Джералдова гра

7

Джессі почула клацання собачих кігтів і зрозуміла, що пес справді досі в будинку й наближається до неї. Вона закричала. Знала, що це, мабуть, найгірше, що можна зробити, — всупереч усім порадам, які вона чула: ніколи не показувати потенційно небезпечній тварині свій страх, — але не стрималася. Джессі надто добре розуміла, що саме притягує собаку до спальні.

Вона підтягла ноги до себе й одночасно за допомогою наручників смикнулася до узголів’я. Очей не відривала від дверей у коридор. Тоді почула гарчання пса. Від цього звуку нутрощі почали здаватися розбовтаною гарячою рідотою.

Тварина спинилася біля дверей. Там уже почали збиратися тіні, і Джессі собака здавався невиразним обрисом, що здіймається низько над підлогою, — невеликий, але й не пудель і не чихуахуа. Очі блискали двома помаранчево-жовтими серпиками сонячного відображення.

— Геть! — закричала на нього Джессі. — Геть! Геть! Ти… тобі тут не місце!

Дурнувата репліка… але за таких обставин яка була б не дурнуватою? «Незчуєтеся, а я вже проситиму його принести мені ключі з комода», — подумала вона.

У задній частині тінистої постаті в дверях відбувся якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сентиментальному дівчачому романі це, мабуть, означало б, що собака сплутав голос жінки на ліжку з голосом свого любого, але давно загубленого хазяїна. Проте Джессі не тішила себе ілюзіями. Собаки махають хвостами не лише тоді, коли щасливі. Вони — як і коти — також махають ними тоді, коли не можуть вирішити, як діяти, й оцінюють ситуа­цію. Собака не зважив на звук її голосу, але також він не до кінця довіряв цій тьмяній кімнаті. Принаймні поки що.

Колишній Принц іще не знав про вогнепальну зброю, але пережив багато інших жорстоких уроків за останні тижнів шість, починаючи з останнього дня серпня. Саме тоді містер Чарлз Сатлін, юрист із Брейнтрі, штат Массачусетс, покинув його здихати в лісах, щоб не повертатися з твариною додому й не платити як штатівський, так і міський податок на пса — сімдесят доларів. Сімдесят доларів за такого бровка, безпородного «гайнца-57»[26], було, на думку Чарлза Сатліна, пухкенькою пачкою банкнот. Трішки занадто пухкенькою. Щойно в червні Сатлін купив собі віт­рильно-моторове судно, яке, звісно, вийшло далеко за межі п’ятизначного діапазону, і ви б сказали, що це якесь їбануте мислення, якщо порівняти ціну судна і податок на пса, — звісно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправді річ не в цьому. Річ у тім, що судно було запланова­ною покупкою. Це придбання Сатлін намалював на своїй дошці бажань ще два роки тому, якщо не більше. Собака ж був просто спонтанним придбанням біля овочевої ятки при дорозі в Гарлоу. Сатлін би нізащо не купив пса, якби поруч не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.

— Оцього, татусю! — писнула вона, показуючи пальцем. — З білою плямкою на носі — стоїть отам такий один, наче якийсь маленький принц.

І Сатлін купив їй собаку — ніхто йому не закинув би невміння ощасливити свою дівчинку, — але сімдесят баксів (а то й уся сотня, якщо Принца віднесуть до класу Б, «крупний собака») — бабло серйозне як на дворнягу, в якого навіть документа нема. Завелике бабло, вирішив Чарлз Сатлін, коли наближався час замкнути котедж на озері до наступного року. Привезти пса на задньому сидінні «сааба» в Брейнтрі також було б добрячим гемороєм: усюди буде шерсть, пес може навіть наригати чи насрати на килимки. Сатлін міг би купити переноску «Варі Кеннел», але ті маленькі красуні коштують від 29 доларів 95 центів. Та й усе одно такому собаці, як Принц, у переносці весело не буде. Йому краще бігати в дичавині, а всі північні ліси правитимуть йому за королівство. Так, сказав собі Сатлін у той останній день серпня, паркуючись на безлюдному відтинку Бей-лейн, а тоді улестив пса вилізти з заднього сидіння. У старого Принца серце щасливого мандрівника — досить одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлін був не дурним і частково розумів, що це своєкорислива дурня, але частково був у захваті від самої ідеї, тож коли заліз у машину й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав автомобіль поглядом, на узбіччі, чоловік насвистував мелодію з «Народженої вільною»[27], час від часу прориваючись словами: «Народжена вільноюююю… за серцем ідеееее!» Тієї ночі він добре поспав, зовсім не згадуючи про Принца (що невдовзі стане вже колишнім Принцом), який ту ж ніч провів скулившись під поваленим деревом, без сну, трусячись від голоду й холоду, скімлячи від страху щоразу, як пугукала сова чи рухалася якась тварина.

