Джералдова гра

22

Джессі трішки посунулася. Ланцюги забряжчали, самі наручники застукотіли об стовпці. Світло наразі струменіло крізь східні вікна.

— Бо ти б не втримала це в таємниці, — похмуро промовила вона. — Тому що, Джессі, якщо це випливе, нам обом буде краще, щоб випливло зараз, а не через тиждень, місяць чи рік. Навіть якщо через десять років.

Наскільки ж вправно він нею зманіпулював — спочатку вибачення, тоді сльози і нарешті хід конем: перетворив свою проблему на її. Роби що хочеш, братіку, тільки не кидай мене в оті колючі кущі шипшини[57]. Доки вона зрештою не присяглася йому, що триматиме цю таємницю вічно, що кати нічого з неї не витягнуть, хоч щипцями, хоч вугіллям.

Джессі дійсно пам’ятала, як крізь потік гарячих переляканих сліз обіцяла йому щось подібне. Зрештою він припинив хитати головою й лише дивився в інший бік кімнати, звузивши очі й міцно стиснувши губи, — це вона бачила в дзеркало і була майже певна, що він про це знає.

— Ти нікому про це не розповіси, — зрештою сказав він.

Джессі пам’ятала млосне полегшення, коли почула ті слова. Те, що він сказав, було не таке важливе, як тон, яким він це сказав. Раніше Джессі чувала цей тон досить часто і знала: мама скаженіє від того, що Джессі може викликати в Тома такі інтонації набагато частіше, ніж сама Саллі. «Я передумав, — говорив цей тон. — Я йду проти своєї логіки, але таки змінюю свою думку. Переходжу на твій бік».

— Не розповім, — погодилася вона. Голос тремтів, і їй доводилося ковтати сльози. — Я нікому не розповім, тату. Ніколи.

— Не лише мамі, — додав він, — а нікому. Ніколи. Це дуже велика відповідальність для маленької дівчинки, Періжечку. У тебе можуть виникати спокуси. Наприклад, ти після школи робитимеш домашнє з Каролін Клайн чи Таммі Гоу, і хтось із них розповість тобі свій секрет, і тобі може захотітися…

— Розповісти їм? Ніколи-ніколи-ніколи!

І, мабуть, він побачив правду в неї на обличчі: думка про те, що Каролін чи Таммі дізнаються, що батько торкався її, наповнила Джессі жахом. Задовольнившись результатом у цьому пункті, він перейшов до, напевно, головного клопоту.

— Або своїй сестрі. — Він відсторонився від Джессі й дов­гий час суворо вдивлявся їй в обличчя. — Розумієш, може прийти час, коли тобі захотілося б розповісти їй…

— Тату, ні, я нізащо.

Він легенько струснув її.

— Помовч, дай я договорю, Періжечку. Ви між собою близькі. Ти це знаєш, а я знаю, що дівчатка іноді відчувають потребу ділитися тим, про що зазвичай не розповідають. Якщо в тебе виникне таке бажання з Медді, то чи зможеш ти все одно тримати язик за зубами?

— Так!

Від відчайдушної потреби переконати його Джессі знову розплакалася. Звісно, ймовірність, що вона розповість Медді, набагато вища: якщо і є хтось у світі, кому Джессі могла б одного дня звіритися з такою відчайдушною таємницею, то це її старша сестра… але був один нюанс. Медді й Саллі такі ж близькі, як Джессі й Том, і якби Джессі колись розповіла сестрі про те, що сталося на терасі, були б досить високі шанси, що ще до заходу сонця того ж дня їхня мати також про це дізнається. Зважаючи на цю думку, Джессі припустила, що втриматися від спокуси розповісти Медді їй буде досить легко.

— Ти точно впевнена? — з сумнівом запитав він.

— Так! Точно!

Він знову почав засмучено хитати головою, чим заново налякав її.

