Джералдова гра

19

Джессі прокинулася в лагідній молочній заграві світанку, а в голові тримався той бентежний зловісний спогад про жінку — жінку, сивувате волосся якої було стягнуте в тугу сільську ґульку, жінку, що стояла навколішках у гущавині ожини, а поруч лежала комбінація, жінку, що вдивлялася крізь поламані дошки й відчувала той жахливий слабкий запах. Джессі не згадувала про ту жінку роками, і тепер, щойно прокинувшись зі сну про 1963 рік, який був насправді не сном, а спогадом, вона подумала, що змогла побачити певне надзвичайне видіння того дня, видіння, спричинене, мабуть, стресом і з тієї ж причини знову втрачене.

Але це не важило — ні це, ні те, що сталося з її батьком на терасі, ні те, що сталося потім, коли вона обернулася й побачила його у дверях ванної. Усе це було давно, а стосовно того, що відбувається зараз…

«Я в біді. Думаю, я в дуже великій біді».

Джессі відкинулася на подушки й поглянула на звислі руки. Вона почувалася причмеленою, безпорадною, наче отруєна комаха в павучій сітці, і не хотіла нічого, крім як знову заснути — цього разу без сновидінь, якщо можна, — а закоцюблі руки й суха горлянка нехай залишаються в іншому всесвіті.

Але з цим їй не пощастить.

Звідкись неподалік доносилося повільне сонливе дзижчання. Першою її думкою було «будильник». Другою, після кількох хвилин дрімоти з розплющеними очима, — «датчик диму». Ця думка спричинила короткий безпідставний спалах надії, що допоміг їй трішки прокинутися по-справжньому. Джессі усвідомила, що насправді чує звук, зовсім не схожий на датчик диму. Він звучав наче… ну… наче…

«Це мухи, дівулю, окей? — прямолінійний голос був втомлений і хворобливий. — Ти ж чула про Літошних хлопців[55]? А це в нас Осінні мухи, і їхній варіант Світової серії наразі проводиться на Джералді Берлінґеймі, видатному адвокатові з фетишем до наручників.

— Господи, мені треба встати, — промовила вона хрипким сиплим голосом, у якому заледве впізнала власний.

«І якого дідька це означає?» — подумала Джессі, і саме відповідь — абсолютно ніхера, дякую, дуже дякую — ­докінчила повертати її зі сну до свідомості. Вона не хотіла прокидатись, але здогадувалася, що краще прийняти думку про те, що вона таки не спить і потрібно з цим зробити якомога більше, наскільки це можливо й поки це можливо.

«І краще почати з пробудження долонь і рук. Це якщо вони взагалі прокинуться».

Джессі подивилася на праву руку, тоді повернула заіржавілу арматуру в шиї (яка завмерла лише наполовину) й глянула на ліву. З раптовим шоком вона зрозуміла, що дивиться на власні руки зовсім по-новому — наче то меблі на вітрині магазину. Вони взагалі ніяк не стосувалися Джессі Берлінґейм, і вона припускала, що в цьому насправді немає нічого дивного. Зрештою, вона ж зовсім їх не відчуває. Її тіло завершується трішки вище пахв.

Джессі спробувала підтягнутися вгору і з розпачем відкрила для себе, що заколот рук пішов далі, ніж вона очікувала. Вони не лише відмовилися рухати її. Вони відмовилися рухати себе. Накази мозку було цілком проігноровано. Джессі знову подивилася на них, і руки більше не здавалися їй меблями. Тепер вони скидалися на бліді обрізки м’яса, що висять на гаках, і Джессі хрипко скрикнула від страху та люті.

Але це неважливо. З руками нічого вдіяти не вдасться, принаймні поки що, а злість, страх чи їх поєднання ніяк не змінять ситуацію. А пальці? Якщо вдасться стиснути ними стовпчики ліжка, можливо…

…або й ні. Пальці були такі ж непридатні, як і руки. Після майже хвилини силкувань Джессі отримала лише один слабенький посмик правого великого пальця.

— О Боже, — вимовила вона скрегітливим, наче пил у тріщинах, голосом. У ньому вже не вчувалося гніву, лише страх.

