Джералдова гра

25

Зрештою Джессі почала потроху брати себе в руки. Вдалося їй це, хоч як це абсурдно, за допомогою мантри Нори Калліґан.

— Один — мої ступні, — промовила вона голосом, що тріскотів і тремтів у порожній спальні, — пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток. Два — ноги мої, чудові та довгі. Три — моя вульва, де все дуже вбоге.

Джессі сунула вперед, не спиняючись, декламуючи куплети, які пам’ятала, пропускаючи ті, що забула, не розплющуючи очей. Вона проговорила всю мантру кілька разів. Усвідомлювала, як сповільнюється серцебиття і відлітають найгірші страхи, але не мала свідомого розуміння радикальної зміни, яку вона внесла принаймні в один Норин дзвінкий куплетик.

Повторивши віршик ушосте, Джессі розплющила очі й роздивилася кімнату, ніби щойно прокинулася з короткої спокійної дрімоти. Проте кут біля комода вона поглядом оминула. Не хотіла знову дивитися на ту сережку, тим більше — на слід.

«Джессі? — голос був дуже м’який, дуже обережний. Джессі подумала, що то Господинька говорить, уже позбувшись і пронизливого завзяття, і гарячкового заперечення. — Можна щось сказати?»

— Ні, — одразу відповіла вона різким, наче пил у тріщинах, голосом. — Тікай. Суки, як ви мене всі дістали, відчепіться.

«Будь ласка, Джессі. Прошу, послухай мене!»

Вона заплющила очі й усвідомила, що тепер може по-справжньому бачити ту частину своєї особистості, яку звикла називати Господинькою Берлінґейм. Господинька так і лишалася в колодках, але тепер вона підняла голову — що не могло бути легко, зважаючи на жорсткий дерев’яний пристрій, який тиснув їй на потилицю. Волосся ненадовго прибралося з обличчя, і Джессі з подивом побачила не Господиньку, а молоду дівчину.

«Так, але це все одно я», — подумала Джессі й мало не розсміялася. Якщо це не психологія з коміксів, то вона не знала, як ще це назвати. Джессі щойно думала про Нору, а однією з улюблених Нориних тем було те, як люди мають дбати про свою «внутрішню дитину». Нора стверджувала, що найпоширенішою причиною нещастя є неспроможність годувати й леліяти дитину всередині нас.

Джессі на все це печально кивнула, не відмовляючись від думки, що ця ідея їй радше здається якимись сентиментальними помиями штибу ери Водолія та нью-ейджу. Взагалі їй подобалася Нора, і хоча здавалося, що Нора ніяк не збереться з силами, щоб викинути надто багато фенечок із кінця шістдесятих — початку сімдесятих, вона чітко зараз бачила те, що Нора назвала б «внутрішньою дитиною» Джессі, і це здавалося цілком нормальним. Джессі при­пускала, що це поняття може навіть мати якусь символічну обґрунтованість, а в таких умовах колодки створюють пиздецьки доречний образ, правда ж? Дівчина в них — це майбутня Господинька, майбутня Рут, майбутня Джессі. Дівчинка, яку тато називав Періжечком.

— То говори, — сказала Джессі.

Очей вона не розплющувала, і поєднання стресу, голоду й спраги зробило видіння дівчини в колодках невимовно реалістичним. Тепер вона побачила на аркуші веленевого паперу, прибитому над головою дівчини, слова «ЗА СЕКСУАЛЬНЕ ЗВАБЛЕННЯ». Слова, звісно, було виведено цукерково-рожевою помадою «М’ятний ням-ням».

Проте її уява ще не завершила. Біля Періжечка стояли ще одні колодки, в яких було закуто іншу дівчину. Цій було років сімнадцять, і вона була товста. Шкіра — в прищах. Позаду бранок виникла міська толока, а за мить Джессі побачила, що там пасуться кілька корів. З монотонною рівномірністю хтось дзвонив у дзвін — судячи зі звуку, з-за наступного пагорба, — і так, наче дзвонар збирався робити це цілий день… чи принаймні доки корови не прийдуть додому.

