Джералдова гра

23

«Джесс, якщо ти збираєшся в цій ситуації вижити, то я тобі раджу припинити порпатися в минулому й почати думати, що робити з майбутнім… починаючи з наступних десяти хвилин. Не думаю, що вмерти від спраги тут, на ліжку, — дуже приємна історія, а ти?»

Ні, не дуже приємна… і ще Джессі подумала, що спрага — далеко не найгірша частина. Відколи вона прокинулася, їй з голови не йшла думка про розп’яття, яка тонула й випливала на поверхню розуму, наче огидний потопельник, занадто розкислий, щоб повністю піднятися на поверхню. Вона читала статтю про цей старий і прекрасний метод тортур і страти для заняття з історії в коледжі й із подивом відкрила для себе, що стара добра ідея з цвяхами в долонях і стопах — лише початок. Як і передплати журналів та кишенькові калькулятори, розп’яття — це подарунок, який тішить до кінця життя.

Реальні страждання починались із судом і м’язових спазмів. Джессі з неохотою визнавала, що біль, який поки спіткав її, навіть коняка Чарлі, що паралічем припинила той її перший панічний напад, — це лише квіточки порівняно з тим, що чекає її далі. Подальші спазми мучитимуть її руки, діафрагму й живіт, повільно ставатимуть сильнішими, частішими, об’ємнішими. Закляклість зреш­тою почне проникати в кінцівки, хоч би як Джессі не працювала над тим, щоб підтримувати кровообіг, але ця закляклість нічого не полегшить — на той час вона майже точно страждатиме від немилосердних судом у грудях і животі. Цвяхів у долонях і стопах Джессі нема, а ще вона лежить, а не висить на хресті на узбіччі, наче переможений гладіатор у «Спартаку», але ці відмінності можуть лише продовжувати її страждання.

«І що ти робитимеш зараз, коли біль тебе ще так сильно не турбує й ти здатна мислити?»

— Усе, що зможу, — прохарчала Джессі, — тому, може, ти просто заткнешся й даси мені хвилинку подумати?

«Прапор тобі в руки й сокиру в спину».

Вона почне з найочевиднішого рішення і працюватиме далі, відштовхуючись від нього… якщо доведеться. А яке рішення найочевидніше? Звісно ж, ключі. Вони досі лежать на комоді, де Джералд їх залишив. Два ключі, точнісінько ідентичні. Джералд, який бував настільки банальним, що іноді аж милим, часто називав їх Основним і Запасним (Джессі чітко чула ті великі літери в чолові­ковому голосі).

Припустімо суто теоретично, що їй якось вдасться посунути ліжко через кімнату до комода. Чи зможе вона реально дістати ті ключі й скористатися ними? Джессі неохоче усвідомила, що це два запитання, а не одне. Вона припускала, що могла б узяти ключі зубами, але що далі? Вона все одно не зможе дістати ключем замок. Досвід зі склянкою води показував, що певна відстань усе одно буде, як би сильно вона не тяглася.

Окей. Забудь про ключі. Спускайся на наступний щабель драбини ймовірності. Що це може бути?

Джессі безрезультатно розмірковувала над цим майже п’ять хвилин, крутячи думку в голові, наче кубик Рубіка, і смикаючи руками вгору-вниз. У певну мить міркувань очі перескочили до телефона на невисокому столі під східним вікном. Раніше вона відкинула цей апарат, перевівши його в інший всесвіт, але, можливо, надто поспішила з цим. Стіл же, зрештою, ближче, ніж комод, а телефон набагато більший, ніж ключ від наручників.

Якщо їй вдасться посунути ліжко до телефонного столика, то чи не зможе вона ногою підняти слухавку з пристрою? А якщо так, то, можливо, вдасться також великим пальцем ноги натиснути внизу, між «*» і «#», кнопку «Оператор». Наче якась божевільна сцена з водевілю, але…

«Натисни кнопку, зачекай, а тоді щосили кричи».

Так, а десь за пів години з Норвея прикотить великий блакитний фургон «Медку» або великий помаранчевий автомобіль з написом «Служба порятунку округу Касл» і повезе її туди, де безпечно. Божевільна ідея, безумовно, але не бiльш божевільна, ніж зробити соломинку з рекламної картки для передплати. Божевілля це чи ні, а спрацювати може — у цьому й суть. Тут точно більший потен­ціал, ніж через усю кімнату сунути ліжко, а тоді загадуватися, як запхати ключ у замок наручників. З цією ідеєю, однак, є велика проблема: їй треба якось посунути ліжко праворуч, а це починання нелегке. Джессі прикинула, що з махагонієвим узголів’ям і ніжками ліжко мало б важити як мінімум триста фунтів[58], і це ще може бути досить скромний підрахунок.