Звісно, люди вмирають у нещасних випадках — за своє життя вона бачила в телевізійних новинах, мабуть, сотні чи навіть тисячі «смертельних відео». Мішки з трупами, які виносять з розтрощених машин чи підіймають із джунглів у ношах «Меді-Вак», ноги, що стирчать з-під похапцем накинутих ковдр, поки на тлі палає будівля, бліді свідки, заїкаючись, указують на калюжі липкої темної речовини в провулках чи на підлозі бару. Вона бачила закутане в біле тіло Джона Белуші, якого виносять із лос-анджелеського готелю «Шато Мармон». Бачила, як повітряний акробат Карл Валленда втрачає рівновагу, важко падає на канат, який він намагався пройти (його, здається, напнули між двома курортними готелями, пригадує вона), недовго тримається за нього, а тоді летить униз, назустріч смерті. Телевізійники повторювали це відео раз за разом, ніби заворожені ним. Тож Джессі знає, що люди вмирають у нещасних випадках, звісно ж, знає, але дотепер вона якось ніколи не усвідомлювала, що всередині тих людей були люди, такі ж, як вона, люди, які найменшого поняття не мали, що більше не з’їдять жодного чизбургера, не подивляться ще один раунд «Фінального ризику» (і, будь ласка, переконайтеся, що ваша відповідь має форму запитання), не зателефонують своїм найкращим друзям, щоб сказати, що вечір дріб’язкового покеру в четвер чи поїздка за покупками в суботу — це чудова ідея. Більше ніякого пива, ніяких поцілунків, а фантазія про секс на гамаку під час громовиці ніколи не стане реальністю, бо ти надто зайнятий, коли мертвий. Будь-якого ранку твій підйом з ліжка може стати останнім.

«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок — наш гарненький тихенький будинок на озері — цілком імовірно, може з’явитися в п’ятничних чи суботніх новинах. Даґ Роу начепить те своє біле пальто, що я просто терпіти не можу, говоритиме в мікрофон і називатиме його “будинком, де померли відомий портлендський адвокат Джералд Берлінґейм і його дружина”. Тоді він передасть слово назад студії, Білл Ґрін розповість про новини спорту, і в цьому немає зовсім нічого нездорового, Джессі, це не скигління Господиньки й не тиради Рут. Це…»

Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий, слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейп­фрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбувається з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це помилка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що наручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то на це здатна лише вона сама.

Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила в стелю.

— Боже? Можеш послухати мене хвилинку? Мені тут потрібна якась допомога, дуже потрібна. Я в сраці, і мені дуже страшно. Будь ласка, допоможи мені звідси ви­братися, добре? Я… е-е-е… молюся Ісусові Христові. — Вона намагалася підсилити цю молитву й спромоглася лише на річ, якої її навчила Нора Калліґан, молитву, яку зараз повторює кожен торгаш самодопомоги й пизду­ватий гуру в цьому світі: — Господи, дай мені терпіння прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінювати те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити одне від іншого. Амінь.

Нічого не змінилося. Джессі не відчула ні терпіння, ні сміливості, а мудрості й поготів. Вона так і лишилася просто жінкою з закоцюблими руками й закоцюблим чоловіком, прикутою до стовпчиків ліжка, ніби шавка до рим-болта, яку залишили вмирати на курному задньому по­двір’ї, непомічену й неоплакувану, поки господар-п’яниця відсиджує тридцять днів в окружній холодній за їзду без посвідчення й напідпитку.

— Будь ласка, тільки б не боліло, — тихо й тремтячи прошепотіла вона. — Якщо я таки помру, Боже, зроби так, щоб не боліло. Я, як та дитина, боюся болю.

«Напевно, думати про смерть зараз — дуже погана ідея, дівулю, — голос Рут замовк, тоді продовжив: — Та яке там “напевно”».

Окей, без питань: думати про смерть — погана ідея. То що ж залишається?

«Жити», — в унісон відповіли Рут і Господинька Берлінґейм.

Гаразд, жити. І от вона повернулася до рук.

