Джералдова гра

9

Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джессі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах. Вона підходила повільними перистальтичними хвилями, і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.

«Я хочу заснути», — подумала вона.

То знову був дитячий голос. Тепер шокований і переляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить жодних «можу» чи «не можу».

«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все, чого я тепер хочу, — заснути».

Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її чоловіка, тому жодної сонливості не залишилося.

Зате була спрага.

Джессі розплющила очі й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному відображенні на до блиску відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна людина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого, окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.

— Господи Боже, — бурмотнула Джессі.

Вона швидко відвернулася в бік західного вікна. Її засліпило золоте світло, уже майже призахідне, і Джессі знову заплющила очі, спостерігаючи за припливами й відпливами червоного і чорного, поки серце штовхало мембрани крові по закритих повіках. Після кількох таких секунд вона помітила, що раз за разом повторюються одні й ті ж рвучкі триби. Наче спостерігаєш за найпростішими під мікроскопом, найпростішими на скельці з червоним барвником. Ці повторення трибів здалися їй водночас цікавими і заспокійливими. Джессі припускала, що не обов’язково бути генієм, щоб зрозуміти, чому за цих ­обставин прості повторення форм так приваблюють. Коли всі нормальні триби й повсякдення людського життя розлітаються на шматки з такою приголомшливою не­очікуваністю, доводиться шукати щось, за що можна триматися, нормальне і передбачуване. Якщо організований вихор крові в тонких накривках зі шкіри між очними яблуками й останнім сонячним світлом жовтневого дня — це єдине, що вдається знайти, то береш його й кажеш «дуже дякую». Бо якщо тобі не вдається знайти хоч щось, за що можна вхопитися, що має бодай якийсь сенс, чужі елементи нового світового порядку, найпевніше, доведуть тебе до божевілля.

Серед таких елементів, зокрема, звуки, що долинають із сіней. Звуки, з якими брудний зголоднілий приблуда поїдає частину чоловіка, який повів тебе на твій перший фільм Берґмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-Біч, умовив піднятися на борт велетенського корабля вікін­гів, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тоді сміявся до сліз, коли ти сказала, що хочеш іще раз. Чоловік, що якось кохався з тобою у ванній, доки ви обоє буквально запищали від задоволення. Чоловік, що тепер куснями й ковтками просувався собачим стравоходом.

Отакі чужі елементи.

— Химерні дні, мамуню-гарнюню, — промовила вона. — Химерні дні, насправжки.

Фізичний голос перетворився на болючий порохнявий клекіт. Джессі припускала, що найкраще просто стулити пельку й лишитися того, проте коли в спальні западала тиша, то починала вчуватися паніка, що була досі тут, кралася на широких м’яких стопах у пошуках проріхи, в очікуванні, коли Джессі втратить пильність. Крім того, справжньої тиші й не було. Хлоп із бензопилою скінчив роботу, але гагара час від часу ознаменовувала криком свою присутність, а з наближенням ночі посилювався вітер, грюкаючи дверима сильніше — і частіше, — ніж до того.

Окрім того, звісно, ще звук собаки, який вечеряв її чоловіком. Поки Джералд чекав, щоб забрати їхні сендвічі й заплатити за них в «Аматос», Джессі зайшла в сусідній «Мішод Маркет». Риба в «Мішод» завжди була добра — така свіжа, що мало не хвицає, як казала бабуся. Вона купила гарне філе морського язика з думкою про те, щоб підсмажити його на сковороді, якщо вони залишаться тут на ніч. Язик добре підходив, бо Джералд, котрий, якби його залишити на ласку долі, харчувався б строго ростбіфом і смаженою куркою (і ще час від часу фритюрними грибами, задля поживних речовин), стверджував, що любить цю рибу. Джессі купила її без жодних передчуттів, що Джералда з’їдять до того, як він попоїсть сам.

— Отак воно і є у реальному світі, — хрипким скрипучим голосом промовила Джессі й усвідомила, що тепер не просто мислить голосом Рут Нірі, а вже й говорить як Рут, котра, якби її залишити на ласку долі під час навчання в коледжі, жила б строго на віскі «Дувар» і на «Марльборо».

Той різкий прямолінійний голос заговорив знову, ніби Джессі потерла якусь магічну лампу. «Пам’ятаєш пісню Ніка Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулої зими поверталися додому із заняття з гончарства? Ти ще сміялася з неї».

Джессі пам’ятала. Не хотіла, але пам’ятала. То була композиція Ніка Лоу під назвою, здається, «Колись успіх мала (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинічно смішна поп-медитація на тему самотності, заспівана під недоречно радісну мелодію[29]. Така класна пісня минулої зими, тут Рут не помиляється, але зараз уже не така класна.

— Рут, припини, — прокаркала вона. — Якщо збираєшся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май совість хоч не дражнити мене.

«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»

— Та я не сплю! — роздратовано відказала Джессі. Ніби на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. — Частково завдяки тобі!

«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі — принаймні по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве, знаєш що ти робиш? Кажеш собі: “Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, і все добре”. І саме цим ти й за­й­маєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».

Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, — такі неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть коли болить горло, — але не встигла Джессі впорядкувати свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила свої бастіони.

«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чувано! Йди геть!»

Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно — наскільки жахливо тривожно — чути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.

«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».

Дурниці.

«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»

На мить це шокувало голос Господиньки — і її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», — настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темно — мало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловіка — й поготів.

«Ні, це неправда, — зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. — У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».

