Джералдова гра

26

Джессі знову почала від’їжджати, попри дедалі гострішу спрагу й пульсування в руках. Вона знала, що засинати небезпечно, — поки спить, то втрачає сили, — але, по правді, яка різниця? Вона дослідила всі можливі варіанти, та все одно зберігає титул Міс Прикутість Америки. Крім того, їй хотілося в солодке забуття — та ні, вона жадала його, наче торчок наркотику. Тоді за мить до відключки думка, проста і страшенно пряма, розпалила її розгублений дрейфуючий розум так, що він засвітився, наче сигнальна ракета.

Крем для обличчя. Баночка крему для обличчя на полиці над головою.

«Не мани себе надіями, Джессі. Це буде страшна помилка. Якщо він не звалився з полиці, коли ти її нахиляла, то, мабуть, скотився туди, де в тебе навіть наймізернішого шансу нема його дістати. Тому не мани себе надіями».

Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джессі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикнути одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.

«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на підлогу».

Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здатна, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-синю балабушку на самому краю периферичного зору.

«Та нема його там, — прошепотіла її жовчна внутрішня всепропальниця. — Ти думаєш, що баночка там, і це абсолютно зрозуміло, але насправді її там нема. Це просто галюцинація, Джессі, ти бачиш те, що хоче бачити більша частина твого розуму, що вона наказує тобі бачити. А я ні. Я реалістка».

Джессі знову глянула в той бік, ще зовсім трішечки викручуючи шию, не зважаючи на біль. Проте балабушка не зникла, а на мить почіткішала. То була пробна баночка, так. На полиці з її боку стояла лампа для читання, і вона не впала на підлогу, коли Джессі нахиляла полицю, бо була прикріплена до деревини. «Долина коней» у паперовій обкладинці, що пролежала на полиці ще від липня, уперлася в основу лампи, а баночка «нівеї» вперлася в книжку. Джессі усвідомила: є ймовірність, що життя їй врятують лампа й купка вигаданих печерних людей з іменами на кшталт Айла, Ода, Уба й Тонолан. Це не просто неймовірно. Це чистий сюр.

«Навіть якщо крем там, ти його нізащо не дістанеш», — не вгавала всепропальниця, але Джессі цього майже не чула. Вона думала лише про те, що може дістати баночку. Була майже цілком у цьому впевнена.

Вона обернула ліву руку в браслеті й повільно потяглася вгору до полиці, рухаючись із безмежною обережністю. Зараз у жодному разі не можна помилитися, тобто або відштовхнути баночку вздовж полиці й не могти дістати її, або посунути назад до стіни. Вона не знала — а раптом між стіною і полицею є проріха, в яку завиграшки може впасти маленький пробник крему. І якщо це станеться, Джессі не сумнівалася, що звихнеться. Так. Якщо вона почує, як баночка падає на підлогу, приземляючись десь поміж мишачих кавеликів і ковтунців пилюки, то просто… ну, звихнеться. Варто бути обережною. І якщо вона буде, усе цілком може стати краще. Тому що…

«Тому що, можливо, існує у світі Бог, — подумала вона, — і Він не хоче, щоб я померла тут на ліжку, наче тварина в капкані. Якщо замислитися, в цьому є логіка. Я взяла ту баночку з полиці, коли собака почав гризти Джералда, а тоді побачила, що вона замала й залегка, щоб заподіяти нею якусь шкоду, навіть якби поцілила в пса. За таких умов — огида, розгубленість і страх до всирачки — найприродніше було б кинути її, а вже тоді обмацувати полицю в пошуках чогось важчого. Але натомість я поставила її назад. Чому я чи взагалі будь-хто вчинили б настільки нелогічно? Бог, ось чому. Це єдина відповідь, яка спадає мені на думку, і лише таке пояснення підходить. Бог приберіг мені той крем, бо знав, що він мені знадобиться».

Вона обережно прошурхотіла долонею в браслеті по дереву, намагаючись зробити з пальців щось схоже на антену РЛС. Помилки бути не може. Вона розуміла: якщо відкинути питання про Бога, долю й провидіння, це майже стовідсотково буде її найкраща й остання можливість. І коли пальці торкнулися гладенької вигнутої поверхні баночки, їй у голову стрельнув шматочок розмовного блюзу, пісеньки родом із пилового казана, автором якої є, здається, Вуді Ґатрі. Уперше вона почула її у виконанні Тома Раша ще в коледжі:

Якщо хочеш ти до Раю,Я поясню, що робити.Взяти баранця жирокІ ним ноги помастити.Із диявольської хватки так вислизнеш ти,Й на Землю Обітовану просочишся тоді.Розслабся.Висковзуйся.

