Джералдова гра

13

Під час літніх вакацій на озері на початку шістдесятих, до того як Вільям навчився робити хоч щось, окрім як бовтатися на мілководді з парою яскраво-помаранчевих надувних нарукавників, Медді й Джессі, завжди добрі подруги, попри різницю у віці, часто ходили плавати до Нідермаєрів. У тих була плавуча платформа зі стійкою для пірнання, і саме там Джессі почала набувати форми, завдяки якій здобула перше місце у шкільній команді з плавання, а згодом у команді штату в 1971 році. Друге, що їй найкраще пам’яталося в пірнанні з платформи Нідермаєрів (першим — тоді і завжди — був проліт через гаряче літнє повітря в бік синього від­лиску манливої води), — це відчуття, коли пробираєшся з глибин угору, долаючи почергові шари тепла і холоду.

Таке ж відчуття вона пережила, прокидаючись із цього тривожного сну.

Спершу було чорне бурхливе замішання, ніби ти всередині грозової хмари. Джессі штовхалася й збивалася на шляху з неї, не маючи жодного уявлення, хто вона і коли вона, не кажучи вже про те, де вона. Тоді тепліший, спокійніший шар: вона опинилася в найжахливішому кошмарі за всю історію (принаймні за її історію), але це був лише кошмар, і він закінчився. Але, наближаючись до поверхні, Джессі наштовхнулася на ще один прохолодний шар — думку, що реальність, яка очікує попереду, майже нічим не краща за кошмар. А може, й гірша.

«Що це? — запитала вона себе. — Що бодай теоретично може бути гіршим, ніж те, що я тільки-но пережила?»

Вона відмовлялася про це думати. Відповідь була в ме­жах досяжності, проте якби вона спала їй на думку, Джессі могла б вирішити відкинути її й попливти назад у глибини. Вчинити так означало б потонути, а хоча це й не найгірший спосіб завершити життя — не такий поганий, як, наприклад, врізатися на «гарлеї» в скелю чи з парашутом залетіти в котячу колиску з високовольтних дротів, — думка про те, щоб розкрити своє тіло безбарвному мінеральному запаху, який нагадував одночасно мідь і устриці, була нестерпна. Джессі похмуро гребла догори, переко­нуючи себе, що перейматиметься реальністю, коли і якщо дістанеться поверхні.

Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо рухати ними, щоб відновити кровообіг.

Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі. Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-радіо на комоді застиг у власному пеклі нав’язливого повто­рення (нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав він у темряві, ніби час навіки спинився на півночі) і нічим не допоміг. Вона знала точно лиш те, що настала повна темрява, а місяць світить крізь стельове, а не східне вікно.

Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколювання. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, якими вона очікувала заплатити за пробудження затерплих кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вогкості під ногами й задом і усвідомила, що попередня потреба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотужки подбало про цю проблему.

Джессі стиснула кулаки й обережно підтягнула себе, кривлячись від болю в зап’ястках і глибокого ревучого щему тильних боків долонь, спричиненого цим рухом. «Здебільшого той біль — від того, що ти намагалася висмикнути руку з наручників, — подумала вона. — Нема кого тут звинувачувати, лише себе, дорогенька».

Собака загавкав знову. Кожний дзявкіт був наче скалка, забита в барабанну перетинку, і Джессі зрозуміла, що саме цей звук вирвав її зі сну, коли вона вже збиралася зануритися назад у глибини жахіття. За тим, звідки доносилися звуки, стало зрозуміло, що собака повернувся надвір. Джессі втішилася, що він покинув будинок, але й трішки здивувалася. Може, йому незручно в приміщенні, якщо він так довго пробув на природі. Ця думка мала певний сенс… як і будь-що в цій ситуації, власне кажучи.

— Зберися, Джесс, — порадила вона собі серйозним, сонно-туманним голосом.