«Заткнися! — скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчу­ла себе здурілою. — Заткнися, ми про це не розмовляємо!»

«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» — запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавий — голос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки…»

«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»

Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловіка — принаймні на якийсь час — перед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.

«Добре, тоді поговорімо про Нору, — сказала Рут. — Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»

«Нора Калліґан була настирливою сукою!» — гаркнула Господинька.

— Ні, — пробурмотіла Джессі. — У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.

«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»

— Я хочу припинити думати, — відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. — Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.

«Тобі все одно краще слухати, — похмуро сказала Рут, — бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори… та й від мене втекла, як на те пішло».

«Я від тебе не тікала, Рут!»

Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно, саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитань — про дитинство Джессі, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одра­зу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попросила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилюці… і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан багато років по тому.

Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.

«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, — сказала Рут. — Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Можеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі пораду — дуже серйозну пораду: не роби цього, бо я — твій єдиний шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за те, що все своє життя провела в наручниках, відколи…»

— Я не думатиму про це! — закричала Джессі порожній кімнаті.

На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть почати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася… і вчепилася в неї, терзаючи, наче тер’єр шмату.

«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобається вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Я — це ти, Господинька — це ти… ми всі — це ти, раптом що. Я непогано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сім’ї поїхали, і те, що мене справді цікавить, не особливо стосується тих подій, per se[30]. Насправді мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсім не вірність. Радше божевілля».

Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не знала, чи плаче через імовірність — нарешті проартикульовану — дійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.

Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею в одній жіночій групі підвищення самосвідомості… це було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, принаймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто черговим атракціоном на розфарбованому вузликами[31] ярмарку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звичною, а успіх — безумовним. То були дні, коли жодна гуртожитська кімната не вважалася повноцінною без плаката з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.

Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жіночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих, і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих у шістдесятих, — таємниць, які, однак, не залишилися там лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфесійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від підголівників широких і зморщених приходських крісел, а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на підлозі — двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізичних тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому боці грудей.

Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закінчився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише порожні пачки від цигарок і використані презервативи, а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стерильності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине відділяло від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її. Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіант — і більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.

Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати батькам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних, коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час від часу з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.

Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації — абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутрішніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді заговорила Рут.

— Чому б це вони тобі не повірили? — вимогливо запитала вона. — Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ! Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?

«Любили, — подумала Джессі. — Вони любили її. Але…»

— Любили, — відповіла білявка. — Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідо­лізували.

Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтримуючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:

— І, крім того, це вбило б її.

Рут обернулася до неї, почала:

— Що?..

Але білявка, яка досі не розплакалася, промовила тим моторошно спокійним голосом:

— Як на те пішло, якби про щось таке довідалася моя мама, це б її вбило.

Тоді Джессі зрозуміла, що як не забереться звідти, то просто вибухне. Тож вона підвелася так швидко, що ледь не перекинула громіздке огидне крісло. Вилетіла з кімнати, знаючи, що всі на неї дивляться, і не зважаючи на це. Що вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що згасло сонце, саме сонце, і якщо вона розповість, у її істо­рію не повірять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому настрої, Джессі повірять… і навіть якщо це не вб’є матір, то рознесе сім’ю, наче паличка динаміту гнилий гарбуз.

Тож вона вискочила з кімнати, промайнула через кухню і стрімголов виметнулася б через задні двері, але ті були замкнені. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессі, зупинись». Джессі зупинилась, але тільки тому, що її змусив це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям до темного холодного скла, по-справжньому роздумуючи — так, лише на мить, — чи не пробити його головою й перерізати собі горлянку, зробити бодай щось, щоб затьмарити те жахливе сіре видиво майбутнього попереду і минулого позаду, але зрештою просто обернулась і сповз­ла на підлогу, складаючи голі ноги під крайкою короткої спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющуючи очі. Рут присіла поруч і обійняла її, похитуючи, жаліючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, виблювати, відпустити.

Тепер, лежачи тут у будинку на березі озера Кашвакамак, Джессі замислилася, що ж далі сталося з тією моторошно спокійною білявкою, яка без сліз розповіла їм про свого брата Баррі та його друзів — молодиків, які, очевидно, вважали, що жінка — це лише непотрібний шмат м’яса, який теліпається навколо пизди, і що таврувати її цигарками — абсолютно справедливе покарання для дівчини, якій більш-менш нормально їбатися з братом, а от з його дружками — зась. І важливіше, Джессі загадувалася, що вона казала Рут, коли вони сиділи, спершись спинами об замкнені двері кухні, обіймаючись. Єдине — пригадувала щось на кшталт: «Він мене не обпікав, він мене не обпікав і взагалі боляче не робив, взагалі». Але, мабуть, це були не єдині репліки, бо запитання, які Рут не втихомирювалася ставити, усі вказували в одному напрямку: в напрямку озера Дарк-Скор і дня, коли згасло сонце.

Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати… так само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла так швидко, як несли ноги, — Джессі Мейгут Берлінґейм, також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.

— Допоможи, — промовила вона порожній спальні.

Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фундаментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-або-пропав молитви:

— Прошу, допоможи мені.

Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав м’яко… але не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи. Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, доведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»

— Проблема не в думках, — непевно промовила Джессі й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм звучить наживо». — Проблема в тому, як… ну… втекти.

«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, — сказала Рут. — Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас, і зов­сім не погана людина, але її надто надовго залишили керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмислення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із цим посперечатися?»

Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим. Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку озера, де зараз не було анічогісінько — усі тамтешні меблі були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.

— Я так хочу пити, — зажурено сказала Джессі.

«Тоді окей — саме з цього й почнемо».

Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло негайно видало вимогливий спраглий крик.

«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про собаку, — сказала Рут. — Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, і ти чини так само».

— Я не знаю, чи здатна забути про нього, — сказала Джессі.

«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».

На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій могилі. То якась вибіркова амнезія, проте цілком добровільна. Якби Джессі захотілося пригадати, що сталося в день, коли згасло сонце, то, мабуть, їй би це вдалося.

Так, ніби ця думка послугувала запрошенням, око розуму зненацька побачило до болю чітке видиво: віконне скло, стиснуте в парі щипців для барбекю. Рука в горнешнику обертає його туди й сюди над димом від маленького вогню з дерну.

Джессі напружилася, лежачи в ліжку, і прогнала образ із думок.

«Дещо прояснімо, — подумала вона. Джессі припускала, що звертається до голосу Рут, та не була цілком певна. Вона вже ні в чому не була певна. — Я не хочу згадувати. Зрозуміло? Події того дня ніяк не стосуються сьогоднішніх. Це як порівнювати тепле з м’яким. Легко зрозуміти зв’язки: два озера, два літні будинки, два випадки

(таємниць тиші болю кривди)

сексуальних шурів-мурів, — але згадувати те, що сталося в 1963 році, нічим мені не допоможе, хіба додасть до загальних негараздів. Тому просто відійдімо від цієї теми, окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».

— То що скажеш, Рут? — тихим голосом запитала Джессі, а погляд стрибнув до батікового метелика навпроти. На якусь мить там з’явився інший образ — дівчинка, чийсь солодкий маленький Періжечок, що відчуває солодкий дух бальзаму після гоління й дивиться в небо крізь шматок закопченого скла, — а тоді він, на милість, щез.

Джессі ще якийсь час споглядала метелика, бажаючи впевнитися, що старі спогади залишаться далеко, а тоді знову перевела погляд до Джералдової склянки з водою. Неймовірно, але в ній досі плавало кілька кусників льоду, хоча дедалі темніша кімната зберігала тепло денного сонця, і воно триматиметься ще якийсь час.

Джессі відпустила погляд плисти вниз по склянці, всотуючи вигляд тих прохолодних бульбашок конденсату, що проступали на поверхні. Вона не бачила підставки, на якій стояла склянка, — її прикривала полиця, — проте цього й не було потрібно, щоб уявити темне коло вологи, яке розходиться на ній, коли холодні перлинки конденсату стікають по склянці й збираються калюжкою в її підніжжі.

Язик Джессі виступив і пройшовся верхньою губою, не даруючи значної вологи.

«Я хочу пити! — заверещав переляканий, вимогливий голос дитини — чийогось солоденького Періжечка. — Я хочу пити, я хочу пити вже!.. ВЖЕ!»

Але вона не може дотягтися до склянки. Це хрестоматійний випадок того, як щось може бути так близько і водночас так далеко.

Рут: «Не здавайся так легко, дівулю: якщо тобі вдалося, бляха, поцілити собаку попільницею, то, може, й склянку ту дістанеш. А раптом».

Джессі знову підняла правицю, напружуючись настільки, наскільки дозволяла пульсація в плечі, і все одно браку­вало приблизно два з половиною дюйми. Вона ковтнула слину, скривившись від наждачного поштовху й стис­кання в горлі.

— Бачиш? — сказала вона. — Задоволена?

Рут не відповіла, зате озвалася Господинька. Вона заговорила в голові Джессі м’яко, майже винувато. «Вона сказала дістанеш, а не дотягнешся. Це… мабуть, не одне й те ж». Вона засміялася присоромленим «хто я така, щоб пхати тут свого носа», і в Джессі з’явилася мить, щоб знову подумати, наскільки дивно відчувати, як частина тебе отак сміється, наче цілком окремий об’єкт. «Якби голосів було ще трохи більше, — подумала Джессі, — ми б тут, бляха, могли цілий чемпіонат із бриджу провести».

Вона ще якийсь час дивилася на склянку, тоді завалилася назад на подушки, щоб мати змогу вивчити нижній бік полиці. Джессі побачила, що її не прикріплено до стіни. Полиця лежала на чотирьох сталевих кронштейнах, схожих на великі літери «Г». І до них також полиця не була прикріплена — у цьому Джессі була впевнена. Вона пригадала, як Джералд якось розмовляв по телефону й через неуважність захотів спертися на полицю. Інший її кінець почав здійматися, левітуючи, наче край гойдалки, і якби Джералд одразу не прибрав руку, то перекинув би полицю, наче в «блішках».

На мить думка про телефон відволікла її, але тільки на мить. Він стояв на невисокому столі перед східним вікном, з якого розкидався мальовничий краєвид на під’їзну доріжку й «мерседес», і в поточній ситуації з нього стільки ж користі, скільки з телефона десь на іншій планеті. Погляд Джессі повернувся до низу полиці, спершу вивчав саму планку, а тоді знову зісканував Г-подібні кронштейни.

Коли Джералд сперся на свою половину, її половина нахилилася. Якщо вона докладе достатньо тиску до своєї половини, щоб нахилити Джералдову, склянка з водою…

— Може посунутися, — промовила Джессі хрипким вдумливим голосом. — Може посунутися на мою половину.

