Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ сьомий

Дорога додому випала довга й спекотна. Сонце, незвично гаряче як на початок осені, пекло так, що асфальт вгинався під ногами. Джордж плентався хідником, а повз нього мчали великі автівки, залишаючи по собі смердючі випари. У деяких із цих велетенських блискучих почвар сиділи шкільні хвальки — батьки везли їх додому, а вони тим часом дивились на задньому сидінні фільми. Проїжджаючи повз Джорджа, дехто з них корчив йому гримаси, насміхаючись, що він іде пішки. Інші радісно махали рукою — певно, думали, що він зрадіє, побачивши, як вони зникають удалині в своїх здоровецьких пожирачах бензину. Ніхто жодного разу не зупинився й не запропонував підвезти його додому.

Проте сьогодні Джордж на це чхати хотів. Він мав про що поміркувати дорогою додому й тішився, що йде сам. Думки його кружляли довкола космічних хмар, гігантських вибухів і мільйонів років, які йшли на те, щоб народилася нова зоря. Думками він полинув ген-ген до самого Всесвіту — так далеко, що йому зовсім вилетіла з голови одна важлива річ, що стосувалась його життя на планеті Земля.

— Ей! — Джордж почув позаду себе гучний крик, який зараз же повернув його до реальності. «Хоч би то хтось просто крикнув на вулиці, — подумав хлопець, — тільки б не до мене». Він пішов швидше, притиснувши портфель до грудей.

— Ей! — знову хтось закричав, цього разу вже ближче.

Стримавши в собі бажання озирнутися, Джордж ще дужче пришвидшив крок. Він ішов уздовж траси, якою мчали автомобілі, а з іншого боку простягся міський парк, де не було як сховатися. То тут, то там росли тоненькі деревця — за ними не причаїшся, а йти попід кущами — погана ідея. Найменш за все на світі Джордж мріяв про те, щоб хлопці, які, мабуть, ішли слідом за ним, затягнули його до кущів. Він ішов, не зупиняючись, мало не біг, а серце гупало в грудях, мов барабан.

— Гей, Джорджику-коржику! — щойно хлопець почув цей вигук, йому аж кров в жилах захолола. Справдились його найгірші страхи. Зазвичай Джордж вихором вилітав зі школи після уроків, і поки його дебелі, неповороткі однокласники ще давали один одному щиглів у роздягалці, він уже був на півдорозі додому. Він чув жахливі історії про те, як Рінґо і його посіпаки знущаються зі школярів, яких ловлять на вулиці. У школі, де Рінґо облаштував своє царство терору, всі шепотілися, як тому зголили брови, іншого підвісили догори дриґом, а он того — вимастили грязюкою, загнали без штанів на дерево, розмалювали незмивним чорнилом або залишили за цапа-відбувайла коло розбитих вікон.

Однак того сонячного, сонливого осіннього пообіддя Джордж скоїв жахливу помилку. Він вирішив не квапитись додому саме в той день, коли Рінґо зі своїми приятелями тільки й мріяли його запопасти. Розлютившись на Джорджа за те, що той завдав їм лишнього клопоту на уроці Гвіздка, вони, спраглі помсти, вирушили слідом за ним.

Джордж роззирнувся. Попереду він угледів гурт мам з візочками, які наближалися до перехрестя. Регулювальниця саме зупинила рух автомобілів, щоб дати людям перейти дорогу. Хлопець метнувся уперед до мам із дітьми й спритно пробрався поміж візочків до середини. Поки регулювальниця тримала в руках яскраво-жовтий знак, Джордж неквапом переходив дорогу, вдаючи, наче належить до гурту молодих жінок з дітлахами. Але в душі він знав, що йому не вдасться нікого обвести круг пальця. Коли Джордж минав регулювальницю, та підморгнула йому й тихенько сказала: «Не хвилюйся, хлопчику, я затримаю їх на хвилинку-дві. А ти мерщій біжи додому, щоб ті розбишаки тебе не зловили».

Ступивши на протилежний бік вулиці, Джордж, на свій подив, побачив, що регулювальниця прихилила знак до дерева й стоїть поруч, свердлячи Рінґо та його посіпак суворим поглядом. Знову загуркотіли автомобілі, а Джордж, кваплячись геть, почув ще один розлючений вигук.

— Гей! Нам треба перейти вулицю! Нам треба додому... домашнє робити! Якщо ви нас не пропустите, я скажу мамі, і вона прийде й дасть вам!

— Дивись, щоб тобі не дали, Річарде Брайт! — пробурмотіла регулювальниця, поволі виходячи зі знаком на дорогу.

Джордж звернув з головної вулиці, але, судячи з важкого тупоту позаду, хлопчиська здогадались, куди той подівся. А він біг довгою обсадженою деревами алеєю, уздовж якої тягнулись садки великих вілл, — цього разу на вулиці не було нікого з дорослих, хто б міг його врятувати.

Джордж поторсав кілька хвірток — усі міцно замкнені. Він перелякано роззирнувся, аж раптом йому сяйнула одна ідея. Схопившись за найнижчу гілку яблуні, що звисала через паркан, Джордж підтягнувся і, зачепившись ногами за огорожу, перестрибнув через неї. Він приземлився на великий колючий кущ, подряпавшись і порвавши свою шкільну форму. Лежачи під кущем і тихенько скімлячи, Джордж почув, як по той бік паркану протупотів Рінґо зі своїми друзяками, вихваляючись, що він зробить із Джорджем, щойно той потрапить йому до рук, — хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою.

