Джералдова гра

21

Коли Джессі підняла очі й побачила батька у дверях спальні, то першим інстинктивним рухом було прикрити руками груди. Тоді Джессі побачила сумний винуватий вираз у нього на обличчі й опустила їх, хоч і відчувала, як шаріються щоки, і знала, що обличчя набирає неприємної плямистої барви — її версії соромливого рум’янцю. Джессі не було чим там світити (ну майже), але все одно вона почувалася голішою ніж гола, а також настільки ніяково, що заледве шкіра на ній не шкварчала. Дівчинка подумала: «А що, як мама з Медді й Віллом повернуться раніше? А що, як просто зараз у кімнату ввійде вона й побачить мене отак, без футболки?»

Ніяковість переросла в сором, сором — у жах, і все одно, накинувши блузку й застібаючи її, Джессі відчула ще одну емоцію, заховану під попередніми. То був гнів, і він не особливо відрізнявся від того свердлильного гніву, який вона відчує через багато років, коли усвідомить: Джералд розуміє, що вона має на увазі, але все одно прикидається, ніби ні. Вона злилася, бо не заслуговує почуватися присоромленою чи наляканою. Урешті-решт, це ж він тут дорослий, це він залишив якусь мерзоту з дивним запахом їй ззаду на трусах, це йому має бути соромно, а зараз усе не так. Зараз усе зовсім не так.

Доки Джессі застібнула блузку й заправила її в шорти, гнів зник або — по суті, те саме — сховався назад до своєї печери. І їй постійно ввижалося, що мама повернеться раніше. Не відігравало ролі, що вона вже повністю одягнута. Факт, що сталося щось погане, промовисто світився в них на обличчях, просто висів на них, великий, як життя, і вдвічі потворніший. Вона бачила це в батька на облич­чі й відчувала на своєму.

— Усе добре, Джессі? — тихо запитав він. — У голові не паморочиться, нічого такого?

— Ні. — Вона спробувала всміхнутись, але цього разу це не зовсім вдалося. Джессі відчула, як по щоці стекла сльоза, і швидко й винувато стерла її долонею.

— Вибач мені, — його голос тремтів, і Джессі з жахом побачила, що його очі також повні сліз — Боже, все тільки гірше, гірше й гірше. — Мені так шкода.

Він різко обернувся, кинувся у ванну, схопив з вішака рушник і витер ним обличчя. Поки він це робив, Джессі швидко й завзято думала.

— Татку?

Він глянув на неї понад рушником. Сльози з очей зник­ли. Якби вона про них не знала, то поклялася б, що їх там і не було взагалі.

Запитання майже застрягло в горлі, але його потрібно було поставити. Необхідно.

— А ми… а ми розповімо про це мамі?

Батько довго й тремтливо зітхнув. Джессі чекала, відчуваючи серцебиття в самому роті, а коли він відповів: «Думаю, ми мусимо, правда?» — серце провалилося до самих п’ят.

Вона рушила до нього, перетинаючи кімнату, трішки похитуючись — здавалося, вона взагалі не відчуває власних ніг, — і обвила його руками.

— Будь ласка, тату. Не кажи. Будь ласка, не розказуй. Будь ласка, не треба. Будь ласка…

Голос розмився, зійшов на самі схлипи, і Джессі притиснулась обличчям до його голих грудей.

За мить він також обійняв її, цього разу по-старому, по-батьківськи.

— Мені зовсім не хочеться, — сказав він, — тому що останнім часом, доню, стосунки між нами були досить напружені. Я б здивувався, якби ти сказала, що не знаєш про це. Така річ може все дуже погіршити. Останнім часом вона була… ну, була не надто любляча, і здебільшого саме через це виникла сьогоднішня проблема. Чоловіки мають… певні потреби. Колись ти зроз…

— Але якщо вона дізнається, то скаже, що це я винна!

— Ой, та ні. Я так не думаю, — сказав Том, але його тон був здивований, ніби в роздумах… і для Джессі він звучав лиховісно, наче смертний вирок. — Ну ні-і-і-і… я впевнений… Ну майже впевнений… що вона…

Джессi підняла на нього заплакані червоні очі.

— Прошу тебе, не кажи їй, тату! Благаю, будь ласка, не треба!

Він цмокнув її в брову.

— Але Джессі… я мушу. Ми мусимо.

— Чому? Тату, чому?

— Тому що…