Джералдова гра

18

Глянувши крізь окуляри й імпровізований фільтр, Джессі побачила дещо настільки дивне та вражаюче, що спершу розум відмовлявся це сприймати. У небі висіла величезна кругла родимка, як в Енн Френсіс під кутиком рота.

«Навіть балакаю вві сні… малу весь тиждень я не бачив, ні…»

Саме в цю мить Джессі вперше відчула батькову долоню на випуклості правої груді. Пальці на мить ніжно стиснули її, переповзли до лівої, тоді повернулися до правої, ніби порівнюючи розмір. Тато дихав уже дуже швидко, його подих у її правому вусі скидався на роботу парового двигуна, і Джессі знову звернула увагу на ту тверду річ, що впиралася їй у сідниці.

«Чи хоч хтось посвідчить? — викрикував Марвін Ґей, цей аукціоніст соулу. — Посвідчіть, прошу вас».

— Тату? З тобою все добре?

Джессі знову делікатно защипало в грудях — приємність і біль, печена індичка з глазур’ю з «нігай»[53] і шоколадною підливкою, — але цього разу дівчинку охопила також тривога та якесь злякане збентеження.

— Так, — відповів він, хоча голос ніби належав якомусь незнайомцеві. — Так, усе добре, але не обертайся.

Він засовався. Долоня, що торкалася її правої груді, подибала в інше місце. Долоня в неї на стегні посунулася вище, сунучи перед собою крайку сарафана.

— Тату, що ти робиш?

Запитання було не зовсім від страху. Вона поставила його більше з цікавості. Проте все одно в ньому був відтінок страху, ніби тонка червона нитка. Над головою в Джессі навколо темного круга, що завис у небі кольору індиго, палко променіло горнило дивного світла.

— Періжечку, ти мене любиш?

— Так, звісно…

— Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. Я хочу бути з тобою милим. Просто дивися на затемнення, а я буду милим з тобою.

— Я не впевнена, чи хочу дивитися. — Відчуття збентеження загострювалося, червона нитка товстішала. — Я бою­ся спалити собі очі. Боюся спалити ті штуки-дрюки.

«Але я вірю, — співав Марвін, — що жінка — чоловікові найкращий друг… і я залишатимуся з нею… попри все навкруг».

— Не хвилюйся, — він уже захекувався. — Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся.

Вона почула тріск гумки в одязі, але не своєї, а його. Її трусики були на місці, хоча Джессі усвідомила, що, опустивши очі, вона побачить їх, так високо він задер їй сарафан.

— Ти мене любиш? — знову запитав тато, і хоча її схопило жахливе передчуття, що правильна відповідь на це запитання стала неправильною, Джессі залишалася десятирічною дитиною, і це все одно була єдина відповідь, яку вона мала дати. Вона відповіла йому, що так.

«Посвідчіть, посвідчіть», — благав Марвін, уже зати­хаючи.

Батько посунувся, міцніше притискаючи ту тверду річ їй до сідниць. Джессі зненацька зрозуміла, що то — не держак викрутки чи молотка з ящика в коморі, це точно, — і до тривоги доєдналося короткочасне зловтішне задоволення, що стосувалося більше матері, ніж батька.

«Це тобі за те, що не вступаєшся за мене, — подумала вона, крізь шари кіптявого скла споглядаючи темний круг у небі, а тоді: — Думаю, це нам обом».

Раптом перед очима в неї попливло, і задоволення зник­ло. Залишилася дедалі більша тривога.

«О Боже, — подумала вона. — Це мої рогівки… напевно, в мене почали згорати рогівки».

Долоня на стегні тепер помандрувала їй між ніг, наштовх­нулася на промежину й міцно її обхопила. Йому не можна цього робити, подумала Джессі. Це неправильне місце для його руки. Хіба що…

«Він робить тобі ляпанець», — несподівано договорив якийсь внутрішній голос.

