Джералдова гра

27

Наступні чотири години були найгіршими в житті Джессі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час між одинадцятою і третьою годинами був настільки жахливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму припинити триматися за свідомість і відправитися в темряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тільки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків: «Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний?»[62]

Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не приходило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох, а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку, існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися, що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди, які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзистенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ландшафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.

Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграбний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голові, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної, а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй, що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію, яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, — казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла, що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».

Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, крутячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз руками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі руки. Джессі робила це вже не для того, щоб готувати тіло до втечі, коли нарешті з’явиться правильна можливість, бо зрештою вона зрозуміла, серцем і головою, що більше можливостей нема. Баночка крему була останньою. Тепер вона робить ці вправи лише тому, що рухи наче трохи полегшують спазми.

Попри ці вправи, вона відчувала, як прохолода заповзає в ноги й руки, крижаною кіркою осідає на шкірі, а тоді починає проникати в глибину. Це було зовсім не схоже на відчуття заспаності, з яким вона прокинулася вранці. Радше на обмороження, яке в неї колись трапилося після тривалого лижного кросу, коли ще була підліткою: зловісні сірі плями на тильному боці однієї долоні й на шкірі литки, де ногу не покривали лосини, мертві плями, що здавалися непідвладними навіть палкому жару від каміна. Джессі припускала, що це коцюбіння врешті-решт перевершить спазми й смерть виявиться досить милосердною — ніби заснути в кучугурі, — але воно підступало занадто повільно.

Час минав, але то був не час. То був просто безжальний незмінний потік інформації, яку безсонні органи чуття доносили до її моторошно свідомого розуму. Була лише спальня, ландшафт за вікном (останні кілька декорацій, які ще не спакував реквізитор, відповідальний за цю миршавеньку виставу), дзумтіння мух, що робили з Джералда інкубатор пізнього сезону, а ще повільний рух тіней на підлозі, поки сонце рухається барвистим осіннім небом. Час від часу спазми штрикали Джессі в пахви ніби бурулькою чи забивали грубий сталевий цвях їй у правий бік. Поки нескінченно тягнувся день, перші судоми почали уражати живіт, де вже зовсім ущухли напади голоду, а також перенапружені сухожилля діафрагми. Ці останні судоми були найгірші, від них оболонки грудних м’язів ніби замерзали, а легені змикалися. Під час кожного спазму Джессі лежала, втупившись у водянисті мерехтіння на стелі зболеними виряченими очима, дрижачи руками й ногами від спроб і далі нормально дихати, доки біль не вщухне. Вона почувалася так, ніби її закопали по шию в мокрий, холодний цемент.

Голод щез, але спрага — ні, і поки нескінченний день крутився навколо неї, Джессі почала розуміти, що звичайна спрага (лише вона — і більш нічого) може досягти того, що не вдавалося дедалі більшому болю й навіть усвідомленню наближення власної смерті: довести її до божевілля. Тепер Джессі турбувало не лише горло й рот. Кожна частинка тіла волала, жадаючи води. Навіть очні яблука спрагли, а від видива брижів, що танцювали на стелі ліворуч від вікна, Джессі м’яко простогнала.

Зважаючи на суміш цих реальних напастей, жах, який вона відчувала перед космічним ковбоєм, мав би послабнути чи й зовсім зникнути, але з наближенням полудня Джессі зрозуміла, що блідолиций чужинець займає навіть більше місця в її голові, а не менше. Вона постійно бачила його постать, яка стояла одразу за кружечком світла, що окільцьовувало її змалілу свідомість, і хоча, окрім власне загальних обрисів (худих, аж кахексичних), нічого особливо вона розібрати не могла, Джессі зловила себе на тому, що чим далі сонце тягне свою борону годин на захід, тим чіткіше й чіткіше вона бачить заглиблену хвору посмішку, що вигинала рот чужинця. У вусі їй вчувався порохнявий шепіт кісток і коштовностей, які рука перемішувала в старомодному чемодані.

Воно прийде до неї. Коли настане темрява, воно прийде. Мертвий ковбой, чужинець, примара любови.

