Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ перший

Кабанчики ні з того ні з сього не зникають», — подумав Джордж, вдивляючись у закутки порожнісінького хліва. Тоді заплющив очі й зараз же розплющив, щоб перевірити, чи то, бува, не якась жахлива оптична ілюзія. Однак кабанчик не з’явився, його забрьоханого рожевого тільця ніде не було видно. Ба більше: коли Джордж удруге роззирнувся навсібіч, то зрозумів, що вскочив у халепу. Він помітив, що бічні дверцята загорожі хитаються туди-сюди, бо їх, певно, добре не зачинили. І в цьому був винен не хтось, а він сам.

— Джорджі! — гукнула мама з кухні. — Я вже берусь готувати вечерю. Маєш ще годину. Ти вже зробив домашнє завдання?

— Авжеж, мамо, — відізвався Джордж удавано веселим голосом.

— Як твій кабанчик?

— Чудово! Супер! — пискляво вигукнув Джордж. І кілька разів рохнув, щоб мама чула: на невеличкому городі, де сила-силенна овочів і один величезний кабан — який кудись таємниче зник, — усе як завжди. Він ще трохи порохкав для годиться — аби тільки мама не вийшла в садок, поки Джордж не придумає план дій. Він і гадки не мав, як йому вдасться відшукати підсвинка, привести його до загорожі, замкнути двері й поспіти на вечерю. Але гарячково над цим мізкував і менше за все хотів, аби хтось із батьків нагодився до того, як він щось вигадає.

Джордж знав, що кабанчик не був великим улюбленцем його батьків. Мама з татом ніколи не мріяли про кабана на городі, а тато особливо голосно скреготав зубами, коли згадував, хто там походжає за грядками. Кабанчик був подарунком: кілька років тому одного холодного дня напередодні Різдва до їхнього порога принесли картонну коробку, в якій щось голосно сопіло і вищало. Відкривши її, Джордж побачив усередині обурене рожеве порося. Він обережно витягнув його з коробки і з превеликою втіхою спостерігав, як його новий приятель дріботить на крихітних ратичках довкола святкової ялинки. До коробки було причеплено записку: «Любі мої! — писалося там. — Веселого Різдва! Цей малюк потребує домівки — заопікуєтесь ним? З любов’ю — бабуся. Цілую!»

Тато Джорджа не вельми тішився поповненню в їхній родині. Те, що він вегетаріанець, не значить, що він любить тварин. Йому миліші рослини. З ними легше мати справу: вони не перекидають усе шкереберть, не тупотять брудними ратицями по кухонній підлозі і не вриваються до хати, щоб змести зі столу все печиво. А от Джордж був на сьомому небі від щастя — тепер він має своє порося! Подарунки, які він отримав того року від мами з татом, були, як завжди, нікудишні. Рукави светра в рожеві й помаранчеві смужки, що його мама сплела власноруч, звисали до самої землі, ксилофон був йому байдужісінький, та й домашній мурашиній фермі він не дуже зрадів.

Найдужче за все — найдужче за все у Всесвіті! — Джордж мріяв про комп’ютер. Але він знав, що батьки навряд чи його куплять. Сучасні винаходи їм не до вподоби — вони старалися, щоб удома було якомога менше всіляких побутових штукенцій. Намагаючись жити просто й невибагливо, батьки прали все вбрання вручну, не мали автівки і освітлювали дім свічками, аби не використовувати електроенергії.

Усе задля того, щоб Джордж ріс у природному здоровому середовищі, вільному від токсинів, зайвої хімії, радіації та інших жахіть. От тільки спекавшись усього, що могло нашкодити синові, батьки зуміли позбутися й багатьох речей, які були б милі його серцю. Може, їм і подобалось ходити на марші протесту проти забруднення довкілля і молоти зерно, аби спекти свій хліб, а от Джорджеві це було геть не до душі. Бо він залюбки подався б до парку розваг, покатався б на американських гірках, пограв би в комп’ютерні ігри чи полетів би на літаку кудись за тридев’ять земель. Проте наразі мав тільки підсвинка.

Кабанчик був хоч куди. Джордж охрестив його Фредді й згаяв немало приємних годин, перехилившись через загорожу, споруджену батьком на задньому дворі, і спостерігаючи, як Фредді порпається в сіні чи сопе в багні. Пори року змінювали одна одну, минав рік за роком, підсвинок Джорджа все ріс... ріс... і ріс, аж поки не виріс такий здоровецький, що в темряві скидався на слоненя. Що більшим ставав Фредді, то тісніше йому було в загорожі. Як тільки випадала нагода, він полюбляв давати драпака й бешкетувати на грядках — потоптати моркву, погризти капусту й пожувати квіти, що їх посадила Джорджева мама. Дарма що вона частенько казала синові, що всіх живих істот треба любити, — той здогадувався, що в ті дні, коли Фредді збиткувався з її городу, мама не палала любов’ю до його кабанчика. Мама — як і тато — була вегетаріанкою, але Джордж на власні вуха чув, як вона сердито пробурмотіла «сосиски», коли прибирала після однієї особливо руйнівної прогулянки Фредді.

