Джералдова гра

16

День затемнення займався спекотно й задушливо, але відносно ясно — синоптики попереджали, що побоювання низьких хмар, які можуть затулити сонячне явище, мабуть, будуть безпідставними, принаймні на заході Мейну.

Близько десятої Саллі, Медді й Вілл вирушили, щоб встигнути на автобус Сонцепоклонників із Дарк-Скор (Саллі мовчки холодно цмокнула Джессі в щоку, перш ніж піти, і Джессі відповіла тим же), залишаючи Тома Мейгута з дівчинкою, яку його дружина минулого вечора назвала «скрипучим колесом».

Джессі перевдяглася з шортів і футболки «Кемп Оссіппі» в новий сарафан, той, що гарний (це якщо вас не ображають червоно-жовті смуги, такі яскраві, що мало не кричать), але також надто тісний. Вона нанесла мазок Меддіного парфуму «Май Сін», трішки скористалася материним дезодорантом «Йодора» й наклала свіжий шар помади «М’ятний ням-ням». І хоч вона ніколи раніше не затримувалася перед дзеркалом, гаючись із собою (то було мамине слово, як-от у реченні «Медді, досить вже там гаятись із собою, ходи сюди!»), Джессі витратила час, щоб підібрати волосся, бо тато якось зробив їй комплімент саме про цю зачіску.

Вставивши останню шпильку, вона потяглася до перемикача світла, але спинилася. Дівчинка, що дивилася на неї з дзеркала, вигляд мала зовсім не дівчинки, а підлітки. Річ була не в тому, як сарафан підкреслював дрібні випуклості, що не стануть справжніми грудьми ще рік-два, і не в помаді, і не у волоссі, незграбно підібраному в химерно гарненький шиньйон. Річ була в поєднанні всього цього — тут сума значніша, ніж поєднання всіх деталей, тому що… чому? Джессі не знала. Мабуть, ця висока зачіска якось підкреслює форму її вилиць. Або голий вигин шиї набагато сексуальніший, ніж обидва комарині прищики на грудній клітці чи її худоноге хлоп’яче тіло. Або річ у її погляді… у ньому є якась іскра, яка до сьогодні була прихована чи її взагалі досі не було.

Це змусило Джессі затриматися ще на трішки, щоб подивитися на своє відображення, і раптом вона почула материн голос: «Богом клянуся, іноді ти поводишся так, наче вона твоя дівчина, а не донька!»

Джессі закусила рожеву нижню губу, трішки звела брови, пригадуючи вчорашній вечір — дрож, що пройняв її від його дотику, відчуття його долонь у неї на грудях. Джессі відчула, як той дрож знову пробивається в тіло, але відмовилася його впускати. Нема сенсу тремтіти через дурні речі, яких ти не здатна зрозуміти. Та й навіть думати про них.

Гарна порада, подумала вона й вимкнула світло у ванній.

Джессі відчувала дедалі більше хвилювання, поки минув полудень і наближався час власне затемнення. Вона ввімкнула на переносному радіо VNCH, норт-конвейську станцію рок-н-ролу. Мама не терпіла 'NCH, і їй вистачало пів години Дела Шеннона, Ді Ді Шарп чи Ґері «ЮЕс» Бондза, щоб попросити людину, яка це ввімкнула (зазвичай Джессі або Медді, проте іноді й Вілла), перемкнути на станцію класичної музики, що вела трансляцію з вершини гори Вашингтон; але батькові сьогодні музика начебто подобалася, він клацав пальцями в такт і підмугикував. Одного разу, під час версії «Ти належиш мені» від «Дюпріз», він ненадовго вхопив Джессі й потанцював з нею на терасі. Джессі взялася за барбекю близько третьої тридцять, за годину до початку затемнення, і підійшла запитати батька, хоче він два бургери чи один.

Джессі знайшла його на південному боці будинку, під терасою, на якій вона стояла. Тато вдягнув лише бавовняні шорти (з одного боку був напис «ФІЗКУЛЬТУРА ЄЛЬ») і стьобані горнешники. Він пов’язав собі на чоло бандану, щоб піт не потрапляв в очі, і присів над невеличким димчастим вогником з дерну. Поєднання шортів з банданою дарувало йому дивний, але приємний вигляд молодості. Джессі вперше в житті побачила чоловіка, у якого влітку перед останнім курсом навчання закохалася мати.