І можливо — можливо — це їй вдалося. Паніка й безрозсудний сором, який Джессі відчувала уві сні, відступали. Сон ніби висихав, набираючи цікавих вичленованих рис перетриманої фотографії. Невдовзі, зрозуміла вона, він зовсім зникне. Сни після пробудження — ніби порожні кокони молі або тріснуті стручки молочаю, мертві шкарлупки, де в шалених, проте тендітних грозових системах було крутилося життя. Бували випадки, коли така амнезія — якщо це вона — її засмучувала. Але не тепер. Ще ніколи в житті Джессі так швидко й цілковито не прирівнювала забування до милості.

«І це не має значення, — подумала вона. — Зрештою, то був просто сон. Ну от наприклад, усі ті голови, що вилазять з голів? Звісно, сни бувають символічними, знаю, і в цьому, може, був якийсь символізм… а може, навіть якась істина. Думаю, що тепер я принаймні розумію, чому вдарила Вілла того дня. Нора Калліґан тріумфувала б — назвала б це проривом. Може, це і є прорив. Але він ніяк не допомагає мені вибратися з цього їбучого тюремного причандалля, а поки що це завдання номер один у моєму списку пріоритетів. Хтось не погоджується?»

Ні Рут, ні Господинька не відповіли. Голоси НЛО також мовчали. Єдина відповідь долинула зі шлунку, якому страшенно ніяково, але він усе одно змушений довгим низьким буркотом поскаржитися на скасування вечері. Трохи смішно… але коли настане завтра, смішно вже не буде. Ще й спрага повернеться стократ, і Джессі не плекала ілюзій про те, на скільки часу ті два ковтки води її відстрочать.

«Мені потрібно відцентрувати зосередження, просто необхідно. Проблема не в їжі, не у воді. Наразі ці речі настільки ж важливі, як і те, чому я вдарила Вілла по зубах на його дев’ятий день народження. Проблема зараз у тому, як мені…»

Її думки обірвалися з ляскотом деревного вузла, що вибухає в полум’ї. Очі, що безцільно блукали по темній кімнаті, зупинилися на дальньому кутку, де в переливчастому світлі зі стельового вікна шалено танцювали розвію­вані вітром тіні сосен.

У кутку стояв чоловік.

На Джессі напав страх такої сили, якого вона ще в житті не відчувала. Сечовий міхур, що раніше насправді позбувся лише найнагальнішої частини проблеми, тепер безболісним струменем тепла спустошився повністю. Джессі взагалі не усвідомила цього, як і будь-чого іншого. Страх тимчасово видув з неї весь розум, від стіни до стіни, від підлоги до стелі. Вона не видала ні звуку, навіть найдрібнішого писку. Здатність видавати звуки щезла разом із розумом. М’язи на шиї, плечах і руках обернулися на щось схоже на теплу воду, і Джессі сповзла по узголів’ю, доки не повисла на наручниках, ніби в якомусь млявому самозабутті. Вона не знепритомніла, навіть близько до того не була, але психічна порожнеча й повна фізична нездатність були гірші, ніж непритомність. Коли мислення спробувало повернутися, дорогу йому заблокувала темна й невиразна стіна страху.

Чоловік. Чоловік у кутку.

Джессі бачила, як його темні очі стежать за нею з невідривною ідіотичною увагою. Бачила воскову білість запалих щік і високого лоба, хоча риси обличчя непроханого гостя були затьмарені діорамою тіней, які літали крізь них. Бачила опущені плечі й звислі мавпячі руки, що закінчувалися довгими долонями. Джессі відчувала присутність стоп у чорному трикутнику тіні від комода, лише це — але більше нічого.

Джессі не мала уявлення, скільки часу пролежала в жахливій напівпритомності, спаралізована, але при тямі, наче жук, якого вкусив павук-ктенізид. Здавалося, часу минуло багато. Секунди скрапували, і Джессі зрозуміла, що не може навіть кліпнути, не кажучи вже про те, щоб відвести очі від дивного гостя. Первинний жах почав трішки відступати, але йому на зміну прийшло щось гірше: боязнь і безпричинна, атавістична відраза. Пізніше Джессі подумала, що джерелом цих думок — найпотужніших негативних емоцій, які вона відчувала в житті, включно з тими, що охо­пили її невдовзі перед цим, зокрема коли собака вечеряв Джералдом, — була повна нерухомість створіння. Воно проникло сюди, поки Джессі спала, а тепер просто стоїть у коридорі, замасковане неугавними припливами і відпливами тіней на обличчі й тілі, витріщаючись химерно жадібними чорними очима, настільки великими й захопленими, що Джессі вони нагадували очниці черепа.

