Джералдова гра

15

Того дня, 20 липня 1963 року, Джессі опинилася на самоті з батьком у Сансет-Трейлз із двох причин. Одна була прикриттям для іншої. Прикриттям слугували її слова, що вона досі трішки боїться місіс Джилетт, хоча після інциденту з печивом та ударом по руці минуло вже як мінімум п’ять років (а якщо точніше, то, мабуть, усі шість). Справж­ня ж причина була проста й невигадлива: саме з татусем вона хотіла бути під час тієї особливої події, що трапляється раз у житті.

Її мама саме це й запідозрила, і її не дуже задовольнило те, як чоловік і десятирічна донька совають нею, наче шаховою фігурою, але на той час питання було вже fait accompli[46]. Спершу Джессі поїхала до татуся. Їй було без чотирьох місяців одинадцять років, але це не означало, що вона нерозумна. Підозри Саллі Мейгут були правдою: Джессі запустила свідому й ретельно продуману кампанію, яка б дозволила провести день затемнення з татом. Набагато пізніше Джессі думатиме, що це була ще одна причина не бовкати про те, що сталося того дня. Знайшлися б ті (наприклад, мати), які сказали б, що вона не має права скаржитися, бо фактично отримала приблизно те, на що й заслуговувала.

У переддень затемнення Джессі побачила, що батько сидить на терасі назовні свого лігва й читає «Профілі відваги» в паперовій обкладинці, поки дружина, син і старша донька сміються й плавають в озері внизу. Джессі сіла поруч, він усміхнувся їй, а вона — йому. Для цього інтерв’ю Джессі прикрасила губи помадою — «М’ятним ням-нямом», між іншим, подарунком на день народження від Медді. Уперше спробувавши її, Джессі не дуже вподобала цю помаду — вона повважала відтінок дитячим, а ще подумала, що на смак вона як «пепсодент»[47], — але татко сказав, що йому дуже подобається, і це перетворило «ням-ням» на найцінніший із косметичних засобів, скарб, який варто використовувати лише в особливих ситуаціях, як-от ця.

Він уважно й з повагою слухав її, проте не особливо намагався приховати проблиск веселого скептицизму в очах.

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що досі боїшся Едрієнни Джилетт? — запитав він, коли Джессі закінчила заново переказувати стару байку про те, як місіс Джилетт ударила її по руці, коли дівчинка потяглася за останнім печивом на тарілці. — Це ж було ще коли… Не пам’ятаю, але я, здається, тоді ще на Даннінджера працював, тому то було ще до 59-го. І через стільки років ти досі лякаєшся? Як же це по-фройдистськи, дорогенька!

— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкрила очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона каже трошечки, але має на увазі дуже.

Насправді вона не знала, чи досі боїться старої какодишки, зате знала, що місіс Джилетт — занудна сива бабера, і Джессі зовсім не хочеться, мабуть, єдине в житті повне затемнення сонця проводити в її товаристві, якщо є варіант зробити так, щоб можна було спостерігати за цим з татком, якого вона обожнює поза всіма можливими й неможливими словами.

Джессі оцінила його скептицизм і з полегшенням вирішила, що він дружній або навіть змовницький. Вона всміхнулася й додала:

— А ще я просто хочу лишитися з тобою.

Тато підніс її долоню собі до рота й поцілував пальці, наче якийсь французький месьє. Того дня він не поголився, — перебуваючи на резиденції, частенько цим грішив, — і на шорстке тертя об його вусики руки й спина Джессі відгукнулися приємним дрожем і мурашками.

— Comme tu es douce, — сказав він. — Ma jolie made­moiselle. Je t’aime[48].

Джессі засміялася, не розуміючи його незграбну французьку, але впевнена, що все піде саме так, як вона спо­дівалася.

— Буде весело, — сказала вона. — Лише ми вдвох. Я можу приготувати ранню вечерю, і ми її поїмо просто тут, на терасі.

Він посміхнувся.

— Бургери «Затемнення» à deux[49]?

Вона засміялася, киваючи й плескаючи в долоні від радощів.

А тоді він сказав дещо, що навіть у той час здалося трохи дивним, бо він був не з тих чоловіків, які дуже переймаються одягом і модою:

— Можеш одягти свій новий гарний сарафанчик.

