Джералдова гра

24

У Нью-Йорку постійні працівники програми «Сьогодні» завершили трансляцію до наступного дня. На дочірньому каналі NBC, що обслуговував південь і захід Мейну, їм на зміну прийшло місцеве ток-шоу (дебела «мамочка» в бавовняному фартуху в клітинку показувала, наскільки легко тушкувати боби у вашому «крок-поті»), а тоді телевікторина, де знаменитості пороли жарти, а учасники видавали гучні оргазмічні верески, виграючи автомобілі, човни та яскраво-червоні порохотяги «Дерт Девіл». У домі Берлінґеймів на мальовничому озері Кашвакамак новоспечена вдова неспокійно закуняла в кайданках, і їй знову приснився сон. То був кошмар, який через те, що його учасниця спала неглибоко, набрав реалістичності й переконливості.

У сні Джессі знову лежала в темній кімнаті, і навпроти в кутку знову стояв якийсь чоловік чи то чоловікоподібне створіння. То був не її батько, не її чоловік. То був чужинець. Той самий чужинець, що переслідує всіх нас у найпараноїдальніших фантазіях і найглибших страхах. То було обличчя створіння, яке Нора Калліґан, якими б добрими не були її поради та якою б милою й практичною не була її натура, ніколи не брала до уваги. Це чорне єство неможливо було прогнати нічим із коренем «логія». То була космічна непередбачуваність.

«Але все ж ти мене знаєш», — промовив чужинець із дов­гим блідим обличчям.

Створіння зігнулося й узяло ручку свого чемодана. Без жодного подиву Джессі відзначила, що ручкою слугувала щелепна кістка, а сам чемодан був пошитий з людської шкіри. Чужинець підняв його, клацнув лямками й підняв накривку. Джессі знову побачила кістки й коштовності, знову створіння занурило руку всередину й почало водити нею повільними колами, створюючи примарне цокання й клацання, стукіт і дзенькіт.

«Ні, не знаю, — відповіла Джессі. — Я не знаю, хто ти, не знаю, не знаю».

«Я Смерть, це ж очевидно, і сьогодні вночі я повернусь. Але сьогодні, думаю, я не просто постою собі в куточку. Думаю, сьогодні я стрибну на тебе… десь… отак!»

Воно рвонуло вперед, кинувши сумку (кісточки, під­віски, персні й намиста посипалися на Джералда, який понівеченою рукою вказував на двері в коридор) і розчепіривши руки. Джессі побачила, що пальці створіння закінчуються темними брудними нігтями, настільки довгими, що це справжні пазурі, а тоді вона стрепенулася зі сну, прокидаючись. Ланцюги наручників забряжчали, коли вона спробувала прикритися руками. Нерозбірливим, монотонним голосом Джессі постійно шепотіла слово «ні».

«То був сон! Припини, Джессі, то був просто сон!»

Вона повільно опустила руки, знову мляво повісивши їх у наручниках. Звісно ж, це був сон — просто варіація кошмару минулої ночі. Але цей був реалістичний — Господи, ще й який. Якщо зазирнути в основу — набагато страшніший, ніж той із крокет-вечіркою чи навіть той, у якому вона пригадала таємну й нещасливу сценку з батьком під час затемнення. Так дивно, що сьогодні зранку Джессі стільки часу роздумувала про ці сни, замість того щоб обміркувати той, набагато страшніший. Та вона й не думала про створіння з химерно видовженими руками і жахливим набором сувенірів, доки оце щойно не задрімала й не побачила сон із ним.

Їй згадався шматочок пісні, щось із епохи пізньої психоделіки: «Хтось каже, що космічний ковбой я… є… Хтось каже, я ґанґстер любови».

Джессі здригнулася. Космічний ковбой. Саме так це можна назвати. Чужинець, той, хто ні з чим не пов’язаний, випадковість…

— Чужинець, — прошепотіла Джессі й раптом пригадала, як зморщилися в нього щоки, коли він почав усміхатись.

І як тільки ця деталь стала на місце, усі інші навколо також розмістилися. Золоті зуби, що мерехтять у глибині вишкіреного рота. Невдоволені відкопилені губи. Синювато-сірі брови й крила носа. І ще, звісно, чемодан, як той, що стукається мандрівному комівояжерові об ногу, коли той біжить, запізнюючись на поїзд…

«Припини, Джессі. Припини сама себе залякувати. У тебе що, мало проблем, щоб ще тим бабаєм перейматися?»

Безумовно, проблем у неї й без того вдосталь, але тепер Джессі зрозуміла, що, почавши роздумувати про той сон, не може припинити. Гіршим було те, що чим більше вона роздумувала про нього, тим менше він скидався на сон.

