норині, і вони дивляться на неї з глибоким дорослим співчуттям. Джессі раптом згадує про Вілла — якого, без сумніву, підбили на це другани, жваві від «кóли» й німецького шоколадного торта, як і сам Вілл, — який крадеться позаду неї, готовий зробити їй нижній ляпанець. Коли він це зробить, Джессі відреагує гостро, крутнеться й заліпить йому по зубах, мабуть, не зовсім зіпсувавши вечірку, але точно надщербивши її ідеальну гладкість. Вона намагається відпустити молоток, щоб випрямитись і обернутись, поки ще нічого з цього не трапилося. Вона хоче змінити минуле, але воно важке. Джессі усвідомлює, що змінити його — це наче пробувати підняти будинок за ріг, щоб подивитися під ним у пошуках чогось загубленого, забутого й прихованого.

Позаду неї хтось підкрутив звук на Меддіному програвачі, і та страшна пісня волає голосно як ніколи, тріумфально, по-садистськи: «АЛЕ ТАК МЕНІ БОЛИТЬ… ТАК ВОНА МЕНЕ РАНИТЬ… ХОЧ ХТОСЬ, ХОЧ ДЕСЬ… СКАЖІТЬ ЇЙ, ЩО ЦЕ ПРОСТО ЗЛО ЯКЕСЬ…»

Джессі робить іще одну спробу позбутися молотка, викинути його — але не може. Він ніби прикутий до неї наручником.

«Норо! — кричить вона. — Норо, допоможи! Зупини його!»

(У цю мить сну Джессі простогнала вперше, ненадовго відлякавши собаку від тіла Джералда.)

Нора повільно й похмуро хитає головою. «Джессі, я нічим тобі не допоможу. Мусиш самотужки — всі ми мусимо. Зазвичай я не кажу цього своїм пацієнтам, але, думаю, у твоєму випадку краще бути чесною».

«Ти не розумієш! Я не можу знову це пережити! НЕ МОЖУ!»

«Ой, та не кажи дурниць, — раптом нетерпляче відповідає Нора. Вона починає відвертатися, ніби більше не може дивитися на звернене догори ошаліле обличчя Джессі. — Не вмреш, це ж не отрута якась».

Джессі скажено роззирається (хоча все одно не може випростатися, припинити демонструвати братові спокусливу мішень) і бачить, що її подруга Таммі Гоу зникла. На її місці, у її білих шортах і жовтому ліфчику стоїть Рут Нірі. Вона тримає в руках крокетовий молоток Таммі в червону смужку в одній руці, а в другій — цигарку. Рот вигнутий у звичній сардонічній посмішці, але очі серйозні й сповнені жалю.

«Рут, допоможи! — кричить Джессі. — Ти мусиш мені допомогти!»

Рут глибоко затягується цигаркою, тоді розтирає її в траву корковою підошвою сандалів Таммі Гоу. «Йопсель-мопсель, дівко, він тебе просто під сраку лясне, а не електро­шокер туди запхає. Ти це знаєш так само добре, як і я, у тебе вже це було. З чого такий переполох раптом?»

«Він не лише ляпне! Не лише, ти знаєш!»

«Пугач-гугач пугугукне й ляпне»[44], — відповіла Рут

«Що? Що це оз…»

«Це означає: як я можу ХОЧ ЩОСЬ знати? — випалює у відповідь Рут. На поверхні голосу відчувається гнів, а під ним глибокий біль. — Ти не розповіла мені — нікому не розповіла. Ти втекла. Втекла, наче кролиця, що побачила в траві тінь якогось пугача-гугача».

«Я НЕ МОГЛА розповісти!» — пищить Джессі. Вона вже бачить тінь на траві поруч, ніби та оприявнилася зі слів Рут. Але це тінь не пугача, а її брата. Вона чує притлумлене гиготіння його друзів, знає, що він уже тягнеться рукою, і все одно не може випрямитися, ба навіть поворухнутися. Вона не може змінити те, що станеться, і розуміє, що в цьому сама суть кошмару і трагедії.

«Я НЕ МОГЛА! — знову кричить вона Рут. — Я не могла взагалі! Це вбило б маму… або знищило нашу сім’ю… або й те, й те! Він сказав! Тато сказав!»