«Вони затерпли, бо я цілу ніч на них провисіла. І досі вишу. Крок перший — усунути вагу».

Джессі спробувала підсунути себе назад і вгору ногами, як раніше, але відчула тягар чорної паніки, коли й ті також спочатку відмовилися рухатися. На кілька секунд вона втратила самовладання, а коли повернулася до тями, то, наче поршнями, лупила ногами вгору-вниз, зсуваючи покривало, ковдру й наматрацник униз до підніжжя ліжка. Джессі задихалася, ніби велосипедистка, що піднімається останнім крутим пагорбом під час марафонських перегонів. Дупа, яка також затерпла, тепер співала й кипіла уколами пробудження.

Повністю прокинутися їй допоміг страх, але саме така безглузда аеробіка в парі з панікою допомогла серцю Джесс перемкнутись одразу на високу передачу. Зрештою вона почала відчувати поколювання в руках — на глибині кісток, зловісне, наче далекий грім.

«Якщо більше нічого не працює, дівулю, думай про ті два-три ковтки води, що залишилися. Нагадуй собі, що ти взагалі не зможеш більше торкнутися тієї склянки, якщо не приведеш руки до робочого стану. Не кажучи вже про те, щоб попити».

Займався свiтанок, і Джессі продовжувала відштовхуватися ногами. Змокріле від поту волосся прилипло до скронь і спадало по щоках. Вона усвідомлювала, хоч і невиразно, що з кожною секундою цієї виснажливої діяльності лише збільшує свій водяний борг, але іншого вибору не знала.

«Бо його нема, дівулю, нема взагалі».

«Дівулю те, дівулю се, — нестямно подумала Джессі. — Може, заткаєшся трохи, як така ти пиздлива?»

Нарешті її зад почав підсуватися до узголів’я ліжка. Щоразу як він рухався, Джессі напружувала м’язи живота, виконуючи мініпідйом корпуса. Кут між верхньою і нижньою половинами тіла почав повільно наближатися до дев’яноста градусів. Лікті зігнулися, і коли тягар ваги почав покидати руки й плечі, поколювання в них поси­лило­ся. Вона не припинила рухати ногами, коли зрештою перейшла в сидяче положення, а продовжила крутити невидимі педалі, щоб серцебиття не сповільнювалося.

У ліве око затекла крапля пекучого поту. Джессі відмахнулася від неї, нетерпляче смикнувши головою, і продовжила молотити ногами. Поколювання й далі посилювалося, розходячись угору й униз від ліктів, і хвилин за п’ять після того, як Джессі досягла теперішнього згорбленого положення (вона скидалася на незграбну підлітку, скоцюрблену над кріслом у кінотеатрі), виник перший спазм. Відчуття було наче удар тупим боком сікача для м’яса.

Джессі закинула голову назад, зрошуючи повітря тонкою мрякою поту з голови й волосся, і запищала. Коли вона хапала повітря, щоб повторити крик, руки пронизав другий спазм. Цей був набагато сильніший. Відчувалося так, наче хтось накинув інкрустовану склом петлю з кабелю їй на праве плече, а тоді міцно затягнув. Джессі завила, так шалено стиснувши руки в кулаки, що від несподіваного різкого руху два нігті зламалися й почали кровоточити. Очі, занурені в коричневі порожнечі підпухлої плоті, були міцно склеплені, але сльози все одно полилися по щоках, змішуючись із потоками поту з лінії росту волосся.

«Крути педалі, дівулю, не припиняй».

— Не називай мене дівулею! — закричала Джессі.

Перед першими променями світанку заблудлий собака був підкрався до заднього ґанку, і тепер він смикнув головою від звуку її голосу. На його морді був мало не комічний вираз подиву.

— Не називай мене так, сучко! Ти злобна су…

Ще один спазм, цього разу різкий і несподіваний, ніби блискавичний інфаркт, проорав лівий біцепс аж до пахви, і її слова змішалися в один довгий і тремкий крик болю. І все одно Джессі продовжувала крутити педалі.

Якимсь чином продовжувала крутити педалі.