«А що, як я в той момент не спала?» — раптом подумала вона, і, проартикулювавши цю ідею, Джессі з жахом усвідомила, що якась частина її постійно в це вірила. Та частина лише очікувала, доки приєднається решта.

«Ні, ой ні, то був просто сон, це все…»

«А якщо ні? Що, як то не сон?»

«Смерть, — погодився блідолиций чужинець. — Ти бачила Смерть. Я сьогодні повернуся, Джессі. А завтра ввечері твої персні опиняться в мене в сумці, з рештою моїх гарненьких штучок… моїх сувенірів».

Джессі усвідомила, що очманіло тремтить, наче її вхопила пропасниця. Очі безпорадно повернулися в бік порожнього кутка, де перед тим стояв

(космічний ковбой ґанґстер любови)

у куток, який зараз заливало яскраве ранкове світло, але ввечері він потемніє від плутанини тіней. На шкірі повигулькували вузли з сиріт. Знову спала на думку неуникна істина: вона, найпевніше, тут і помре.

«Зрештою, Джессі, хтось тебе та знайде, але це може зайняти багато часу. Першим припущенням буде, що ви вдвох чкурнули в якусь дику романтичну подорож. А чому б ні? Хіба ви з Джералдом не світилися на всю котушку подружнім щастям на другому десятку років шлюбу? То ж лише ви двоє знали, що здебільшого в Джералда вставав, лише якщо ти прикута до ліжка. У такі моменти починаєш замислюватися, чи з ним самим раптом ніхто у котика й білочку не бавився в день затемнення, правда?»

— Припини говорити, — пробурмотіла вона. — Усі позатикайте писки.

«Але рано чи пізно люди почнуть нервуватися й кинуться на пошуки. Напевно, почнеться з Джералдових колег, як думаєш? Ну тобто в Портленді є кілька жінок, яких ти називаєш подругами, але ти ніколи по-справжньому не впускала їх у своє життя, правда ж? Це просто знайомі, панянки, з якими ви ходите на чай і обмінюєтеся каталогами. Ніхто з них особливо не перейматиметься, якщо ти зникнеш із поля зору на тиждень чи довше. Але в Джералда є призначені зустрічі, і якщо до полудня п’ятниці він не з’явиться на роботі, думаю, його офісні дружки почнуть обдзвонювати людей і ставити запитання. Так, саме так воно й почнеться, але, думаю, тіла знайде саме доглядач, а ти як гадаєш? Зуб даю, Джессі, він відверне обличчя, наки­даючи на тебе запасну ковдру з шафи. Йому не захочеться бачити, як твої пальці стирчать із наручників, тверді, наче олівці, й білі, наче свічки. Йому не захочеться бачити твій завмерлий рот, піну, що лускою замерзне на губах. Але понад усе йому не захочеться бачити вираз жаху в тебе в очах, тож він відведе погляд убік, накриваючи тебе».

Джессі захитала головою з боку в бік у безнадійному жесті заперечення.

«Білл викличе поліцію, вони приїдуть із групою судмед­експертів і окружним коронером. Стоятимуть навколо ліжка, куритимуть сигари (Даґ Роу, безумовно в тому гидотному білому пальті, стоятиме зовні зі знімальною групою, ну звичайно), а коли коронер стягне ковдру, то скривляться. Так, думаю, навіть найбільш товстошкірі з них трішки зіщуляться, а деякі навіть вийдуть з кімнати. Колєґи пізніше з них через це насміхатимуться. А ті, хто залишиться, киватимуть і говоритимуть один одному, що людина на ліжку померла в муках. “Варто лише глянути на неї, щоб це зрозуміти”, — казатимуть вони. Але вони й половини не знатимуть. Не відатимуть, що насправді твої очі вибалушені, а рот завмер у крику через те, що ти побачила наприкінці. Що побачила в темряві. Може, батько і став тобі першим коханцем, Джессі, але останнім буде чужинець із видовженим білим обличчям і дорожнім чемоданом, пошитим з людської шкіри».

— Будь ласка, ти не можеш замовкнути? — простогнала Джессі. — Більше ніяких голосів, прошу, не треба жодних голосів.

Але цей голос не припиняв. Він узагалі не зважав на неї. Він провадив і провадив, шепотів їй прямо в голову звідкись із глибини стовбура мозку. Слухати його було наче тобі по обличчі тягають туди-сюди прослизлий від багна шматок шовку.