Її відвідувач стояв собі в кутку. Лише це — і більш ­нічого.

Вона лежала, ув’язнена в наручники, з розведеними вгору руками, почуваючись ніби на дні криниці. Минав час, вимірюваний лише ідіотичним миганням годинника, що показував нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, і нарешті їй у мозок проникла хоч якась зв’язна думка, водночас небезпечна і величезною мірою заспокійлива.

«Джессі, тут нікого, крім тебе, нема. Чоловік, якого бачиш у кутку, — це поєднання тіней та уяви, не більше».

Вона виборсалася в сидячу позу, підтягуючись руками, кривлячись від болю в переобтяжених плечах, упи­раючись ногами, намагаючись відштовхнутися босими п’ятами від покривала, дихаючи дрібними різкими ковтками від зусиль… і роблячи все це, Джессі жодного разу не відвела погляду від огидно видовженої постаті в кутку.

«Зависоке і захуде, щоб бути реальним чоловіком, Джесс, сама ж бачиш, правда? То просто вітер, тіні, цівочка місячного сяйва і трішки залишків твого кошмару, я так думаю. Згодна?»

Майже. Джессі почала розслаблятись. А тоді собака зовні видав ще один істеричний залп гавкоту. І хіба ж постать у кутку, та постать, яка насправді лише вітер, тіні й цівочка місячного сяйва, — хіба та несправжня постать не повернула голову трішки в той бік?

Ні, точно ні. Це, безперечно, також просто гра вітру, темряви й тіней.

Цілком можливо. Взагалі, Джессі була майже певна, що ця частина — поворот голови — була ілюзією. Але решта? Сама постать? Вона не могла до кінця переконати себе, що це все гра уяви. Звісно, жодна постать, настільки схожа на людину, не може бути просто ілюзією… правда?

Зненацька заговорила Господинька Берлінґейм, і хоча говорила вона боязко, у голосі не вчувалося істерики, принаймні поки що. Дивно, але це Рут переживала найбільший жах від думки про те, що Джессі може бути в кімнаті не сама, і це Рут радше нерозбірливо бурмотіла, ніж говорила.

«Якщо воно несправжнє, — сказала Господинька, — чому собака втік? Не думаю, що він би вибіг, якби не мав на те серйозної причини, а ви?»

Проте Джессі розуміла, що Господинька все одно вельми налякана й прагне підшукати якесь пояснення втечі пса, яке б не передбачало постаті в кутку, яку бачить чи думає, що бачить, Джессі. Господинька благала, щоб Джессі сказала, мовляв, її перше припущення, ніби собака втік просто тому, що йому неприємно бути в приміщенні, набагато ймовірніше. Або, можливо, він пішов через найстарішу причину з можливих: зачув іншого пса, цього разу суку з тічкою. Цілком можливо навіть, що собаку злякав якийсь звук — скажімо, удар гілки об вікно нагорі. Цей варіант подобався їй найбільше, бо вказував на якусь грубу справедливість: собаку злякав уявний зловмисник, і гавкотом тварина намагається відігнати цього вигаданого гостя геть від своєї відлюдної вечері.

«Так, скажи хоч щось із того, — раптом замолила її Господинька, — і навіть якщо сама в це не віриш, переконай мене».

Але Джессі не думала, що здатна на таке, і причина стояла в кутку біля комода. Хтось там таки був. Це не галюцинація, не дія вітру, тіней та уяви, не посмак сну, короткочасний фантом, що промайнув на сприйняттєвій нічийній території між сном і пробудженням. Це

(монстр це монстр бабай що прийшов мене з’їсти)

чоловік, не монстр, але чоловік нерухомо стоїть там і спостерігає за нею, і будинок скрипить від вітру, і тіні танцюють на його дивному напівзатьмареному обличчі.

