Джералдова гра

10

Джессі поставила склянку на полицю, обережно, щоб вона звідти не перекинулася. Язик тепер здавався шматком наждачного паперу «п’ятірка», а горло реально було ніби заражене спрагою. Це нагадало, як вона почувалася восени свого десятого року життя, коли на півтора місяця злягла вдома одночасно з грипом та бронхітом і не ходила до школи. Під час тієї облоги бували довгі ночі, коли Джессі прокидала­ся від бентежних сплутаних жахіть, які не могла пригадати

(але насправді можеш, Джессі, тобі снилося закопчене скло, снилося, як згасло сонце, снився безбарвний пекучий запах ніби мінералів у джерельній воді, тобі снилися його руки)

і вона вся просякала потом, проте була надто слабка, щоб дотягтися до глечика з водою на приліжковій тумбочці. Вона пам’ятала, як лежала на ліжку, мокра, липка і зовні пропахла гарячкою, а всередині спрагла й повна фантомів. Лежала і думала, що справжня її хвороба — не бронхіт, а спрага. Тепер, через стільки років, Джессі почувалася точнісінько так само.

Розум постійно намагався повернутися до тієї страшної миті, коли Джессі усвідомила, що не зможе здолати останній відтинок між склянкою і ротом. Їй постійно ввижалися дрібненькі бульбашки навколо талого льоду, постійно відчувався слабкий дух мінералів у водоносному горизонті під озером. Ці образи дражнили її, ніби недосяжна сверблячка між лопатками.

І все одно Джессі змусила себе чекати. Та її частина, що звалася Господинька Берлінґейм, сказала, що потрібно трішки зачекати, попри їдкі óбрази й пульсування в горлі. Їй треба почекати, щоб серцебиття сповільнилося, м’язи припинили тремтіти, а емоції вляглися.

У повітрі надворі вигорали останні кольори. Світ занурювався в сувору й меланхолійну сірість. Гагара на озері пронизливо заголосила у вечірню темінь.

— Стули писок, шановна гагаро, — сказала Джессі й гиготнула. Голос звучав ніби іржава завіса.

«Гаразд, дорогенька, — сказала Господинька. — Думаю, час спробувати. Поки не стемніло. Але спочатку краще висуши руки».

Цього разу вона обхопила стовпці ліжка обома руками, обтираючи їх до скрипу. Джессі підняла праву руку й потрусила долонею перед очима. «Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися»[35], — подумала вона. Тоді обережно потяглася до полиці, але аж за склянку. Джессі почала знову обмацувати пальцями дерево. Наручник дзенькнув об бік склянки, і жінка завмерла, очікуючи, що та перевернеться. Коли цього не сталося, Джессі продовжила свою обережну розвідку.

Джессі мало не зійшлася на думці, що шукана річ сковз­нула полицею або зовсім з неї впала, коли зрештою торкну­лася кутика рекламної картки. Затиснула її між вказівним і середнім пальцями правої руки, обережно підняла й зняла з полиці зі склянкою. Джессі посилила хватку, взявши картку ще й великим пальцем, і з цікавістю роздивилася її.

Та була яскраво-фіолетова, вздовж верхнього краю п’яно витанцьовували святкові дудки з язичками. Між словами сипалися конфеті й серпантини. Картка повідомляла, що «Ньюсвік» святкує ВЕЛИКІ-ВЕЛИКІ ЗНИЖКИ й хоче, щоб вона приєдналася до вечірки. Автори «Ньюсвіку» триматимуть її в курсі подій у світі, проведуть за лаштунки разом зі світовими лідерами, а також пропонуватимуть детальні культурні, політичні й спортивні огляди. Хоч про це не йшлося прямо, картка в принципі натякала, що «Ньюсвік» допоможе Джессі зрозуміти суть цілого Всесвіту. І що найкраще, ті милі безумці у відділі передплати «Ньюсвіку» дарують настільки неймовірну пропозицію, що від неї ваша сеча паруватиме, а голова вибухатиме: якщо вона, передплачуючи «Ньюсвік» на три роки, скористається ЦІЄЮ КАРТКОЮ, то отримуватиме кожен номер ЗА ПОЛО­ВИНУ ВІД РОЗДРІБНОЇ ЦІНИ! А чи гроші — проблема? Зовсім ні! Рахунок їй виставлять пізніше.

