Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ двадцять восьмий

Енні поквапилась коридором услід за Джорджем.

— Почекай, зупинись! — гукнула вона. — Куди ми йдемо?

— Ш-ш-ш-ш, — цитьнув на неї Джордж, озирнувшись. — Сюди!

Він повів Енні до бічних дверей, які вели на дорогу. Учням було суворо заборонено виходити через ті двері під час уроків. Якщо Джорджа та Енні піймають на гарячому — адже вони покидали школу без дозволу! — їм добряче дістанеться на горіхи. Ба більше: вони втратять свій єдиний шанс врятувати Космоса, а це означатиме, що чорна діра поглине Еріка назавжди. Отож треба якомога швидше вибиратися зі школи!

Вони напружено рушили звідси, вдаючи невимушеність і спокій, — наче мають дуже поважну причину йти у протилежному напрямку, ніж решта учнів. Здається, усе гаразд — на них ніхто не звертає уваги. До дверей уже було кілька кроків, коли Джордж побачив, що до них наближається хтось з учителів. Хлопець схрестив пальці — хоч би він нас не побачив! — але даремно.

— Джордже, — сказав учитель, — а куди це ви зібрались?

— Ем-м-м, ми... ми просто... м-м-м, — він затнувся, геть чисто розгубившись.

— Я забула в кишені куртки одну роздруківку для своєї презентації, — виразно відповіла Енні. — І мій вчитель попросив цього хлопця показати мені, де гардероб.

— Ага, ну тоді йдіть, — пропустив їх учитель. Він провів поглядом Джорджа з Енні, поки ті не зайшли до гардероба. Визирнувши в коридор, вони побачили, що вчитель досі там стоїть, охороняючи вихід зі школи. До актового залу зайшли останні учні, які відстали від своїх груп, — конкурс мав розпочатися з хвилини на хвилину.

— От халепа, — сказав Джордж, обернувшись до Енні. — Через ті двері ми не вийдемо.

Вони роззирнулись довкола й побачили над рядами вішалок високе, вузьке, подовгасте вікно.

— Думаєш, ми туди протиснемось? — запитав Джордж Енні.

— Це, певно, єдиний вихід, еге ж? — відповіла вона, дивлячись угору.

Джордж похмуро кивнув.

— Що ж, доведеться якось пролізти, — рішуче сказала Енні. — Я не дозволю чорній дірі зжерти мого татуся, нізащо не дозволю!

З того, як Енні скривилась, Джордж зрозумів, що вона з усіх сил стримує сльози. Чи правильно він вчинив, коли зізнався їй в усьому? Може, варто було спробувати врятувати Еріка самотужки? Та вже надто пізно про таке думати. Енні поруч із ним, і треба рухатись уперед.

— Пішли, — швидко сказав він. — Я допоможу тобі вилізти.

Він підсадив її — Енні натисла клямку, відчинила вікно й прослизнула крізь вузьку щілину. І, тихенько пискнувши, зникла з очей. Джордж ухопився за виступ на стіні, підтягнувся й спробував і собі протиснутися крізь вікно, але він був не такий тендітний, як Енні, і це йому не вдалося. Джордж проліз наполовину — і ні туди ні сюди! Він застряг: одна половина тіла звисала з вікна, а друга — ніяк не хотіла вилазити з гардероба!

— Джордже! — простягнувши руку, Енні шарпнула його за ногу.

— Не тягни! — крикнув він, дуже обережно протискаючись крізь щілину.

Трохи пововтузившись, Джордж нарешті проліз крізь вузьке вікно й приземлився.

Підвівшись, він схопив Енні за руку.

— Побігли! — задихано сказав він. — Щоб ніхто нас не побачив!

Вони забігли за ріг і зупинились.

Джордж перевів подих.

— Енні... — почав, було, він, але та махнула, щоб Джордж замовк. Дівчинка витягнула мобільний телефон і кудись дзвонила.

— Мамо! — залепетала вона в слухавку. — Це терміново! ... Ні, зі мною все гаразд. ... Так, я в школі, куди ти мене сьогодні вранці завезла, але мені треба......Ні, мамо, я нічого не наробила!... Мамо, послухай, ну будь ласка! З татом дещо сталось, щось жахливе, і ми мусимо його врятувати.... Він вирушив у космос і загубився, треба його повернути назад.... Ти можеш приїхати по нас? Я стою зі своїм другом Джорджем недалеко коло школи. Але швидше, мамо, поспішай, ми не маємо часу.... Добре, бувай!

— Що сказала мама? — запитав Джордж.

— Вона запитала: «Коли вже твій тато перестане бавитися дурницями й поводитиметься, як дорослий?»

— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джордж.

— Не знаю, — відповіла Енні. — Дорослі вічно собі щось придумають.

— То вона приїде?

— Ага. Скоро буде на своїй Міні.