Поруч із ним купкою лежали квадратні шматочки скла, акуратно вирізані з укритої потрісканою мастикою шибки в старому вікні сараю. Щипцями для барбекю тато тримав один шматочок над димом, що здіймався від вогню, обертаючи квадратик так і сяк із якоюсь чудернацькою манірною делікатністю. Джессі вибухнула сміхом — здебільшого її розсмішили горнешники, — і він обернувся до неї, також либлячись. Думка про те, що під цим кутом він може зазирнути їй під сукню, стукнула дівчині в голову, але лише на мить. Він же її батько, як-не-як, а не якийсь гарненький хлопчик, як-от Двейн Корсон, що живе біля пристані.

— Що ти робиш? — захихотіла вона. — Я думала, в нас на обід гамбургери з м’ясом будуть, а не зі склом!

— Не гамбургери, Періжечку, а пристрої для спостереження за затемненням, — відповів він. — Якщо два-три таких скельця скласти докупи, то можна дивитися на затемнення весь час, не пошкодивши очей. Треба бути дуже обережними. Я читав, що можна спалити собі рогівку й навіть не помітити.

— Йой! — зойкнула Джессі, трішки здригнувшись. Сама думка, що можна завдати собі опіків і навіть не помітити цього, здалася їй немислимо огидною. — А скільки часу триватиме затемнення, тату?

— Повне — недовго. Десь хвилину.

— Ну тоді зроби якнайбільше тих скляних штучок-дрючок. Я собі очі не хочу спалити. Тобі один бургер чи два?

— Одного досить буде. Але великого.

— Окей.

Вона обернулася, щоб піти.

— Періжечку?

Джессі знов опустила на нього очі, на дрібного некремезного чоловіка з тонкими краплями поту на лобі, з такою ж відсутністю волосся на тілі, як і в того, за якого вона потім вийде заміж, але без грубих Джералдових окулярів та пузця, і на якийсь момент та деталь, що цей чоловік — її батько, здавалася найменш важливою в стосунку до нього. Джессі знову вразило, наскільки він гарний і наскільки молодо виглядає. Поки вона дивилася, йому по животу, трішки на схід від пупка, повільно скотилася крапля поту й залишила темну крапочку на еластичному поясі єльських шортів. Джессі підняла очі на батькове обличчя й раптом гостро відчула на собі його погляд. Ті очі, навіть примружені від диму, як тепер, були абсолютно прекрасні, наче діамантова сірість світанку на зимовій воді. Джессі зрозуміла, що, перш ніж відповісти, повинна ковтнути слину: горло зовсім пересохло. Мабуть, через їдкий дим. Або ні.

— Що, тату?

Досить довго він нічого не казав, а просто дивився на неї, стікаючи потом, що зрошував щоки, чоло, груди й живіт, і Джессі зненацька злякалася. Тоді усмішка повернулася на його обличчя, і все стало добре.

— Ти сьогодні дуже гарна, Періжечку. Взагалі, якщо для тебе це не гидко звучатиме, ти просто прекрасна.

— Дякую. Ні, мені це зовсім не гидко чути.

Його ремарка настільки їй сподобалась (особливо після вчорашніх материних редакторських зауважень або, можливо, через них), що Джессі до горла піднявся клубок і на мить здалося, що вона зараз розплачеться. Натомість вона всміхнулася й зробила реверанс, а тоді поквапилася назад до барбекю, поки серце вистукувало в грудях рівний барабанний дріб. До голови почала підбиратися одна річ, найжахливіша річ, яку вчора сказала мама

(ти поводишся так, наче вона твоя)

і Джессі безжально розчавила її, мов надокучливу осу. Її досі охоплювала та скажена доросла суміш емоцій: морозиво з м’ясною підливкою, смажена курка, фарширована кислими льодяниками, — і, здавалося, Джессі не здатна вирватися з цієї хватки. Проте вона так само не була впевнена, чи хоче вириватися. Їй постійно ввижалася та краплина поту, що мляво скочується йому по животу, всмоктується м’якою бавовною шортів, залишає темну цяточку. Здавалося, емоційне збурення здебільшого тягнеться саме від цієї картинки. Вона постійно ввижалася й ввижалася їй, ввижалася й ввижалася. Здуріти.

Ну то й що? Божевільний день, та й усе. Навіть сонце невдовзі щось божевільне встругне. Чим не пояснення?

«Так, — погодився голос, що одного дня вдягне личину Рут Нірі. — Чим не пояснення?»