— Звісно, якщо ти хочеш, — відповіла вона, хоча ще раніше відзначила собі подумки, що треба буде попросити маму спробувати здати його в магазин. Так, він досить гарний, — якщо вас не ображає червоний у жовту смужку, настільки яскраву, що ледь не верещить, — але замалий і затісний. Мама замовила його з «Сірз», підбираючи радше на око, вибравши на розмір більший, ніж підходив Джессі торік. Так сталося, що за цей час Джессі підросла трішки швидше й не в одному обхваті. Але вже якщо татові подобається… і якщо він перейде на її бік у цій ситуації з затемненням і допоможе натиснути…

І він перейшов на її бік і тиснув, як сам Геркулес. Він почав того ж вечора, після трапези (і двох-трьох бокалів витриманого vin rouge[50]) запропонувавши дружині, щоб Джессі звільнили від завтрашньої поїздки на гору Вашингтон із нагоди споглядання затемнення. Туди зібралися більшість їхніх сусідів-літників. Одразу після Дня пам’яті вони почали проводити неформальні зустрічі щодо того, як і де дивитися майбутнє сонячне явище (Джессі ці зустрічі здавалися цілком звичайними літніми вечірками з коктейлями), навіть назву собі придумали — Сонцепоклонники з Дарк-Скор. Сонцепоклонники вже орендували для цієї оказії мініавтобус місцевого шкільного округу та планували вояж на вершину найвищої гори Нью-Гемпширу, із судочками з їжею, окулярами «Полароїд», змайстрованими коробочками-рефлекторами, камерами зі спеціальними фільтрами… і, звичайно ж, шампанським. Ящиками, вагонами шампанського. Матері й старшій сестрі Джессі це здавалося самим визначенням вишуканих легковажних веселощів. Джессі ж це здавалося визначенням найзануднішої нудоти… і це все було ще до того, як у ситуацію додали какодишку.

Увечері дев’ятнадцятого після вечері вона вийшла на терасу нібито для того, щоб, доки не зайшло сонце, прочитати двадцять-тридцять сторінок «За межі мовчазної планети» містера К. С. Льюїса. Справжня ж мотивація була не така інтелектуальна: Джессі хотілося послухати, як тато виступатиме зі своєю — їхньою — пропозицією, й мовчки вболівати за нього. Вони з Медді роками знали, що об’єднані вітальня та їдальня в літньому домі мають певні акустичні характеристики, зумовлені, мабуть, ви­сокою, стрімко вигнутою стелею. Джессі здогадувалася, що навіть Вілл знає про те, як звуки доносяться звідти на терасу. Лише їхні батьки, здається, поняття не мали, що в кімнаті навіть жучків не потрібно, а найважливіші рішення, які вони ухвалювали в тій кімнаті, потягуючи повечірній коньяк чи каву, ставали явними (принаймні для доньок) задовго до того, як накази надходили зі штабу «зверху».

Джессі помітила, що тримає роман Льюїса догори дриґом, і поспіхом виправила ситуацію, доки не прийшла Медді й не обдарувала її грандіозним, хоч і тихим іржанням. Вона почувалася трішки винною через те, що робить, — то було набагато ближче до підслуховування, ніж до підтримки, — але не настільки, щоб припинити. І по факту Джессі вважала, що саме вона перебуває на правильному боці тонкої лінії моралі. Зрештою, вона ж не в шафі ховається абощо. Вона сидить собі тут, у всіх на виду, купається в яскравих променях призахідного сонця. Сидить із книжкою й загадується, чи трапляються затемнення сонця на Марсі і чи спостерігають за ними марсіяни, якщо вони там є. Якщо батьки думають, ніби ніхто не чує, про що вони розмовляють, сидячи всередині за столом, чи її це провина? Чи мусить вона піти й розповісти їм?

— Я так, дорохенька, н’думаю, — прошепотіла Джессі найсопливішим голосом Елізабет Тейлор із «Кішки на розпеченому даху», а тоді долонями прикрила велику дурнувату усмішку.

Крім того, вона зрозуміла, що принаймні тимчасово убезпечена від втручання старшої сестри: було чути, як вони з Віллом добродушно сперечаються над грою в «Куті», чи «Парчісі», чи ще чимсь в ігровій кімнаті внизу.

— Я справді думаю, що не буде зле, якщо вона залишиться тут зі мною на завтра, а ти? — спитав тато своїм найпереможнішим, найвеселішим голосом.