Звісно, склянка також може радісно ковзнути повз неї й розлетітися на друзки на підлозі або врізатися в якусь невидиму перешкоду на полиці й перекинутися, але спробувати варто, чи не так?

«Звісно, варто, — подумала вона. — Ну тобто я плану­вала злітати своїм “Лірджетом”[32] у Нью-Йорк, — поїсти у “Фор Сізонс”[33], цілу ніч протанцювати в “Бердленді”[34]… але оскільки Джералд помер, думаю, це буде трохи безсоромно. І якщо вже всі хороші книжки зараз за межами досяжності — та й усі погані також, як на те пішло, — думаю, варто спробувати дістати принаймні втішний приз».

Гаразд. Як вона це робитиме?

— Дуже обережно, — промовила Джессі. — От як.

Вона підтяглася на наручниках угору й ще трішки пороздивлялася склянку. Нездатність нормально бачити поверхню полиці тепер стала недоліком. Джессі приблизно уявляла собі, щó лежить на її половині, але не була така певна щодо Джералдової, а щодо нічийної території посередині — й поготів. Нічого дивного в цьому, звісно, не було. Хто, за винятком якоїсь людини з ейдетичною пам’яттю, може прокрутити в голові повний список предметів на полиці спальні? Хто собі міг подумати, що це колись знадобиться?

«Ну отепер знадобилося. Я живу у світі, де всі перспективи змінилися».

Так, звичайно. У цьому світі бродячий собака може жахати більше, ніж Фредді Крюґер, телефон перебуває в «Сутінковій зоні», а жаданою пустельною оазою, метою тисяч сивих іноземних легіонерів у сотнях романтичних книг про пустелі, слугує склянка води з кількома остан­німи уламками льоду на поверхні. У цьому новому сві­товому порядку полиця перетворилася на морський шлях, не менш важливий, ніж Панамський канал, а старий вестерн чи детектив у м’якій обкладинці, розміщений у неправильному місці, може стати смертельною перешкодою.

«Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?» — нервово перепитала Джессі себе, але по правді кажучи, вона не перебільшувала. У найкращому випадку ця ситуація має не надто високі шанси на успіх, але якщо на злітній смузі трапиться ще якесь сміття, забудь. Жодного худорлявого «Еркюля Пуаро» або одного з тих романів «Зоряний шлях», які Джералд читав, а потім кидав, наче використані серветки, не видно через кут полиці, але його вистачить, щоб зупинити чи перевернути склянку. Ні, вона не перебільшує. Перспективи в цьому світі дійсно змінилися, і то настільки, що Джессі почала думати про те фантастичне кіно, де персонаж зменшувався, доки не почав жити в доньчиному ляльковому будиночку, лякаючись сімейного кота. Їй доведеться поспіхом вивчати нові правила… вивчати і жити за ними.

«Не вішай носа, Джессі», — прошепотів голос Рут.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я спробую — дійс­но спробую. Але іноді добре знати, з чим доведеться зіткнутися. Думаю, іноді це може все змінити.

Вона викрутила правий зап’ясток, наскільки можливо, у напрямку, протилежному від тіла, тоді підняла руку. У цій позиції вона була схожа на жінку в рядку єгипетських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати пальцями полицю в пошуках перешкод на ділянці, куди сподівалася перемістити склянку.

Джессі торкнулася аркуша досить товстого паперу та обмацала його, намагаючись зрозуміти, що це. Перша думка була про аркуш із блокнота, який зазвичай лежав у рейваху на столику з телефоном, але цей був грубший. Погляд наштовхнувся на журнал — чи то «Тайм», чи то «Ньюзвік», який Джералд приніс із собою, — що лежав долілиць біля телефона. Вона пригадала, як він поспішно прогортував один із журналів, знімаючи шкарпетки й розстібаючи сорочку. Папір на полиці — то, мабуть, одна з тих набридливих вкладних карток для передплати, якими зазвичай набиті журнали в кіосках. Джералд часто відкладав ці картки собі, щоб потім користуватися ними як закладками. Це може бути й щось інше, але Джессі вирішила, що це все одно не відіграє жодної ролі для її планів. Картка не настільки тверда, щоб зупинити чи перевернути склянку. Нагорі не було більше нічого, принаймні в зоні доступу її жвавих розчепірених пальців.

— Окей, — промовила Джессі.

Серце почало щосили лупити в грудях. Якийсь садистський піратський передавач у неї в голові спробував транс­лювати зображення того, як склянка валиться з полиці, але Джессі миттю заблокувала цей образ.

— Спокійно. Скорий поспіх — людям посміх. Помалу їдь, а далі заїдеш. Сподіваюся.

Тримаючи праву руку на місці, хоч і вигинати її від себе в тому напрямку не надто вдавалося й боліло як капець, Джессі підняла лівицю («Руку-метальницю попільниці», — подумала вона з суворим проблиском гумору) і стиснула нею полицю досить далеко від останнього кронштейна на своєму боці ліжка.

«Поїхали», — подумала Джессі й почала тягти лівою рукою вниз. Не сталося нічого.

«Мабуть, я тягну надто близько до останнього крон­штейна, тому бракує сили впливу на важіль. Усе через цей довбаний ланцюг. Мені не вистачає довжини, щоб дотягтися до потрібного місця».