«Ти божеволієш, Джесс», — слабко подумала вона і припустила, що так і є, але це неважливо. Невдовзі вона, мабуть, вважатиме це радше благословенням. Вона відкинула цю думку й зосередила увагу знову на дівчині в колодках. Зробивши це, Джессі помітила, що на зміну роздратуванню прийшли ніжність і гнів. Ця версія Джессі Мейгут була старша, ніж та, яку розбестив батько під час затемнення, але не набагато — на вигляд років дванадцять-чотирнадцять. І в її віці вона опинилася в колодках на міській толоці не за якийсь злочин, а за сексуальне зваблення? Заради Бога, яке ще сексуальне зваблення? Це що за дурний жарт? Як люди можуть бути такими жорстокими? Настільки свідомо сліпими?

«Що ти хочеш розповісти мені, Періжечку?»

«Лише те, що воно реальне, — сказала дівчина в колодках. Її обличчя було бліде від болю, а очі — зосереджені, тривожні та ясні. — Реальне, розумієш, реальне, і воно повернеться вночі. Думаю, цього разу воно не просто дивити­меться. Джессі, виберися з наручників до заходу сонця. Тобі треба втекти з цього дому, перш ніж воно повернеться».

Джессі знову захотілося плакати, але не було сліз. Не було нічого, окрім того сухого наждачного пощипування.

«Я не можу! — скрикнула вона. — Я вже все перепробувала! Я не можу вибратися сама!»

«Ти забула про дещо, — сказала їй дівчина. — Не знаю, чи важливо це, але раптом».

«Що?»

Дівчина прокрутила руки всередині отворів, що їх тримали, демонструючи чисті рожеві долоні. «Він сказав, що є два види, пам’ятаєш? Ч-17 і Ж-23. Здається, ти вчора майже згадала про це. Він хотів Ж-23, але їх не так багато виготовляють і не так легко дістати, тож довелося погодитися на пару Ч-17. Ти ж пам’ятаєш, правда? У день, коли він приніс наручники додому, все тобі про них розповів».

Джессі розклепила очі й глянула на браслет, що охоплював її правий зап’ясток. Так, він усе їй про них розповів. Та й узагалі, белькотів про них, наче кокаїніст після двох дудок креку, почавши ще з ранкового дзвінка зі свого кабінету. Він хотів уточнити, чи в будинку більше нікого нема (завжди забував, у які дні приходить покоївка), а коли Джессі запевнила його, що сама, то попросив її вдягти щось зручне. «Щось, що от ну майже» — так він це промовив. Вона пам’ятала, як це її заінтригувало. Навіть через телефон Джералд звучав так, наче готовий зірватися з ланцюга, і Джессі підозрювала, що він роздумує про всілякі непристойності. Вона була не проти. Їм уже майже по п’ятдесят, і якщо Джералдові хочеться трохи поекспериментувати, їй вистачало бажання піти йому назустріч.

Він прибув за рекордний час (мабуть, усі три милі міської об’їзної 295 куряться димом після нього, подумала вона), і Джессі найбільше запам’яталося з того дня те, як він метушився в спальні, як у нього горіли щоки й блискали очі. Секс не був першим, що спадало їй на думку, коли вона думала про Джералда (у перевірці на асоціації першою було б, напевно, слово «безпека»), але того дня ті дві речі були мало не взаємозамінними. Звісно ж, єдине, що було на думці в нього, — це секс. Джессі думала, що його зазвичай ввічливий адвокатський пісюн просто прорве ширінку габардинових слаксів, якщо він скидатиме їх ще повільніше.