Утім, цього дня Фредді овочів не знищив. Замість метатися ошаліло туди-сюди городом, кабанець наробив чогось у стократ гіршого. У паркані, що відгороджував їхній сад від сусідського, Джордж раптом помітив підозрілу дірку, в яку акурат міг протиснутися підсвинок. Вчора її там точно не було, але ж учора і Фредді сидів під замком у загорожі. А тепер він наче крізь землю провалився. Це могло означати лиш одне: у пошуках пригод Фредді вирвався з безпечного заднього двору й подався туди, куди йому в жодному разі не слід було пхати свого п’ятачка.

Сусідський Дім був загадковою місциною. Скільки Джордж себе пам’ятав, той завжди пустував. Якщо всі інші будинки на їхній вулиці мали впорядковані подвір’я, вікна, в яких вечорами мерехтіло світло, і двері, якими повсякчас хтось грюкав, вибігаючи надвір чи кваплячись додому, то цей будинок просто собі стояв — сумний, сонний, похмурий. Там не було дітлахів, які радісно верещали рано-вранці. Не було матері, яка б гукала з вікна, щоб усі йшли вечеряти. На вихідних звідти не долинали ані стукотіння молотка, ані запах свіжої фарби, бо ніхто не ремонтував поламаних віконних рам і не чистив іржавих ринв. Сад, про який роками ніхто не дбав, розрісся так, що здавалось, ніби по той бік паркану буяють джунглі Амазонки.

Натомість садок за домом Джорджа був чепурний, упорядкований і страх який нудний. Там виднілися охайні рядочки прив’язаної до тичок квасолі, розкуйовджені пучки салату, темно-зелені чубчики моркви й чемні кущики картоплі. Джордж навіть м’яча копнути не міг так, щоб той не гупнувся прямісінько на старанно виплеканий кущ чорниці й не подавив усіх ягід.

Сподіваючись, що син зацікавиться садівництвом і в майбутньому стане органічним фермером, батьки виділили Джорджу клаптик землі, на якому той міг власноруч вирощувати овочі. Проте замість дивитися на землю, Джордж полюбляв вдивлятися у небеса. Отож поки він рахував зорі на небі, щоб дізнатися, скільки ж їх там, його кавальчик планети з усіма своїми кучугурами, камінням, бур’янами й голою землею пустував.

А от Сусідський Дім мав геть інший вигляд. Джордж частенько стояв на даху хліва й пильно вдивлявся через паркан у розкішні лісові хащі по той бік. Розлогі кущі утворювали затишні схованки, а дерева мали покручене сучкувате гілля, що ним так і кортить видертись на самісіньку верхівку. Тут і там виднілися гіллясті кущі ожини — колючі галузки перекручувалися чудернацькими хвилястими петлями, перетинаючи одна одну, мов рейки на залізничному дірці. Улітку всі рослини в садку були обплетені звивистою павутицею — мовби справжньою павутиною, лиш зеленою; куди око сягає, квітли жовті кульбабки; колючий отруйний велетень-борщівник бовванів, наче прибулець із чужої планети, тоді як крихітні блакитні незабудки кокетливо підморгували посеред ясно-зеленого божевілля Сусідського Саду.

Утім, Сусідський Дім був забороненою територією. Батьки суворо відповіли Джорджеві «ні», коли той спитав, чи не можна, бува, скористатись ним як ще одним майданчиком для забав. І то не було їхнє звичне «ні» — нерішуче й лагідне: мовляв, ми не дозволяємо тобі задля твого ж блага, синку. То було справжнє «ні», таке, з яким не посперечаєшся. Те саме «ні», яке Джордж почув, коли насмілився зауважити, що всі його однокласники мають телевізор — а дехто ще й у своїй спальні! — то, може, його батьки подумали б, чи не придбати і собі хоча б одного. Коли зайшла мова про телебачення, Джордж мусів вислухати довжелезну батькову лекцію про те, як перегляд усякого безглуздого мотлоху зробить з нього ледащо. А от коли він заговорив про Сусідський Дім, ніяких пояснень від батька не почув. Одне лиш категоричне «ні» — і крапка.

Проте Джордж змалку любив допитуватися «чому?». Здогадуючись, що від батька жодної відповіді не діждешся, він підійшов із запитанням до мами.

— Ох, Джордже, — зітхнула вона, нарізаючи брюссельську капусту та ріпу й кидаючи їх до миски з порошком для кексу. Мама зазвичай куховарила з того, що було напохваті, а не з тих продуктів, з яких би вийшла якась смачна страва. — Ти занадто допитливий.