«Цікаво, чи нема в них послуги доставки прямо в ліжко для прикутих пані, — подумала Джессі. — Може, Джордж Вілл[36], чи Джейн Браянт Квінн[37], чи ще хтось із тих помпезних старих пердунів гортатиме мені сторінки — з наручниками це робити страшенно важко, знаєте».

Проте під личиною сарказму Джессі відчула певну нервову цікавість і продовжувала, наче приворожена, роздивлятися фіолетову картку з лейтмотивом «повеселімося на нашій вечірці», пропусками для імені й адреси, а також квадратиками з підписами «Дайнерз Клаб», «Мастеркард», «Віза» й «Американ Експрес». «Усе життя кляла ті рекламні картки — особливо коли доводилося нахилятися, щоб підняти ту довбану штуку, бо інакше вважатимуть, що засмічую вулиці, — і навіть не здогадувалася, що одного дня мій здоровий глузд, а може, навіть ціле життя залежатиме від неї».

Життя? Чи таке дійсно можливо? Чи дійсно в її роздумах виникла ця жахлива думка? Джессі з неохотою почала розуміти, що так. Вона може провести тут багато часу, доки хтось її знайде, і так, вона припускала, що існує слабка, проте реальна ймовірність, що різниця між життям і смертю залежатиме від однієї склянки води. Думка здавалася сюрреалістичною, проте не якоюсь відверто сміховинною.

«Усе як і раніше, дорогенька: помалу їдь — далі заїдеш».

Так… але хто б коли-небудь повірив, що фінішна лінія виявиться в такій дивній місцевості?

Проте Джессі рухалася повільно, обережно і з полегшенням виявила, що маніпулювати карткою однією рукою не так складно, як вона боялася. Частково тому, що та завбільшки шість на чотири дюйми — майже як дві гральні картки, складені поруч, — але здебільшого через те, що Джессі не намагалася зробити з нею нічого особливого.

Вона стиснула картку по довжині між вказівним і середнім пальцями, а великим загнула останні пів дюйма довгого боку. Згин був нерівний, проте Джессі подумала, що й такий підійде. Крім того, ніхто ж не прийде оцінити її роботу. Година рукоділля для молодших скауток щочетверга у Першій методистській церкві Фалмута залишилася в глибокому минулому.

Джессі міцно затиснула фіолетову картку між пальцями й зігнула ще на пів дюйма. Щоб дійти до кінця картки, їй знадобилося десь зо три хвилини й сім згинів. Закінчивши, Джессі тримала в руках щось схоже на незграбно загорнутий у фіолетовий папір королівський косяк.

Або, якщо пустити в дію трішки більше уяви, соломинку.

Джессі запхала її в рот, намагаючись зубами втримувати нерівні згини вкупі. Стиснувши скручену картку міцно, наскільки можливо, Джессі почала обмацувати полицю в пошуках склянки.

«Обережно, Джессі. Не зіпсуй справу нетерплячкою!»

«Дякую за пораду. І за цю ідею. Вона чудова — я цілком серйозно. Але тепер попрошу тебе якомога довше помовчати, щоб я могла нормально все зробити. Окей?»

Коли пальці торкнулися гладенької поверхні склянки, Джессі обхопила її з ніжністю та обережністю молодої любаски, яка вперше просовує руку своєму хлопцеві в ширінку.

Стиснути склянку в цій новій позиції було досить легко. Джессі обернула її й підняла, наскільки дозволяв ланцюг. Побачила, що останні кусники льоду вже розтали: tempus минав, потішно fugitуючи[38] собі, всупереч її відчуттям, наче все намертво спинилося приблизно тоді, коли вперше з’явився собака. Але про собаку вона не думатиме. І взагалі, постарається повірити в те, що немає й не було тут ніякого собаки.

«Тобі гарно вдається прикидатися, ніби нічого не було, так, дівулю-привітулю?»