Цього разу думка — «Монстр! Бабай!» — виринула з нижніх рівнів розуму на освітленішу територію свідомості. Джессі знову відкинула її, але все одно відчувала, що страх не відступив. Створіння в дальньому кутку кімнати, може, і є чоловіком, та навіть якщо так, Джессі дедалі більше впевнювалася, що з його обличчям щось дуже неправильно. Якби ж вона могла детальніше його розгледіти!

«Краще тобі цього не бачити», — шепотом порадив їй зловісний голос НЛО.

«Але мені треба заговорити до цього створіння — налагодити контакт», — подумала Джессі й одразу відповіла собі нервовим сварливим голосом, в якому наче змішалися Рут і Господинька: «Не думай про нього як про “створіння”, Джессі. Я гадаю, це таки чоловік. Думай про нього як про чоловіка, що, можливо, загубився в лісі, можливо, наляканий не менше за тебе».

Мабуть, добра порада, але Джессі зрозуміла, що не може вважати постать у кутку чоловіком, так само як не може вважати чоловіком отого приблудного пса. Так само вона не вважала, що створіння в тінях загублене чи налякане. Насправді з кутка вона відчувала приплив довгих, повільних хвиль злоби.

«Це дурниці! Заговори з ним, Джессі! Заговори з цим чоловіком!»

Вона спробувала прокашлятися й виявила, що кашляти просто нема чим: горло сухе, як пустеля, і гладеньке, наче мильний камінь. Тепер вона відчувала, як у грудях б’ється серце, дуже дрібно, дуже швидко й дуже нерівно.

Знову подув вітер. Тіні забігали чорно-білими візерунками по стінах і стелі, від чого Джессі почувалася так, наче її замкнули в калейдоскопі для дальтоніків. На мить здалося, що вона побачила під тими чорними нерухомими очима ніс — тонкий, довгий і блідий.

— Хто…

Спочатку вона спромоглася лише на настільки тихенький шепіт, що його не вдалося б почути навіть на іншому кінці ліжка, не кажучи вже про кінець кімнати. Джессі спинилася, облизала губи, спробувала знову. Вона відзначила, що долоні в неї болісно зімкнуті в тугі м’ячики, тож змусила пальці розімкнутися.

— Хто ви? — все одно пошепки, але трішки краще, ніж перед тим.

Постать не відповіла, лише стояла, а її тонкі бліді руки звисали до колін, і Джессі подумала: «До колін? Колін? Це неможливо, Джесс. Коли людина опускає руки по боках, вони закінчуються на середині стегон».

Відповіла Рут, таким притишеним і зляканим голосом, що Джессі заледве впізнала: «Руки в нормальної людини закінчуються на середині стегон, ти мала на увазі? А не думаєш, що нормальна людина не стала б залазити у чужий будинок посеред ночі, а виявивши, що господиня дому прикута до ліжка, просто стояти в кутку й дивитися? Просто стояти, лише це — і більш нічого?»

Тоді створіння поворухнуло ногою… або, може, це знову були відволікальні рухи тіней, які цього разу підхопив нижній квадрант зору. Комбінація тіней, місячного сяйва й вітру надавала цій мізансцені жахливої неоднозначності, і Джессі знову почала сумніватися в реальності гостя. Їй спала на думку ймовірність, що вона досі спить, що її сон про Віллів день народження просто повернув у якомусь новому напрямку… але по-справжньому в це не вірила. Вона не спить, це очевидно.

Неважливо, чи ворухнулася нога (і чи взагалі була там якась нога), погляд Джессі миттю кинувся вниз. Їй здалося, що у створіння між ногами лежить якийсь чорний предмет. Неможливо було роздивитися, що це, оскільки тінь від комода перетворювала ту територію на найтемнішу частину кімнати, але раптом пам’ять повернула Джессі на кілька годин назад, коли вона намагалася переконати Джералда в тому, що дійсно не жартує. Єдиними звуками тоді були вітер, грюкання дверей, гавкіт собаки, гагара і…

Річ на підлозі між ногами гостя — це бензопила.

