Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ десятий

Тим часом Рінґо та його друзяки далі стовбичили на вулиці, наче їх пришпилила до землі якась невидима сила.

— Що то було? — запитав низенький худорлявий хлопчина на прізвисько Чахлик.

— Не знаю, — почухав голову його дебелий товариш, якого кликали Танком.

— А я не злякався! — зухвало заявив Рінґо.

— І я ні, і я! — миттю загукали всі решта.

— Тільки я зібрався переговорити з тим чудаком у скафандрі, як він злякався і втік.

— Ага, ага, — закивали всі головами. — Ми знаємо, Рінґо, ми бачили.

— Тоді ти, — тицьнув Рінґо пальцем на новачка з їхньої ватаги, — подзвониш у двері.

— Я? — бідоласі аж подих перехопило.

— Ти ж казав, що не злякався, — відповів Рінґо.

— Не злякався! — проскімлив той.

— Значить, можеш подзвонити у двері, еге ж?

— А чому ти не можеш? — запитав новенький.

— Бо я першим тебе попросив. Давай! — Рінґо люто блимнув на хлопця. — Ти ж хочеш бути у нашій банді?

— Хочу! — випалив той, гарячково міркуючи, що гірше: зіткнутися з іншопланетянином і накликати на свою голову прокляття прибульця, чи розізлити Рінґо. Краще вже прибулець — з ним принаймні не доведеться щодня бачитися у школі. Хлопчина невпевнено рушив до дверей Ерікового будинку.

— Давай, Прищ, дзвони у двері, — крикнув Рінґо, — а то я вижену тебе з нашої банди!

— Добре, зараз, — пробелькотів Прищ, якому було не зовсім до вподоби його нове прізвисько.

Усі решта трохи позадкували.

Новенький простягнув палець до дзвінка.

— Рінґо, — сказав зненацька хтось із розбишак, — а що робити, якщо він відчинить двері?

— Що робити, якщо він відчинить двері? — перепитав Рінґо, задумавшись, що на це відповісти. Він підняв очі до неба, ніби шукаючи там відповідь. — Ми... — затнувся завжди самовпевнений забіяка. І раптом заверещав від болю, так нічого і не сказавши. «Ааааааа!» — завищав він, коли чиясь рука схопила його за вухо і боляче покрутила.

— А чого ви, хлопці, — запитав суворий голос, — вештаєтеся на вулиці?!

Це був професор Віздок — той, що викладав у класі, де вчилися Рінґо й Джордж. Він міцно тримав Рінґо за вухо й зовсім не збирався його відпускати. Побачивши вчителя просто серед вулиці, хлопці не повірили власним очам — вони й подумати не могли, що вчителі мають якесь особисте життя і ходять кудись, крім школи.

— Ми нічого такого не робим, — проскиглив Рінґо.

— Ти, мабуть, хотів сказати «не робимо», — виправив його професор Віздок повчальним тоном. — Хоча це й так неправда. Я ж бачу, що ви щось робите, і якщо дізнаюсь, що ви цькуєте менших дітей, наприклад, Джорджа... — професор Віздок обвів пильним поглядом усіх хлопчаків, чи, бува, хтось із них не здригнеться, почувши про Джорджа.

— Ні, пане професоре, що ви, ні! — пролепетав Рінґо зі страху, що вчитель от-от відірве йому вухо. — Ми й пальцем його не зачепили. Ми бігли за ним, бо він...

— Забув у школі свого зошита, — випалив Чахлик.

— І ми хотіли віддати його Джорджеві, поки він не дійшов додому, — додав новачок Прищ.

— І як, вдалося? — єхидно посміхнувшись, запитав професор Віз док, але вухо Рінґо так і не відпустив.

— Ми тільки хотіли його віддати, — на льоту вигадував Рінґо, — як він зайшов у той будинок.

Він показав пальцем на двері до Ерікового дому.

— І ми подзвонили у двері, щоб він вийшов на вулицю.

Професор Віздок так несподівано відпустив вухо Рінґо, що той впав на землю.

— Він зайшов туди? — різко запитав професор Віздок, поки Рінґо намагався підвестися на ноги.

— Так, — всі дружно закивали головами.

— А дайте-но мені, хлопці, того зошита, — поволі проказав професор Віздок. — Я сам передам його Джорджеві.

Пошпортавшись у кишені, він витягнув пожмаканий десятидоларовий папірець і помахав ним перед хлопчиськами.

— У кого той зошит? — запитав Рінґо.

— Не в мене, — зараз же вигукнув Чахлик.

— І не в мене, — пробелькотів Танк.

— Значить, у тебе, — Рінґо тицьнув пальцем на Прища.

— Рінґо, я не... Я не маю... Я нічого не... — запанікував Прищ.

— Ну що ж, — сказав професор, не зводячи розлюченого погляду з чотирьох розбишак. Гроші він поклав назад до кишені. — Тоді щоб я вас тут не бачив! Чули мене? Ану забирайтеся!

Хлопцям не треба було казати двічі — вони зараз же дали драпака, а професор Віздок залишився посеред вулиці сам. Він стояв і зловісно посміхався — видовище не з приємних. Роззирнувшись, чи, бува, не йде хто, вчитель підійшов до вікна й заглянув усередину. Фіранки було запнуто так, що між ними залишилась тільки невеличка щілинка. Крізь неї професор Віздок зміг розгледіти тільки дві чудернацькі розпливчасті постаті, що стояли біля якихось дверей серед кімнати.

— Цікаво, — пробурмотів він, — страх як цікаво.

Зненацька надворі позимніло. Якусь мить здавалось, що вулицею дме вітер із Північного полюса. І вітер той, як не дивно, віяв з-під дверей Ерікового будинку. Та щойно професор Віздок нахилився, щоб перевірити, у чому річ, як усе стихло. Коли він знову зазирнув у вікно, двійко постатей зникло і двері посеред кімнати — разом із ними.

Професор Віздок хитнув головою.

— Ну так — космічний холод! Як же я хочу відчути тебе на власній шкірі! — прошепотів він, потираючи руки. — Нарешті, Еріку, я тебе знайшов! Я знав, що ти рано чи пізно повернешся.