Тільки-но позбувшись і їх, і трусів, він злегка сповільнився, церемонно розкриваючи коробку з-під «адідасів», яку приніс нагору. Джералд дістав з неї дві пари наручників і підняв, щоб Джессі роздивилася. Пульс тріпотів йому аж у горлі, дрібний миготливий рух, швидкий, маже як крило колібрі. Це вона також пам’ятала. Навіть тоді його серцю було, мабуть, непереливки.

«Ти б мені велику послугу зробив, Джералде, якби стрельнув своїм корком прямо там і в ту мить».

Їй хотілося, щоб така неприязна думка про чоловіка, з яким вона стільки розділила в житті, була для неї лячною, і вона зрозуміла, що найбільше, на що спроможна, —це майже клінічна огида до себе. А коли знову згадала, як він того дня виглядав — розчервонілі щоки, блискучі очі, — долоні мовчки скрутились у тверді кулачки.

— Чому ти не міг дати мені спокій? — тепер запитала вона його. — Ти от мусив бути таким мудаком у цьому? Таким агресором?

«Не зважай. Думай не про Джералда, а про наручники. Дві пари обмежувачів свободи рук “Кріґ Сек’юріті”, розмір Ч-17. Ч, що означає чоловік, і 17, що означає кількість зубців на дужці».

У шлунку й грудях розросталося відчуття яскравого тепла. «Не відчувай цього, — наказала вона собі, — а якщо вже дуже треба, вдай, ніби в тебе розлад травлення».

Проте це було неможливо. Відчула вона надію, і це не вдасться заперечити. Найкраще, що вона могла зробити, — це збалансувати її реальністю, постійно нагадувати собі про першу невдалу спробу вислизнути з браслетів. Проте, незважаючи на намагання пам’ятати про біль і невдачі, вона зловила себе на думці про те, наскільки близько — наскільки офігенно близько — була до втечі. Тоді подумала, що для успіху не вистачає якоїсь чверті дюйма, а пів дюйма означатимуть певну перемогу. Проблемою були кісткові випини під великими пальцями, так, але чи дійсно вона помре тут на ліжку через те, що не змогла подолати заваду, не набагато ширшу за верхню губу? Звісно ж, ні.

Джессі силоміць відклала ці думки й повернулася до дня, коли Джералд приніс наручники додому. Як він підняв їх з німим трепетом ювеліра, що показує найкраще діамантове намисто, яке коли-небудь потрапляло йому в руки. Правду кажучи, вона й сама була досить вражена ними. Джессі пам’ятала, які блискучі вони були, як світло з вікна виблискувало на блакитній сталі браслетів та зубчастих вигинах дуг, що дозволяли пристосувати наручник до зап’ястків різних розмірів.

Вона хотіла дізнатися, де він їх узяв, — то була проста цікавість, не звинувачення, — але Джералд сказав лише, що допоміг один комбінатор у суді. Говорячи це, він невиразно підморгнув, мовляв, ці спритні хлопаки табунами бродять по різних коридорах і вестибюлях будівлі окружного суду Камберленда, і він їх усіх знає. Взагалі того дня він поводився так, ніби йому вдалося дістати парочку ракет «Ельбрус», а не якісь наручники.

Джессі тоді лежала на ліжку, одягнена в білий мереживний боді й відповідні шовкові панчохи, поєднання, що точно було от ну майже, спостерігала за ним із сумішшю задоволення, цікавості й захоплення… але саме задоволення посідало провідну позицію того дня, правда? Так. Бачити, як Джералд, що завжди з усієї сили намагається бути містером Крутим, маховими кроками ходить по кімнаті, ніби кобила в тічці, здалося їй дійсно вельми грайливим. Волосся в нього закрутилося в дикі штопори, які малий брат Джессі колись називав «ціп’ятка», і він так і не зняв чорні ділові шкарпетки. Джессі пам’ятала, як закусила зсередини щоку, і то сильно, щоб стримати усмішку.

Того дня містер Крутий балакав швидше, ніж аукціоніст на розпродажі перед банкрутством. А тоді враз зупинився, обірвавши базікання на півслові. На обличчі розійшовся вираз комічного подиву.