«Слухай, Рут, я тут і себе, і ту кляту склянку намагаюся втримати в руках, раптом ти не помітила. Якщо мені в цьому допомагають невеличкі ігри розуму, думаю, проблеми тут немає. Просто помовч трохи, добре? Заспокойся з цим і дай мені зайнятися своєю справою.

Однак Рут, очевидно, не мала наміру заспокоюватися. «Помовч, — посмакувала вона слово. — Чорт, як же це слово заганяє в ностальгію — навіть краще, ніж старий хіт “Біч Бойз” по радіо. Ти завжди гарно затикала рота, Джессі. Пам’ятаєш ту ніч у гуртожитку, після того як ми повернулися з твого першого й останнього сеансу розвит­ку самосвідомості у “Ньюворті”?»

«Рут, я не хочу це згадувати».

«Звісно, тому я згадаю за нас обох. Як тобі таке? Ти постійно говорила, що тебе засмутила та дівчина зі шрамами на грудях, лиш вона — і більш нічого, а коли я почала розповідати тобі те, що ти сказала перед тим на кухні, — про те, як ви з батьком залишилися самі у вашому будинку на озері Дарк-Скор, коли в 1963-му згасло сонце, і як він щось зробив тобі, — ти наказала мені замовкнути. Коли я не замовкла, ти спробувала дати мені ляпаса. Коли я й після цього не припинила, ти вхопила пальто, вибігла й провела ніч десь в іншому місці — мабуть, у Сьюзі Тіммелс, у її маленькому розсаднику бліх біля річки, який ми називали “Сьюзін Лесбготель”. До кінця тижня ти знайшла якихось дівчат, що винаймали квартиру в центрі й шукали собі ще одну сусідку. Бум — швидка, як вітер… але, зрештою, ти ж завжди рухалася швидко, коли вирішувала щось, Джесс, тут я не заперечуватиму. І, як я вже сказала, ти завжди гарно затикала рота».

«Затк…»

«О! А я що говорила?»

«Відстáнь від мене!»

«І це мені також знайомо. Знаєш, що мене ранить найбільше, Джессі? Питання було не в довірі — я навіть тоді знала, що нема нічого особистого в тому, що ти не могла нікому довіритися з історією того дня, зокрема сама собі. Ранило мене те, що я знала, наскільки ти була близька, щоб розповісти все там, на кухні “Ньюворту”. Ми сиділи спершись на двері, обіймались, і ти заговорила. Сказала: “Я не могла таке розповісти, маму це вбило б, і навіть якби не вбило, вона б його покинула, а я його любила. Ми всі його любили. Ми всі його любили, всім він був потрібен, вони б звинуватили мене, а він же нічого не зробив, нічого такого”. Я запитала тебе, хто нічого такого не зробив, і ти вимовила це так швидко, наче дев’ять років лише й чекала, що хтось поставить тобі це запитання. “Мій тато, — сказала ти. — Ми були на Дарк-Скорі в день, коли згасло сонце”. Ти б розказала мені решту, я впевнена, але прийшла ота тупа сука й запитала: “З нею все нормально?” Так, наче ти виглядала нормально, ну розумієш? Господи, іноді я просто не вірю, наскільки люди дурні. Треба ввести закон, що, перш ніж розмовляти, треба отримати ліцензію чи принаймні учнівські права. Доки не складеш розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стільки проблем. Але насправді все не так, і як тільки та Флоренс Найтінґейл[39] гуртожитського розливу ввійшла, ти закрилася, як та мушля. Я нічого не могла зробити, щоб розкрити тебе. Хоча Бог свідок, я намагалася».

«Треба було просто дати мені спокій! — гаркнула Джессі. Склянка води в неї в руці затрусилася, саморобна фіолетова соломинка між губами затремтіла. — Треба було не лізти туди, де тебе не просять! Це тебе не стосувалося».