З роками той голос, який вона зрештою стала називати голосом Господиньки, часто сповнював її роздратуванням. Іноді це був голос обачності, часто — звинувачення і майже завжди — заперечення. Неприємні речі, принизливі речі, болючі речі… це все зрештою зникне, якщо їх з достатнім ентузіазмом ігнорувати, так думала Господинька. Це був голос, який здебільшого вперто наполягав, що навіть найочевидніші недоліки — це насправді переваги, складники доброго плану, занадто грандіозного й складного для розуміння звичайними смертними. Будуть часи (здебільшого протягом її одинадцятого й дванадцятого років життя, коли вона називатиме той голос міс Пітрі, на честь учительки з другого класу), і Джессі практично затулятиме вуха руками, щоб придушити той крикливий розважливий голос, та це, звісно, нічого не дасть, оскільки він зароджується з того боку вух, до якого в неї нема доступу; але в ту мить пробудження розпачу, коли в небесах над західним Мейном чорніло затемнення, а в глибинах озера Дарк-Скор горіло відбиття зір, в ту мить, коли вона усвідомила (певним чином), що робить рука в неї між ніг, Джессі почула лише доброту й практичність, тому з панічним полегшенням вхопилася за слова, які промовляв той голос.

«Це просто ляпанець і все, Джессі».

«Ти впевнена?» — закричала Джессі у відповідь.

«Так, — твердо запевнив голос, і з роками Джессі відкриє, що цей голос майже завжди впевнений, неважливо, правий він чи ні. — Він так жартує, оце й усе. Він не знає, що тобі лячно, тому не відкривай свого ротика й не псуй такий чудовий день. Нічого такого не відбувається».

«Не вір їй, дівулю! — відповів інший — рішучий — голос. — Іноді він поводиться так, наче ти якась його, блядь, дівчина, а не донька, і саме зараз він це і робить! Він не просто ляпанець робить тобі, Джессі! Він тебе їбе!»

Джессі була майже впевнена, що це брехня, майже впевнена, що те дивне заборонене слово зі шкільного майданчика позначає дію, яку неможливо виконати просто рукою, але сумніви залишалися. З раптовим відчаєм вона при­гадала, як Карен Оквін говорила їй нізащо не дозволяти хлопцям запихати язик їй у рот, бо через це в неї в горлі може з’явитися дитина. Карен сказала, що іноді таке трап­ляється, але жінки, яким доводиться виблювати дитину, щоб забрати її звідти, майже завжди вмирають, і діти ці також зазвичай помирають. «Ніколи не дозволю хлопцеві поцілувати мене засмоктом, — сказала Карен. — Може, і дозволила б якомусь помацати мене зверху, якби по-справжньому любила його, але дитини в горлі мені не треба. Як я ЇСТИМУ?»

Тоді Джессі таке уявлення про вагітність здалося настільки божевільним, що ледь не чарівним, — і хто, як не Карен Оквін, яка хвилюється про те, залишається чи гасне світло, коли зачиняєш дверцята холодильника, могла б придумати таке? Проте зараз ця думка світилася власною дивною логікою. Припустімо — просто припустімо, — що це правда. Якщо можна отримати дитину від хлопцевого язика, якщо таке може статися, тоді…

А та тверда річ впирається їй у сідниці. Та річ, що не держак викрутки чи маминого молотка.

Джессі спробувала стиснути ноги докупи, зробити жест, що був двозначним для неї, проте, очевидно, не для нього. Тато різко видихнув — болісний, страшний звук — і сильніше притиснув пальці до ніжного горбочка просто під промежиною її трусиків. Трохи заболіло. Вона заклякла, упершись об нього, й простогнала.

Набагато пізніше їй спало на думку, що, вельми ймовірно, батько неправильно витлумачив цей звук як пристрасний, і, мабуть, це й на краще. Яким би не було його розуміння, воно ознаменувало апогей цієї химерної інтерлюдії. Зненацька він вигнувся під нею, плавно підкидаючи дів­чинку. Рух був одночасно страхітливий і чомусь приємний — що він такий сильний, що її так підняло. На якусь мить Джессі майже зрозуміла природу речовин, які тут діяли, небезпечних, але незаперечних, і що контроль над ними може належати їй — це якби вона захотіла їх контролювати.

«Не хочу, — подумала Джессі. — Не хочу мати з цим ніякої справи. Що б то не було, воно гидке, страшне й жахливе».

Тоді та тверда штука, втиснена їй до сідниць, та штука, що не держак викрутки чи материного молотка, почала спазмувати, і там розійшлася якась рідина, просочуючись гарячою плямою їй крізь спідницю.