Мабуть, правда, але цей здогад не вплинув на те, що Джессі нічого не здатна зробити з полицею, коли ліва рука там, де зараз. Їй доведеться випростати пальці ще трохи далі — якщо вдасться — і сподіватися, що це подіє. Дитяча фізика, проста, але безжальна. Іронія в тому, що вона може впертися в полицю знизу і коли завгодно підняти її. Проте єдина проблемка: тоді склянка нахилиться в інший бік, упаде з Джералдової половини на підлогу. Якщо уважно розглянути ситуацію, можна побачити, що в неї дійсно є певний цікавий бік. Вона наче ролик із «Найкумеднішого домашнього відео Америки», який надіслали з пекла.

Раптом вітер ущух, і звуки з сіней здалися дуже гучними.

— Що, смакуєш ним, мерзотнику? — крикнула Джессі. Біль угризся їй у горло, але вона не припинила — не змог­ла. — Сподіваюся, смакуєш, бо перше, що я зроблю, коли виберуся звідси, — то відстрелю тобі голову!

«Ага, порозказуй, — подумала вона. — Порозказуй-порозказуй, жінко, яка вже навіть не пам’ятає, чи Джералдів старий дробовик — той, що колись належав його татові, — тут чи на горищі дому в Портленді».

І все одно у темному світі за дверима спальні на якусь мить запала приємна тиша. Так, наче собака якомога тверезіше й ретельніше обдумував цю погрозу.

А тоді причмокування й жування продовжилося.

Правий зап’ясток Джессі зловісно тріпнувся, погрожую­чи спазмом, попереджаючи, що їй краще негайно взятися до справи… якщо вона дійсно збирається це робити.

Джессі нахилилася ліворуч й випростала руку, наскільки дозволяв ланцюг. Тоді знову почала тягти полицю вниз. Спочатку нічого не змінилося. Вона потягла сильніше, звузивши очі, ледь не заплющуючи їх, кутики рота поповзли вниз. То був вираз обличчя дитини, що очікує дози гірких ліків. А тоді, перш ніж вона досягла максимуму сили у зболених м’язах рук, Джессі відчула ледь помітну зміну в положенні дошки, зміну в постійній тязі гравітації, настільки дрібну, що вона була радше інтуїтивна, ніж реальна.

«Видаєш бажане за дійсне, Джесс, от і все. Лише це — і більш нічого».

Ні. То був вхідний сигнал від чуттів, сила яких, мабуть, зросла аж до стратосфери від страху, але бажане за дійсне вона не видає.

Джессі відпустила полицю й кілька секунд просто лежала, повільно й глибоко дихаючи та даючи м’язам можливість відновитися. Вона не хотіла, щоб їх зсудомило в критичний момент. У неї вдосталь проблем і без цього, дякую. Відчувши, що готова настільки, наскільки можна бути готовою, Джессі лівим кулаком обхопила стовпчик ліжка й потерлася об нього, доки піт на долоні висох і дерево заскрипіло. Тоді витягнула руку й знову вхопилася за полицю. Час настав.

«Але мушу бути обережною. Полиця піднялася, тут сумнівів немає, і вона підніметься ще вище, але щоб посунути ту склянку, доведеться залучити всі сили… якщо це взагалі вдасться тобто. А коли людина залучає сили на максимум, контроль стає нестійким».

Це правда, але заковика не в цьому. Заковика в тому, що вона не відчуває точку рівноваги полиці. Зовсім не відчуває.

Джессі пригадала, як каталася на гойдалці з сестрою Медді на гральному майданчику за фалмутською школою (одного літа вони рано повернулися з озера, і Джессі здавалося, що вона цілий серпень піднімалася й опускалася на тих гойдалках-балансирах з облущеною фарбою, а Медді правила їй за партнерку) і як їм вдавалося ідеально балансувати, коли того хотілося. Для цього було достатньо, щоб Медді, яка важила трохи більше, посунулася на відстань однієї дупи до центру. Довгі гарячі дні практики, співи «скакалкових» примовок одна одній у процесі допомогли їм віднайти точки рівноваги кожної гойдалки з ледь не науковою точністю. Ті кілька вигнутих зелених дошок, вистроєних рядком на розпеченому асфальті, здавалися їм мало не живими істотами. Зараз же вона не відчувала в себе під пальцями жодної живості. Доведеться просто докласти всіх сил і сподіватися, що цього вистачить.

«І як би Біблія це не заперечувала, не дай лівій руці забути, що має робити права. Хай лівиця шпурнула попільничку, але правиця мусить просто впіймати склянку. Є лише кількадюймовий відтинок полиці, на якому в тебе буде можливість це зробити. Якщо склянка пролетить цю зону, уже буде байдуже, перевернеться вона чи ні: вона опиниться за межами досяжності, як і зараз».

Джессі не думала, що здатна забути, що робить права рука, — надто вже сильно вона боліла. Але чи вдасться правиці зробити те, що потрібно, — зовсім інше питання. Джессі почала сильніше тягти лівою рукою полицю вниз, настільки рівномірно й поступово, наскільки могла. У кутик ока скотилася пекуча крапля поту, і вона прокліпалася. Десь знову загрюкали задні двері, але вони приєдналися до телефона в іншому всесвіті. Тут і зараз були тільки склянка, полиця й Джессі. Частково вона очікувала, що полиця підніметься різко й одразу, наче брутальний джек-стрибунець, катапультуючи весь уміст на стіни й підлогу, тож Джессі спробувала приготуватися до ймовірного розчарування.

«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А поки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».

Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну — відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає втрачати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а посилила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками, що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче простогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів, ставало дедалі сильнішим.