«Ти ж усе бачила, Джессі. Це була Смерть, і ти її бачила, як часто буває в людей, що помирають на самоті. Ну звісно ж, буває. Це відбито на їхніх покручених обличчях і читається у вибалушених очах. Це був старий ковбой на ймення Смерть, і сьогодні, коли зайде сонце, він по тебе повернеться».

Приблизно по третій годині вітер, що весь день був спокійний, почав сильнішати. Задні двері знову невтомно загрюкали об одвірок. Невдовзі після цього вщух рев бензопили, і Джессі почула слабкий, донесений вітром звук хвильок, що ляскали об каміння на березі. Гагара не озивалася. Мабуть, вирішила, що настав час полетіти на південь чи принаймні переміститися на ту частину озера, де не чути крикливої панянки.

«Тепер лишилася я одна. Принаймні доки не прийде отой».

Джессі більше не витрачала зусиль на те, щоб переконати себе, ніби її гість — лише витвір уяви. Усе зайшло надто далеко для цього.

Свіжий спазм занурив довгі гострі болючі зуби їй у ліву пахву, і Джессі в гримасі відтягла потріскані губи. Відчуття були такi, наче серце простромлюють зубцями виделки для барбекю. Тоді м’язи під грудьми напнулись і пучок нервів у сонячному сплетінні наче загорівся, як купка сухих патич­ків. Цей біль був новий, і був він грандіозний — далекий від того, що вона до цього моменту відчувала. Джессі вигнулася назад, ніби свіжа гілка, викручуючи торс у різні боки, коліна згиналися й розгиналися. Волосся хиталося ґудзами й ковтунами. Джессі спробувала закричати, та не могла. На мить їй здалося, що це все, кінець. Одна остання конвульсія, потужна, ніби шість паличок динаміту в гранітному виступі, і вперед, Джессі. Касир праворуч.

Але й це минуло.

Вона повільно розслабилася, віддихуючись, обличчям до стелі. Принаймні якусь мить танець відображення вгорі її не мучив. Уся увага була зосереджена на вогняному жмутку нервів під і між грудьми. Джессі чекала, чи біль дійсно піде, чи спалахне з новою силою. Він зник… але неохоче, обіцяючи, що повернеться. Джессі заплющила очі, молячись, щоб прийшов сон. Навіть коротка пауза в цьому довгому й виснажливому завданні — вмирати — на цю мить була б лише бажаною.

Сон не прийшов, зате прийшла Періжечок, дівчина в колодках. Тепер вона вільна, наче пташка, хоч і звинувачена в сексуальному звабленні, іде собі боса по толоці свого пуританського села, піднесено самотня, — не було потреби заради пристойності опускати очі, щоб якийсь хлопчак не перехопив її погляд підморгуванням чи посмішкою. Трава мала глибоку оксамитово-зелену барву, а далеко, на вершині сусіднього пагорба («Це, мабуть, найбільша у світі толока», — подумала Джессі) паслась отара овець. Дзвінок, який Джессі чула раніше, розносив свій млявий, монотонний передзвін по всій сутінковій днині.

Періжечок була вбрана в блакитну фланелеву нічнушку з великим жовтим знаком оклику спереду — одяг далеко не пуританський, хоча досить скромний, бо прикривав її від шиї до стоп. Джессі чудово знала те вбрання й була рада знову його побачити. Між десятим і дванадцятим роком життя, доки Джессі нарешті не переконали передати свій кошик зі зношеним одягом на благодійність, вона вдягала той дурнуватий убір, мабуть, на двадцяток піжамних вечірок.

Волосся Періжечка, що повністю затуляло їй обличчя, коли та була в колодках, тепер було зв’язане позаду оксамитовим бантом найтемнішого опівнічно-синього кольору. Дівчина виглядала приємно й чимсь вельми тішилася, що Джессі аніскілечки не дивувало. Врешті-решт, ця дівчина скинула свої пута, вона вільна. У цьому плані Джессі зовсім їй не заздрила, проте мала сильне бажання — майже потребу — сказати, що дівчина має не просто насолоджуватися своєю свободою. Нею потрібно дорожити, її треба оберігати й використовувати.

«Я все ж заснула. Точно заснула, бо це майже точно сон».

