Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ двадцятий

Коли Джордж вертався по обіді додому, надворі лило як з відра. З темно-сірого неба вивергалися холодні потоки води. Автівки прорізали великі калюжі посеред дороги, здіймаючи на хідник брудні хвилі. Доки Джордж дістався до своєї вулиці, то вже дрижав від холоду. Він дійшов аж до будинку Еріка й збентежено тупцяв на ґанку. Йому страшенно кортіло натиснути на кнопку дзвінка й попросити науковця допомогти йому із завтрашньою пезентацією. До того ж хотілось дізнатися, чому професор Віздок гадає, наче той кудись зник. Проте Джордж боявся, що Ерік досі на нього злий і відішле його геть. Дзвонити чи не дзвонити? Як бути? Тим часом небо почорніло, зненацька вдарив грім. Дощ став ще ряснішим, і Джордж нарешті прийняв рішення. Треба попросили Еріка про допомогу й розказати йому про професора Віздока. Він вирішив зібратися з духом і подзвонити.

Дін-дон! Джордж почекав кілька секунд — тиша. Він подумав, чи не подзвонити йому, бува, ще раз, як раптом двері відчинилися, а з-за них з’явилася Ерікова голова.

— Джордж! — радісно вигукнув Ерік. — Це ти! Заходь!

Він висунув свою довгу руку й затягнув Джорджа всередину, захряснувши двері. Зовсім цього не сподівавшись, Джордж опинився в Еріка у коридорі — вода з його мокрої куртки капотіла на паркет.

— Мені д-д-д-уже прикро, — сказав він, затинаючись.

— За що? — здивовано запитав Ерік. — Що ти наробив?

— За Енні... за комету... і за Космоса, — нагадав йому Джордж.

— А, та я вже про це й забув! — мовив Ерік. — Ну, але раз ти вже згадав — не хвилюйся, усе гаразд. Енні розповіла мені, що то була її ідея, а не твоя, і що це вона затягнула тебе в космос. Воно справді так було?

Він подивився на Джорджа з-над своїх окулярів із товстими скельцями — його ясні очі блищали.

— Ем-м... так, саме так і було, — полегшено зітхнув Джордж.

— Тому це я мав би тебе перепросити, — продовжив Ерік, — за те, що поквапився з хибними висновками. Замість врахувати всі докази, я просто довірився здоровому глузду — або ж, іншими словами, упередженості — і прийняв цілковито неправильне рішення.

Джордж не до кінця його зрозумів, тому просто хитнув головою. З бібліотеки долинали чиїсь голоси.

— У вас вечірка? — запитав хлопець.

— Ну, щось таке, — відповів Ерік. — Це вечірка науковців, тож ми звемо її конференцією. Може, зайдеш і послухаєш? Тобі має бути цікаво. Ми говоримо про Марс. Енні, на жаль, цього не почує, бо вона і досі у бабусі. Але якщо ти залишишся, то зможеш їй потім про все розповісти.

— О, звісно, залюбки! — вигукнув Джордж, на радощах забувши про свою презентацію і професора Віздока. Він зняв мокру куртку й пішов слідом за Еріком до бібліотеки, звідки було чути жіночий голос.

— ...тому ми з колегами наполегливо рекомендуємо ретельно дослідити нашого найближчого сусіда. Врешті-решт, хтозна, що нам вдасться знайти під червоною поверхнею...

Ерік і Джордж зайшли навшпиньки до бібліотеки. Тепер вона мала зовсім інший вигляд, ніж коли Джордж бачив її востаннє. Всі книжки вишикувались на полицях, на стінах у рамках висіли знімки Всесвіту, а в кутку лежала купка охайно складених скафандрів. На стільцях посеред кімнати сиділа група науковців. Вони були наче зліплені з різного тіста — мабуть, поз’їжджалися з усіх усюд. Ерік показав Джорджеві вільне місце й притис палець до губ — мовляв, сиди тихо.

Перед слухачами виступала висока вродлива жінка з рудою косою — такою довгою, що сягала аж до пояса. Вона всміхнулась науковцям, що зібралися на конференцію, а її зелені очі заблищали. У намальованому Космосом вікні над її головою виднілася червона планета. Рудоволоса пані продовжила свою промову.

— Є висока ймовірність, що ознаки життя — якщо воно й справді колись давно існувало на Марсі — не лежать на самій поверхні. Не забуваймо, що час до часу піщані бурі кардинально змінюють поверхню планети, ховаючи минуле нашого червоного сусіда все глибше й глибше під шари неорганічного пилу.

Доки вона промовляла, з вікна Космоса було видно колосальну піщану бурю, що лютувала на всій поверхні планети Марс.

Ерік нахилився до Джорджа й прошепотів:

— Вона має на увазі, що навіть якщо на Марсі і було життя, сьогодні ми не побачимо його ознак на поверхні.

Взагалі, ця дослідниця твердо переконана, що колись на Марсі було життя. Інколи вона стверджує, що воно досі там є. Це стало б одним із найдивовижніших відкриттів за всю історію людства. Проте наразі більше нічого не відомо. Щоб знати точно, треба самим потрапити на цю гарну червону планету.

Джордж хотів було запитати, чому Марс червоний, але побачив, що жінка вже закінчує свій виступ.

— Перед тим як оголосять коротеньку перерву, може, хтось має запитання? — звернулась вона до слухачів. — Опісля ми обговорюватимемо останню, найважливішу тему.

Джордж засмутився — на жаль, він потрапив уже на закінчення виступу, — тому підняв руку, щоб дещо запитати.