Так і сталося — за кілька хвилин біля них зупинилась невелика червона автівка з білими смужками. Вікно опустилось, звідти вистромила голову симпатична пані з довгим каштановим волоссям.

— Ну що там знову? — весело запитала вона. — Твій татуньо зі своїми пригодами! Ох, не знаю, не знаю. І чому ви двоє не в школі?

— Джордже, це моя мама. Мамо, це — Джордж, — сказала Енні, проігнорувавши мамине питання й відчиняючи задні двері авто. Вона нахилила переднє сидіння, щоб Джордж заліз усередину.

— Сідай ззаду, — сказала вона. — Але вважай, нічого не поламай.

На задньому сидінні було звалище: магнітофони, цимбали, трикутники, міні-арфи й малі барабани.

— Вибач, Джордже, — сказала мама Енні, коли він сяк-так умостився ззаду. — Я — вчителька музики, тому вожу зі собою стільки інструментів.

— Ви — вчителька музики? — здивовано перепитав Джордж.

— Так, — відповіла вона. — А що тобі Енні нарозповідала? Що я — президент Сполучених Штатів Америки?

— Ні, — сказав Джордж, перехопивши погляд Енні у дзеркалі заднього огляду. — Вона сказала, що ви — балерина в Москві.

— Досить вже розмовляти так, ніби мене тут нема, — сказала Енні, пристібаючи ремінь безпеки. — Мамо, їдь уже! Треба рятувати тата, це дуже важливо!

Мама Енні сиділа за кермом, вимкнувши двигун.

— Не панікуй, Енні, — спокійно відповіла вона. — Твій татусь на раз потрапляв у халепу. Вибереться з неї і цього разу. Зрештою, Космос не дозволить, щоб із ним щось сталося. Гадаю, вам обом треба повертатися до школи й більше про це не думати.

— Ем-м-м, у тому й проблема, — сказав Джордж, не знаючи, як йому звертатися до мами Енні. — Ерік без Космоса — його вкрали! Ерік сам-один у позаземному просторі. Ще й біля чорної діри!

— Сам-один? — перепитала мама Енні. Зненацька вона пополотніла. — Без Космоса? Але ж як він тоді повернеться додому? Ще й чорна діра...

— Мамо, я ж кажу тобі, що це терміново! — не витримала Енні. — Тепер ти мені віриш?

— Ох людоньки добрі! Пристебни ремінь, Джордже! — скрикнула мама Енні, заводячи двигун. — І кажи, куди мені їхати.

Джордж сказав їй адресу професора Віздока, і вона так сильно натиснула на газ, що маленьке авто аж сіпнулося й помчало вперед.

Поки червона Міні маневрувала в потоці автівок, прямуючи до будинку Гвіздка, Джордж силкувався якомога зрозуміліше пояснити, що трапилось за останню добу. Маленьке авто просувалося вулицями через ціле місто, перестрибуючи зі смуги на смугу — і дратуючи пасажирів великих автомобілів, — а хлопець розповідав Енні та її мамі (яка сказала називати її Сюзан), як він учора прийшов до Еріка попросити допомоги з науковою презентацією. Розказав і про таємничу записку, що викликала в нього недовіру, і про те, як Ерік стрибнув крізь портал у відкритий космос, а він мусив кинутись слідом за ним. А ще про те, як їх обох почала засмоктувати невидима сила і як з’явилися рятівні двері — щоправда, такі нечіткі, що пролізти крізь них вдалося тільки Джорджеві.

Хлопець розказав їм, як гупнувся на підлогу в бібліотеці й побачив, що Еріка там немає, а Космоса викрадено; як він біг за злодіями, але згубив їхній слід у темряві; як повернувся до будинку шукати книжку, яку його просив знайти Ерік; як намагався її читати, але не зрозумів ні слова, а тоді знайшов заховані всередині нотатки, де було написано, що з чорної діри таки можливо вибратись; як він здогадався, де шукати Космоса, без якого не врятуватися від чорної діри, і як подався до професора Віздока...

— Віздока? Ти маєш на увазі Ґрема Віздока? — урвала його Сюзан, завертаючи за ріг.

— Так, — кивнув Джордж. — Гвіздка. Він мій учитель. А ви з ним знайомі?

— Колись давно була, — похмуро відповіла Сюзан. — Я не раз казала Ерікові, що Ґрему довіряти не варто. Але він мене не слухав. Ерік завжди був приязний до людей. Аж поки... — на цих словах вона замовкла.

— Аж поки що? — втрутилась Енні. — Га, мамо?

— Аж поки не трапилось щось жахливе, — сказала Сюзан, стиснувши губи. — Ми всі до кінця життя про це пам’ятатимемо.

— Ми всі — це хто? — запитала Енні, якій аж подих перехопило від того, що зараз вона почує захопливу родинну історію. Однак її питання залишилося без відповіді, бо мама вже повернула на подвір’я Гвіздка й припаркувала авто перед його будинком.