Джералдова гра

28

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

Тепер їй уже не доводиться заглядати в рефлекторну коробочку, щоб зрозуміти: щось відбувається. День починає темніти, ніби сонце заступає хмара. Але це не хмара. Темрява розпростерлась, а хмари лежать десь далеко на сході.

— Так, — каже він, і коли вона дивиться на нього, то з неабияким полегшенням бачить, що він серйозно. — Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Вона так і робить, тішачись його близькістю, теплом і солодким запахом — татусевим запахом, — а день навколо далі темнішає. Тішиться здебільшого тому, що їй дійсно трохи страшно, страшніше, ніж вона уявляла. Найбільше її лякає те, як на терасі блякнуть тіні. Вона ще ніколи не бачила, щоб тіні блякли саме так, і майже певна, що ніколи вже не побачить. Мені це цілком нормально, думає вона й умощується ближче, рада, що знову (принаймні на час цієї трішки моторошної інтерлюдії) татів Періжечок, а не проста стара Джессі — зависока, занезграбна… заскрипуча.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні.

Його долоня, важка й тепла, у неї на нозі. Вона накриває її власною долонею, обертається до нього й усміхається.

— Так цікаво, правда?

— Так. Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно…

Джессі знову совається в пошуках зручнішої форми співіснування з його твердою частиною, на якій зараз розміщується її зад. Він швидко й із сичанням втягує повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Світ уже не виглядає так, ніби сонце затулила хмара. Тепер здається, наче просто посеред дня настали сутінки. Вона чує в лісі звуки пугача-гугача, і від цього здригається. Голос Деббі Рейнолдс на WNCH затихає, і діджея, що вривається в ефір, невдовзі замінить Марвін Ґей.

— Глянь на озеро! — каже тато, і Джессі бачить дивні сутінки, що насуваються на понурий світ, з якого вилучили всі яскраві кольори, залишивши приглушені пастелі. Вона здригається й каже йому, що це лячно. Він каже їй не дуже лякатися, а насолоджуватися — теза, яку вона через багато років ретельно — може, навіть надто ретельно — вивчить на подвійні значення. А тоді…

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?

Він дає їй три підкопчені скельця, складені стосом, але спочатку дає горнешник. Дає тому, що зробив скельця зі старого вікна сараю і не настільки впевнений у своїх навич­ках склоріза. І коли Джессі дивиться на горнешник, у цьому середовищі, що одночасно сон і спогад, розум раптом стрибає ще далі назад, моторно, наче акробат, який робить сальто, і вона чує, як він каже: «Останнє, чого мені треба…»