«Не хочеться бути тією, хто розкриє для тебе цю сенсацію, дівулю-привітулю, але твій старенький дорогенький тато у грудні вже дванадцять років як лежатиме в землі. І ще, може, ми поділимося бодай частинкою цієї мелодрами? Він же не повісив тебе за соски на мотузці для білизни й підпалив, правда ж?»

Але Джессі не хоче цього чути, не хоче думати — навіть уві сні — про будь-яку переоцінку похованого минулого. Коли кості доміно починають падати, хтозна, де це падіння закінчиться. Тож вона прикриває вуха від слів Рут і продовжує свердлити свою колишню сусідку по кімнаті тим глибоким благальним поглядом, від якого Рут (чия напоказ міцна личина ніколи не була завглибшки навіть із шар глазурі) часто сміялася й здавалася, погоджуючись робити те, що вимагала Джессі.

«Рут, ти мусиш допомогти мені! Мусиш!»

Проте цього разу благальний погляд не спрацював. «Ні, дівулю, я так не думаю. Сестринства Сьюзі вже нема, час затикати роти скінчився, втеча поза обговоренням, а прокидатися — не варіант. Це таємничий поїзд, Джессі. Ти — кішечка, я — пугач. Поїхали, всі на борт. Пристебніть паски безпеки, пристебніть міцно. Від цього атракціону вам дах знесе».

«Ні!»

Але тепер, на превеликий жах Джессі, день починає темнішати. Можливо, це хмара прикриває сонце, але вона знає, що ні. Сонце гасне. Скоро в літньому полудневому небі світитимуть зірки, а старий пугач-гугач пугугукатиме на голубку. Настав час затемнення.

«Ні! — знову кричить вона. — Це було два роки тому!»

«У цьому, дівулю, ти помиляєшся, — каже Рут Нірі. — Для тебе це так і не закінчилося. Для тебе сонце згасло і більше не світило».

Вона розкриває рота заперечити, сказати Рут, що та так само перебільшує все, як і Нора, яка постійно штовхала її до дверей, що їх Джессі не бажала відчиняти, яка постійно запевняла її, що вдосконалити теперішнє можна лише розібравшись із минулим — наче можна вдосконалити смак теперішньої вечері, обмазуючи її червивими залишками вчорашньої. Вона хоче сказати Рут, так само як сказала Норі в день, коли назавжди вийшла з її кабінету, що є велика різниця між тим, щоб жити з чимсь і бути в чогось у полоні. «Ви, дурепи набиті, не розумієте, що Культ Себе — це просто черговий культ?» — хоче сказати вона, та не встигає навіть розкрити рота, як відбувається вторгнення: долоня поміж її злегка розведених ніг, великий палець грубо впирається в розколину сідниць, пальці тиснуть матеріал її шортів прямо над піхвою, і цього разу це не долоня брата. Долоня між ногами набагато більша, ніж Віллова, і зовсім не невинна. По радіо грає та погана пісня, зорі світять о третій дня, і це

(не вмреш це ж не отрута якась)

те, як великі люди ляскають одне одного між ніг.

Джессі рвучко обертається, очікує побачити батька. Щось схоже він зробив їй під час затемнення, річ, яку, на її думку, скигливі культсебешниці, життявминульниці, як Рут і Нора, назвали б розбещенням неповнолітніх. Що б то не було, це він — у цьому вона точно впевнена, — і Джессі боїться, що влаштує жахливе покарання за те, що він вчинив, якою б серйозною чи тривіальною та річ не була: підніме крокетний молоток і вгатить ним його в обличчя, трощачи ніс і вибиваючи зуби, а коли він упаде в траву, прийдуть собаки й пожеруть його.

От тільки позаду неї стоїть не Том Мейгут. Це Джералд. Він голий. Пеніс адвоката стирчить з-під рожевого купола живота. У руках — по парі поліційних наручників «Кріґ». Він простягає їх їй у цій химерній денній темряві. Неприродне зоряне сяйво відбивається на піднесених щелепах цих інструментів зі штампами Ч-17, бо його барига не зміг дістати Ж-23.

