Джералдова гра

28

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

Тепер їй уже не доводиться заглядати в рефлекторну коробочку, щоб зрозуміти: щось відбувається. День починає темніти, ніби сонце заступає хмара. Але це не хмара. Темрява розпростерлась, а хмари лежать десь далеко на сході.

— Так, — каже він, і коли вона дивиться на нього, то з неабияким полегшенням бачить, що він серйозно. — Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Вона так і робить, тішачись його близькістю, теплом і солодким запахом — татусевим запахом, — а день навколо далі темнішає. Тішиться здебільшого тому, що їй дійсно трохи страшно, страшніше, ніж вона уявляла. Найбільше її лякає те, як на терасі блякнуть тіні. Вона ще ніколи не бачила, щоб тіні блякли саме так, і майже певна, що ніколи вже не побачить. Мені це цілком нормально, думає вона й умощується ближче, рада, що знову (принаймні на час цієї трішки моторошної інтерлюдії) татів Періжечок, а не проста стара Джессі — зависока, занезграбна… заскрипуча.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні.

Його долоня, важка й тепла, у неї на нозі. Вона накриває її власною долонею, обертається до нього й усміхається.

— Так цікаво, правда?

— Так. Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно…

Джессі знову совається в пошуках зручнішої форми співіснування з його твердою частиною, на якій зараз розміщується її зад. Він швидко й із сичанням втягує повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Світ уже не виглядає так, ніби сонце затулила хмара. Тепер здається, наче просто посеред дня настали сутінки. Вона чує в лісі звуки пугача-гугача, і від цього здригається. Голос Деббі Рейнолдс на WNCH затихає, і діджея, що вривається в ефір, невдовзі замінить Марвін Ґей.

— Глянь на озеро! — каже тато, і Джессі бачить дивні сутінки, що насуваються на понурий світ, з якого вилучили всі яскраві кольори, залишивши приглушені пастелі. Вона здригається й каже йому, що це лячно. Він каже їй не дуже лякатися, а насолоджуватися — теза, яку вона через багато років ретельно — може, навіть надто ретельно — вивчить на подвійні значення. А тоді…

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?

Він дає їй три підкопчені скельця, складені стосом, але спочатку дає горнешник. Дає тому, що зробив скельця зі старого вікна сараю і не настільки впевнений у своїх навич­ках склоріза. І коли Джессі дивиться на горнешник, у цьому середовищі, що одночасно сон і спогад, розум раптом стрибає ще далі назад, моторно, наче акробат, який робить сальто, і вона чує, як він каже: «Останнє, чого мені треба…»

29

— …це щоб мама приїхала додому й застала тут лише записку…

Очі Джессі спалахнули, розкрившись, коли вона промо­вила ці слова в порожню кімнату, і перше, що вона побачила, — це порожня склянка: Джералдова склянка для води досі стояла на полиці. Стояла біля наручника, що кріпив її зап’ясток до стовпчика ліжка. Не лівий зап’ясток, а правий.

— …записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.

Тепер Джессі зрозуміла мету цього старого болючого спогаду. Зрозуміла, щó від початку їй намагалася сказати Періжечок. Відповідь не стосувалася ветхого Адама чи слабкого мінерального запаху з мокрої плями на старих бавовняних трусах. Вона стосувалася насамперед кількох скелець, акуратно вирізаних із вкритого потрісканою мастикою старого вікна в сараї. Джессі втратила крем «Нівея», але залишилося ще принаймні одне джерело змащування, правда ж? Ще один спосіб просочитися на Землю Обітовану. Кров. Доки вона не загусне, кров майже така ж слизька, як олія.

«Болітиме що пиздець, Джессі».

Так, звичайно, болітиме що пиздець. Але вона згадала, як чула або читала десь, що в зап’ястках менше нервів, ніж в інших життєво важливих точках тіла. Саме тому різати зап’ястки, особливо в гарячій ванні, — найпопулярніший спосіб самогубства ще з часів перших тогових вечірок в Римі, столиці імперії. Та й тіло в неї і без того вже наполовину закоцюбло.

