Джералдова гра

30

Нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав годинник, і котра б година не була зараз, час настав.

«Ще одне, перш ніж почнеш. Ти вже набралася максимальної сміливості, і це добре, але не втрачай зосередженості. Якщо все почнеться з того, що ти впустиш ту срану склянку на підлогу, тобі дійсно пиздець буде».

— Пес, не підходь! — пронизливо вереснула Джессі, поняття не маючи, що пес кілька хвилин тому відступив у гуща­вину за гілкою траси.

Вона трохи повагалася, роздумуючи, чи не помолитися ще раз, а тоді вирішила, що всі потрібні молитви вже промовила. Тепер вона розраховуватиме на свої голоси… і на себе.

Правою рукою Джессі потяглася до склянки, рухаючись уже без попередньої непевної обережності. Частина її — мабуть, та частина, яка так любила Рут Нірі й захоплювалася нею, — розуміла, що в цьому останньому завданні головне не обережність, а вміння рішуче стукнути молотком, і стукнути сильно.

«Я тепер як самурайка», — подумала Джессі й усміх­нулася.

Вона зімкнула пальці на склянці, яку з такими труднощами перед тим узагалі дістала, трішки подивилася на неї з цікавістю садівниці, що роздивляється якийсь неочіку­ваний зразок рослини, знайдений між бобів чи гороху, а тоді стиснула її. Вона майже зовсім заплющила очі, залишивши тільки два розрізи, щоб захиститися від осколків, а тоді вдарила склянкою об полицю, наче розбивала шкаралупу круто звареного яйця. Звук, який видала склянка, був до абсурду знайомий, до абсурду нормальний, ніяк не відрізнявся від звуків, що їх видавали сотні інших склянок, які вислизали з пальців під час миття посуду, падали на підлогу від поштовху неуважного ліктя чи долоні за всі роки, відколи вона в п’ять років виросла зі своєї пластмасової чашечки «Денді Дак». Старий, усім відомий кер-брязь. У ньому не вчувалося жодного особливого резонансу, який натякав би на те, що Джессі щойно почала незвичну справу — ризикувати життям, щоб його врятувати.

Усе ж Джессі відчула, як на чоло прямо над бровою впав якийсь випадковий шмат скла, але цей був єдиний, що впав на обличчя. Інший осколок — великий, судячи зі звуку, — злетів з полиці й розбився на друзки на підлозі. Джессі була стиснула губи в тонку білу лінію, очікуючи значного болю, принаймні спочатку, з боку пальців. Коли склянка розбилася, вони міцно стискали її. Проте болю не було — лише відчуття слабкого тиску та ще слабшого печіння. Порівнюючи з судомами, що розривали її протягом останніх кількох годин, це просто казочки.

«Мені, певно, пощастило, що склянка так розбилася, та й чому б ні? Хіба зараз не саме той час, щоб мені почало бодай трішки щастити?»

Тоді Джессі підняла руку й побачила, що пощастило їй не так уже й сильно. На подушечках чотирьох із п’яти пальців розросталися темно-червоні пузирі крові. Уникнути порізу вдалося лише мізинцеві. З великого, середнього й підмізинного пальців, ніби якісь химерні пір’їни, стирчали осколки скла. Завдяки повзучому заціпенінню кінцівок — і, можливо, гострим краям шматочків скла, якими вона порізалася, — Джессі не надто відчула порізи, але рани таки були. Поки вона дивилася, на рожеву стьобану поверхню матраца закапотіли товсті краплі крові, каляючи його ще темнішим.

Від вигляду тих тоненьких скляних жал, що стирчали з пальців, наче голки з подушечки, Джессі захотілося блювати, хоча в шлунку зовсім нічого не було.

«Гарна з тебе самурайка», — глузливо промовив один із голосів НЛО.

«Але це ж мої пальці! — крикнула на нього Джессі. — Ти що, не бачиш? Мої пальці!»