— Звісно, і я так думаю, — відповіла мама, — але також думаю, що вона не вмре, якщо поїде кудись із нами цього літа. Вона вже стала зовсім як татусева доня якась.

— Минулого тижня вона їздила з тобою і Віллом на лялькову виставу в Бетел. Хіба ти мені сама не казала, що вона залишилася з Віллом, навіть купила йому морозива за свої гроші, поки ти ходила на аукціон?

— Для нашої Джессі то не була каторга, — відповіла Саллі ледь не похнюплено.

— Ти про що?

— Про те, що вона сходила на виставу, бо хотіла, і про Вілла подбала, бо хотіла.

Похмурість змінилася знайомішим тоном: роздратуванням. «Ну а як ти можеш розуміти, що я маю на увазі? — запитував той тон. — Як тобі це розуміти, якщо ти чоловік?»

Протягом останніх кількох років Джессі чула цю інтонацію в материному голосі дедалі частіше. Вона знала, що частково це через те, що, дорослішаючи, вона просто починає більше чути й бачити, однак також тому, що тепер мама використовує цей тон частіше. Джессі не могла зрозуміти, чому татів варіант логіки завжди змушує маму так злитися.

— А чого це раптом сам факт, що вона зробила щось, бо хотіла, тепер стає причиною для хвилювання? — запитав Том. — Або взагалі якимсь її тавром? Що будемо робити, якщо вона крім сімейної розвине також соціальну свідомість, Сал? Запхаємо її в притулок для неповнолітніх проституток?

— Не треба так зверхньо зі мною розмовляти. Ти чудово знаєш, що я мала на увазі.

— Нєа. Цього разу я загубився в комишах твого мовлення, дорогенька. Це ж наша відпустка мала б бути, пам’ятаєш? А я ніби як вважав, що коли люди у відпустці, то вони роблять те, що хочуть, з тими, з ким хочуть. Ну, мені здавалося, що вся ідея саме в цьому.

Джессі всміхнулася, знаючи, що вже все скінчилося, залишилося хіба трохи криків. Завтра вдень, коли почнеться затемнення, вона буде тут з татом, а не на вершині гори Вашингтон з какодишкою й рештою Сонцепоклонників із Дарк-Скор. Її батько був наче якийсь всесвітньовідомий гросмейстер, що переграв талановиту аматорку й тепер докінчує справу.

— Ти також міг би поїхати з нами, Томе. Тоді й Джессі погодилася б.

Оце цікавий аргумент. Джессі затамувала подих.

— Не можу, кохана. Мені має подзвонити Девід Адамс щодо портфеля «Брукінгз Фармасьютікалз». Дуже важлива справа… і дуже ризикова. На цьому етапі розбиратися з «Брукінгз» — це наче розбиратися з підривними капсулями. Але скажу тобі чесно: навіть якби я міг, то не впевнений, що поїхав би. Я не в захваті від Джилеттки, але її б витерпів. А от той підар Сліфорт…

— Томе, тихо!

— Та не нервуйся: Медді й Вілл унизу, а Джессі аж там на терасі — бачиш її?

У ту мить Джессі раптом стала впевнена, що батько точно знає про особливості акустики вітальні-їдальні. Він знає, що донька чує кожнісіньке слово цієї дискусії. Хоче, щоб вона почула кожне слово. По спині й ногах пробігся невеликий теплий дрож.

— Так і знала, що ти все зведеш до Діка Сліфорта! — голос матері звучав водночас люто й з інтересом, і від цього поєднання в Джессі закрутилася голова. Їй здавалося, що лише дорослі можуть поєднувати емоції такими ідіотськими комбінаціями: якби почуття були їжею, то в дорослих вони були б наче вкритий шоколадом стейк, товчена картопля зі шматочками ананаса, пластівці «Спешл Кей», посипані порошком чилі замість цукру. Джессі вважала, що бути дорослим — радше покарання, ніж досягнення. — Це вже реально нестерпно, Томе. Чоловік шість років тому спробував клеїтися до мене. П’яний був. У ті часи він завжди був п’яний, але вже взявся за розум. Поллі Берджерон казала мені, він ходить до «Анонімних» і…

— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку якусь вручимо, га, Саллі?

— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…

— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу — спереду в неї на…

— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдоволено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джессі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечірці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене. Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу, що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.

Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в паперовій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її мама, що закінчила коледж Вассара cum laude[51] (що б це не означало), може бути настільки дурною? Відповідь здавалася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або відмовляється бачити правду, що все одно призводить до однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати правильною: якщо доводиться вибирати між старою жінкою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою, Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?