— Джералде, що сталося? — запитала вона.

— Я просто щойно усвідомив, що навіть не знаю, чи ти хочеш навіть подумати про таке, — відповів він. — Я тут щебечу безперестанку, сама знаєш звідки в мене аж піниться, як ти бачиш, а я навіть не запитав тебе, чи…

Вона тоді всміхнулася, частково тому, що вже дуже знудилася від шарфів і не знала, як йому про це сказати, але здебільшого просто тому, що приємно було знову бачити: його збуджує секс. Гаразд, мабуть, трохи дивно заводитися від думки про те, щоб закути дружину в наручники перед глибоководним пірнанням із довгим білим стрижнем. То й що? Це лише між ними двома, правда ж, і це все жартома — нічого серйозного, просто комічна опера «для дорослих». Ґілберт і Салліван[59] роблять бондаж, я просто прикута ле-е-еді в Королівському фло-о-оті. І крім того, є ж і дивніші заскоки. Фріда Сомс із будинку навпроти якось призналася Джессі (після двох склянок перед ланчем і пів пляшки вина під час ланчу), що її колишній чоловік любив, щоб його посипали присипкою й одягали йому підгузки.

Вдруге закушування щоки не спрацювало, і вона розреготалася. Джералд подивився на неї, схиливши голову трішки праворуч і злегка усміхаючись на лівому боці рота. Цей вираз був їй добре знайомий за сімнадцять років — він означав, що Джералд готується або злитися, або сміятися разом з нею. Зазвичай неможливо було визначати, що ж він вибере.

— Поділишся? — запитав він.

Джессі відповіла не одразу. Натомість припинила сміятися й упилася в нього поглядом, який, вона сподівалася, робив з неї найпідступнішу нацистську суку-богиню, яка будь-коли прикрашала обкладинку «Чоловічої пригоди»[60]. Відчувши, що досягла правильного градуса крижаної пихатості, Джессі підняла руки й промовила чотири неочікувані слова, від яких він стрибнув на ліжко, очманілий від захоплення.

— Ану йди сюди, паскуднику.

Промайнула якась мить, і він уже накидав наручники їй на зап’ястки й кріпив їх до стовпців ліжка. В узголів’ї ліжка в портлендському будинку дощок не було. Якби серцевий напад стався в нього тоді, Джессі просто зняла б наручники зі стовпців через верх. Він важко дихав, займаючись наручниками й одночасно коліном приємно тручись їй унизу, а ще в процесі говорив. І саме тоді Джералд розповів їй про Ч і Ж, а також про те, як працюють дуги. Він розповів, що хотів купити Ж, бо в жіночих наручниках дуги мають 23 зубці, а не сімнадцять, як у більшості чоловічих. Більше зубців означає, що жіночі наручники можна застібати тісніше. Але такі кайданки важко знайти, тож коли Джералдів судовий дружбан сказав, що зможе дістати йому дві пари чоловічих за помірну ціну, Джералд радо пристав на пропозицію.

— Деякі жінки можуть просто вислизнути з чоловічих браслетів, — сказав він їй, — але в тебе досить широка кістка. Та й я не хотів чекати. Ну… подивимося…

Він заклацнув браслет їй на правому зап’ястку, спершу сунучи дугу швидко, але сповільнився наприкінці. Коли клацнув останній зубчик, Джералд запитав, чи їй не боляче. Джессі було нормально навіть з останнім зубчиком, але коли він попросив спробувати вибратися, їй не вдалося. Більша частина зап’ястка нормально прослизала через браслет, і Джералд пізніше сказав їй, що навіть цього не мало б бути, проте коли метал вперся їй у тильний бік долоні й основу великого пальця, комічний вираз тривоги збляк.

— Думаю, вони чудово підійдуть, — сказав він.