«Джессі, іноді друзі не можуть просто так забити на свої переживання, — промовив голос усередині, настільки спов­нений доброти, що Джессі втратила мову. — Знаєш, я перевірила. Я зрозуміла, про що ти говориш, і перевірила. Я зовсім нічого не пам’ятала про затемнення сонця на початку шістдесятих, але, звісно, я на той час була у Флориді, і мене набагато більше цікавило підводне плавання й один делрейський рятувальник — ох, як же я в нього тоді втюрилась! — а не астрономічні явища. Думаю, я хотіла впевнитися, що все те не було якоюсь скаженою фантазією абощо, яку могла спричинити оповідь дівчини зі страшними опіками на буферах. Ні, то не була вигадка. Було в Мейні повне затемнення сонця, і ваш літній будинок на Дарк-Скорі стояв прямо в смузі, де за ним можна було спостерігати. Липень 1963-го. Просто дівчинка з татом спостерігають затемнення. Ти не розповіла мені, що твій татко з тобою зробив, але я знала дві речі, Джессі: він твій батько, а це погано, а також тобі було десять-одинадцять, на межі дитинства і пубертатного віку… а це ще гірше».

«Рут, прошу тебе, припини. Гіршого часу, щоб почати порпатися в цьому старому…»

Але Рут припиняти не збиралася. Рут, яка колись була сусідкою Джессі, завжди в кишеню за словом не лізла, — і Рут, яка тепер сусідила з Джессі в тієї в голові, очевидно, ні грама не змінилася.

«Не встигла я оговтатись, а ти вже жила не в кампусі, а з трьома дівчатами із Сестринства Сьюзі — принцесами в трапецієвих светриках і блузках “Шип-н-Шор”, у кожної, сто відсотків, був набір тих трусів, із нашитими днями тижня. Думаю, з ними ти свідомо вирішила пройти тренінг для олімпійської команди з протирання пилу й полірування підлоги. Ти прикинулася, що не було того вечора в пастораті “Ньюворт”, не було сліз, болю й гніву, не було мене. Так, ми ще якийсь час зустрічалися з тобою — іноді ходили на піцу й глек “Молсона”[40] в Пет, — але дружба наша скінчилася, так? Коли настав час вибирати між мною і тим, що сталося з тобою в липні 1963-го, ти вибрала затемнення».

Склянка води тремтіла дедалі сильніше.

— Чому зараз, Рут? — запитала Джессі, не свідома того, що по-справжньому вимовляє слова темній спальні.

«Чому тепер, хочу знати, адже в цій інкарнації ти є частиною мене, то чому тепер? Чому саме в той час, коли я просто не можу дозволити собі засмучуватися й від­волікатися?»

Найочевидніша відповідь на це запитання була також найменш цікавою: тому що всередині неї сидить ворог, сумна, зла відьма, якій Джессі подобається саме такою, як зараз, — прикутою до ліжка, пройнятою спазмами, зляканою, розбитою. Яка не бажає, щоб це становище будь-яким чином покращувалося. Яка вчинятиме всі можливі брудні трюки, щоб цього не сталося.

«Повне сонячне затемнення того дня тривало трішки більше як хвилину, Джессі… але не в тебе в голові. Там воно досі триває, правда?»

Джессі заплющила очі й зосередила всі думки й бажання на тому, щоб зупинити тремор склянки з водою. Тепер вона психічно розмовляла з голосом Рут без самосвідомості, наче розмовляє з іншою людиною, а не частиною власного мозку, що раптом вирішив, ніби зараз саме час трішки попрацювати над собою, як сказала б Нора Калліґан.

«Відчепись, Рут. Якщо ти все одно хочеш обговорювати ці речі, після того як я промахалася з водою, добре. Але наразі, прошу тебе, просто…»

— …закрий пиздак, — тихим шепотом договорила вона.

«Так, — одразу ж відповіла Рут. — Я знаю. Щось чи хтось усередині тебе намагається пхати патики в колеса, і я знаю, що це щось іноді використовує мій голос (воно чудовий черевомовець, без сумніву), але це не я. Я любила тебе тоді, люблю й тепер. Саме тому намагалася тримати контакт якомога довше… бо я тебе люблю. І, мабуть, ще тому, що круті баби мають триматися разом».

Джессі легенько всміхнулася, чи принаймні спробувала це зробити, навколо імпровізованої соломинки.

«А тепер давай, Джессі, не здавайся».