І раптом плоска кругла поверхня води в Джералдовій склянці стала похилою площиною, а Джессі почула, як останні кусники льоду ледь чутно цокаються, коли правий бік дошки дійсно піднявся. Сама склянка, однак, не поворухнулась, і Джессі спало на думку дещо жахливе: а що, як вода, котра скочувалася по склянці, просочилася під картон­ну підставку? Що, як вона стала своєрідною пломбою, приклеїла підставку до полиці?

— Ні, цього не може бути. — Слова вирвалися єдиним рвучким шепотом, наче механічна декламація молитви стомленою дитиною. Вона потягла ще сильніше з лівого боку, докладаючи всіх зусиль. В упряжі біжать уже всі до останнього коні, стійло порожнє. — Прошу, тільки б цього не сталося. Прошу.

Джералдів бік полиці продовжував підніматися, його край шалено тремтів. Тюбик рум’ян «Макс Фактор» упав із Джессіної половини й приземлився на підлогу поруч із місцем, де лежала Джералдова голова до того, як приблудив собака й відтягнув його від ліжка. А тепер їй спала на думку нова можливість — насправді, радше навіть імовірність. Якщо вона опустить свій край полиці ще більше, дошка просто зсунеться з кронштейнів, разом зі склянкою й усім іншим, наче сани по засніженому пагорбу. Якщо уявляти собі полицю як гойдалку, можуть виникнути проблеми. Це не гойдалка, у полиці немає центральної осі, до якої вона прикріплена.

— Та сунься вже, блядь! — закричала вона на склянку високим придихним голосом.

Про Джералда Джессі забула, про спрагу забула, про все, окрім склянки, яка тепер нахилилася під настільки гострим кутом, що вода ледь не переливалася через вінця, і Джессі не могла зрозуміти, чому склянка досі просто не перевернулася. Але не перевернулася. Вона просто стояла собі на попередньому місці, ніби прикручена.

— Сунься!

Зненацька склянка посунулася.

Її рух був настільки протилежним до похмурих уявлень, що Джессі була навіть не в змозі зрозуміти, що відбу­вається. Пізніше їй спаде на думку, що ця вигадка з ковзанням склянки натякала на певні не надто приємні ­аспекти її способу мислення: тим чи іншим робом вона була готова до невдачі. А від успіху була шокована, аж роззявилася.

Коротка плавна подорож склянки по полиці в бік правої руки настільки ошелешила її, що Джессі ледь не смикнула лівою сильніше, що майже точно перехилило б небезпечно скошену полицю й відправило склянку на підлогу. А тоді пальці торкнулися скла, і Джессі знову закричала. То був безслівний задоволений викрик жінки, яка щойно ви­грала в лотереї.

Полиця затрусилася, почала зсуватися, тоді спинилася, ніби в неї був власний зародковий розум, що вагався, варто чи не варто це робити.

«Часу мало, дівулю, — попередила Рут. — Хапай ту довбану воду, поки можеш».

Джессі спробувала, проте подушечки пальців лише ковз­нули по мокрій липкій поверхні склянки. Здавалося, хапати немає за що, їй не вистачає поверхні пальців, щоб схопитися за ту трикляту склянку. Вода хлюпнула їй на руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втримається, склянка скоро впаде.

«Уявлення, дівулю. Давнє уявлення, що сумні маленькі Періжечки, як ти, ніколи нічого не роблять правильно».

Це було недалеко від правди — надто точна думка, щоб бути приємною, — але й не пряме влучання цього разу. Склянка вже ледь не перехилялася, так? І Джессі не мала уявлення, що зробити, аби запобігти цьому. Чому природа дала їй такі короткі присадкуваті недопальці? Чому? Якби ж лише вдалося трішки далі посунути й обхопити склянку…

У голову прийшла кошмарна картинка з якоїсь старої реклами по телевізору: усміхнена жінка із зачіскою з п’ят­десятих і в парі блакитних гумових рукавиць на руках. «Такі гнучкі, що навіть десятицентовик піднімете!» — крізь усмішку кричала жінка. «Зле, що в тебе нема пари, Періжечку, чи Господинько, чи хто ти там, йопсель-мопсель! Можливо, тоді ти б дістала ту срану склянку, доки все на тій полиці не полетіло швидкісним ліфтом на підлогу!»

Джессі раптом усвідомила, що усміхнена криклива жінка в гумових «плейтексах» — її мати, і з горла долинув сухий схлип.

«Не здавайся, Джессі! — заволала Рут. — Не можна! Ти близько! Клянуся, ще трохи!»

Вона доклала останніх залишків сил, щоб опустити лівий бік полиці, нерозбірливо молячи про те, щоб та не скотилася, принаймні поки що. «Господи, чи хто там є, прошу, нехай вона не скотиться, не зараз, поки що ні».

Полиця таки зсунулась… але лише трішки. Тоді зупинилася, мабуть, тимчасово зачепившись за скалку чи впершись вигином у деревині. Склянка посунулася трішки ближче до її долоні, і тепер — божевільне божевілля — Джессі здалося, що вона також заговорила, довбана склянка. Заговорила, наче якийсь сивуватий таксист у великому місті, з тих, у яких постійний стояк проти всього світу: «Боже, женщіна, чо ви від мене ше хочете? Шоб я сибі ручку одростила і стала як якіто кувшин блядський?» На напружену долоню Джессі хлюпнула свіжа цівка води. Зараз склянка впаде, цього не уникнути. У голові Джессі вже відчувала, як крижана вода морозцем обдає їй карк.