«Це піт, — одразу ж пояснив голос, що одного дня належатиме Господиньці. — Саме так. Він відчув, що ти боїшся сидіти в нього на колінах, і перенервувався. Тобі має бути соромно».

«Піт, та сто пудів! — повернувся інший голос, що одного дня належатиме Рут. Він говорив тихо, потужно й перелякано. — Ти добре знаєш, що це таке, Джессі, ти чула, як Медді з дівчатами про це говорили, коли в них була вечірка з ночівлею у вас. Вони ще чекали, доки ти нарешті заснеш, а ти ще не спала тоді. Сінді Лессард назвала це кінчею. Вона сказала, що воно біле і цвиркає з хлопчачої штучки, ніби зубна паста. Це від тієї штуки робляться діти, а не від поцілунків засмоктом».

Якусь секунду Джессі балансувала згори, на твердому підйомі його вигину, збентежена, перелякана й схвильована, слухала, як він хрипко раз за разом хапає вологе повітря. Тоді його стегна повільно розслабились, і він опустив її.

— Більше не дивися на сонце, Періжечку, — сказав він, і хоча досі віддихувався, його голос уже знову звучав майже нормально. Зникло те лячне збудження, і жодної двозначності в тому, що Джессі відчула тепер, не було: то було глибоке й просте полегшення. Що б не сталося, якщо взагалі щось було, — воно скінчилося.

— Тату…

— Ні, навіть не починай. Час скінчився.

Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні. Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пугач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз, наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після того, як хтось засвітить тобі в очі».

— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси, Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така вже й добра ідея.

Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби натякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця можливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.

— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи одеколоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.

— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуважним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі, що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого поганого не зробила, Періжечку.

— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.

Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.

— Ну звичайно, — вмить відказав він.

На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавості, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду (і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона майже не розуміє. Вона знала, що це

(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)

якось стосується сексу, але поняття не мала, наскільки глобально й наскільки серйозно. Мабуть, це не те, що Меддіні подруги на ночівлі називали «трахом» (окрім тієї дивним чином обізнаної Сінді Лессард, бо вона називала це «глибоководним пірнанням із довгою білою жердиною», терміном, який Джессі здався водночас жахливим і комічним), але те, що він не запхав свою штучку в її штучку, ще не означає, що вона, як деякі дівчата навіть у неї в школі кажуть, «уже». Джессі згадалося, що їй минулого року розповіла Карен Оквін, коли вони поверталися зі школи, і вона спробувала викинути ці слова з голови. Вони майже точно неправдиві, і навіть якщо правдиві, він не запихав язика їй у рот.

У голові Джессі почула гучний і розлючений материн голос: «Правду ж кажуть, скрипуче колесо змащують найбільше».

Джессі відчула в себе на сідницях гарячу мокру пляму. Пляма продовжувала розходитися. Так, подумала вона, правильно. Думаю, скрипуче колесо дійсно змащують найбільше.

— Тату…

Він підняв руку, як часто робив за вечірнім столом, коли мама або Медді (зазвичай мама) приском сипали через щось. Джессі не могла пригадати, щоб тато хоч раз показував такий жест їй, і це лише посилило відчуття, що тут щось пішло жахливо шкереберть і що в результаті якоїсь її страхітливої помилки (мабуть, помилкою було погодитися вдягти сарафан) виникнуть якісь фундаментальні, незворотні зміни. Ця думка спричинила настільки глибокий жаль, що здавалося, наче якісь невидимі пальці безжально працюють усередині неї, просіюючи й відвіюючи нутрощі.

Краєм ока Джессі помітила, що татові спортивні шорти перекошені. Щось визирало з-під них, щось рожеве, і дівчинка на всі сто відсотків була певна, що то не держак викрутки.

Перш ніж вона відвернулася, Том Мейгут перехопив її погляд і швидко поправив шорти, ховаючи рожеву штучку. Його обличчя сіпнулося в короткочасній moue[54] огиди, і Джессі знову зіщулилася всередині. Тато спіймав її погляд і помилково сприйняв випадковість за неналежну допитливість.