Джессі ще трохи зачекала, але більше голоси не озивалися. Рут зникла, принаймні тимчасово. Вона розплющила очі, тоді повільно нахилила голову вперед, стримлячи з рота скрученою карткою, наче це Рузвельтів мундштук.

«Господи, молю тебе… нехай це спрацює».

Імпровізована соломинка занурилась у воду. Джессі заплющила очі й потягла. Спочатку нічого не змінилось, і в голові запанувало чисте розчарування. А тоді рот наповнила вода, прохолодна, солодка і, о так, дивуючи її до якогось екстазу. Вона б заплакала від вдячності, якби рот не був так напружено відкопилений навколо кінчика скрученої картки для передплати. У такій ситуації Джессі мог­ла лише гугняво дудніти носом.

Джессі проковтнула воду, насолоджуючись тим, як та, наче рідкий сатин, огортає горло, тоді потягла ще. Вона зробила це палко й бездумно, наче голодне теля, що присмокталося до материної дійки. Соломинка була далеко не ідеальна, дарувала лише сьорбки, чавкання й струмки рідини, а не рівний потік, і більша частина води, яку Джессі всмоктувала в трубку, проливалася з неідеального ложа й через криві згини. На певному рівні Джессі це розуміла, чула, як вода дощем капотить на покривало, але вдячний розум усе одно ревно вірив, що її соломинка — найкращий винахід із будь-коли створених жінками, і в ту мить вода зі склянки чоловіка була апогеєм цілого її життя.

«Джесс, усе не пий — прибережи на потім».

Вона не знала, яка з її фантомних компаньйонок заговорила цього разу, але це й не важило. Порада була чудова, але діяла вона так само, як сказати вісімнадцятирічному хлопчакові, напівздурілому від пів року інтенсивного петингу, що не має значення, якщо дівчина нарешті сама цього хоче, — якщо в нього немає гумки, треба почекати. Джессі відкривала для себе, що іноді неможливо діяти за порадами розуму, наскільки б добрими ті не були. Іноді тіло бере гору й відкидає всі добрі поради геть. Також вона відкривала для себе інше: коли віддаєшся цим простим фізичним потребам, отримуєш невимовне полегшення.

Джессі продовжила тягти воду через скручену картку, нахиливши склянку так, щоб поверхня води торкалася кінця промоклої фіолетової безформності, певним чином усвідомлюючи, що картка протікає як немилосердна і це божевілля, потрібно припинити й почекати, щоб вона просохла, але Джессі не припиняла.

Зрештою зупинило її усвідомлення, що вона втягує лише повітря і це триває вже кілька секунд. У склянці ще була вода, але кінчик імпровізованої соломинки вже її не торкався. Покривало під скрученою карткою було темне від вологи.

«Але я можу допити те, що залишилося. Можу. Якщо трішки далі викручу руку в тому неприродному напрямку, як тоді, коли треба було схопити цю жалюгідну склянку, і, думаю, якщо ще трохи витягну шию, я досьорбаю ті залишки води. Думаю? Знаю».

Вона дійсно це знала і пізніше перевірить цю думку, але наразі білі комірці на останньому поверсі — ті, в яких усі гарні думки, — знову вирвали контроль у поденників і голів профспілок, що керують безпосередньо машинерією: заколот скінчився. Спрага була далеко не втамована, але горло припинило пульсувати, і загалом Джессі почувалася набагато краще… фізично і психологічно. Думки стали гострішими, а погляд ледь яскравішим.

Джессі зрозуміла: вона рада, що залишила решту води в склянці. Два ковтки через нещільну соломинку, мабуть, не вплинуть на те, що вона прикута до ліжка, і не допоможуть самотужки вибратися з цього лайна — тим більше розв’язати питання життя і смерті, — але ті останні ковтки можуть зайняти її розум, коли і якщо він спробує повернутися до своїх патологічних планів. Зрештою, надходить ніч, її чоловік лежить поруч мертвий, і, здається, тут вона й заночує.