Джордж лежав на землі, доки не впевнився, що забіяки подались геть. Виплутавшись зі шкільного светра, який безнадійно завис на колючому кущі, він насилу видерся з гілок, що цупко чіплялися за одяг. Усе, що було в кишенях штанів, висипалося на землю. Джорджеві довелося трохи порачкувати, поки він зібрав усе докупи. З гущавини хлопець випірнув на довгий скошений зелений лужок, де на шезлонгу засмагала якась пані. Вона підняла темні окуляри на лоба й здивовано глипнула на Джорджа.

— Бонжур! — прощебетала пані милим голосом і показала пальцем на дім. — Іди туди, там не так міцно зачинено.

— Ох, мерсі, — відповів Джордж, пригадавши одне-єдине французьке слово, яке колись чув.

— І... е-м-м-м... пробачте! — докинув, квапливо минаючи її, та побіг стежиною вздовж стіни будинку. Він відчинив хвіртку, вийшов на дорогу й рушив додому, трохи накульгуючи, позаяк підвернув собі ліву ногу. Джордж шкандибав тихими й сонними вуличками, однак тиша ця тривала недовго.

— Ось він де! — закричав хтось гучно. — Джорджик-коржик! Ти попався!

Джордж зібрав останні сили, намагаючись ще швидше переставляти ноги, але ті наче грузнули в багнюці. Додому було рукою подати — он уже видно кінець вулиці! — але Рінґо та його банда наступали йому на п’яти. Хлопець мужньо шкутильгав уперед — ноги йому вже підкошувались, але за ріг він таки завернув.

— Тобі кінець! — крикнув Рінґо в нього за спиною.

Джордж дибав, спотикаючись, своєю вулицею. Він аж засапався, хапаючи ротом повітря. Усі подряпини, синці й ґулі, що їх він дістав, утікаючи від Рінґо, щеміли, в горлі пересохло, а втома звалювала з ніг. Далеко б він так не зайшов, та, на щастя, вже й не треба було — його дім був просто перед ним. Рінґо зі своїми скаженими друзяками не перемололи Джорджа на фарш, він дістався зеленої хвіртки, і тепер усе буде гаразд.

Треба тільки сягнути до кишені й намацати ключ до вхідних дверей.

Але його там не було.

Джордж вивернув кишені — всі його скарби на місці: скляна кулька, іспанська монета, мотузка, червона спортивна машинка і м’ячик-стрибунець.

Тільки ключа нема.

Напевно, той випав із кишені, коли він перелазив через паркан. Джордж потягнув за шнур дзвінка, сподіваючись, що мама прийшла додому раніше. Дзень-дзелень! Він потягнув ще раз. Удома нікого не було.

Побачивши, як Джордж тупцяє коло зачинених дверей, Рінґо збагнув, що його взяла. Він начепив на обличчя огидну посмішечку й почав поволі підступати до хлопця. Слідом за ним сунули трійко його бридких дебелих приятелів, які полюбляли шукати пригод на свою голову.

Джордж знав, що йому нема куди втікати. Приготувавшись до найгіршого, він заплющив очі й притулився спиною до дверей, у животі аж закрутило. Хлопчина гарячково думав, що сказати, аби змусити Рінґо відступити, але на думку не спадало нічого розумного, а погрожувати зірвиголові — даремно гаяти час. Рінґо чудово знав, що пізніше йому дістанеться на горіхи, але його це ніколи не зупиняло. Раптом кроки затихли — Джордж розплющив одне око, аби подивитися, що відбувається. Рінґо та його посіпаки зупинились посеред доріжки й влаштували таку собі нараду: про те, як їм покарати Джорджа.

— Ні! — вигукнув Рінґо. — Це тупо! Давайте притиснемо його до стіни, щоб він аж заплакав, аби ми його відпустили!

Тільки-но він це сказав, як щось сталося. Щось таке дивне, що опісля Рінґо та його ватазі здавалось, неначе то був сон. Двері сусідського будинку розчахнулися, і звідти вискочив — хто б міг подумати? — маленький космонавт. Невеличка істота в білому скафандрі, круглому скляному шоломі та з причепленою до спини антеною вистрибнула насеред дороги і завмерла у войовничій позі карате — від подиву всі аж ступили крок назад.

— Забирайтеся звідси! — наказав космонавт чудним металічним голосом, — або я накладу на вас Прокляття Прибульця. Ви позеленієте, а ваш мозок закипить і витече через вуха й ніс. Кістки стануть гумові, а на тілі вискочать тисячі бородавок. Ви зможете їсти тільки шпинат і манну кашу й більше ніколи — чуєте, ніколи! — не будете дивитися телевізор, бо від нього вам очі повилазять! Чули?

Космонавт крутнувся на місці й кілька разів махнув руками і ногами — Джорджеві ці рухи видались на диво знайомими.

Рінґо та його посіпаки зблідли й позадкували — від несподіванки їм аж щелепи відвисли. Вони були ні живі не мертві зі страху.

— Біжи всередину! — крикнув космонавт Джорджеві.

Джордж прошмигнув до Сусідського Дому. Він аніскілечки не боявся малого космонавта — крізь скляний шолом хлопець помітив пасмо білявого волосся. Виходить, це Енні його врятувала.