Джессі це дуже добре пам’ятала, а ще краще пам’ятала те, що він сказав далі:

— Ми з цими штучками багато повеселимося.

Освіживши спогад про той день собі перед очима, Джессі знову почала тягти руки вниз, намагаючись якось зіщулити долоні, щоб можна було висмикнути їх із браслетів. Цього разу біль ударив швидше й почався не в долонях, а в переобтяжених м’язах плечей і передпліч. Джессі склепила очі, потягла сильніше, намагаючись відсторонитися від болю.

Тепер до ґвалтовного хору приєдналися й долоні, і коли вона знову почала досягати зовнішньої межі м’язової опори, а браслети вгризлися в тонку шкіру з тильного боку долонь, вони закричали. «Тильне сухожилля, — подумала вона, відкинувши голову, відкопиливши губи в широкому сухому вискалі болю. — Тильне сухожилля, тильне сухожилля, їбуче тильне сухожилля!»

Нічого. Ні на дюйм. І Джессі почала підозрювати — неабияк підозрювати, — що тут річ не лише в сухожиллях. Є ще кістки, кілька паршивих кісточок усередині долонь, що випинаються під суглобом великого пальця, кілька паршивих кісточок, через які вона, напевно, помре.

Вискнувши на кінець від болю й розчарування, Джессі знову розслабила руки. Плечі й передпліччя посіпувалися від виснаження. От тобі й дістала руки з наручників, бо вони Ч-17, а не Ж-23. Розчарування діймало навіть більше, ніж фізичний біль. Жалило, ніби отруйна кропива.

— Сука-блядь! — крикнула вона в порожню кімнату. — Сука-блядь, сука-блядь, сукаблядь!

Десь біля озера — сьогодні далі, судячи зі звуку, — завелася бензопила, і це її розізлило ще більше. Вчорашній хлоп знову тут, просто якийсь альфамужичара в червоно-чорній фланелевій сорочці в клітинку від «Л. Л. Бінс», бавиться там у Пола Поцілуй-Мене-В-Сраку Баньяна[61], розриває тишу своїм «штілем» і мріє про те, як під кінець дня залізе в ліжко зі своєю малою… або про футбол мріє, або просто про кілька інеєво-холодних плящин у барі на пристані. Джессі бачила того придурка у фланелевій сорочці в клітинку так само чітко, як перед тим дівчину в колодках, і якби можна було вбити людину суто думками, його голова в ту ж мить вибухнула б, продірявивши дупу.

— Це нечесно! — закричала вона. — Це просто не…

Горло здушило щось схоже на сухий спазм, і Джессі замовкла, злякано скривившись. Вона відчувала тверді скалки кісток, що не давали їй вибратися, — Господи, наскільки ж добре відчувала, — але все одно вона близько. Ось головна причина її образи — не біль і вже точно не якийсь невидимий лісоруб із гуркітливою бензопилою. Причина — знання про те, що вона близько, але зовсім не настільки близько, як треба. Вона може продовжувати стискати зуби й терпіти біль, але вже не вірить, що це бодай якось допоможе. Та остання половина або чверть дюйма глузливо не дозволятиме їй висмикнути руку. Єдине, чого вона досягне, якщо продовжить тягти, — це спричинить набряк і розпухлість зап’ястків, чим лише погіршить ситуацію, а не навпаки.

— І навіть не кажіть, що мені кранти, навіть не смійте, — прошепотіла вона докірливим голосом. — Я не хочу цього чути.

«Ти мусиш якось вибратися, — прошепотів у відповідь голос дівчини. — Тому що він — отой — дійсно повернеться. Сьогодні. Коли сяде сонце».

— Я в це не вірю, — прокректала Джессі. — Не вірю, що той чоловік реальний. Мені насрати на слід і на сережку. Я просто в це не вірю.

«Віриш».

«Не вірю!»

«Віриш».

Джессі звісила голову набік, волосся мало не досягло матраца, а рот принижено засмикався.

Так, вона вірить.