Джералдова гра

14

Через якийсь час Джессі намагалася виборсатися до тями, усвідомлюючи лише дві речі: місяць пройшов частину шляху й тепер заглядає у західні вікна, а також вона дуже перелякана… чим саме, спочатку не знала. Тоді до неї дійшло: тато був тут, а може, й досі тут. Створіння не було схоже на нього, так, але це лише тому, що тато вдягнув своє обличчя з дня затемнення.

Джессі спробувала підсунутися вище, так сильно відштовхуючись ногами, що зсунула покривало під собою. Проте руками вона не могла допомогти собі бодай якось. Вібруючі голочки зникли, поки вона лежала непритомна, і руки здавалися не більше ніж парою ніжок від стільця. Джессі витріщилася в куток біля комода круглими, посрібленими місяцем очима. Вітер завмер, і тіні, принаймні якийсь час, не рухалися. У кутку нікого не було. Темний гість зник.

«А може, й ні, Джесс. Може, він просто змінив місце­перебування. Може, заховався під ліжком, чому б ні? Якщо так, він може в будь-яку мить витягнути руку й діста­ти твоє стегно».

Заворушився вітер — лише один вихорець, без шквалів, — і слабко грюкнули задні двері. То були єдині звуки. Собака затих, і саме це найсильніше запевнило її, що чужин­ця немає. Тепер будинок належить лише їй.

Погляд Джессі опустився на велику темну купину на підлозі.

«Перепрошую, — подумала вона. — Ще є Джералд. Не забуваймо про нього».

Джессі відкинула голову назад і заплющила очі. Відчувала в горлі рівну слабку пульсацію, але не бажала прокидатися настільки, щоб та пульсація продемонструвала свою істинну природу — спраги. Джессі не відала, чи можна перейти з чорної несвідомості у звичайний сон, проте знала, що хоче саме цього. Понад усе на світі — окрім хіба щоб хтось приїхав і визволив її — вона хотіла спати.

«Тут нікого не було, Джессі. Ти ж це розумієш, правда?»

Абсурдна абсурдність, але то був голос Рут. Грубий і безжальний голос Рут, яка визначила собі гасло життя, підгледівши його в пісні Ненсі Сінатри: «Рано чи пізно ці черевички всього тебе потопчуть». Рут, яка змаліла до купки тремтливого желе, судячи з форми під місячним сяйвом.

«Уперед, дівулю, — сказала вона. — Смійся з мене скільки завгодно — може, я на це навіть заслуговую, — але не дури себе. Тут нікого не було. Просто уява влаштувала тобі невеличке слайдшоу, та й усе. Це єдине пояснення».

«Помиляєшся, Рут, — спокійно заперечила Господинька. — Хтось тут таки був, і ми з Джессі обоє знаємо хто. Воно було не зовсім схоже на тата, але то лише тому, що на ньому було його обличчя з затемнення. Але обличчя тут не важливе, як і високий зріст: може, він був у черевиках зі спеціальними підборами або на платформі. Та взагалі, він міг навіть на дибах бути».

«На дибах! — вражено скрикнула Рут. — Святий Боже, тепер я чула все-е-е! Пофіг, що він помер ще до того, як Рейганів інавгураційний смокінг повернувся з хімчистки. Том Мейгут був настільки неповороткий, що йому варто було б мати пункт “спуск по сходах” у ризиках страхування. Диби? Мала, ти з мене приколюєшся!»

«Це не так важливо, — сказала Господинька з незворушною впертістю. — Це був він. Я той запах де завгодно впізнала б — густий, теплокровний. Я не про дух устриць і монеток. Навіть не про дух крові. То був запах…»

На цьому думка урвалася. Джессі заснула.