— Те, що оце сталося, — почав він, а тоді прокашлявся. — Нам треба поговорити про те, що сталося, Періжечку, але не просто зараз. Біжи всередину й перевдягнися. Може, швиденько сходи в душ. І скоро вертайся, щоб не пропусти­ти кінець затемнення.

Джессі майже зовсім втратила інтерес до затемнення, хоча нізащо не сказала б йому про це, хоч за мільйон років. Натомість вона кивнула, тоді обернулася.

— Тату, зі мною все добре?

Він наче здивувався, завагався, насторожився — поєднання, яке лише посилило відчуття злих рук, що працювали всередині неї, вимішуючи нутрощі… і раптом Джессі зрозуміла, що він почувається так само погано, як і вона. І в мить ясності, не торкану жодним голосом, окрім власного, вона подумала: «Так і треба! Господи, це ж ти почав!»

— Так, — відповів він… але його тон не до кінця переконав її. — Краще не буває, Джесс. А тепер іди всередину й приведи себе в порядок.

— Добре.

Вона спробувала всміхнутися, доклала всіх зусиль, і навіть трішки вдалося. Батько на мить наче злякався, а тоді всміхнувся у відповідь. Це допомогло Джессі трохи розслабитись, і руки, що працювали в нутрі, тимчасово послабили хватку. Проте, поки Джессі дісталася великої спальні нагорі, яку ділили вони з Медді, відчуття потроху повернулися. Наразі найгіршим був страх, що він захоче розповісти матері про те, що сталося. А що тоді подумає мама?

«От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо».

Спальня була розділена в стилі дівчачого табору мотузкою для білизни, повішеною посередині. Вони з Медді повісили на ній кілька старих простирадл, а тоді Вілловими крейдовими олівцями намалювали на них різні яскраві візерунки. Розмальовувати простирадла й ділити ними кімнату тоді було дуже веселим заняттям, але зараз їй воно здавалося дурним і дитячим, а те, як її роздута тінь танцювала на центральному простирадлі, по-справжньо­му лякало. Вона нагадувала тінь якогось монстра. Навіть запашний дух соснової смоли, що зазвичай їй подобався, тепер здавався важким і докучливим, ніби освіжувач повітря, який щедро розбризкали, щоб приховати якийсь неприємний сморід.

«Отака наша Джессі. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає доб­ро від добра».

Джессі поквапилася у ванну, силкуючись перегнати той голос, але правильно здогадуючись, що їй це не вдасться. Вона ввімкнула світло й одним швидким рухом через голову зняла сарафан. Кинула його в кошик для білизни, радіючи, що нарешті здихалася. Вона витрішкувато глянула на себе в дзеркало й побачила обличчя маленької дівчинки, обрамлене зачіскою дорослої юнки… зачіскою, яка вже розпадалася зі шпильок на пасма, кучері й локони. Також у дзеркалі було тіло маленької дівчинки — пласкогруде, з вузькими стегнами, — але воно вже недовго таким залишатиметься. Воно вже почало змінюватись, і ця зміна вчинила щось із її батьком, чого не повинно було статися.

«Я хочу ніколи не мати цицьок чи пишних стегон, — похмуро подумала вона. — Якщо через них стається отаке, то кому це треба?»

Від цієї думки Джессі згадала ту мокру пляму ззаду на трусах. Вона скинула їх — бавовняні трусики з «Сірз», колись зелені, а тепер збляклі ближче до сірого, — і з цікавістю підняла їх до рівня очей, тримаючи за гумку. Так, ззаду дещо було, і точно не піт. Також воно не було схоже на жодну зубну пасту з тих, що вона бачила. Скидалася речовина на перламутрово-сіру рідину для миття посуду. Джессі нахилила голову та обережно нюхнула. Відчула ледь помітний запах, що асоціювався з озером після періоду спекотної спокійної погоди, а також схоже пахла джерельна вода. Якось вона була принесла батькові склянку води, яка пахла їй особливо сильно, і запитала, чи він це відчуває.

Він похитав головою.

— Ні, — радісно відповів тато, — але це не означає, що запаху там нема. Це означає, що я, блін, забагато курю. Думаю, Періжечку, ти маєш на увазі запах водоносного шару. Мікроелементи, оце все. Трохи запашок, і мамі купу грошей доводиться витрачати на кондиціонер для білизни, але тобі від того зле не буде. Клянуся.