— Ні!

Джессі ще трохи викрутила праве плече, ще трохи ширше розчепірила пальці, дала склянці ще трішечки просунутися в натужну комірку розкритої долоні. Наручник угризався в тильний бік тієї долоні, відсилаючи болючі спазми аж до ліктя, але Джессі не зважала. М’язи лівиці сіпалися як скажені, і дрож передавався перехиленій нестабільній полиці. На підлогу впав ще один тюбик косметики. Слабко тенькнули останні крихти льоду. Над полицею на стіні Джессі побачила тінь від склянки. Під довгим світлом західного сонця тінь скидалася на силосний елеватор, що перекосився від потужного вітру з прерій.

«Ще трохи… ще зовсім трохи…»

«НЕМА вже як трохи!»

«Треба, щоб було. Мусить бути».

Вона витягла праву руку на такий максимум, що аж заскрипіли сухожилля, і відчула, як склянка на краплиночку посунулася по полиці. Тоді знову зімкнула пальці, благаючи, щоб їх довжини нарешті вистачило, бо тепер уже дійсно нема жодного трохи — Джессі витиснула свої ресурси до повного ліміту. І цього майже не вистачило. Вона ще відчувала мокре скло, що висковзувало. Склянка почала здаватися ледь не живою, наділеною інтелектом істотою з характером брудним, як узбіччя швидкісної магістралі. Метою істоти було фліртувати з Джессі, а тоді ухилятися від неї, доки жінка не втратить здоровий глузд і зляже тут під опівнічними тінями, прикута до ліжка й у мареннях.

«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИТИ ТУ ЇБУЧУ СКЛЯНКУ…»

І хоча не залишилося вже зовсім-зовсім ніякого трохи, жодного джоуля тиску, жодної чверті дюйма витягну­тості, їй усе одно вдалося в останньому пориві повернути правий зап’ясток ще трохи в бік дошки. І цього разу, коли Джессі охопила склянку пальцями, та не відсунулася.

«Думаю, мабуть, мені вдалося. Не впевнена, але мабуть. Мабуть».

Або вона дійшла до того, що стала видавати бажане за дійсне. Джессі не зважала. Може, так, а може, інак, і всі ці «може» більше не важать, і в цьому крилося справжнє полегшення. Певним було одне: вона більше не здатна втримувати полицю. Нахилила вона її дюймів на три-чотири, максимум п’ять, але відчувалося це так, наче підняла за ріг увесь будинок. Оце — точно.

Джессі подумала: «Усе криється в перспективі… та голосах, які описують тобі світ, як мені здається. Вони мають значення. Голоси у тебе в голові».

Нерозбірливо молячись, щоб склянка залишилася в до­лоні, коли відірветься від полиці, Джессі відпустила дошку лівою рукою. Полиця гупнулася на кронштейни й трішечки перекосилася, лише на один-два дюйми вліво. Склянка залишилася в руці, тож тепер Джессі змог­ла роздивитися підставку. Та прилипла до дна, ніби ле­тюча тарілка.

«Боже, Господи, тільки б я її зараз не впустила. Тільки б не…»

Ліву руку вхопив корч, від чого Джессі смикнулася до узголів’я. Обличчя також пересмикнулося, стислося всередину, так, що губи перетворилися на суцільний білий шрам, а очі — на стражденні розрізи.

«Зачекай, воно мине… мине…»

Так, звісно, мине. За життя Джессі пережила вдосталь м’язових спазмів, щоб це розуміти, але все одно, о Господи, як же боліло. Вона знала, що якби могла торкнутися біцепса лівої руки правою, то шкіра на ньому була б на дотик така, наче її натягли на цілу купу дрібних гладеньких камінців, а тоді знову зшили майстерною невидимою ниткою. Відчувалося зовсім не як коняка Чарлі. То було трупне, блядь, задубіння.

«Ні, Джессі, це таки проста коняка Чарлі. Як та, що вже траплялася в тебе раніше. Почекай, нехай перейде, і все. Почекай і, заради Ісуса, не впусти ту склянку».

Вона чекала, і після однієї-двох вічностей м’язи в руці почали розслаблятись, а біль — вщухати. Джессі довго й хрипко зітхнула з полегшенням, тоді приготувалася попити свою винагороду. «Попити, так, — відзначила Господинька, — але я думаю, ти винна собі не просто хороший прохолодний напій, дорогенька. Насолоджуйся своєю винагородою… але насолоджуйся з гідністю. Ніяких бичачих ковтків!»

«А ти, Господинько, не міняєшся», — подумала Джессі, проте коли піднесла склянку, зробила це з величним спокоєм гості на придворній вечері, ігноруючи лужну сухість на піднебінні та гірку пульсацію спраги в горлі. Бо можна скільки завгодно критикувати Господиньку — іноді вона аж напрошується, — але поводитися в цих умовах із певною гідністю (особливо в цих умовах) — не така вже й погана ідея. Джессі погарувала над тим, щоб отримати воду. Чому б просто без поспіху не віддати собі належне, посмакувавши нею? Перший прохолодний ковток, що ковзне по губах і прокотиться по гарячому килиму язика, на смак буде як перемога… і після серії нещасть, яку вона щойно пережила, це дійсно буде смак, яким варто насолоджуватися.