Джессі обхопила баночку пальцями, ігноруючи скрипучий біль м’язів, рухаючись із повільною пестливою турботою, й акуратно потягла її до себе. Тепер вона знала, як почуваються зломники сейфів, коли використовують нітрогліцерин. «Розслабся, — подумала вона. — Висковзуйся». Чи ж це не найправдивіші слова, промовлені за всю історію світу?

— Йя так не тумаю, дорохенька, — промовила вона найсопливішим із можливих голосів Елізабет Тейлор із «Кішки на даху». Вона не почула себе, навіть не зауважила, що говорить.

Джессі вже відчувала, як її вкриває блаженний бальзам полегшення. Солодкий, як перший ковток свіжої холодної води, коли вона омиє ним іржаву колючу стрічку, що впивається їй у горло. Джессі вислизне з диявольської хватки й на Землю Обітовану просочиться, у цьому жодних сумнівів. Це якщо сочитиметься обережно. Вона пройшла перевірку, загартувалася вогнем, тепер пожне свої плоди. По-дурному навіть сумніватися в цьому.

«Мабуть, краще припини так думати, — стурбовано промовила Господинька. — Ти від цього станеш необережною, а я гадаю, що дуже мало хто з необережних людей здатний вислизнути з диявольської хватки».

Мабуть, так, проте Джессі не мала наміру поводитися необачно. Останні двадцять чотири години вона провела в пеклі, і лише вона знає, скільки тут поставлено на карту. Більше ніхто і не здатен таке знати, взагалі.

— Я буду обережною, — промуркотіла Джессі. — Продумаю кожен крок. Обіцяю. А тоді я… я…

Що вона?

Ну а як, висковзнеться, що ж іще. Не лише доки викрутиться з наручників, але відтепер і назавжди. Джессі раптом знову зловила себе на розмові з Богом і цього разу розмовляла легко й плавно.

«Я хочу Тобі дещо пообіцяти, — сказала вона Богові. — Обіцяю й далі просочуватися. Почну з того, що влаштую велике весняне прибирання в голові й викину все, що поламане, а також старі іграшки, з яких давно виросла, — інши­ми словами, все, що ні до чого не придатне, а лише займає місце й створює загрозу пожежі. Можу подзвонити Норі Калліґан і запитати, чи згодна вона допомогти. Думаю, також можу зв’язатися з Керол Саймондс… авжеж, вона вже Керол Ріттенгаус. Якщо хтось зі старої компанії знає, де зараз Рут Нірі, то це Керол. Послухай мене, Господи: не знаю, чи хтось колись потрапить на Землю Обітовану, але обіцяю залишатися змащеною й не припиняти спроб висковзувати. Окей?»

І тоді Джессі побачила (так, наче це була схвальна відповідь на її молитву) чітко, як усе станеться. Найважчим буде зняти кришку. Для цього знадобляться терпіння й значна обережність, але в пригоді стане незвично малий розмір баночки. Покласти саму баночку на долоню лівої руки, стиснути верх пальцями, великим відкручу­вати. Буде доб­ре, якщо кришка прилягає нещільно, але Джессі була переконана, що їй у будь-якому разі вдасться зняти її.

«Ну, бляха, ще б не вдалося, дівулю», — похмуро поду­мала Джессі.

Найнебезпечнішим моментом, мабуть, буде той, коли кришка почне відкручуватися. Якщо це станеться занадто швидко й вона не буде готова, баночка може вилетіти з долоні. Джессі коротко скреготливо реготнула.

— Зажирно, — сказала вона в порожню кімнату. — Це буде, блядь, зажирно, дорохенька.

Джессі піднесла баночку, уважно глянула. Крізь напівпрозору блакитну пластмасу було важко щось роздивитися, але контейнер здавався повним принаймні наполовину. Знявши кришку, вона просто переверне баночку в руці, і слизький крем стече їй на долоню. Отримавши його скільки потрібно, Джессі поверне долоню вертикально, щоб крем стік на зап’ясток. Більша його частина потрапить між шкірою і металом наручника. Вона розітре його, покрутивши рукою. Джессі все одно вже знала, де головне місце: зона прямо під великим пальцем. А коли шкіра буде жирна наскільки можливо, Джессі востаннє потягне, рівно й сильно. Відсторониться від будь-якого болю і тягтиме, доки долоня не вислизне з наручника й вона нарешті не стане вільною, нарешті вільною, Господи Всемогутній, нарешті вільною. Вона зможе. Упевнена, що зможе.

