Джералдова гра

5

Собака був не на під’їзній доріжці, а ближче. Тінь, що простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Дов­га повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу не сподобалася.

«Не будь, бляха, дурною, — вилаяла вона себе. — Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричи — зрештою, пес не обо­в’яз­ково бродячий».

І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.

І все ж спробувати потрібно.

— Ей! — закричала вона. — Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?

Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати… а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом з’їли по сендвічу-субмарині[21], великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, — це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й м’яса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.

— Допоможіть! — закричала Джессі, і якась частина розуму спробувала попередити її, що, можливо, кричати — це помилка, що вона лише надірве собі горло й захоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід власного страху, сильний і непереборний, наче запах залишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. — ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!

Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову праворуч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче якесь дивне психічне затемнення — він відфільтрував яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть. Вона не Гезер Локлір[22] і не Вікторія Прінсіпал[23], і це не якийсь саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в кабельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів, немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джессі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обме­ження волі, вона дійшла такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча[24] й усю знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.

Але на ошалілі крики ніхто не відповів — жодного доглядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепоту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно, жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.

«І що тепер?»

Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь конструктивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упевнена, — це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просочилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополудневому сонці вони скидалися на краплини золота.

«І що тепер? — знову запитала вона. Надворі носився вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. — Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із вас — із нас — має якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий, і єдине товариство для мене — приблудний лісовий пес, чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами й генуезькою салямі з ґоргемського “Аматос”[25]. Невдовзі він вирішить, що запах — єдиний доступний для нього вид раю, після чого відступить. То… що тепер?»

Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це погано — вони складали їй хоч якусь компанію, — але паніка також зникла, залишивши по собі присмак важких металів, і це добре.

«Я трохи посплю, — подумала Джессі, вражена тим, що дійсно може зробити це, якщо захоче. — Я трішки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум, трохи відійду від страху».

Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві помітніші риски під бровами почали розгладжуватися. Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчуттями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверей — ще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.

Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися. Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері…

А що ті срані двері? Що з ними?

Ті срані двері не завершили свій звичний подвійний грюкіт, ось що з ними. Так, наче ця думка їх матеріалізувала, Джессі тепер почула чітке клацання собачих кігтів на підлозі в сінях. Через незамкнені двері собака зайшов досередини. Він у будинку.

Реакція була миттєва й недвозначна.

— Геть! — закричала Джессі, не беручи до уваги, що перенапружений голос зазвучав хрипом туманного ­горна. — Геть з мого дому, уйобку! Чуєш? ГЕТЬ З МОГО ­ДОМУ!

Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима. Шкіра була ніби прошита мідним дротом з невеликим електричним зарядом, верхні два-три шари гули й вкривалися сиротами. Джессі відчувала ніби збоку, що волосинки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку про сон як корова язиком злизала.

Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кігтів на першому поверсі… і нічого. «Я, певно, відлякала його. Мабуть, він чкурнув геть за двері. Ну, він же має боятися людей і будинків, це ж дворняга».

«Ой дівулю, не знаю, — промовив голос Рут. Він звучав нехарактерно непевно. — Його тіні на доріжці я не бачу».

«Звісно, не бачиш. Він же, напевно, обійшов будинок і побіг у ліс. Або до озера пішов. Злякався до смерті й погнав як навіжений. Це ж логічно?»

Голос Рут не відповів. Як і голос Господиньки, хоча в такий момент Джессі була б рада будь-якому з них.

— Я відлякала його, — сказала вона. — Я впевнена.

Але все одно Джессі лежала й дослухалася якомога уважніше, не чула нічого, окрім шурхання й стукання крові у вухах. Принаймні поки що.