Бургери «Затемнення» з гарніром із тушкованих грибів і солодкою фіолетовою цибулею були просто-таки божественні. «На тлі цих бургери, які останній раз готувала твоя мама, точно затемнюються», — сказав їй батько, і Джессі дико захихотіла. Вони попоїли на терасі лігвища Тома Мейгута, тримаючи на колінах металеві таці. Між ними стояв круглий стіл, заставлений різними соусами й приправами, паперовими тарілками й атрибутами для спостереження за затемненням сонця. Серед інструментів були сонцезахисні окуляри «Полароїд», дві саморобні картонні коробочки-рефлектори, як ті, що їх решта сім’ї забрала з собою на гору Вашингтон, пластинки кіптявого скла і стосик горнешників із шухляди біля кухонної плити. Скельця вже не гарячі, сказав Том доньці, але він не так добре орудує склорізом і боїться, що на них можуть бути гострі краї й зарубки.

— Останнє, чого мені треба, — сказав він їй, — це щоб мама приїхала додому й застала тут записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.

— Мамі ідея не дуже сподобалася, так? — запитала Джессі.

Татко коротко обійняв її.

— Ні, — сказав він, — але сподобалася мені. І мого вподобання вистачить на двох.

І він усміхнувся так сяйнисто, що Джессі просто мусила всміхнутись у відповідь.

Спершу, коли затемнення почало наближатись, — о 16:29 за північноамериканським східним часом — вони скористалися рефлекторними коробочками. Сонце, роз­ташо­ване по центру Джессіної коробочки, було не більше за кришечку пляшки, але таке яскраве, що вона взяла зі столу окуляри й начепила їх. Згідно з її «таймексом», затемнення вже мало б початися — була 16:30.

— Напевно, у мене годинник поспішає, — нервово сказала вона. — Або так, або ціла купа астрономів у світі облажалися.

— Перевір ще раз, — усміхаючись мовив Том.

Коли вона знову зазирнула в рефлекторну коробочку, то побачила, що яскраве коло вже не ідеальне: тепер його з правого боку зазублював серпик темряви. На шиї проступили сироти. Том, який спостерігав за донькою, а не дивився у свою коробочку, це помітив.

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

— Так, — відповів він.

Джессі глянула на тата й із неабияким полегшенням побачила, що він справді так вважає. Він здавався настільки ж переляканим, як вона сама, і це додало йому привабливої хлопчакуватості. Їй і на думку не спадало, що вони можуть боятися різних речей.

— Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Джессі прослизнула йому на коліна, не випускаючи з рук рефлекторну коробочку. Вона пововтузилася на ньому, щоб добре вмоститися, з приємністю відзначаючи запах трішки пітної, розігрітої сонцем шкіри, а також ледь помітний аромат бальзаму після гоління — «Редвуд», здається, так він називається. Сарафан задерся їй до стегон (по-іншому й бути не могло, такий короткий він був), і Джессі майже не помітила, коли батько поклав долоню їй на ногу. Це ж її тато, зрештою, татусь, а не якийсь Двейн Корсон із пристані чи Річі Ашлок, хлопець, через якого вони з подругами стогнали й хихотіли в школі.

Хвилини минали повільно. Час від часу Джессі совалася, щоб зручніше сісти, — цього дня його ноги здавалися повними гострих кутів, — і в якусь мить вона, мабуть, задрімала на три-чотири хвилини. А може, навіть на довше, бо вітерець, що пройшовся терасою й розбудив її, був навдивовижу прохолодним для спітнілих рук, та й загалом день якось змінився: кольори, що здавалися яскравими до того, як вона відкинулася йому на плечі й заплющила очі, тепер стали блідими й пастельними, а саме світло якось послабшало. Джессі подумала, що день наче просочили через марлю. Вона зазирнула в коробочку-рефлектор і здивовано — мало не вражено насправді — побачила, що залишилася тільки половина сонця. Джессі глипнула на годинник і побачила, що вже дев’ять хвилин по п’ятій.

— Відбувається, тату! Сонце гасне!

— Так, — погодився він. Голос звучав якось дивно — наче обережно й вдумливо, а в глибині нерозбірливо. — Акурат за розкладом.

Туманно Джессі помітила, що, поки вона спала, його рука посунулася вище — і то помітно вище — їй по нозі.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні, — відповів він, і рука ковзнула їй по стегну ще вище.

Долоня була тепла й спітніла, але не неприємна. Джессі накрила її власною ручкою, обернулася до нього й за­усміхалася.

— Так цікаво, правда?