«Ну давай, Джесс, — промовляє він шкірячись. — Не прикидайся, ніби ти не в курсі. Крім того, тобі ж сподобалося. Той перший раз ти так кінчила, що мало не вибухнула. І мені не соромно сказати, що це була найкраща їбля в моєму житті, настільки класна, що вона мені іноді сниться. А знаєш, чому було настільки класно? Бо тобі не потрібно було брати на себе жодної відповідальності. Майже всім жінкам більше подобається, коли чоловік повністю все бере на себе, — це достеменний факт жіночої психології. Ти кінчала, коли тато розбещував тебе, Джессі? Та сто пудів. Закладаюся, що кінчила так сильно, що мало не вибухнула. Може, культ­себешниці й сперечатимуться про це, але ж ми знаємо правду, так? Одні жінки здатні казати, що хочуть цього, а деякі потребують, щоб чоловік сказав їм, що вони цього хочуть. Ти — з других. Але це нормально, Джессі. Для цього й потрібні наручники. І це ніколи не були звичайні наручники. Це браслети кохання. Тому надінь їх, кохана. Надінь».

Вона задкує, трусячи головою, не знаючи, сміятися чи плакати. Тема нова, але риторика надто знайома. «Джералде, ці адвокатські штучки на мене не діють: я надто довго одружена з одним знавцем. Ми обоє знаємо, що з наруч­никами ніколи не йшлося про мене. Вони були для тебе… відверто кажучи, щоб ти міг трішки пробудити свого старого спитого олов’яного солдатика. Тому свою їбануту версію жіночої психології прибережи для когось іншого, окей?»

Джералд обізнано й бентежно всміхається. «Гарна спроба, мала. Не поцілила, але спроба офігенна. Найкращий захист — напад, так? Здається, я тебе цього навчив. Але неважливо. Зараз роби вибір. Або надінь браслети, або махни молотком і знову вбий мене».

Вона роззирається і з наближенням паніки й відчаю усвідомлює, що всі на Вілловій вечірці дивляться на її сутичку з цим голим (тобто в самих окулярах), ожирілим, сексуально збудженим чоловіком… і тут не лише її родина й друзі дитинства. Біля миски з пуншем стоїть місіс Гендерсон, яка буде її кураторкою на першому курсі коледжу, на патіо видно Боббі Гейґена, який поведе її на випуск­ний бал і потім трахне на задньому сидінні «олдсмобіля 88» його батька, а поруч із ним — білявка з пасторату «Ньюворт», та, яку батьки любили, але чийого брата ідолізували.

«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».

Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя. На ній светрик із крамбівським містером Натуральним[45], який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шматочок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи яблука в садах Корріт в Альфреді.

Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплення. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто стоять під цим дивним, осяяним зорями денним небом і дивляться, як мій голий чоловік намагається закути мене в наручники, поки Марвін Ґей співає “Чи хоч хтось посвідчить”. Якщо щось мене і заспокоює, то лише одне: гірше стати вже не може».

А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчителька. До неї приєднується старий містер Кобб, що працював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 році. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми. Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.

Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням» на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».

«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому помру, як не прокинуся».

Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона піднімає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп у нього вистромлюється покривавлена морда блудного собаки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні, тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: безбарвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але такий жахливий, проник уже всюди.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. — Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»

Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли проминає жахливу істоту з монструозною низкою складаних голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.

«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, горда красуне моя!»

Спершу вона думає, що затемнення, мабуть, ще не повне, оскільки день почав темнішати ще більше. Тоді їй спадає на думку: вона, мабуть, непритомніє. Цю думку супроводжують відчуття глибокого полегшення й вдячності.

«Джесс, не дуркуй — ти ж не можеш знепритомніти уві сні».

Але вона думає, що, можливо, саме це з нею й відбувається, і, зрештою, не має особливого значення, чи це втрата свідомості, чи лише провал у якусь глибшу печеру сну, до якої вона летить, наче людина, що пережила якийсь катаклізм. Важливо лише те, що вона нарешті втікає від сну, який скривдив її набагато більше, ніж тато того дня на терасі, нарешті вона втікає, і вдячність — природна й нормальна реакція на ці обставини.

Джессі вже майже досягла тієї комфортної темної печери, коли втрутився звук — розщеплений, гидкий, ніби гучний спазм кашлю. Вона намагається втекти від цього звуку, але розуміє, що не може. Він тримає її, наче гаком. Починає тягти до себе, до широкого, але крихкого срібного неба, що відділяє сон від свідомості.