«Мікроелементи, — подумала вона зараз і знову нюхнула той аромат. Джессі не розуміла, чому він її захоплює, але так і було. — Запах водоносного шару, це все. Запах…»

Тоді заговорив наполегливіший голос. У день затемнення він був трішки схожий на мамин (як мінімум тим, що називав її «дівулею», як іноді робила Саллі, коли Джессі дратувала її, ухиляючись від роботи чи забуваючи про якийсь обов’язок), але Джессі припускала, що насправді то голос її самої ж, дорослої. Якщо його войовничий рев трішки тривожив, то лише тому, що, грубо кажучи, для цього голосу було ще зарано. Проте він усе одно був тут. Він був тут і робив усе можливе, щоб зібрати її докупи. Його нахабна крикливість химерним чином заспокійливо діяла на Джессі.

«Це те, про що говорила Сінді Лессард, це воно, це його кінча, дівулю. Думаю, тобі треба дякувати, що воно опинилося в тебе на білизні, а не в якомусь іншому місці, але не тіш себе казками про те, що тобі пахне озером, мікроелементами якимись із водоносного шару чи ще чимсь. Карен Оквін, звісно, придурошна, ще жодна жінка в істо­рії не виносила дитину в горлі, сама знаєш, але от Сінді Лессард точно не придурошна. Я думаю, вона таке бачила, і тепер ти теж таке бачила. Чоловічу штуку. Кінчу».

Від раптової огиди — не стільки від того, що це таке, як від того, звідки воно взялося, — Джессі шпурнула труси в кошик зверху на сарафан. Тоді їй уявилося, як мама перебирає кошик і кидає одяг у пральну машинку у вологій пральній кімнаті в підвалі, а тоді дістає конкретно цю пару трусиків із конкретно цього кошика й знаходить конкретно цю пляму. І що ж вона подумає? Та що проблемне й скрипу­че колесо в їхній сім’ї нарешті змастили, звісно, а як інакше?

Відраза обернулася винуватим страхом, і Джессі швидко підняла труси. Той слабкий дух одразу ж наповнив їй носа, густий, слабкий і нудотний. «Устриці й мідь», — подумала вона, і цього виявилося достатньо. Джессі впала на коліна перед унітазом, зібгавши трусики в кулаку, і виблювала. Вона швидко змила за собою, доки запах частково перетравленого гамбургера не розповсюдився в повітрі, тоді ввімкнула холодну воду в умивальнику й прополоскала рот. Страх, що вона ще як мінімум годину проведе тут, блюючи на колінах перед туалетом, почав відступати. Шлунок начебто заспокоївся. Тільки б не відчути знову той слабкий мідно-вершковий запах…

Затамувавши подих, Джессі запхала трусики під холодну воду, прополоскала, викрутила й кинула назад у кошик. Тоді глибоко вдихнула, тильними сторонами мокрих долонь прибираючи волосся зі скронь. Якщо мама запитає, чому зверху на брудному одязі лежать якісь мокрі труси…

«Ти вже думаєш, ніби злочинниця якась, — заголосила хтось, хто одного дня стане Господинькою. — Бачиш, що стається, коли поводишся як погана дівчинка? Бачиш? Дуже сподіваюся, що т…»

«Тихо сиди, мерзото мала, — відгаркнув інший голос. — Потім можеш скільки завгодно чіплятися, але зараз ми тут намагаємось одну справу владнати, якщо ти не помітила. Втямила?»

Відповіді не було. І це добре. Джессі знову нервово провела по волоссю, хоча воно не спадало. Якщо мама запитає, що вогкі труси роблять з іншим брудним одягом, Джессі просто скаже, що було спекотно і вона сходила скупатися, не вдягаючи купальника. Вони всі троє так кілька разів уже робили цього літа.

«Тоді краще не забудь також намочити шорти й футболку. Правильно, дівулю?»

«Правильно, — погодилася вона. — Гарна ідея».