Тим часом усі науковці перешіптувалися: «О-о-о, тістечка!» Ніхто не хотів ні про що питати.

— Ну що ж, тоді трохи перепочинемо, — сказав Ерік, не помітивши, що Джордж підняв руку.

Учені мужі кинулися до столика в кутку кімнати, щоб встигнути запопасти по кілька пончиків з джемом, поки їх усі не розхапали.

Однак рудоволоса пані помітила худорляву руку Джорджа.

— Постривайте, заждіть, — сказала вона, дивлячись на Джорджа. — Колеги, ми все-таки маємо запитання — від нашого юного приятеля.

Всі обернулися поглянути на Джорджа. Побачивши, що той ще зовсім хлопчисько, вони всміхнулися й повернулися з кавою й тістечками на свої місця.

— Що саме тебе цікавить? — запитала пані науковець.

— Ем-м-м... якщо ви не проти... скажіть, будь ласка... — Джордж раптом зніяковів. Він подумав, що його питання, мабуть, геть дурнувате і всі з нього сміятимуться. Тоді глибоко вдихнув і запитав: — Чому Марс червоний?

— Гарне запитання! — вигукнув хтось із вчених, помішуючи свій чай. Джордж полегшено відітхнув. Професорка Кжкзак — рудоволоса пані науковець, чиє прізвище ніхто й не намагався вимовити — кивнула й узялася відповідати.

— Якщо пройтися пагорбами та горами тут, на Землі, можна побачити червоні ділянки, на яких нічого не росте. Наприклад, у Великому каньйоні в Сполучених Штатах Америки. Але не тільки там. Тамтешній ґрунт червоного кольору, бо містить іржу. Коли залізо окислюється — тобто ржавіє — воно стає червоним. І поверхня Марса червона саме тому, що містить окислене залізо, тобто іржу.

— То виходить, Марс складається із заліза? — запитав Джордж.

— Не зовсім. Трохи раніше ми відправили на Марс роботів і завдяки їм знаємо: його поверхню вкриває тонкий шар поржавілого заліза, що й надає планеті червоного забарвлення. А поверхня Марса під цим прошарком червоного пороху, цілком імовірно, дуже схожа на поверхню Землі — тільки що без води.

— Тобто на Марсі немає води?

— Є, але, наскільки нам відомо, не в формі рідини. Удень на Марсі страшенно спекотно — вся вода випаровується. Знайти її можна тільки там, де завжди — і вдень, і вночі — низька температура. Тоді вода замерзає. Наприклад, на полюсах. Ми знайшли чимало замерзлої води — льоду — на північному полюсі Марса. Так само й на Землі: на полюсах — в Арктиці та Антарктиді — є величезні поклади льоду. Ну що, я вичерпно відповіла на твоє запитання?

— Так, дякую! — відповів Джордж. Він напружено міркував, що б іще запитати, як наперед вийшов Ерік, ставши поруч із пані професоркою.

[9]

— Дякую, професорко Кжкзак, — сказав він, — за дуже цікаву доповідь про Марс.

Професорка Кжкзак легенько вклонилась і повернулася на своє місце.

— Любі друзі й колеги, — продовжував Ерік. — Ми переходимо до нашої останньої, найважливішої теми, але зараз я хотів би подякувати усім за те, що ви тут зібрались. Дехто з вас прибув з іншого кінця планети, але я впевнений, що сьогоднішні виступи довели: ваша мандрівка не була даремна. Гадаю, немає потреби нагадувати, що існування Космоса — це строго конфіденційна інформація.

Усі погодилися.

— Отож запитання, на яке ми сьогодні спробуємо дати відповідь, — вів далі Ерік, — викликає глибоке зацікавлення у всіх науковців. На жаль, ми вже не раз бували свідками того, як наукові знання використовують на шкоду всім, і саме тому прийняли Клятву науковця, пообіцявши займатись наукою лише на благо людства. Проте сьогодні ми постали перед дилемою. Ви чули новини, бачили в суботу марш захисників довкілля і розумієте, що тепер все більше людей стурбовані становищем Землі. Отож питання, на яке ми мусимо відповісти, звучить так: що нам робити — шукати способів, як поліпшити життя на Землі та розв’язати наявні проблеми, чи спробувати відшукати іншу планету, де б могли жити люди?

Вчені мужі статечно мовчали. Джордж бачив, як кожен із них написав відповідь на маленькому клаптикові паперу. Тоді Ерік зібрав усі папірці в капелюх. Загалом, разом із господарем дому і рудоволосою пані професоркою, проголосувало восьмеро науковців. Ерік почав один за одним розгортати папірці.

— Земля.

— Земля.

— Інша планета.

— Інша планета.

— Інша планета.

— Земля.

— Земля.

— Інша планета.

— Ну що ж, — підсумував Ерік, — здається, голосів порівну.

Рудоволоса пані професорка Кжкзак підняла руку.

— Можна щось запропонувати? — запитала вона.

Усі закивали головами. Вона встала.

— Джордже, — звернулась вона безпосередньо до хлопця, — ми всі — фахівці в цій галузі, а отже, нам, мабуть, бракує об’єктивності. То, може, ти поділишся з нами своїми міркуваннями?

Джордж враз опинився у центрі уваги. Він зніяковів і кілька секунд розгублено мовчав.

— Не бійся, просто скажи, що думаєш, — шепнула професорка Кжкзак.

Стискаючи пальці, Джордж подумав про своїх батьків і «зелених» активістів. Потім про те, як захопливо мандрувати космосом у пошуках нової домівки. А тоді почув свій голос, який запитав науковців: «А чому б не зробити і те, і те?»