«Тебе повезуть в Оґасту, і патологоанатом штату розріже тебе, щоб дослідити нутрощі. Таке правило у випадку смерті без свідків або такої, що викликає запитання, а твоя підпадає під обидві категорії. Він глипне на залишки твоєї останньої трапези — “субмарини” з салямі й сиром з “Аматос” в Ґоргемі — й візьме маленьку пробу мозку, щоб роздивитися під мікроскопом, і зрештою назве це смертю внаслідок нещасного випадку. “Пані з паном грали в зазвичай невинну гру, — скаже він, — однак чоловікові вистачило нахабства в критичний момент отримати серцевий напад, а жінка залишилась і… ну, краще не заглиблюватися в деталі. Краще навіть не роздумувати про це більше, ніж є пряма необхідність. Достатньо буде сказати, що пані померла в муках: варто лише глянути на неї, і це стане зрозуміло”. Отак усе це розігруватиметься, Джесс. Може, хтось і помітить відсутність твоєї обручки, але довго її не шукатимуть. І так само патологоанатом не помітить, що бракує однієї з твоїх кісток — якоїсь неважливої, скажімо, третьої фаланги десь на правій нозі. Але ми ж про це знатимемо, Джессі, правда? По факту, ми вже це знаємо. Ми знатимемо, хто це все забрав. Галактичний чужинець. Космічний ковбой. Ми знатимемо…»

Джессі шарпнула головою назад об узголів’я з силою, що принесла їй перед очі косяк великих білих рибин. Було боляче, страшенно боляче, але голос у голові затнувся, наче радіо від зникнення електроенергії, і це того вартувало.

— Отак, — сказала вона. — А якщо хтось знову почне, я повторю. І я не жартую. Мені набридло слухати…

Тепер це вже був її власний голос, що по-товариськи говорив собі в порожню кімнату. Він також припинився, наче радіо від зникнення електроенергії. Коли цятки перед очима почали блякнути, Джессі побачила, як промені ранкового сонця відбиваються від якогось об’єкта, що лежав десь за вісімнадцять дюймів від Джералдової витягнутої руки. То був маленький білий предмет із тонкою золотою ниткою, закрученою навколо центру, від чого він скидався на символ інь-ян. Спершу Джессі подумала, що то перстень, але насправді предмет був замалий. Не перстень, а сережка з перлиною. Вона впала на підлогу, коли гість перебирав уміст чемодану, хизуючись перед Джессі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, це неможливо.

Але ось же вона, виблискує під ранковим сонцем, настільки ж реальна, як і мрець, що мало не вказує на неї: сережка з перлиною, делікатно виблискує золотом.

«Це моя! Вона випала зі шкатулки з прикрасами й лежить тут ще з літа, я просто лише тепер помітила!»

От тільки в неї була лише одна пара сережок із перлинами, але в них немає золотих вставок, і вони взагалі в Портленді.

От тільки чоловік від «Скіпа» приходив через тиждень після Дня праці, щоб напастувати підлогу, тому якби там і лежала сережка, він би підняв її й поклав або на комод, або у власну кишеню.

От тільки є ще дещо.

«Ні, нема. Нема, і ти не смієш навіть сказати, ніби щось є».

Воно було одразу за самотньою сережкою.

«Навіть якщо так, я на це не дивитимуся».

От тільки вона не могла не дивитися на це. Очі самовільно проминули сережку й зупинилися на підлозі прямо всередині одвірка, що вів у коридор. Там була дрібна плямка висохлої крові, але її увагу привернула не кров. Та кров — Джералдова. Кров — то нормально. Її ж турбував слід від ноги біля плямки.

«Якщо там і є слід, то він там був раніше!»

Хоч як сильно Джессі хотіла в це вірити, сліду раніше там не було. Учора на підлозі не було жодної навіть найменшої потертості, а сліду — й поготів. І той, на який вона дивиться, точно не залишила вона сама чи Джералд. То був відбиток засохлого болота у формі підошви. Болота, мабуть, із зарослої стежки, що звивалася вздовж берега озера десь милю, доки не втікала назад у ліс, на південь, до Моттона.

Здається, хтось таки був із нею у спальні минулої ночі.

Коли ця думка невблаганно оселилася в перенапруженому мозку Джессі, вона почала кричати. Зовні, на зад­ньому ґанку, собака на мить підняв потерту, подряпану морду з лап. Настовбурчив здорове вухо. Тоді втратив цікавість і знов опустив голову. Шум же, зрештою, йде не від якогось джерела небезпеки. Це просто сука-господар. Та й, крім того, на ній тепер також є запах того темного створіння, що приходило вночі. Цей запах собака знав дуже добре. Запах смерті.

Колишній Принц заплющив очі й далі заснув.