— Періжечку, мені просто здається, що, можливо, краще винести це на загал одразу. Випити ці гіркі ліки. Ну не вб’є ж вона нас…

Проте Джессі вже почула материн гнів, коли тато запитав, чи можна, щоб їхня молодша донька не їхала на Вашинг­тон… і гнівом це не закінчувалося. Їй не подобалося про це думати, але наразі Джессі не могла дозволити собі розкіш заперечення. У маминому голосі також були ревнощі й дещо вельми схоже на ненависть. Стоячи з батьком у дверях спальні, намагаючись переконати його нічого не розповідати, Джессі побачила видіння, зовсім коротке, але до заціпеніння чітке: вони з татом удвох, викинуті на узбіччя, ніби Гензель і Ґретель, бездомні, плентаються манівцями Америки…

…і, звісно ж, сплять разом. Уночі вони сплять разом.

Тут вона й зламалася повністю, почала істерично ридати й молити його не розповідати, обіцяти, що вона буде хорошою дівчинкою, сьогодні й на віки вічні, якщо він просто не розповідатиме. Він дав їй виплакатися до моменту, який, мабуть, розцінив як найдоречніший, а тоді серйозно промовив:

— Знаєш, Періжечку, ти надзвичайно сильна як для маленької дівчинки.

Джессі підняла на нього очі, повні свіжої надії. Щоки блищали від сліз.

Тато повільно кивнув, тоді почав витирати їй сльози рушником, яким перед тим утирався сам.

— Я просто не можу відмовляти тобі в чомусь, чого ти дійсно хочеш, і цього разу також. Спробуємо по-твоєму.

Вона кинулася йому в руки й почала вкривати батькове обличчя поцілунками. Десь на рівні інстинкту їй було лячно, що це може

(завести його)

знову призвести до проблем, але вдячність цілком перевершила таку обачність, та й ніяких проблем не ­сталося.

— Дякую! Дякую, тату! Дякую!

Він узяв її за плечі й відвів на відстань витягнутої руки, усміхався і зовсім не був серйозний. Але на обличчі в нього залишався сум, і тепер, майже через тридцять років, Джессі не думала, що той вираз також був лише показний. Сум був реальний, і від цього те жахіття, яке він вчинив, ставало чомусь іще гіршим, а не навпаки.

— Думаю, ми домовилися, — сказав він. — Я нічого не розповідаю, ти нічого не розповідаєш. Так?

— Так!

— Ніколи й нікому, навіть одне одному. Від сьогодні й на віки вічні, амінь. Ми виходимо з цієї кімнати, Джесс, і ніколи нічого вже не трапилося. Добре?

Джессі миттю погодилася, але водночас пригадала той запах і зрозуміла, що мусить поставити принаймні одне запитання, перш ніж ніколи нічого вже не трапилося.

— І я ще дещо маю повторити. Я хочу сказати, що мені шкода, Джесс. Я вчинив підло й ганебно.

Джессі пам’ятала, що, говорячи це, він відвернувся. Увесь час, поки навмисно доводив її до істерики, провини, страху та неуникного приречення, увесь час, поки переконувався, що вона ніколи нічого не розповість, погрожуючи розповісти все, він дивився прямо на неї. Проте коли він запропонував їй це фінальне вибачення, його погляд перенісся на олівцеві візерунки на простирадлах, які розділяли кімнату. Спогад про це наповнив її сумішшю скорботи й люті. Він міг дивитися їй у вічі, брешучи. А от коли дійшло до правди, відвів погляд.

Джессі пригадала, як розкрила була рота, готова ска­зати, мовляв, йому не треба так говорити, а тоді закрила його — частково тому, що боялася, що будь-які слова можуть змусити його передумати, але здебільшого тому, що навіть у десять років розуміла: має право на вибачення.

— Саллі останнім часом холодна — це правда, але як виправдання це тупа херня. Я поняття не маю, що на мене найшло. — Він коротко посміявся, так і не опускаючи на неї погляду. — Може, то через затемнення. Якщо так, то, дякувати Богові, наступного ми вже не побачимо. — А тоді, ніби сам до себе: — Боже, якщо ми триматимемо роти на замку, а вона все одно потім дізнається…

Джессі притулилася головою йому до грудей і сказала:

— Не дізнається. Я нізащо не розповім, тату. — Замовк­ла, а тоді додала: — Та й що я б узагалі могла розповісти?

— Правильно, — усміхнувся він. — Тому що нічого не сталося.

— І я не… Ну тобто я ж не можу…

Вона підняла голову, сподіваючись, що він скаже те, що їй хотілося знати, без додаткових запитань, але він просто дивився на неї, піднявши брови в мовчазному запитанні. Замість усмішки був насторожений вираз очікування.