Джессі вмить стала в цьому впевнена. Її гість уже користувався нею, але не для того, щоб різати дрова. Він різав нею людей, а собака втік із будинку, бо зачув наближення цього безумця, який прийшов з озера, розмахуючи скривавленим «штілем» у вдягненій в рукавицю руці…

«Досить! — люто скрикнула Господинька. — Негайно припини ці дурниці й візьми себе в руки!»

Але Джессі зрозуміла, що не може припинити, оскільки це не сон, а також тому, що дедалі більше переконувалася: мовчазна, як Франкенштейнів монстр перед ударами блискавки, постать у кутку — реальна. Та навіть якщо так, те створіння не провело цілий день, бензопилою нарізаючи людей на стейки. Звісно ж, це всього-­на-всього натхнена фільмами варіація простих і страшних оповідок з літнього табору, які здаються такими смішними, коли ви сидите навколо ватри — смажите маршмелоу з іншими дівчатами, — і такими жахливими потім, коли ловите дрижаки в спальному мішку й вірите, що кожна зламана гілка провіщає наближення Чоловіка з Лейкв’ю — легендарного попаяного, що пережив Корейську війну.

Створіння в кутку — не Чоловік із Лейкв’ю, не вбивця з бензопилою. Але на підлозі таки щось було (принаймні вона була дуже в цьому впевнена), і Джессі припускала, що, можливо, це й бензопила, проте це також може бути й валіза… рюкзак… комівояжерський чемодан зі зраз­ками товарів…

«Або моя уява».

Так. Хоча Джессі й дивилася прямо на той предмет, чим би він не був, вона знала, що варіант гри уяви відкидати не можна. Проте якимсь збоченим чином це лише підсилювало ідею того, що саме створіння реальне, і ставало дедалі важче ігнорувати злобу, яка постійним тихим гарчанням виповзала з плетива чорних тіней і розсипчастого місячного сяйва.

«Воно мене ненавидить, — подумала Джессі. — Що б то не було, воно мене ненавидить. Не інакше. Якщо ні, то чому воно просто стоїть і не допомагає?»

Вона знову підняла очі на те напівневидиме обличчя, на очі, що з таким шаленим захопленням ніби блищали в круглих чорних очницях, а тоді почала плакати.

— Будь ласка, скажіть, тут є хтось? — голос був щирий, здушений сльозами. — Якщо є, можете мені допомогти? Бачите ці наручники? Ключі прямо біля вас, на комоді…

Нічого. Жодних рухів. Жодної реакції. Воно просто стояло там — якщо воно взагалі там було, зрештою, — дивлячись на неї з-за дикої маски тіней.

— Якщо ви хочете, щоб я нікому не розповіла, що бачила вас, я не розповім, — знову спробувала Джессі. Голос тремтів, розмивався, поникав і скочувався. — Обіцяю! І я буду дуже… дуже вдячна…

Воно спостерігало за нею.

Лише це — і більш нічого.

Джессі відчула, як сльози повільно котяться по щоках.

— Знаєте, ви мене лякаєте, — сказала вона. — Ви можете хоч щось сказати? Ви можете говорити? Якщо ви там дійсно стоїте, можете, будь ласка, хоч щось сказати мені?