Тепер собака, якого Чарлз Сатлін витурив під мелодію з «Народженої вільною», стояв перед дверима головної спальні літнього дому Берлінґеймів (котедж Сатлінів був на дальньому боці озера, і ці сім’ї не були знайомі, хоча протягом останніх трьох-чотирьох літ обмінювалися легкими кивками в міському судновому доку). Голова тварини була опущена, очі широко розкриті, а шерсть настовбурчена. Собака не був свідомий власного гарчання, уся його зосередженість була на кімнаті. Певним глибоким інстинктом він розумів, що невдовзі запах крові переборе почуття обачності. Доки цього не сталося, він має якомога повніше пересвідчитися, що це не пастка. Колишньому Принцові не хотілося, щоб його запопали господарі з твердими болючими ногами або ті, що піднімають із землі важкі речі й кидаються ними.

— Геть! — спробувала крикнути Джессі, проте голос був слабкий і тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку криками. Скотиняка якось розуміє, що вона не може встати з ліжка й ударити.

«Це просто неймовірно, — подумала вона. — Як це може бути реальним, якщо лише три години тому я була в пасажирському сидінні “мерседеса”, оперезана паском безпеки, слухала “Рейнмейкерз” на касетному плеєрі й нагадувала собі про всяк випадок подивитись афішу кінотеатрів “Маунтін Веллі”, якщо ми таки залишимося на ніч? Як мій чоловік може лежати мертвим, якщо ми підспівували Бобові Волкенгорсту? “Ще одне літо, — співали ми, — ще один шанс, ще один невдалий романс”. Ми обоє знаємо всі слова тієї пісні, бо вона чудова, і взагалі, як Джералд може бути мертвим? Як могло дійти до цього? Вибачайте, але це просто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальністю».

Собака почав повільно пробиратися в кімнату: ноги напружені від обережності, хвіст звислий, очі чорні й широко розплющені, відкопилені губи відкривають повний комплект зубів. Про такі поняття, як абсурд, він не відав.

Колишній Принц, із яким восьмирічна Кетрін Сатлін колись весело ґедзилася (принаймні доти, доки на день народження не отримала ляльку «Кеббідж Петч» на ім’я Марні та частково не втратила інтерес до тварини), був наполовину лабрадором, наполовину колі — змішаної породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлін наприкінці серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила вісімдесят фунтів, а його шкура була гладенька та блищала здоров’ям, прегарною сумішшю каштанового і чорного (з характерною білою плямкою на грудях і під мордою, як у колі). Тепер же собака важив заледве фунтів сорок, а провівши рукою по боці, можна було б перелічити всі випнуті ребра, не кажучи вже про швидке й шалене стукотіння серця. Хутро потьмяніло, забруднилося й набрало реп’яхів. На спині зиґзаґом світився напівзагоєний рожевий шрам, спомин після панічного прориву під огорожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнуті вуса, стирчало кілька голок дикобраза. Жирний труп останнього він був знайшов днів десять тому, але відмовився від ідеї поласувати ним після першої пригорщі голок у носі. Собака був голодний, та не настільки відчайдушний.

Тепер же він був і голодний, і відчайдушний. Останньою трапезою собаці правили якісь червиві залишки, які він вигріб із викинутого сміттєвого бака в канаві біля шосе 117, і це було ще два дні тому. Собака, що швидко навчився приносити Кетрін Сатлін червоний гумовий м’ячик, який вона котила по підлозі вітальні чи коридору, тепер буквально помирав з голоду.

А тут — просто тут, на підлозі, у полі зору! — лежать цілі гори свіжого м’яса, жиру й кісток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.

Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив наближатися до трупа Джералда Берлінґейма.