— Я ж не можу завагітніти, так? — випалила вона.

Тато здригнувся, а обличчя напружилося, бо він намагався стримати якусь сильну емоцію. Тоді Джессі подумала про страх чи жаль. Лише через стільки років до неї дійшло, що насправді він, мабуть, старався стримати вибух дикого заливистого сміху. Нарешті він узяв себе в руки й цмокнув її в кінчик носика.

— Ні, дитинко, звісно ж, ні. Того, від чого жінки вагітніють, не сталося. Нічого подібного не сталося. Я просто пововтузився з тобою трохи, і все…

— І ще ти мені нижній ляпанець зробив. — Зараз вона дуже чітко згадала ці свої слова. — Нижній ляпанець, так.

Він усміхнувся.

— Ага. Щось таке. Усе з тобою буде добре, Періжечку. То як? На цьому тему закрили?

Вона кивнула.

— Нічого подібного більше ніколи не станеться — ти ж розумієш, правда?

Джессі знову кивнула, проте усмішка її послабла. Його слова мали б подарувати полегшення, і подарували, невелике, але щось у серйозності його тону й сумі на обличчі мало не розпалило її паніку знов. Джессі пригадала, як узяла його долоні й стиснула їх, як тільки могла.

— Але ти ж мене любиш, тату, правда? Ти все одно мене любиш, так?

Він кивнув і сказав, що любить її понад усе на світі.

— Тоді обійми мене! Сильно-сильно!

Так він і вчинив, але тепер Джессі пригадала дещо інше: як його нижня частина тулуба не торкнулася її.

«Відтоді й назавжди, — подумала Джессі. — Принаймні з того, що я пам’ятаю. Навіть коли я закінчила коледж, єдиний раз, коли я бачила, щоб він плакав через мене, батько обійняв мене тоді так смішно, як стара діва, так випинаючи дупу, що нема навіть найменшої можливості торкнутися лобками з людиною, яку обіймаєш. Бідний, бідний хлопака. Цікаво, чи хоч хтось із людей, з якими він роками вів бізнес, бачив його настільки переполо­шеним, як я в день затемнення. Стільки болю, а все через що? Сексуальний інцидент, серйозний приблизно як ударитися мізинцем ноги об щось. Господи, ну й життя. Ну, блядь, і життя».

Джессі почала повільно смикати руками вгору й униз, майже не усвідомлюючи цього, а просто щоб підтри­мати кровообіг у зап’ястках і передпліччях. Вона припустила, що зараз десь восьма ранку. Вона лежить прикутою до цього ліжка вже вісімнадцять годин. Неймовірно, але так.

Голос Рут Нірі озвався так неочікувано, що Джессі аж підскочила. Він був сповнений згидованої цікавості:

«І ти досі вигадуєш йому виправдання, так? Досі спускаєш це йому з рук і звинувачуєш себе, після стількох років? Навіть зараз. Охуїти просто».

— Припини, — прохрипіла Джессі. — Це абсолютно ніяк, бляха, не стосується проблеми, в якій я опинилася тепер…

«Ну й ну, Джессі!»

— …і навіть якби стосувалося, — не вгавала вона, злегка піднявши голос, — навіть якби стосувалося, це абсолютно ніяк, бляха, не допоможе мені вибратися з цієї сраки, тому просто припини!

«Ти не була Лолітою, Джессі, як би він не змусив тебе думати. Тобі до Лоліти було як тричі до неба рачки».

Джессі не відповіла. Рут її переплюнула, вона замовкнути не збиралася.

«Якщо ти досі думаєш, ніби твій дорогенький татусик був просто безнаганним ґречним лицарем, який більшу частину часу прихищав тебе від вогнедишної драконихи-мами, то краще подумай ще трохи».

— Стули писок. — Джессі засмикала руками швидше. Ланцюги бряжчали, наручники стукотіли. — Стули писок, мерзото.

«Джессі, він це спланував. Ти що, не розумієш? Це не був якийсь експромт імпровізований, це не просто зголоднілий до сексу татусько вирішив швиденько помацати що треба. Він це спланував».

— Брешеш, — рикнула Джессі. Піт стікав їй по скронях великими прозорими краплинами.