Тут Джессі схопила слабка жахлива істерика, а тоді відлетіла, надійно тримаючи в кощавих пазурах якусь її цінну й незамінну частину. Джессі плакала й молила страшну нерухому постать у кутку спальні. Джессі залишалася постійно при тямі, але іноді її заносило в цікаве пусте місце, відведене для тих, чий жах настільки грандіозний, що ме­жує з самозабуттям. Вона чула власний хрипкий голос, який, захлинаючись сльозами, просив постать, будь ласка, випустити її з цих наручників, ну будь ласка, прошу вас, благаю випустити її з цих наручників, а тоді знову запа­дала в ту дивну порожнечу. Джессі знала, що губи й далі рухаються, бо відчувала цей рух. Також вона чула звуки, що долинають із рота, але з порожнечі ці звуки були не словами, а лише незв’язними белькотливими потоками шуму. Також вона чула, як дує вітер і гавкає пес, усвідомлювала, але не знала, чула, але не розуміла, втрачаючи все від жаху перед напівприхованими обрисами цього страшного візитера, непрошеного гостя. Вона не могла припинити споглядати вузьку деформовану голову, бліді щоки й опущені плечі… проте дедалі більше її погляд привертали руки створіння: обвислі, з довгими пальцями, вони закінчувалися наба­гато нижче, ніж можуть закінчуватися нормальні руки. Отак порожньо минув якийсь невідомий відтинок часу (нульнуль-нульнуль-нульнуль, без користі повідомляв годинник на комоді), і тоді Джессі поверталася, зовсім трішки, починала мислити думками, а не переживала нескінченний порив незв’язних образів, чула, як власні губи промовляють слова, а не просто якесь жебоніння. Проте в тій порожнечі вона просунулася. Тепер її слова не стосувалися наручників чи ключів на комоді. Натомість вона чула тонкий крикливий шепіт жінки, що звівся просто до мольби про відповідь… хоч якусь відповідь.

— Хто ти такий? — схлипувала вона. — Людина? Диявол? Заради Бога, скажи, хто ти такий?

Дув вітер.

Грюкали двері.

У неї перед очима обличчя постаті наче змінилося… ніби зморщилося вгору, посміхаючись. Щось у тій посмішці було жахливо знайоме, і Джессі відчула, як ядро її здорового глузду, яке дотепер навдивовижу міцно тримало оборону в цьому нападі, задвигтіло.

— Тату? — прошепотіла вона. — Тату, це ти?

«Не мели дурниць! — скрикнула Господинька, але Джессі вже відчувала, як навіть той міцний голос схиляється в бік істерики. — Не грай вар’ятку, Джессі! Твій тато помер ще в 1980-му!»

Замість допомогти, ці слова лише погіршили ситуацію. Значно погіршили. Тома Мейгута поховали в родинному склепі у Фалмуті, менш ніж за сотню миль звідси. Розпалений, переляканий розум Джессі наполегливо підштовхував її до образу згорбленої постаті в закаляній синьо-зеленою пліснявою гнилій одежі й черевиках, яка крадеться по залитих місячним сяйвом полях, пробігає ділянки нечесаних лісів поміж околичної забудови. Вона бачила, як на цьому шляху гравітація впливає на поруйновані м’язи істо­ти, поступово витягуючи руки, доки вони не звисли до колін. Це її батько. Чоловік, що забавляв її в три роки, катаючи на ґорґошах, заспокоював у шість, коли дурнуватий клоун налякав її до сліз, розповідав казочки на ніч до восьми років — доки не сказав, що вона вже досить доросла, щоб читати їх самостійно. Її батько, що в день затемнення сонця нашвидкуруч змайстрував саморобні фільтри і тримав її на колінах, коли наближався момент повного затемнення, її батько, що сказав: «Ні про що не турбуйся… не хвилюйся й не обертайся». Тоді вона подумала, що, можливо, то він хвилюється, бо голос у нього був дуже густий і тремтливий, зовсім не як завжди.

Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю монет, і ще на повітря в передчутті грози.

— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.

Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчувала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тися­чу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й розвела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях помадою «М’ятний ням-ням».

— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти повернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що відімкнеш і відпустиш.

Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд (нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на комоді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, насправді ілюзія, що насправді час намертво зупинився) Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого початку, що там насправді нікого й нема. Вона почала почуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.

«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода, а Господинька на своєму місці й робить свою справу. — Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це реальне життя».

Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою для тих кількох голосів усередині, що були справжніми НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідоме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала, що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надпри­родна) тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюються. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама. Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опинитися будь-що.

«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може, не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли людина уночі з кимось, людям не загрожують примари, упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві, ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчинені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які моторошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»

— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намацати опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з місячного світла!