Черговий спазм, цього разу не такий жахливий, як той, від якого в неї запалало сонячне сплетіння, заморозив м’язи правого стегна, від чого стопа дурнувато заметлялася в повітрі. Джессі розплющила очі й побачила спальню, промені світла в якій знову видовжилися й покосилися. Ще не зовсім те, що французи називають l’heure bleue[63], але цей час швидко наближається. Джессі чула грюкіт дверей, відчувала запах власних поту, сечі й прокислого виснаженого віддиху. Усе було саме так, як і перед тим. Час просунувся вперед, але не стрибнув, як трапляється, коли прокидаєшся з незапланованої дрімоти. Руки змерзли ще трохи більше, подумала Джессі, але заціпеніння було на тому ж рівні, що й до того. Вона не спала і не снила… але щось таки робила.

«Я і ще раз можу так зробити», — подумала вона й заплющила очі. У ту ж мить Джессі повернулася на ту немислимо громадну толоку. Дівчина з великим знаком оклику, що стримів у неї між дрібних грудей, серйозно й мило дивилася на неї.

«Є ще річ, якої ти не спробувала, Джессі».

«Неправда, — відповіла вона Періжечку. — Я вже все перепробувала, повір. І знаєш що? Думаю, якби я не впустила той чортів крем, коли собака мене злякав, то вибралася б із лівого наручника. Мені страшно не пощастило, що пес зайшов саме в ту мить. Або це карма. Щось таке».

Дівчина підпливла ближче, трава шепотіла в неї під босими ступнями.

«Не з лiвого, Джессі. Ти можеш вислизнути з правого. Шанс, звісно, невеликий, не лукавитиму, але він є. Думаю, справжнє питання тепер у тому, чи дійсно ти хочеш жити».

«Звісно ж, хочу!»

Ще ближче. Ті очі — димчастого кольору, що спробував бути блакитним, але йому не зовсім вдалося, — тепер наче заглядали їй крізь шкіру в саме серце.

«Справді? Я не впевнена».

«Ти що, здуріла? Думаєш, я хочу бути тут, прикутою, коли…»

Очі Джессі — які після стількох років досі намагалися бути блакитними, і досі їм це не зовсім вдавалося — повільно розплющилися. Вони роззирнулися кімнатою з виразом переляканої серйозності. Побачили її чоловіка, що тепер лежав у неймовірно викрученій позі, втупившись у стелю.

— Я не хочу бути тут прикутою, коли стемніє і повернеться бабайко, — сказала вона порожній кімнаті.

«Заплющ очі, Джессі».

Вона заплющила. Періжечок стояла у старій фланелевій нічнушці, спокійно дивилася на неї, і Джессі тепер бачила й іншу дівчину — товсту, з прищавою шкірою. Другій не так пощастило, як Періжечку. Їй утекти не вдалося, якщо смерть у певних випадках не вважати способом утечі (що Джессі з певною охотою була готова прийняти). Товста дів­чина або задушилась, або в неї сталася якась судома. Її обличчя набуло фіолетово-чорного кольору літнього грозового фронту. Одне око вибалушилося з очниці, друге вибухнуло, наче розчавлена виноградина. Язик, кривавий від численних укусів, здійснених в останні хвилини життя, випинався поміж губ.

Джессі, здригнувшись, обернулася до Періжечка.

«Я не хочу так закінчувати. Що б зле зі мною не було, не хочу закінчувати отак. А як вибралася ти?»

«Вислизнула, — одразу ж відповіла Періжечок. — Вислизнула з чортової хватки й просочилася на Землю Обітовану».

Попри виснаження, Джессі відчула пульсацію гніву.

«Ти хоч слово почула з того, що я сказала? У мене впала та їбана баночка “нівеї”! Собака прийшов, налякав мене, і я впустила її! Як мені…»

«А ще я пам’ятаю затемнення. — різко перебила її Періжечок з інтонацією людини, яка вирішила не терпіти складні й незрозумілі соціальні формули: ти мені реверанс, я тобі поклін, беремося за руки. — Ось як я насправді вибралася. Пригадала затемнення і те, що сталося на терасі, коли воно ще не закінчилося. І ти також пригадай. Думаю, це для тебе єдина можливість вибратися. Ти більше не можеш тікати, Джессі. Повернися обличчям до правди».