«Хіба? Ну тоді постав собі отаке запитання: хто підказав тобі вдягнути сарафан? Сарафан, що був і замалий, і затісний? Хто знав, що ти слухатимеш і захоплюватимешся, поки він опрацьовуватиме твою маму? Хто мацав твої цицьки ввечері перед тим, а в день затемнення вдягнув самі спортивні шорти й більше нічого?»

Зненацька Джессі уявила собі в цій кімнаті Браяна Ґамбела, вишукано вбраного в костюм-трійку та з золотим браслетом. Він стоїть біля ліжка, а поруч якийсь хлоп із мінікамерою повільно панорамує по її майже голому тілу, а тоді фокусується на спітнілому плямистому обличчі. Браян Ґамбел веде прямий ефір на виїзді з Неймовірною Прикутою Жінкою, схиляється з мікрофоном і питає її: «Джессі, коли ви вперше усвідомили, що батька тягне до вас?»

Джессі припинила смикати руками й заплющила очі. На обличчі в неї був упертий відсторонений вираз. «Ні, досить, — подумала вона. — Думаю, якщо доведеться, з голосами Рут і Господиньки я жити зможу… навіть із деякими НЛО, які час від часу пхаються зі своїми п’ятьма копійками… але живе інтерв’ю з Браяном Ґамбелом, коли ти вдягнена в самі обпісяні трусики, — це за межею. Навіть для моєї уяви це за межею».

«Скажи мені одне, Джессі, — промовив інший голос. Не НЛО, то був голос Нори Калліґан. — Лише одну річ, і ми закриємо цю тему, принаймні на тепер, але, мабуть, назавжди. Добре?»

Джессі мовчала, очікувала, насторожено готувалася.

«Коли ти вчора вдень зрештою втратила терпець — коли ти зрештою відбрикнулася — кого ти брикала? Хіба Джералда?»

— Ну звісно ж, Джер… — почала Джессі, але раптом у голову ввірвався й заповнив думки ідеально чіткий образ. То була біла шнурівка слини, що звисала Джералдові з підборіддя. Вона бачила, як слина видовжується, падає їй на живіт, прямісінько над пупком. Просто трішки слини, це все, нічого такого, після стількох років і стількох пристрасних поцілунків з розкритими ротами й дуеллю язиків: вони з Джералдом удосталь наобмінювалися рідинами, і єдине, чим поплатилися за це, — кілька спільних застуд.

Нічого такого, але так було до вчора, коли він відмовився відпустити її, коли вона хотіла, потребувала, щоб він це зробив. Нічого такого, доки вона не відчула той сумний безбарвний запах мінералів, який у неї асоціювався з джерельною водою на озері Дарк-Скор, а також із самим озером у гарячі літні дні… такі, як, наприклад, 20 липня 1963 року.

Побачила вона слину. А от подумала про кінчу.

«Ні, це неправда», — подумала Джессі, але цього разу не було потреби викликати Рут, яка б грала роль адвокатки диявола. Джессі знала, що це правда. «Це його блядська кінча», — саме так прозвучала її думка, і після цього на якийсь час вона перестала мислити взагалі. Натомість пустила в дію той рефлексивний зворотний рух, вмазавши однією ногою йому в живіт, а іншою — по яйцях. Не слина, а сперма. Не якась нова відраза до Джералдової гри, а той старий смердючий страх, що здійнявся несподівано, ніби морська потвора.

Джессі зиркнула на скручене, понівечене тіло чоловіка. На секунду в очах защипали сльози, але це відчуття швидко минуло. Вона припустила, що Департамент виживання ухвалив рішення, що сльози — надто велика розкіш, яку, принаймні поки що, дозволяти собі не можна. І все одно їй було шкода — шкода, що Джералд помер, так, звичайно, але ще більше шкода через те, в якій вона ситуації.

Очі поглянули на повітря понад Джералдом, і Джессі легенько й зболено всміхнулася.

— Думаю, це все, що я можу наразі сказати, Браяне. Передайте мої вітання Вілларду й Кейті, і, між іншим, чи не могли б ви відімкнути ці наручники, перш ніж підете? Була б вам вельми вдячна.

Браян не відповів. Джессі й не здивувалася.