— Але обережно, — пробурмотіла вона, вмощуючи основу баночки собі на долоню й розміщуючи подушечки пальців рівними інтервалами навколо кришки. І…

— Відкрутилась! — викрикнула Джессі хрипким тремтячим голосом. — Мир-миром, пироги з сиром, дійсно відкрутилась!

Вона заледве в це вірила (а всепропальниця, захована десь усередині, взагалі відмовлялася вірити), але це правда. Поводивши пальцями вгору й униз, Джессі відчула, як кришка хитається на спіральних рівчачках.

«Обережно, Джесс… максимально обережно. Так, як ти собі уявляла».

Так. У голові вона тепер бачила дещо інше — саму себе за столом у Портленді, одягнену в найкращу чорну сукню, по-модному коротку, яку вона купила минулої весни як подарунок собі за те, що дотримувалася дієти і скинула десять фунтів. Щойно вимите волосся пахне солодким трав’я­ним шампунем, а не старим прокислим потом, і зібране під прос­тою золотою шпилькою. Стіл заливає дружне світло з еркер­них вікон. Вона побачила, як пише в американську корпорацію «Нівея», чи хто там виготовляє той крем для обличчя. «Шановні панове, — напише вона. — Я просто хотіла б повідомити вам, наскільки ваш продукт рятує життя…»

Коли Джессі натисла кришку великим пальцем, та почала повільно відкручуватися, без жодних смикань. Відповідно до плану. «Ніби уві сні, — подумала вона. — Дякую тобі, Боже. Дякую. Дякую тобі дуже-дуже-дуже си…»

У периферійному зорі виник якийсь рух, і першою думкою її було не те, що хтось її знайшов і тепер вона врятована, а що космічний ковбой повернувся, щоб самотужки забрати її собі, поки Джессі не втекла. Джессі пронизливо й перелякано вереснула. Погляд відскочив від рішучої зосе­редженості на баночці. Пальці в мимовільному спазмі страху та подиву вхопилися за неї міцніше.

То був пес. Пес повернувся, щоб запізніло поснідати, і тепер стояв у дверях, оглядаючи спальню, перш ніж увійти. У ту мить, як Джессі це усвідомила, вона також зрозуміла, що занадто сильно стиснула блакитну баночку. Та вислизала з пальців, ніби щойно очищена виноградина.

— Ні!

Вона стиснула її й майже відновила хватку. А тоді баночка вискочила з руки, впала на стегно й відскочила з ліжка. Вдарившись об дерев’яну підлогу, вона видала дурне клацання. Це й був звук, від якого вона, як три хвилини тому вважала, звихнеться. Не звихнулась і відкрила для себе новий, глибший жах: попри все, що з нею сталося, Джессі все одно досить далека від божевілля. Їй здавалося, що хоч би що там було, які б кошмари не чекали її тепер, коли ці двері для втечі заблоковані, їй доведеться зіткнутися з ними при здоровому глузді.

— От чого ти мав прийти саме зараз, мразь? — запитала вона колишнього Принца, і щось у її скрипучому смертоносному голосі змусило тварину спинитися й глянути на Джессі з обережністю, до якої не могли призвести жодні її крики й погрози. — От чого тепер, шляк би тебе трафив? Чого тепер?

Бродяга вирішив, що сука-господар, мабуть, досі не несе загрози, хоч у її голосі й прозирають гострі краї, але все одно обачно позирав на неї, підступаючи до запасів м’яса. Краще бути обачним. Собака значно постраждав, поки вивчав цю просту науку, і її він забуде не скоро, та й це буде нелегко — краще завжди бути обачним.

Він востаннє зиркнув на неї ясними відчайдушними очима, перш ніж опустити голову, вхопити Джералдів рятувальний круг із жиру й відірвати від нього значний кусник. Споглядати це видовище Джессі було неприємно, але воно ще не найгірше. Найгірше ж — це хмара мух, що здійнялася з цього місця годування й гніздування, коли пес зімкнув зуби і смикнув. Їхнє заколисливе дзижчання завершило процес руйнування якоїсь життєво необхідної, орієнтованої на виживання частини Джессі, що стосувалася як надії, так і серця.

Собака відступив, делікатно, ніби танцюрист у фільмі-мюзиклі, настовбурчивши вуха, з м’ясом, що звисало йому зі щелеп. Тоді обернувся й квапливо чкурнув із кімнати. Мухи почали діяльність із переселення ще до того, як пес зник з виду. Джессі відкинула голову на поперечні махагонієві дошки й зімкнула очі. Вона знов почала молитися, але цього разу не про втечу. Цього разу вона молила, щоб Бог забрав її швидко й милостиво, до того як зайде сонце і повернеться блідолиций чужинець.