«Мала, але ти можеш принаймні спробувати, і тебе може чекати велика несподіванка: підлогу після Дня праці вже полірували, не забувай. Якщо бродячий пес із випнутими ребрами може тягати по ній твого чоловіка, то, може, і ти зможеш посунути це ліжко. Від спроби тобі ж нічого втрачати, правда?»

Хороше зауваження.

Джессі перенесла ноги на лівий бік ліжка, паралельно терпляче пересовуючи плечі й спину праворуч. Коли таким робом вона вигнулася максимально, наскільки могла, Джессі нахилилася на ліве стегно. Стопа зайшла за край ліжка… і раптом ноги й торс не просто рухалися, а зсувалися ліворуч, ніби лавина. Лівий бік перекособочило жахливим спазмом, і тіло витяглося так, як у жодному разі не мало б, навіть у найкращих умовах. Відчуття були такі, наче хтось швидко й різко шкрябнув її розпеченою кочергою.

Короткий ланцюг між правими наручниками смикнувся й напнувся, і на мить події з лівого боку померкли на тлі свіжого болю, що запульсував у правій руці та плечі. Боліло так, наче їй намагалися зовсім відкрутити руку. «Тепер я знаю, як почувається ніжка індички», — поду­мала Джессі.

Ліва п’ята гупнула на підлогу, права зависла на висоті три дюйми. Тіло неприродно викрутилося ліворуч, а правиця висіла напружено закинута назад, ніби завмерла в помаху. Тугий ланцюг бездушно блищав понад гумовим рукавом під променями світанкового сонця.

Джессі раптом стала певна, що в такій позі вона й помре, під лемент правої та лівої рук. Вона так і лежатиме, помалу ціпеніючи, доки ослабле серце програє битву за постачання крові всім частинам витягнутого й скрученого тіла. Її знов охопила паніка, і Джессі завила на допомогу, забувши, що в цьому районі, крім обшарпаного псюри з повним кендюхом адвокатятини, нікого нема. Вона шалено замахала правою долонею, щоб ухопитися за стовпчик, проте зсунулася вже задалеко: темний махагоній був за пів дюйма від її натужних пальців.

— Поможіть! Будь ласка! Поможіть! Поможіть!

Без відповіді. Єдиними звуками в цій мовчазній сонячній спальні були її звуки: хрипкий крик, сипле дихання, стукіт серця. Вона тут одна, і якщо не зможе повернутися на ліжко, то помре тут, ніби підвішена на м’ясничому гаку. А ситуація не припиняла гіршати: її дупа так і зсувалася до краю ліжка, повільно витягуючи праву руку назад під кутом, що ставав дедалі критичнішим.

Не роздумуючи про це й не будуючи якихось планів (хіба що тіло, спонукане болем, іноді думає самотужки), Джессі вперлася босою лівою п’ятою в підлогу й щосили відштовхнулася назад. То була єдина точка опори, доступна її болісно обернутому тілу, і цей маневр подіяв. Нижня частина тулуба вигнулася, ланцюг між наручниками праворуч ослаб, і Джессі вчепилася в стовпчик ліжка з панічним ентузіазмом жінки, що тоне й хапається за рятувальний круг. Потягнувшись, вона смикнула тіло назад, ігноруючи лементи спини й біцепса. Коли стопи повернулися на ліжко, Джессі скажено відібгалася від його краю, ніби щойно запхала ногу в басейн, що кишить акуленятами, і встигла висмикнути її саме вчасно, щоб урятувати пальці.

Зрештою Джессі повернулася до згорбленої сидячої пози, спершись на узголів’я, з розведеними руками й просяклою потом подушкою в страшенно зіжмаканому напірнику під попереком. Жваво дихаючи, Джессі відкинула голову на махагонієві дошки. Голі груди світилися потом, який вона не могла собі дозволити втрачати. Вона заплющила очі й слабко засміялася.

«Весело ж було, правда, Джессі? Думаю, твоє серце так швидко й так сильно не билося ще з 1985-го, коли ти була на різдвяній вечірці на відстані поцілунку від того, щоб переспати з Томмі Делґвідачі. Нічого ж не втрачу, якщо спробую, так ти думала? Що ж, тепер ти краще знаєш».

Так. А також вона знає ще дещо.

«Ой, справді. І що ж, дівулю?»

— Я знаю, що телефон мені, блядь, не дістати, — промовила вона.

Саме так. Відштовхнувшись щойно лівою ногою, вона зробила це з усім завзяттям абсолютної несвітської паніки. Ліжко ні на йоту не посунулось, і тепер, коли Джессі змог­ла це обміркувати, то втішилася, що нічого не змінилося. Якби воно скікнуло праворуч, вона б усе одно звисала з краю. І навіть якби вона могла посунути його таким чином аж до телефонного столика, то чому…

— Я, блядь, звисала б не з того боку, — вимовила вона, одночасно сміючись і схлипуючи. — Боже, пристрельте мене хтось.