Вона відчула, як усередині заворушилася паніка. Джессі загнала її назад і знову зосередилася на шматку скла, що залишався в долоні. То була вигнута верхня частина, мабуть, чверть від склянки, і з одного боку вона розкололася на дві гладенькі дуги. Вони майже ідеально сходилися в одній точці, що жорстоко виблискувала під променями денного сонця. Пощастило, мабуть… напевно. Якщо їй вдасться не втратити відваги. Їй цей вигнутий скляний зубець здавався фантастичною зброєю з казок, мініятаганом, чимсь з амуніції войовничої піксі, що прямує в бій під грибом-поганкою.

«Дорогенька, відволікаєшся, — озвалася Періжечок. — Хіба ти можеш собі таке дозволити?»

Відповідь була, безумовно, ні.

Джессі поклала чверть склянки назад на полицю, обережно розміщуючи так, щоб можна було дістати без серйозних викручувань. Уламок лежав на гладенькому вигнутому череві, стримлячи ятаганоподібним відростком. На кінчику яскраво відбивався сонячний промінь. Джессі подумала, що цей кінчик чудово підійде для наступного завдання, якщо вона буде обережна й не тиснутиме щосили. Інакше може скинути скло з полиці або відламати імпровізоване лезо.

— Просто будь обережна, — сказала вона. — Тиснути не доведеться, якщо будеш обережна, Джессі. Просто уяви…

Але решта тієї думки

(що ріжеш ростбіф)

здавалася не надто продуктивною, тож Джессі відкинула її, перш ніж до неї дійшов її передній край. Джессі підняла праву руку, витягла її, аж доки ланцюг наручника не напнувся, а зап’ясток не завис над блискучим скляним гаком. Їй дуже хотілося змести решту скла, що всипало полицю, — відчувала, що воно чекає там на неї, наче мінне поле, — але не наважувалася. Після досвіду з баночкою «нівеї» — ні. Якщо вона випадково скине лезоподібний осколок або розіб’є його, доведеться серед залишків відбирати прийнятну заміну. Такі запобіжні заходи здавалися їй ледь не сюрреалістичними, але в жодну мить вона навіть не спробувала переконати себе, що вони зайві. Якщо вона хоче звідси вибратися, доведеться пролити більше крові, ніж ллється з неї тепер.

«Роби це саме так, як уявляла, Джессі, і все… і не сцикуй».

— Не сцикувати, — погодилася Джессі хрипуватим, наче пил у щілині, голосом.

Вона розчепірила пальці й струсонула зап’ястком, сподіваючись, що так позбудеться скла, яке стирчало з пальців. Здебільшого це вдалося. Вилазити відмовився лише шмат у великому пальці, занурений глибоко в ніжну плоть під нігтем. Вона вирішила облишити його й робити далі свою справу.

«Те, що ти збираєшся робити, — повне божевілля», — сказав якийсь нервовий голос.

Не НЛО. Це був голос, який Джессі знала дуже добре. Голос матері.

«Мене це не дивує, сама розумієш. Це ж типова надмірна реакція Джессі Мейгут, і якщо я бачила її раз, то й тисячного разу впізнаю. Ти подумай, Джессі: навіщо себе різати і, можливо, вмерти від кровотечі? Хтось прийде і тебе врятує. Про всі інші варіанти навіть нема сенсу дума­ти. Померти у власному літньому будиночку? Померти в наручниках? Це просто смішно, ось тобі моє слово. Тому ти свою скигляву натуру трохи прикрий — суто для цього випадку. Не ріж себе тим склом. Не смій!»

Це її мама, саме так. Імітація була настільки добра, що аж моторошно. Вона хоче, щоб ти повірила, ніби чуєш любов і здоровий глузд під личиною гніву, і хоча та жінка не зовсім нездатна на любов, Джессі вважала, що справжня Саллі Мейгут — та, яка одного дня ввірвалася в Джессіну кімнату й запустила в неї парою туфель на високих каблуках, без жодних пояснень що тоді, що пізніше.

Та й, крім того, все, що той голос сказав, — брехня. Перелякана брехня.

— Ні, — відповіла Джессі. — Не вірю тобі. Ніхто не прийде… крім хіба того мужика з минулої ночі. Не сцикувати.

З цими словами Джессі опустила правий зап’ясток до мерехтливого скляного леза.