«Якщо я татусева доня, то ось тому. І через інші подібні речі, які вона говорить. Тому, але я ніколи не зможу їй цього сказати, а вона самотужки не побачить. Хоч за міль­ярд років».

Джессі змусила себе розслабити хватку на книжці. Місіс Джилетт хотіла так вчинити, у цьому був злий намір, але батькові підозри, що вона вже не боїться тієї старої карги, мабуть, більш правдиві, ніж ні. А ще вона збирається будь-яким способом залишитися з татом, тож жодна материна муйня все одно не має значення, правда ж? Вона залишиться тут з татом, і їй не потрібно буде розбиратися зі старою какодишкою, і всі ці гарні речі відбудуться, бо…

— Бо він вступається за мене, — пробурмотіла Джессі.

Так. Отакий підсумок. Батько вступається за неї, а мати впирається проти неї.

Джессі бачила, як у присмерковому небі слабко світить вечірня зоря, і раптом усвідомила, що вона тут на терасі слухає, як вони кружляють навколо теми затемнення — і теми Джессі — вже майже сорок п’ять хвилин. Того вечора вона відкрила для себе невелику, але важливу реалію життя: час минає найшвидше, коли підслуховуєш розмови про себе.

Майже несвідомо вона підняла долоню й скрутила її в трубочку, ловлячи в імпровізований об’єктив цю зірку й надсилаючи їй давню як світ формулу: і хочу я, і прошу я[52]. Її бажання, що вже було на шляху до здійснення, полягало в тому, щоб їй дозволили залишитися завтра тут з татком. Залишитися попри все. Просто вони вдвох, які знають, як вступатись одне за одного, сидітимуть на терасі та їстимуть бургери «Затемнення» à deux… ніби стара подружня пара.

— Що стосується Діка Сліфорта, Томе, то потім він переді мною вибачився. Я не пам’ятаю, чи говорила тобі про це…

— Говорила, але я не пригадую, щоб він вибачився переді мною.

— Та він, мабуть, боявся, що ти йому макітру відіб’єш чи принаймні спробуєш це зробити, — відповіла Саллі знову тим тоном, що здавався Джессі таким химерним — ніби нервова суміш радості, доброго гумору й гніву. Джессі на мить замислилася, чи взагалі можливо так розмовляти і залишатися психічно здоровою, але швидко й рішуче розчавила ту думку. — І я ще дещо хотіла б сказати про Едрієнну Джилетт, перш ніж ми повністю закриємо цю тему…

— Вперед.

— Вона розповіла мені — у 1959-му, через два літа після тієї події, — що того року пережила клімакс. Не згадувала конкретно Джессі й ситуацію з печивом, але думаю, так вона намагалася попросити вибачення.

— Оу. — То було найпрохолодніше, найадвокатськіше «Оу» батька. — І хоч одна з вас, панянки, подумала передати цю інформацію Джессі… й пояснити їй, що це означає?

З боку матері — тиша. Джессі, яка наразі не дуже уявляла собі, що таке клімакс, опустила очі й побачила, що знову так сильно стиснула книжку, аж розігнула її, тож змусила себе послабити хватку.

— Ну або вибачитися? — Його тон був ніжний… пестливий… убивчий.

— Припини влаштовувати мені якісь допити! — вибухнула Саллі після ще однієї довгої, сповненої роздумів павзи. — Ти в себе вдома, а не в Частині другій Вищого суду, якщо раптом не помітив!

— Це ти порушила питання, а не я, — сказав він. — Я просто запитав…

— Ой, та як же мене дістало, що ти все перекручуєш, — сказала Саллі.

З тону Джессі зрозуміла, що мама або плаче, або от-от почне. Уперше, відколи вона себе пам’ятала, звук материного плачу не викликав у серці жодного співчуття, потреби побігти й заспокоїти (найпевніше, і самій розплакатися в процесі). Натомість дівчинка відчула чудернацьке холодне вдоволення.

— Ти засмучена, Саллі. Давай просто…

— Так, йокалемене, засмучена. Суперечки з чоловіком іноді дають такі наслідки, дивно, правда? Чи не найдивніша це річ, яку ти коли-небудь чув? І знаєш через що ми сваримося? Я підкажу, Томе. Не через Едрієнну Джилетт, не через Діка Сліфорта, навіть не через те затемнення завтрашнє. Ми сваримося через Джессі, через нашу доньку, яка новина, чи не так?