Не дуже приємна картинка, особливо якщо додати ще голодного пса-приблуду, який ночує з нею, але Джессі усвідомила, що все одно їй хочеться спати. Вона спробувала вигадати причини, щоб боротися з дедалі сильнішою сон­ливістю, але хороших не трапилося. Навіть те, що вона прокинеться з затерплими до ліктів руками, здавалося несуттєвим. Просто поворушить ними, і кров знову жваво запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівалася, що зможе це зробити.

«А ще під час сну тобі може щось спасти на думку, дорогенька, — сказала Господинька Берлінґейм. — У книжках завжди так».

— Тобі, може, й спаде, — сказала Джессі. — Поки що найкращу ідею придумала ти.

Вона лягла, лопатками підтискаючи подушку якомога ближче до узголів’я ліжка. Плечі боліли, руки (особливо ліва) пульсували, а м’язи живота досі тріпотіли від напруження, необхідного, щоб витягти тіло й пити через соломинку… але все одно Джессі почувалася дивним чином задоволеною. У мирі з собою.

«Задоволеною? Як ти можеш бути задоволеною? Джессі, у тебе ж чоловік помер, і ти до цього доклалась. І припустімо, що тебе таки знайдуть. Припустімо, врятують. Ти подумала, як ця ситуація виглядатиме для тих людей? Як на те пішло, що про це все подумає констебль Тіґарден? Як гадаєш, скільки часу він роздумуватиме, перш ніж викликати поліцію штату? Тридцять секунд? Сорок, може? Тут, у сільській місцевості, вони думають не так швидко, правда, тож, мабуть, це забере цілих дві хвилини».

З цим усім Джессі сперечатися не могла. Це все правда.

«Тоді як же ти почуваєшся задоволеною, Джессі? Як взагалі теоретично ти можеш бути задоволена тим, що зараз висить у тебе над головою?»

Джессі не знала, але все одно так почувалася. Відчуття спокою було глибоке, наче пуховий матрац уночі, коли з північного заходу хурделить сповнений сльоти березневий вітровій, і тепле, наче гусяча перина на тому ж матраці. Вона підозрювала, що здебільшого ці відчуття походять із суто фізичних причин: якщо ти відчуваєш достатню спрагу, то можеш зловити добрячий кайф навіть від пів склянки води.

Але був також і психологічний бік. Десять років тому вона неохоче звільнилася з посади запасної вчительки, зрештою скорившись тиску Джералдової стійкої (хоча, мабуть, слово «безжальної» насправді підходить більше) логіки. На той час він заробляв близько сотні тисяч доларів на рік. Порівняно з цим її п’ять-сім тисяч здавалися сущим дріб’яз­ком. По факту це спричиняло справжню рахубу в період сплати податків, коли більшу частину її заробітку Служба внутрішніх доходів забирала, а тоді лізла обнюхувати їхню фінансову документацію, загадуючись, де ж решта.

Коли Джессі поскаржилася на цю їхню підозрілу поведінку, Джералд глянув на неї очима, в яких поєднувалися любов і роздратування. Це був ще не зовсім вираз штибу «чого ви, баби, такі дурні?», який він почне використовувати регулярно років за п’ять-шість, але близько до того.

— Вони бачать, скільки я заробляю, — пояснив він їй, — бачать дві великі німецькі машини в гаражі, переглядають фотографії будинку біля озера, а тоді дивляться у твої бланки податкової декларації — ти працюєш за копійки. Вони не вірять — думають, що ми їх намахуємо, прикриваємо цим якісь оборудки, — тому починають рознюхувати, шукати хоч щось іще. Вони просто не знають тебе так добре, як я».

Їй не вдалося пояснити Джералдові, що та робота для неї означає, або він не мав бажання слухати. Усе зводилося до того, що вчителювання, навіть на неповній ставці, напов­нювало її певною значущістю, і Джералд цього не розумів. Так само він не усвідомлював, що ця робота слугувала опорою для мосту з життям, яке Джессі вела до того, як познайомилася з ним на республіканській вечірці, коли на повну ставку працювала вчителькою англійської у Вотервілльській школі, була самодостатньою жінкою, сама заробляла собі на життя, її любили й поважали колеги і за нею ніхто не наглядав. Вона не мала змоги пояснити (або він не мав бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непотрібною почуватиметься, якщо звільниться з тієї роботи, навіть якщо це просто відрядна робота на пів ставки.