— Мозок у мене закоцюб, коли я взагалі дозволила йому замкнути мене в цих штуках, — крекнула Джессі.

«Якщо поріжеш занадто глибоко, то сплинеш кров’ю до смерті, як древні римляни».

Так, безумовно. Але якщо не поріже взагалі, то лежатиме тут, доки не помре від судом чи зневоднення… чи доки вночі не навідається дружок із мішком кісток.

— Добре, — сказала Джессі. Серце стукотіло дуже сильно, і вона вперше за багато годин прокинулася по-справжньому. Час рушив знову, смикнувшись і тріпнувшись, ніби товарний поїзд, що виїжджає з глухої гілки на основну колію. — Добре, це переконливо.

«Слухай, — настійно промовив голос, і Джессі, на власний неймовірний подив, упізнала голос одночасно Рут і Господиньки. Вони злилися, принаймні тимчасово. — Слухай уважно, Джесс».

— Слухаю, — відповіла вона в порожню кімнату.

Також вона дивилася. Дивилася на склянку. Одна з дванадцяти, які вона купила набором на розпродажі в «Сірз» три-чотири роки тому. На сьогодні шість-вісім із них уже розбиті. Скоро розіб’ється ще одна. Джессі ковтнула й скривилася. Відчуття були такі, наче вона намагається ковтнути обгорнутий фланеллю камінь, що застряг у горлі.

— Слухаю дуже уважно, повірте.

«Добре. Бо як тільки почнеш, зупинитися не вдасться. Усе має бути швидко, бо ти й так зневоднена. Але запам’я­тай: навіть якщо піде неправильно…»

— …все одно закінчиться чудово, — завершила Джессі.

І це ж правда, чи не так? Ситуація набула простоти, стала, певним страшним чином, навіть елегантною. Вона не хоче сплинути кров’ю до смерті (кому б такого хотілось?), але краще вже так, ніж дедалі сильніші судоми й спрага. Краще, ніж він. Воно. Галюцинація. Чи що воно там.

Джессі облизала сухі губи сухим язиком і вхопилася за летючі розгублені думки. Спробувала розмістити їх у якомусь порядку, як вона це вже робила раніше, перш ніж діста­ла баночку з пробником крему для обличчя, яка тепер марно лежала на підлозі біля ліжка. Джессі відкрила для себе, що їй тепер важче думати. Постійно вчувалися шматочки

(висковзуйся)

розмовного блюзу, запах батькового одеколону, під сідницями відчувалася та тверда річ. А тоді Джералд. Він ніби говорив із нею зі своєї точки на підлозі. «Воно повернеться, Джессі. Що б ти не робила, воно не зупиниться. Воно тебе навчить, горда красуне моя».

Джессі глипнула на нього, тоді похапцем перевела погляд назад на склянку. Джералд наче люто всміхався їй тією частиною обличчя, якої собака не чіпав. Вона вчергове спробувала все продумати, і після певних зусиль думки пішли своїм робом.

Десять хвилин вона раз за разом проходила всі кроки. Правду кажучи, їх було не так і багато — цей план був самогубчо ризиковим, але не складним. І все одно в голові вона пропрацювала кожен рух кілька разів, вишукуючи дрібні помилки, що можуть коштувати їй останнього шансу на життя. Не знайшла. Залишався один значний недолік: усе доведеться робити дуже швидко, доки кров не почне згущуватись, і можливих наслідків є два — швидка втеча або непритомність і смерть.

Поки сонце наполегливо рухалося на захід, Джессі ще раз промотала собі весь процес — не відкидаючи ту неприємну, але необхідну справу, а аналізуючи її, наче перевіряла власноруч зв’язаний шарф на наявність спущених петель. На задньому ґанку підвівся пес, облишивши блискучий пучок хрящів, який саме гриз. Подибав у ліс. Собака знову вловив душок того чорного запаху, а наповнивши живіт, він вирішив, що цього душка для нього забагато.