Вона засміялася крізь сльози. Щось сухо засичало: то Саллі шкрябнула сірником і підкурила.

— Правду ж кажуть: скрипуче колесо змащують найбільше. От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає добро від добра.

Джессі з жахом почула в материному голосі щось дуже близьке до ненависті.

— Саллі…

— Не переймайся, Томе. Хоче вона лишитися тут з тобою? Нехай. Без її товариства нікому гірше не стане. І так скублася б із сестрою й нила, чого це їй кажуть слідкувати за Віллом. Постійно скрипіла б, іншими словами.

— Саллі, Джессі майже ніколи не ниє і дуже добре…

— Ой, та ти ж не бачиш її! — крикнула Саллі Мейгут, і від злоби в її голосі Джессі зіщулилася в кріслі. — Богом клянуся, іноді ти поводишся так, наче вона твоя дівчина, а не донька!

Цього разу довга павза належала батькові, і коли він заговорив, то голос був м’який і холодний.

— Ти щойно сказала дуже мерзенну й нечесну дурницю, — зрештою промовив він.

Джессі сиділа на терасі, споглядала вечірню зорю й відчувала, як відчай поглиблюється до чогось схожого на страх. Раптом вона відчула потребу знову скрутити долоню, схопити в дірочку з пальців зірку — цього разу хай усе повернеться навспак, починаючи з того, як вона попро­сила татка, аби він зробив так, щоб завтра Джессі залишилася в Сансет-Трейлз із ним.

Тоді почувся звук, з яким мама відсунула крісло.

— Прошу вибачення, — сказала Саллі, й хоча її голос зараз звучав люто, Джессі здалося, що також у ньому вчувається переляк. — Нехай залишається з тобою завтра, якщо ти так цього хочеш! Добре! Будь ласка!

Тоді звук, із яким її підбори поспішно поцокали геть, а за мить — циньк батькової «зіппо», коли він і собі закурив.

На терасі Джессі відчула, як до очей стрибнули теплі сльози — сльози сорому, болю й полегшення від того, що суперечка завершилася до того, як стало ще гірше… бо хіба ж вони з Медді не помітили, що суперечки між батьками останнім часом стали як голоснішими, так і запеклішими? Що прохолода між ними опісля розтає набагато довше? Це ж неможливо, щоб вони…

«Ні, — перебила вона себе ще до того, як думка повністю сформувалася. — Ні, неможливо. Взагалі неможливо, тому просто заткнися».

Може, якщо змінити середовище, то зміниться й настрій. Джессі підвелася, почовгала по сходах тераси й спусти­лася стежкою до прибережної смуги озера. Там вона присіла й кидала камінці у воду, доки через пів години її не знайшов тато.

— Замовляю на завтра бургери «Затемнення» на двох на терасі, — сказав він і поцілував її збоку в шию. Він уже поголився, тож підборіддя було гладеньке, але все одно по спині їй знову пробіг той слабенький смачний дрож. — Усе залагодили.

— Вона розізлилася?

— Нєа, — радісно сказав батько. — Сказала, що їй будь-який варіант підходить, бо ти вже й так виконала всі свої обов’язки за тиждень і…

Джессі забула про попередній здогад, ніби він знає набагато більше про акустику вітальні-їдальні, ніж удає, і щедрість його брехні так глибоко торкнулася її, що вона ледь не розридалася. Вона обернулася до нього, обвила шию руками й почала покривати щоки й губи шаленими дрібними поцілунками. Першою його реакцією був подив. Його руки смикнулися назад і на коротку мить торкнулися маленьких ґульок її грудей. Джессі знову пройняло тремтливе відчуття, але цього разу сильніше — мало не до болю, наче шок, — а разом з ним, ніби дежа вю, прийшло повторюване відчуття дивних суперечностей дорослого життя: світу, де завжди, коли тобі того хочеться, можна замовити м’ясиво з ожиною чи яйця, смажені в лимонному соку… і де певні люди так і роблять. Тоді його руки огорнули її, міцно притиснулися до лопаток, тепло обійняли, і якщо й затрималися на неналежному місці на мить дов­ше, ніж варто було, Джессі цього майже не помітила.

— Я люблю тебе, татусю.

— І я тебе люблю, Періжечку. Сто тисяч мільйонів.