Це відчуття втрати контролю — ймовірно, спричинене не лише рішенням не підписувати новий трудовий договір, а й нездатністю завагітніти — облишило думки Джессі десь через рік, але так ніколи й не покинуло найглибші зони душі. Іноді вона здавалася самій собі ходячим кліше: молода вчителька виходить заміж за успішного адвоката, ім’я якого вже в юному (з професійної точки зору) віці тридцяти опиняється в назві компанії. Ця молода (ну, відносно молода) жінка зрештою ступає у вестибюль палацу з головоломками, що має назву «середній вік», роззирається й усвідомлює, що зненацька залишилася зовсім сама — без роботи, без дітей і з чоловіком, що майже цілком зосере­джений (не хотілося б сказати «зациклений», це було б точно, але негарно) на підйомі легендарними щаблями успіху.

Ця жінка, яку прямо на наступному повороті дороги запопадає сороковник, вона саме з тих, що втрапляють у халепи з наркотиками, алкоголем чи іншим чоловіком. Зазвичай молодшим. З цією молодою (ну… колись молодою) жінкою нічого цього не трапилося, але Джессі все одно лякала маса вільного часу, який у неї з’явився: на садівництво, на походи в супермаркет, на заняття (живопис, скульптура, поезія… і вона могла б крутити інтрижку з чоловіком, який навчав її поезії, якби захотіла, а вона майже захотіла). Був також час на те, щоб трішки попрацювати над собою, що й привело до її знайомства з Норою. Проте жодне з тих занять не дарувало того відчуття, яке вона мала зараз, коли втома й болі були медалями за відвагу, а сонливість — справедливою винаго­родою… своєрідна версія «перерви на “Міллер”» для прикутих наручниками жіночок, якщо так можна висловитися.

«Слухай, Джесс, те, як ти здобула воду, було круто».

Ще один НЛО, але цього разу Джессі не зважала. Головне, що Рут поки мовчить. Рут цікава, але вона втомлює.

«Багато людей навіть не дістали б ту склянку, — продов­жила її НЛО-фанатка, — а зробити з листочка соломинку… королівський хід. Тому не соромся й пишайся собою. Маєш право. І подрімати трішки також маєш право».

«Але собака», — нерішуче висловилася Господинька.

«Собака тебе жоднісіньким чином не турбуватиме… і ти знаєш чому».

Так. Причина, чому собака її не турбуватиме, лежить поруч на підлозі спальні. Джералд перетворився на тінь серед тіней, за що Джессі була вдячна. Зовні знову здійнявся вітер. Звук його сичання поміж соснами заспокоював, заколисував. Джессі склепила очі.

«Тільки стережися того, що тобі сниться! — з раптовою тривогою крикнула їй Господинька, але її голос був десь дале­ко й не дуже переконував. Проте він усе одно спробував знову: — Джессі, стережися того, що снитиметься! Я серйозно!»

Так, звісно, вона серйозно. Господинька завжди все каже серйозно, а це означає, що часто вона втомлює людей навколо.

«Що б мені не снилося, — подумала Джессі — це принаймні не буде спрага. За останні років десять мені не щастило на багацько чистих перемог — здебільшого була лише низка непевних партизанських сутичок, — але те, як я здобула ту склянку води, може вважатися чистою перемогою. Правда?»

«Так, — погодився голос НЛО. Він трішки скидався на чоловічий, і Джессі почала сонно замислюватися, чи це раптом не голос брата, Вілла… Вілла, коли він був дитиною, ще в шістдесятих. — Безперечно. Абсолютна перемога».

Через п’ять хвилин Джессі вже солодко спала. Руки були підняті й розведені в’ялими рисками літери V, зап’ястки м’яко звисали з наручників, прикутих до стовпчиків ліжка, голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вилинало довге повільне сопіння. У якийсь момент — коли вже давно запала темрява, а на сході вигулькнула біла кірочка місяця — в одвірку знову з’явився собака.