Ніби відповідаючи їй, постать нахилилася вперед у якомусь глузливому поклоні, і на мить із тіней виступило її обличчя, яке здавалося надто реальним, щоб сумніватися. Коли бліді промені зі стельового вікна зафарбували його риси помпезною ярмарковою позолотою, Джессі скрипуче заверещала. Це не був її батько. Побачивши зло й божевілля в обличчі гостя, вона б радо проміняла його на батька, навіть якщо той уже дванадцять років лежить у холодній домовині. Запалені, гидко блискучі очі споглядали її з глибоких, огорнутих зморшками очниць. Тонкі губи смикнулася вгору в сухій посмішці, демонструючи безколірні моляри й зазубрені ікла, що здавалися не коротшими за собачі.

Одна біла долоня підняла предмет, який вона частково бачила й частково відчувала, що лежав біля ніг створіння в темряві. Спочатку Джессі подумала, що то Джералдів портфель із кімнатки, яку він використовував тут як кабінет, проте коли створіння піднесло щось схоже на коробку до світла, жінка зрозуміла, що ця річ набагато більша, ніж Джералдів портфель, а також набагато старша. Схожа вона була на якийсь старомодний чемодан зі зразками товарів мандрівного комівояжера.

— Будь ласка, — прошепотіла вона безсилим хрипким голосом. — Ким би ви не були, будь ласка, не робіть мені боляче. Можете не звільняти мене, якщо не хочете, але прошу, не робіть боляче.

Посмішка поширшала, і Джессі побачила дрібні іскорки глибоко у створіння в роті — очевидно, її гість, так само як Джералд, має золоті зуби чи пломби. Воно наче безгучно сміялося, удовольняючись її жахом. Тоді довгі пальці розстібнули застібки чемодана

(я ж сплю, напевно, тепер дійсно все як у сні, о, дякувати Богові, що все саме так)

й показали Джессі вміст. Усередині було повно кісток і прикрас. Джессі побачила фаланги, персні, зуби, браслети, ліктьові кістки й підвіски. Побачила діамант настільки великий, що ним би навіть носоріг удавився, молочні трапеції місячного світла виблискували всередині міцних делікатних вигинів дитячої грудної клітки. Вона бачила всі ці речі й хотіла, щоб це було сном, так хотіла, щоб це було сном, але якщо так, то це сон, яких вона зроду не мала. Сном здавалася саме ситуація: ти прикута до ліжка з напіввидимим маніяком, що показує тобі свої скарби. А от відчуття…

Відчуття вказували на реальність. Тут нічого не вдієш. Відчуття вказували на реальність.

Створіння в кутку тримало чемодан, демонструючи Джессі його вміст, рукою притримуючи знизу. Другу руку воно занурило в заплут кісток та ювелірних виробів і почало порпатися, від чого зачулися похмурі клацання й шурхіт, ніби десь заграли на забитих брудом кастаньєтах. Роблячи це, створіння не відривало очей від Джессі, і чомусь аморфні риси його дивного обличчя зморщилися вгору від захоплення, рот роззявився в тій мовчазній посмішці, а обвислі плечі підіймалися й опускалися від здушених пихкань сміху.

«Ні!» — закричала Джессі, проте жодного звуку не почулося.

Зненацька вона відчула, як хтось — найпевніше, Господинька, і бляха-муха, наскільки ж вона недооцінила внутрішню міць тієї пані — кидається до перемикачів механізмів замикання в її голові. Господинька побачила пасма диму, що почали просочуватися крізь тріщини в зачинених дверцятах панелей, зрозуміла, що це означає, і вжила останніх відчайдушних заходів, щоб вимкнути машинерію, доки не перегрілися двигуни й не завмерли вальниці.

Шкірячись, постать у кутку занурила руку глибше й простягла Джессі осяяну місяцем жменю кісток і золотих предметів.

У голові немилосердно спалахнуло, а тоді всі вогні згасли. Вона знепритомніла, не гламурно, наче героїня в екстравагантній п’єсі, а брутально вигнулася назад, ніби засуджена вбивця, яку посадили на електричний стілець і пустили перший розряд. І все одно, водночас закінчився також жах, і наразі цього було достатньо. Джессі Бер­лінґейм, навіть не заїкнувшись на знак заперечення, провалилася в темряву.