Джессі потягла склянку до рота, зосередившись на вологій солодкавості попереду, на рясній зливі. Смакові сосочки здригалися від очікування, пальці на ногах скрутились, і вона відчувала, як під нижньощелепним кутом люто бурхає пульс. Джессі відзначила, як затверділи сос­ки, — так трапляється тоді, коли вона збуджена. «Таємниці жіночої сексуальності, про які ти, Джералде, навіть не мріяв, — подумала вона. — Приковуєш мене до ліжка, і нічого. Але якщо покажеш мені склянку води, я стану шаленою німфоманкою».

Від цієї думки Джессі всміхнулась, а коли склянка різко зупинилась аж за фут від обличчя, розливаючи воду їй на голе стегно, від чого те спалахнуло сиротами, усмішка спершу й не зникала. За ті кілька секунд Джессі не відчула нічого, окрім тупого ошелешення і

(?ге?)

нерозуміння. Що не так? Що може бути не так?

«Ти знаєш що», — сказав один із голосів НЛО. Він гово­рив зі спокійною певністю, яка Джессі здалася страшною. Так, мабуть, вона дійсно знає, десь усередині, але не хоче, щоб те знання ступило на світляну пляму, якою є свідомий розум. Певні істини занадто жорстокі, щоб визнавати їх. Занадто несправедливі.

І хоч як прикро, але певні істини є також самоочевидними. Джессі дивилась на склянку, і червоні запухлі очі почали наливатися нажаханим усвідомленням. Ланцюг — ось причина, чому вона ще не п’є. Закороткий, блядь, ланцюг наручників. Цей факт був настільки очевидний, що вона зовсім його упустила.

Джессі раптом пригадала вечір, коли Джорджа Буша обрали президентом. Її з Джералдом запросили на розкішну вечірку з цієї нагоди в ресторані на даху готелю «Сонеста». Почесним гостем був сенатор Вільям Коен, а також очікувалося, що перед північчю через телемережу закритим каналом потелефонує новообраний президент, сам Самотній Джордж. Задля такої оказії Джералд орендував імлистого кольору лімузин, і о сьомій, точно за домовленістю, автомобіль заїхав на їхню під’їзну доріжку, проте через десять хвилин Джессі так і сиділа на ліжку у своїй найкращій чорній сукні, порпалася в коробочці з коштовностями й кляла весь світ, шукаючи особливу пару золотих сережок. Джералд раз по раз нетерпляче застромлював голову в кімнату, щоб побачити, що ж її затримує, слухав пояснення з тим своїм виразом, мовляв, «от чому ви, баби, вічно такі дурні», який вона просто ненавиділа, а тоді сказав, що не впевнений, але, здається, ті сережки зараз у неї у вухах. Так і було. Від цього Джессі почувалася жалюгідною й дурною, ідеальним виправданням його зверхнього виразу. Також від цього їй захотілося кинутися на Джералда й повибивати його чудові корон­ки сексуальним, але феноменально незручним взуттям на високих підборах, що саме було на ній. Але те, що вона відчувала тоді, — казочки порівняно з тим, що відчувала зараз, і якщо комусь і варто повибивати зуби, то це їй.

Джессі потяглася головою вперед наскільки могла, відквашуючи губи, ніби героїня заяложеного чорно-білого кіно. Вона настільки наблизилася до склянки, що могла розгледіти дрібненькі грона бульбашок навколо останніх шматочків льоду, настільки, що відчувала запах мінералів джерельної води (або то їй здавалося), але не настільки, щоб мати змогу попити. Коли Джессі досягла точки, далі якої вона просто не могла більше витягуватися, відквашені губи качечкою все одно залишалися за добрих чотири дюйми від склянки. Вона була настільки близько, але, як любив примовляти Джералд (і також її батько, тепер згадалося), хоч близько, та слизько.

— Я в це не вірю, — почула вона власний нововідкритий голос, настояний на скотчі й «Марльборо». — Просто не вірю.

Раптом усередині неї прокинувся гнів і голосом Рут Нірі закричав, щоб Джессі шпурнула склянку через усю кімнату. Якщо вона не може з неї пити, грубо проголосив голос Рут, то хоч покарає. Якщо не може втамувати свою спрагу вмістом склянки, то може принаймні вдовольнити розум звуком розколу її на тисячі дрібних скалок від зіткнення зі стіною.

Хватка на склянці посилилася, а напнутий сталевий ланцюг, коли вона занесла руку назад, щоб саме це і вчинити, обвис до млявої дуги. Нечесно! Це просто настільки нечесно!

Її зупинив м’який непевний голос Господиньки Бер­лінґейм:

«Думаю, якийсь варіант та знайдеться, Джессі. Поки що не здавайся — може, ще знайдеться якийсь спосіб».

Рут на це не відповіла словами, але в її вищирі невіри важко було помилитися. Той був важкий, як залізо, і гіркий, ніби цівка лимонного соку. Рут усе одно хотіла, щоб Джессі швиргонула склянку. Нора Калліґан, без сумніву, сказала б тут, що Рут дуже захоплена поняттям відплати.

«Не звертай на неї уваги, — сказала Господинька. Її голос втратив незвичну непевність. Тепер він був мало не збуджений. — Постав склянку назад на полицю, Джессі».

«І що далі? — запитала Рут. — Що далі, о велика наша гурине, о богине судочків для їжі й свята патронесо церкви товарів поштою?»

Господинька почала відповідати, і голос Рут замовк, поки Джессі й усі інші всередині неї слухали.