Знову це? Лише це? Джессі відчула глибоку хвилю виснаження й розчарування. На мить-другу до неї майже повернулася надія, але нічого не дала. Зовсім.

«Ти не розумієш, — сказала вона Періжечку. — Я вже йшла цим шляхом — пройшла його до кінця. Так, думаю, те, що зі мною вчинив тоді батько, якось стосується того, що відбувається тепер. Думаю, це має принаймні якусь імовірність, але навіщо знову проходити через весь той біль, коли мені ще стільки іншого болю доведеться перетерпіти, перш ніж Бог нарешті знудиться мене мучити й вирішить опустити жалюзі?»

Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці, дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джессіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані, коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепила очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій, мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із млявих осінніх мух.

— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.

Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність — справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати, чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з самого повітря.

— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип. Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загрозливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?

Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він і зовсім стих.

«Повертайся до затемнення, Джессі».

— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жодних відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?

«Ветхий Адам»[64]. Це словосполучення цілком природно виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом, хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь кольорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке наліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там. «Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько, що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарненькою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічого злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у сарафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані, про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося. Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдоб­но стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло), обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація, яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»[65], але…

«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим, що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке відбувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс[66] чи вздовж Тобакко-роуд[67]. Мій батько був не перший представник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу, що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу, що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».

Так. І просто зараз забути про все це здавалося набагато кращою ідеєю, ніж знову переживати, що б там Періжечку ще не знайшлося сказати на цю тему. Краще нехай воно все зблякне до загальної темряви, супутниці будь-якого сонячного затемнення. У неї в планах ще багато вмирання в цій смердючій, заповненій мухами спальні.

Джессі заплющила очі, і їй у ніс миттю вдарив запах батькового одеколону. І ще запах його слабкого, нервового поту. Відчуття чогось твердого між сідниць. Його зітхання, коли вона вовтузилася на колінах, намагаючись зручно вмоститися. Відчуття його долоні, що легенько осіла в неї на грудях. Думки про те, чи все з ним добре. Він почав так швидко дихати. Марвін Ґей по радіо: «Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

«Періжечку, ти мене любиш?»

«Так, звісно…»

«Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. — Тепер його друга долоня рухалася вгору по її голій нозі, запинаючи сарафан, підбираючи його складками їй на колінах. — Я хочу…»

— Я хочу бути з тобою милим, — пробурмотіла Джессі, злегка впираючись в узголів’я. Її обличчя було землисте, викривлене. — Так і сказав. Господи Боже, він це реально сказав.

«Це знають всі… особливо, дівчата, ви… любов буває сумна, та моя ще більш смутна…»

«Я не впевнена, чи хочу дивитися… Я боюся спалити собі очі».

«Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся».

Тоді ляснула гумка — не її, а його, — і він випустив ветхого Адама.

На знак протесту проти дедалі сильнішого зневоднення з лівого ока Джессі проступила сльозинка і повільно скотилася по щоці.

— Я це роблю, — прорекла Джессі сиплим здушеним голосом. — Згадую. Сподіваюся, ти рада.

«Так, — відповіла Періжечок, і хоча Джессі вже не бачила її, вона відчувала на собі дивний милий погляд. — Але ти зайшла задалеко. Трішки повернися. Зовсім трішки».

Джессі відчула неймовірне полегшення, коли усвідомила, що Періжечок хоче пригадати не те, що сталося під час або після сексуальних домагань батька, а те, що відбулося перед цим… хоч і незадовго.

«То навіщо мені було проходити через усі ті інші страшні речі?»

Вона припускала, що відповідь на це очевидна. Неважливо, одну сардину ти хочеш чи двадцять, — усе одно доведеться відкрити банку й подивитися на всі. Відчути той жахливий запах риб’ячого жиру. Та й не помре ж вона, подивившись одну частинку давньої історії. Від наручників, що тримають її на ліжку, померти можна, але не від цих старих спогадів, хоч яких болісних. Настав час покінчити з ниттям і скиглінням та взятися до роботи. Час знайти те, про що говорить Періжечок.

«Повернися до моменту одразу перед тим, як він почав торкатися тебе вже по-іншому — неправильно. Повернися до першопричини, чому ви там були. Повернися до затемнення».

Джессі заплющила очі міцніше й повернулася.