«Виглядає кепсько, — сказав їй один з голосів НЛО — з тих, без яких вона могла б запросто обійтися. — Взагалі, виглядає на те, що на “Шоу Джессі Берлінґейм” надійшло сповіщення про закриття».

— Вибирайте щось інше, — прорипіла Джессі. — Мені це не подобається.

«Інших і нема. Варіантів узагалі було не надто багато, і ти їх усі вже вивчила».

Вона заплющила очі й удруге, відколи почався цей кошмар, побачила ігровий майданчик позаду старої фал­мутської школи на Сентрал-авеню. Тільки цього разу їй явилися не дві дівчинки на гойдалці, а один маленький хлопчик — її брат Вілл, який крутить переворот під перекладиною на горизонтальній драбинці.

Джессі розплющила очі, сповзла вниз і вигнула голову, щоб уважніше роздивитись узголів’я. Переворот під перекладиною — це коли висиш на перекладині, тоді закидаєш ноги вгору собі поміж рук і через плечі. Завершується вправа швидким дрібним переворотом, завдяки якому приземляєшся на ноги. Вілл був настільки вправним у цьому гарному економному русі, що Джессі здавалося, наче він крутить кульбіти всередині власних суглобів.

«Припустімо, я це зроблю. Просто перекинуся через це довбане узголів’я. Перекинуся через верх і…»

— Приземлюся на ноги, — шепотом завершила вона.

Кілька секунд ця ідея здавалася небезпечною, але досяжною. Доведеться відсунути ліжко від стіни, звісно, — неможливо виконати кульбіт, якщо не маєш куди приземлитись, — але Джессі припускала, що їй вдасться. Знявши полицю (а скинути її з кронштейнів буде досить легко, враховуючи, що вона ніяк не прикріплена), вона закине ноги вгору та впреться босими ногами в стіну над узголів’ям. Посунути ліжко вбік їй не вдалося, але коли можна буде впертися в стіну…

— Вага та ж, а виграш у силі в десять разів більший, — пробурмотіла вона. — Чиста сучасна фізика.

Вона вже тяглася лівою рукою до полиці, збираючись підняти її за один бік і скинути з Г-подібних кронштейнів, коли ще раз уважно роздивилася ті довбані Джералдові наручники з самогубно короткими ланцюгами. Якби він прикував їх на узголів’ї трішки вище — скажімо, між першою і другою поперечними дошками, — у неї був би шанс. Цей маневр, найпевніше, призвів би до пари зламаних за­п’ястків, але Джессі вже дійшла до того, що пара зламаних зап’ястків здається цілком прийнятною ціною за те, щоб утекти… врешті-решт, вони загояться, правда ж? Проте наручники були скуті не між першою і другою, а між другою і третьою перекладинами, а це трішечки занизько. Спроба перекрутитися через узголів’я призведе не просто до зламаних зап’ястків. Від ваги їй вивихне плечі, а радше навіть вирве їх із суглобів.

«А тоді спробуй хоч якось сунути те сране ліжко зі зламаними зап’ястками й вивихнутими суглобами. Весело, правда?»

— Ні, — просипіла вона. — Не дуже.

«Джесс, відкиньмо умовності: ти тут застрягла. Можеш називати мене голосом відчаю, якщо тобі від того легше або якщо це допомагає тобі зберегти здоровий глузд ще на якийсь час — бачить Бог, я обома руками підтримую здоровий глузд, — але насправді я є голосом правди, а правда в цій ситуації така, що ти тут застрягла».

Джессі різко смикнула головою вбік, не бажаючи вислуховувати цей самопроголошений голос правди, і зрозуміла, що вона не може таким чином вимкнути ні його, ні будь-які інші голоси.

«На тобі реальні наручники, а не маленькі гарненькі іграшки для бондажу з оббивкою всередині браслета і прихованим рятівним важелем, який можна натиснути, якщо когось заносить і він дозволяє собі забагато. Ти реально тут бранка, і так сталося, що ти ані факірка з Таємничого Сходу, яка може викрутити тіло, наче брецель, ані майстриня-втікачка, як Гаррі Гудіні чи Девід Копперфілд. Я просто кажу тобі те, що бачу, окей? І з того, що я бачу, тобі капці».

Раптом Джессі згадала, що сталося, коли тато вийшов з її спальні в день затемнення, — як вона кинулася на ліжко й ридала, доки не здалося, що серце або розірветься, або розплавиться, або просто назавжди припинить свій рух. І тепер, коли в неї затремтіли губи, Джессі виглядала дивовижно схожою на себе тогочасну: втомлена, збентежена, налякана й розгублена. Останнє — найбільше.

Джессі заплакала, але після кількох перших сльозинок очі більше не дали вологи. Очевидно, в дію вступило строге нормування. Вона все одно плакала, без сліз, зате зі схлипами, сухими, як наждак у неї в горлі.