Джессі накинула халат, що висів на дверях ванної, і повернулася в спальню, щоб узяти шорти й футболку, які мала на собі, коли мама, брат і старша сестра зранку поїхали… кілька тисяч років тому це було, як тепер здавалося. Спочатку вона їх не помітила, тому стала на коліна, щоб пошукати під ліжком.

«Та інша жінка також на колінах, — відзначив голос, — і відчуває той же запах. Той запах, що наче мідь з вершками».

Джессі чула, але не слухала. Розум зосередився на шортах і футболці — на її алібі. Як і очікувалося, вони лежали під ліжком. Джессі потяглася.

«Він долинає з криниці, — продовжив голос. — Запах з криниці».

Так, так, подумала Джессі, хапаючи одяг і повертаючись до ванної. Запах з криниці, дуже добре, чудово.

«Вона заманила його в криницю, і він упав» — промовив голос, і цим словам нарешті вдалося достукатися до Джессі. Вона завмерла у дверях ванної, округливши очі. Їй стало якось по-новому страшно, до смерті. Тепер, дослухавшись до голосу, дівчина усвідомила, що він не схожий на інші. Цей був наче голос, який пізно вночі, за дуже правильних умов, можна зловити по радіо, — голос, що може долинати звідкись дуже здалеку.

«Не дуже здалеку, Джессі. Вона також у зоні затем­нення».

На мить верхній коридор будинку на озері Дарк-Скор зник. На зміну йому прийшла гущавина кущів ожини, що не відкидали тіні під затьмареним затемненням небом, а також чистий запах морської солі. Джессі побачила ­худорляву жінку в кáпоті, шпакувате волосся якої було зібране в ґульку. Жінка стояла навколішках біля квадрата з потрісканих дощок. Поруч із нею калюжею лежала якась біла тканина. Джессі здогадувалася, що то жінчина комбінація. Джессі запитала в жінки, хто вона, але та вже зникла… якщо взагалі там була.

Джессі все ж озирнулася через плече, щоб упевнитися, чи та моторошна худорлява жінка, бува, не в неї за спиною. Але на сходах угору нікого не було. Джессі стояла в коридорі сама.

Дівчинка опустила очі собі на руки й побачила, що ті збрижилися гусячою шкірою.

«Ти дурієш, — забідкався голос, що одного дня належатиме Господиньці Берлінґейм. — Ой, Джессі, ти погано, дуже погано поводилася, тому заплатиш тим, що здурієш».

— Я не дурію, — відповіла Джессі. Вона глянула на бліде перекошене обличчя в дзеркалі ванної. — Не дурію!

Джессі якийсь час чекала в переляканому підвішеному стані, чи повернуться голоси, — або той образ жінки, що стоїть на колінах біля розтрісканих дощок, а поруч лежить комбінація, — але нічого не почула й не побачила. Та містична інша, яка сказала Джессі, що якась вона заманила якогось його в якусь криницю, очевидно, зникла.

«Стрес, дівулю, — пояснив голос, що одного дня стане Рут, і Джессі чітко розуміла, що, хоча сам голос у це не зовсім вірить, він вирішив, що Джессі краще рухатися далі, і то вже. — Тобі подумалося про жінку з комбінацією, бо сьогодні в тебе в голові спідня білизна. Я б на твоєму місці про все це забула».

Чудова порада. Джессі швиденько змочила шорти й футболку під краном, викрутила їх і ступила в душ. Вона намилила тіло, обмилася, витерлася й побігла назад у спальню. Зазвичай вона не переймалася тим, щоб накинути на себе халат для короткої перебіжки через коридор, але цього разу зробила це, притискаючи його руками, а не обв’язуючись поясом.

Джессі знову спинилась у ванній, закусивши губу й молячись, щоб той дивний інший голос не повернувся, благаючи, щоб не було знову тих скажених галюцинацій, чи ілюзій, чи ще чогось. Не сталося нічого. Вона кинула халат на ліжко, побігла до комода й дістала з нього свіжу білизну і шорти.

«Вона відчуває той же запах, — подумала Джессі. — Не знаю, що то за жінка, але вона відчуває той же запах з криниці, в яку заманила чоловіка, і це відбувається тепер, під час затемнення. Упевнена…»

Вона обернулася, тримаючи в руці свіжу блузку, і завмерла. Батько стояв в одвірку й дивився на неї.