— Так, — промовив він тим же дивним змазаним голосом. — Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно.

Пройшов ще якийсь час. Коли минула п’ята двадцять п’ять, а тоді й п’ята тридцять, дивлячись крізь рефлекторну коробочку, можна було побачити, як місяць відгризає собі сонце. Майже вся увага Джессі була прикута до дедалі меншого круга в коробочці, але якимсь периферійним мисленням вона помічала, як на диво твердо сьогодні сидиться в нього на колінах. Щось впиралося їй у сідниці. Від цього не було боляче, але тиск був досить настирливий. Джессі здавалося, ніби то держак якогось інструмента — викрутки або маминого молотка.

Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім. Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки більше, якщо її годинник поспішає.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Джессі чула, як Деббі Рейнолдс співає щось із Темних віків, що транслювала WNCH: «Пугач-гугач… на пташку гукає… Таммі… Таммі… Таммі кохає». Зрештою слова потонули в клейкому вихорі скрипок, а тоді ввімкнувся діджей, який повідомив їм, що в Лижному місті, США (так діджеї WNCH майже завжди називали Норт-Конвей) темніє, але з нью-гепширського боку кордону надто хмарно і затемнення не видно. Діджей розповів їм, що через вулицю на міській толоці чимало розчарованих людей у сонцезахисних окулярах.

— А от ми не розчаровані, правда, тату?

— Анітрішечки, — погодився він і знову пововтузився під нею. — Ми, мабуть, найщасливіші люди в усьому всесвіті.

Джессі знову зазирнула в рефлекторну коробочку, забувши про все на світі, окрім маленького зображення, на яке вона тепер могла дивитися, не примружуючи до захищених прорізів очі за густо затонованими окулярами. Темний серпик праворуч, що сигналізував початок затемнення, перетворився на палахкотливий серпик сонячного світла ліворуч. Сяйво було настільки яскраве, що, здавалося, плаває на поверхні коробочки.

— Джессі, глянь на озеро!

Так вона й учинила, і очі за окулярами округлилися. Захоплено вивчаючи дедалі менше зображення в коробочці, вона не звернула уваги на те, що діється навколо. Пастельні кольори зблякли до давніх акварелей. Передчасні сутінки, які десятирічній дівчинці здавалися водночас чарівними і страшними, простягатися над озером Дарк-Скор. Десь у лісах м’яко скрикнув пугач-гугач, і Джессі відчула, як раптом усе тіло здригнулося. По радіо закінчилася реклама «Аамко Трансмішн» і почав співати Марвiн Ґей: «Оу, хай мене всі чують, особливо, дівчата, ви, я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема».

Пугач знову пугукнув у лісі на північ від них. Страшний звук, раптом зрозуміла Джессі, дуже страшний. Цього разу, коли вона здригнулася, Том обійняв її рукою. Джессі вдячно відкинулася йому на груди.

— Трохи страшно, тату.

— Це не триватиме довго, золото, а інше нам, мабуть, і не пощастить побачити. Спробуй не дуже лякатися, а насолоджуватися.

Джессі зазирнула в коробочку. В ній не було нічого видно.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?

Так, вона все зрозуміла, гаразд. Їй думка про опіки рогівки — про які, очевидно, навіть не відаєш, доки не стає занадто пізно, — здавалася набагато страшнішою, ніж пугач-гугач у лісах. Але вона ну ніяк не могла принаймні мигцем не зиркнути, чи воно досі там, дійсно відбувається. Ну ніяк.

«Але я вірю, — із запалом новонаверненого співав Марвін, — так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Том Мейгут дав їй горнешник і три кіптяві скельця, складені стосиком. Він швидко дихав, і Джессі раптом стало його шкода. Мабуть, його також злякало затемнення, але він, звісно, дорослий і не може піддаватися такому. У багатьох аспектах дорослі — печальні створіння. Джессі подумала, чи не обернутися, щоб заспокоїти його, але вирішила, що це, мабуть, лише погіршить ситуацію. Він по-дурному почуватиметься. Джессі це розуміла. Почуватися дурною їй не подобалося найбільше з усього. Натомість дівчинка піднесла стосик скелець собі до ока, а тоді повільно підняла голову від коробочки-рефлектора, щоб подивитися крізь них.

«Тож, тьолочки, скажіть, — співав Марвін, — несправедливо це, зовсім ні. Тому співайте! Тому співайте зі мною ТАК ТАК!»

Глянувши в імпровізований об’єктив, Джессі побачила.