— Я просто хочу знати, чому мені заборонено ходити в сусідський сад, — не вгавав Джордж. — Якщо ти поясниш, я цілий день більше нічого не питатиму. Обіцяю.

Мама витерла руки об квітчастий фартух і сьорбнула кропив’яного чаю.

— Гаразд, синку, — відповіла. — Я розповім тобі одну історію, якщо ти помішаєш тісто.

І, підсунувши до сина велику коричневу миску й дерев’яну ложку, вмостилась у кріслі, а Джордж узявся вимішувати цупке жовте тісто, поцятковане біло-зеленими кавалками овочів.

— Коли ми сюди перебрались, — почала свою оповідь мама, — ти ще був зовсім малий, а в тому будинку жив один старигань. Ми бачили його, може, раз чи два, але я добре його запам’ятала. Він мав найдовшу бороду, яку мені доводилось бачити, — вона сягала до самісіньких колін. Ніхто не знав, скільки тому дідові років, але сусіди казали, що він там мешкав з незапам’ятних часів.

— А що з ним трапилось? — запитав Джордж, який уже встиг забути, що обіцяв більше ні про що не розпитувати.

— Цього ніхто не знає, — загадково відповіла мама.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Джордж, завмерши з ложкою в руці.

— Та нічого такого, — сказала мама. — Був собі там — та й був. А одного дня кудись зник.

— Може, він поїхав у відпустку? — припустив Джордж.

— Може, однак додому так і не повернувся, — відповіла мама. — Обшукали цілий дім, але стариганя мов водою змило. Відтоді той будинок пустує, а діда більше ніхто не бачив.

— Ого! — вигукнув Джордж.

— Не так давно, — вела мову далі мама, дмухаючи на гарячий чай, — ми почули серед ночі, що по сусідству хтось грюкає. Було видно світло від ліхтарика, чулися голоси. Виявилось, що той будинок вподобали сквотери[1]. Поліцейські витурили їх звідти. А минулого тижня ми знову почули якийсь шум. Не відомо, хто там може бути. Ось чому, Джорджі, тато не хоче, щоб ти там тинявся.

Поглянувши на величезну чорну діру в паркані, Джордж пригадав ту розмову з мамою. Після її розповіді в нього не зникла охота побувати в Сусідському Домі — той, як і раніше, приваблював своєю таємничістю. Але бажання навідатись до Сусідського Дому, коли це й так заборонено, — то одне, а дізнатися, що тобі доведеться туди піти, — зовсім інше. Сусідський Дім нараз видався йому похмурим, страшенно моторошним і повним привидів.

Джордж борсався між двома бажаннями. З одного боку, кортіло просто піти додому, до мерехтливого світла свічок і чудернацьких, знайомих запахів материних страв, зачинити двері до саду й укотре заховатися в безпечних і затишних стінах рідної домівки. Але ж тоді Фредді зостанеться сам та ще й, можливо, буде у небезпеці. Попросити батьків про допомогу він не міг, а то ще вирішать, що це остання краплина у чаші їхнього терпіння, й віддадуть кабанця на сало. Глибоко вдихнувши, Джордж сказав собі, що мусить це зробити. Мусить піти до Сусідського Саду.

Заплющивши очі, він пірнув у дірку в паркані.

Опинившись по той бік і розплющивши очі, він побачив, що стоїть прямісько посеред зарослого саду. Крони дерев над головою так тісно переплелись, що небо крізь них ледь виднілося. Сутеніло, а в глухому лісі панував ще густіший морок. Джордж розпізнав у ньому одну-єдину стежку, втоптану поміж гігантськими бур’янами. Нею він і рушив, сподіваючись, що стежина ця приведе його до Фредді.

Він насилу пробирався крізь величезні кущі ожини, що хапали його за одяг і дряпали голе тіло. Вони, здавалось, тягнулися до нього з напівмороку, щоб боляче торкнутися своїми колючками його рук і ніг. Під ногами шурхотіло брудне опале листя, кропива щипала його своїми гострими жалкими пальцями. У кронах дерев без упину шелестів вітер — листя то зітхало, то щось стиха наспівувало, мовби попереджало: «Будь обережний, Джорджі... Вважай, Джорджі».

Стежка вивела Джорджа просто на галявину позаду будинку. Досі від заблудлого кабанчика не було ані сліду. Аж ось він угледів брудні відбитки ратичок на розбитій бруківці перед задніми дверима. І одразу ж визначив, куди подався Фредді. Його вихованець попрямував у покинутий дім через задні двері, прочинені рівно настільки, аби крізь них міг протиснутися товстенький кнурик. Найбільше ж лихо було в тім, що з будинку, де багато років ніхто не мешкав, вибивався промінь світла.

Удома хтось був.