Як і Джессі, тепер, удовольнивши найнагальнішу потребу, він почувався спокійнішим, гуркіт у шлунку вдалося більш-менш утихомирити. Він довго дивився на неї, піднявши морду й настовбурчивши вухо, намагаючись вирішити, чи дійсно вона спить, чи лише вдає. Пес вирішив (здебільшого послуговуючись нюхом — піт уже висихав, у повітрі зовсім не відчувалося тріскучого озонового духу адреналіну), що вона таки спить. Цього разу стусанів і криків не буде — якщо він діятиме обережно й не розбудить її.

Собака м’яко підібрався до купини м’яса посеред підлоги. Хоча голод зараз був не такий сильний, м’ясо пахло краще, ніж до того. Це тому, що його перша сьогоднішня страва значно вплинула на те, щоб розбити давнє вроджене табу стосовно вживання такого виду м’яса, хоча собака цього не знав і таким не переймався.

Він опустив голову, спершу з усією делікатністю гурмана втягуючи вже привабливий запах мертвого адвоката, а тоді ніжно зімкнув зуби на Джералдовій нижній губі. Тварина потягла, повільно посилюючи тиск, відтягуючи плоть. Джералд став виглядати так, наче монструозним чином відкопилив губу. Губа нарешті відірвалася, залишаючи відкритим великий мертвий вищир нижніх зубів. Собака за один раз проковтнув невеличкий делікатес і облизався. Він знову замахав хвостом, цього разу повільними вдоволеними півколами. Високо на стелі танцювали дві цяточки світла — то місячне сяйво відбивалося від пломб у двох Джералдових нижніх молярах. Ці пломби поставили лише два тижні тому, і вони досі були свіжі й блискучі, наче щойно відчеканені четвертаки.

Собака вдруге облизав морду, з любов’ю споглядаючи Джералда. Тоді витяг шию вперед, ледь не так само, як робила Джессі, коли тяглася соломинкою до склянки. Собака обнюхав Джералдове обличчя, але не просто обнюхав. Він пустив ніс на якусь своєрідну нюхову екскурсію, спершу пробуючи слабкий підлоговий аромат коричневого воску, захованого глибоко в лівому вусі мертвого господаря, тоді суміш запахів поту й шампуню «Прелл» на лінії волосся, а далі різкий чарівно гіркуватий дух сукровиці в Джералда на маківці. Особливо довго він вивчав Джералдів ніс, подряпаною, брудною, та попри це не менш чутливою мордою проводячи ретельне дослідження тих безприпливних каналів. Знову з’явилося певне відчуття обжерливості, ніби собака обирає серед багатьох скарбів. Зрештою він занурив гострі зуби глибоко в Джералдову ліву щоку, зімкнув їх і потягнув.

Очі Джессі на ліжку вже почали шпарко рухатися з боку в бік під повіками, а тепер вона ще й застогнала — високим тремтячим звуком, сповненим жаху та усвідомлення.

Собака миттю підняв голову, а тіло водночас опустилося до інстинктивної раболіпської пози страху і провини. Довго це не протривало. Пес уже почав сприймати цю купу м’яса як особисту комору, за яку, якщо доведеться, він боротиметься — і, мабуть, помре. Крім того, цей звук долинув лише від суки-господаря, а тепер собака був певний, що вона зовсім безсила.

Він опустив голову, знову вчепився в щоку Джералда Берлінґейма й шарпнув назад, різко розмахуючи мордою врізнобіч. Довга смуга щоки мерця відірвалася зі звуком, з яким обв’язувальну стрічку висмикують із мотка. Тепер Джералд світився страшною й хижою усмішкою людини, яка щойно зірвала стріт-флеш у покері з високими ставками.

Джессі знову застогнала, а тоді крізь сон видала потік нерозбірливих гортанних звуків. Собака знову зиркнув на неї. Він був певен, що вона не зможе встати з ліжка й щось йому зробити, але ті звуки все одно змушували нервуватися. Старе табу зблякло, але не зникло. Крім того, голод свій він уже сповна вдовольнив, зараз він не їв, а перекушував. Тварина обернулася й чкурнула з кімнати. Більша частина Джералдової лівої щоки звисала з пащі, наче скальп немовляти.