Джералдова гра

17

У цю мить Джессі, що прикута до ліжка в літньому будинку на північному березі озера Кашвакамак, Джессі, якій не десять, а тридцять дев’ять і яка вже майже дванадцять годин як удова, несподівано зрозуміла дві речі: вона спить, і вона не стільки снить про той день затемнення, як переживає його. Якийсь час їй здавалося, що це таки сон, звичайний сон, як той, що був про Віллів день народження, на якому більшість гостей були або мертві, або люди, з якими вона вже роками не бачилася. Цей новий розумовий фільм був дуже схожим на попередній, був водночас сюрреалістичним і раціональним, проте це мірило ненадійне, оскільки весь той день був сюрреалістичним і схожим на сон. Спочатку затемнення, тоді її батько…

«Досить, — вирішила Джессі. — Досить, я забираюся звідси».

Вона спробувала конвульсивно піднятися зі сну, чи то спогаду, чи що то було. Розумове зусилля переросло в різке смикання всього тіла, і ланцюги наручників глухо забряжчали, коли Джессі почала нестямно смикатися врізнобіч. Їй майже вдалося. На мить вона ледве не прокинулася. І могла б прокинутися, точно прокинулася б, якби в останній момент не замислилася. Зупинив її несформульований, але приголомшливий жах постаті — якоїсь постаті, що очікує на неї й може зробити подію того дня на терасі зовсім незнач­ною порівняно… якщо їй доведеться з нею зіткнутися тобто.

«Але, може, мені й не треба. Поки що».

І, можливо, бажання сховатись у сні було не єдине — може, тут було замішане ще щось. Якась її частина будь-що хотіла раз і назавжди вивести все те на видноту.

Джессі потонула в подушці, заплющивши очі, з піднятими й жертовно розведеними руками, блідим і напружено скорченим обличчям.

— Особливо, дівчата, ви, — прошепотіла вона в темряву. — Особливо, дівчата, всі ви.

Джессі потонула назад у подушку, і день затемнення знов охопив її.